Розділ четвертий

Вона сидить у кав'ярні. Навколо метушаться люди, квапливо їдять, балакають, п'ють. А кинувши оком на Кейт… Така безтурбостність, відстороненість від оточуючого світу. Аж раптом до неї за столик сідає юний хлопець..

— Я рада тебе бачити. — Не ховаючи посмішки привіталася Кейт.

— Я теж дуже радий бачити тебе. — Теж посміхаючись промовив хлопець.

— Тож, ти уже вирішила куди вступатимеш? — Одразу ж спитав останній.

— Н-ні. — Невпевнено відповіла Кейтрін.

— Ну а ким ти хочеш бути?

— Хочу бути юристом… — Засмутившись відмовила дівчина.

— І чому саме юристом?

— Тому що в них непогана зарплатня і я зможу добре заробляти собі на життя.

— І хто ж тобі таке сказав?

— Мої родичі...

— Ну а сама ти ким хочеш стати?

— Яка різниця? — Засмутившись ще більше продовжила Кейт.

— О, дуже велика! — Вигукнув хлопець.

— Ну, я хотіла стати хірургом, але родичі кажуть що я не можу ним бути...

— Ніколи не слухай нікого хто казав би що ти чогось не можеш, чуєш мене? Нікого! Навіть мене! — Повів свою розповідь хлопець.

— Ніхто крім тебе не має права розпоряджатися твоїм життям. — Продовжив він.

— Так, хтось увесь час намагатиметься впливати на тебе, друзі, вчителі, родина… Але не слухай нікого! Іди за покликом серця, не бійся своєї мрії і ти зможесь досягнути всього!

— Твоє життя в твоїх руках. — Сказав хлопець підвіши засмучене обличчя Кейт ніжним доторком руки і посміхнувся дивлячись в її сумні очі.

— Я кохаю тебе поняд усе. Благаю, я не можу бачити як ти сумуєш. — І вже почувши ці слова, на обличчі Кейт з'явилась посмішка, а очі її, уже без журби, закохано дививились на хлопця...

— Ну а тепер, давай замовимо морозива! — Посміхаючись вигукнув хлопець!

Кейт прокинулась у власному ліжку. Ранок був тяжким, її стан ставав все гіршим. Їй було важко навіть підвестися щоб випити ліки, однак від них їй стало помітно легше. Зібравшись із силами, вона стала займатись уроками, час від часу поглядаючи у вікно. За вікном жваво рухались люди й автомобілі. Усі метушились, поспішали кудись. У всіх були на стільки життєво важливі справи що вони забували жити. Як шкода що вони тільки і знають одні спогади й турботи про майбутнє. Лиш зіткнувшись з кінцем віч-на-віч, починають розуміти життя і його ціну.

— Настав час відпустити минуле, прийшов час жити… — Сама собі сказала Кейт і зз її лиця упала сльоза. Тем часом, їй уже час на процедури у лікарню, тому вона мала відірватись від своїх роздумів і йти. Шлях до лікарні пролягав крізь третій парк у місті. Він був не менш прекрасний в осінню пору року. Кейт йшла не поспішаючи, насолоджуючись прогулянкою. Це був соняний день в чудовому парку, тож навколо було багато людей. Усі гуляли, грали, бігали або просто сиділи на лавках. Родини, пари, компанії друзів. Здавалося, лиш вона була там самотньою… Аж раптом, пролунав жвавий крик:

— Кейт! — Добряче здивувавшись, вона повернула голову на звук й побачила юне дівча що невтомно біжить їй на зустріч. Це була її однкласниця на ім'я Джинні.

— Привіт! То як ти? Як справи? Теж у Лікарню? — почало розпитувати дівча, навіть не встигнувши перевести подих.

— Так, а ти теж захворіла?

— Ага, Ангіна, страшенна річ. Хоча у тебе, здається, справи набагато гірше. — Уже перевівши дух, відповіла подруга. Далі вони йшли мовчки. Кейт думала про щось своє, а її подружка увесь час з цікавістю на неї споглядала явно бажаючи про щось запитати.

— А… Про що ти думаєш?

— Я розмірковую.

— І… Про що ж?

— Про вічне.

— Ну і що ж вічне?

— Ніщо не вічне.

— Ну… Тоді ти думаєш ні про що?

— Саме так.

— Ну і як воно?

— Чудово.

І от знову, над ними повисла тиша, однак Джинні все ще виглядала стурбованою.

— Що тебе тривожить?

— Та яка різниця...

— Ну давай, розказуй, у чому справа?

— Ну ти пам'ятаєш Роулі?

— Твого хлопця?

— Ну не те щоб… Взагалі… Так.

— Ну то й що з ним сталося?

— Він мене просто ігнорує, не хоче зі мною бачитись...

— Хм… Що ж на нього найшло? Зазвичай він геть інший.

— Ну так, я усіляко намагаюсь спілкуватись із ним, може тоді він більше дізнається про мене і я сподобаюсь йому...

— Може й так, але я здається, розумію в чому справа.

— Людям важко звільнятись від стереотипів, а він і справді тебе геть не знає. Ну погодься зі мною, у школі ти поводиш себе геть інакше.

— Ну так… Відокремлюєшся від суспільства.

— Така людська природа, ніхто не хоче змінювати свої погляди і дивитись на речі інкаше Навіть якщо ясно знають що не праві.

— Що ж робити? Знадобиться справжнє диво щоб він мене помітив. Хоча тут вже як доля розпорядиться...

— Див не буває і я не верю в долю. Ніщо не вирішено заздалегіть, все в наших руках.

— Якось сумно це все...

Адже знаєш, я говорила з ним про тебе.

— Так? І що? Нумо! Кажи вже!

— Нічого хорошого, він казав що ти надто набридлива, а ще, схоже на те що він не бачить у тобі дівчину. Та й взагалі, йому уже навіть дехто подобається...

— Невже все так? Чому так несправедливе життя? Чому я має пережити стільки болю? — Крізь сльози повела Джинні.

— Що ж мені робити? Ну що тепер? Я більше так не можу!

— Знаєш, може люди які не цінують того що ти любиш їх усім серцем — зовсім і не гідні того. Може краще просто забути його, жбурнути геть зі свого життя?

— Але як же так? Я ж кохаю його!

— Так знай же, десь точно є людина якій ти симпатична. Може ви далеко й досі не ще не бачились, а може він десь поруч і ви просто не зустріллись поглядом?

— Не знаю… Чого ж він мовчить?

— Може варто трішки пошукати?

— Не знаю, не хочу уже більше нічого. Досить з мене.

— Твоє серце зараз розбите, а душа болить і це природно. Але зараз лиш тепло найкраще вилікує твої рани і розтопить серце.

— Може й так. Іноді дійсно буває дуже самотньо. навіть нікого обійняти...

— Все ще буде, головне — не опускати руки! — Після цих слів Кейт глянула їй в очі з широкою посмішкою і та, враз перестала плакати.

— Але не забувай, твоє майбутнє починається сьогодні, дій. — Після цих слів очі Джинні наповнилис рішучістю й вона більше не плакала. Ніколи.

В лікарні вони розійшлися й більше не зустрілися в той день. Повернувшись з лікарні Кейт доробила уроки й лягла в ліжко.