Розділ 1

ТОДІ

Напевне, я родився в невдалий день і в невдалий рік. А можливо, це просто я сам нещасливий, невезіння так і переслідує мене.

Коли я появився не світ в лікарні перервалось електропостачання. Я ледве вижив, моя мати теж. Через пару місяців неподалік від мого міста трапилась аварія, зірвалась атомна електростанція. Тоді багато людей постраждало, отримали радіаційні опіки. З моїм везінням мене теж не минуло, з того дня я буквально не вилазив із лікарні. З моїм здоров’ям завжди було щось не так. Здавалось, усі дитячі хвороби не могли мене оминути. Навколо мене постійно тинялись люди в білих халатах, медсестри усміхалися, але шприци в їх руках потьмарювали ситуацію. Від стерильно-білих палат з кожним роком нудило все більше.

Я старався не жалітись. Не нарікав на долю. Терпів усі процедури і радів кожній виписці із закладу, в який, я знав, що скоро знову потраплю.

В віком моє здоров’я покращилось, мій організм зміцнів. В старших класах почав займатись фізичними вправами, вступив в футбольну команду. Я вірив, що зумію загартувати свій організм, як захочу. І коли я буду контролювати ситуацію, то ніякі хвороби мені не страшні.

ТЕПЕР

Я посміхаюсь сам собі. Лягаю на пружинне, незручне ліжко і дивлюсь на білу стелю. Я ненавиджу цей колір. Він блідий і невиразний, його білизна разить очі. Його безликість не викликає ніяких емоцій. Не розумію, чому вони викрашують тут все в біле? Моя б воля я б розмалював ці стіни різними палітрами, візерунками, та хоча б простими кляксами. Чим-небудь, тільки, щоб вони не були депресивними білими стінами.

Я лежу, не рухаючись. Тут більше нікого немає крім мене. Акуратно застелені ліжка не можуть дочекатись своїх нових господарів. І я впевнений, довго їм не прийдеться чекати.

По коридору гримлять кроки. Люди ходять туди-сюди. Хтось стурбовано говорить, хтось безнадійно плаче. Я знаю, що скоро до мене прийдуть. Будуть мило мені посміхатись, говорити, що все буде добре. Та лише одна назва закладу, куди мене привезли, не навіює нічого доброго. А з моїм везінням потрібно чекати самого гіршого.

ТОДІ

Я дуже швидко біг. Я викладався на повну тому, що хотів, щоб наша команда отримала перемогу. Це була важлива гра. Наша школа грала проти іншої школи. Наша суперниця була найсильніша с поміж усіх. І перемогти їх означає бути найкращими в місті.

Паша пасував мені м’яч. Я гнав його до воріт противника, минувши пару захисників. Мій шлях був вільний. Серце шалено колотилось. Частково від бігу, а частково від адреналіну, який розливався по моїх венах. Я відчув надію на перемогу. Якщо я зажену м’яч в ворота, ми переможемо. До кінця гри залишалось пару хвилин. Мені потрібно було його забити.

— Рома!!! Рома!!!

Я чув скандування наших дівчат. Вони підтримували мене. Вони покладались на мене. Я повинен був їх не підвести.

Але не зміг.

В очах потемніло.

І все зникло.

Все стихло.

ТЕПЕР

Скрипнули двері і в палату ввійшов лікар. Високий, в білому халаті, погляд впевнений і проникливий. Позаду нього моя мама. Вона бліда і зморена. На відміну від охайного лікаря, вигляд в неї пом'ятий. Вона тут від тоді, коли мене сюди привезли. Скільки вже пройшло? День? Доба? Я не слідкую за часом. Чомусь мені здається, що він зараз не самий важливий.

— Савчук Роман, — протягує моє ім'я лікар і гортає сторінки медичної картки, що в його руках. Він робить вигляд, що уважно щось там читає, та я знаю, що він і так пам’ятає мій діагноз. Впевнений, він його мені вже поставив. Залишилось мені повідомити. Цікаво, чи скажуть вони правду? По обличчю моєї мами можна зрозуміти, що це щось недобре.

— Аналізи майже всі здані, — робить паузу. — Завтра ще дещо доздаш і буде вже точно видно.

Моя мама голосно видихає. В неї такий вигляд, наче зараз втратить свідомість. Невже так погано? Моє серце прискорює темп. Як би я не підготовлював себе до гіршого, нерви все одно не слухають мене.

— Ви вже знаєте, що зі мною? — мій голос зривається, та я нічого не можу з цим подіяти. Страх пробирається під шкіру і оселяється там.

Лікар вперше затримує на мені довгий погляд. Його зовнішній вигляд спокійний і непохитний, та очі видають хвилювання. Я бачу в них більше ніж би мені хотілось.

— Точно ще нічого не відомо, — починає він.

— Але попередні версії є, — перериваю я його, підвищуючи голос.

— Рома, — стогне моя мама. Вона схожа на привида і цей факт ще гірше збентежує.

— Просто кажіть так як є, — вимагаю я і пильно дивлюсь в очі матері. Вона не витримує і відвертає погляд.

Мене паралізує від страху. Все серйозно. І це не жарти. Вони не просто так бігали навколо мене, як навіжені. Оглянули кожну мою частину тіла. Вони знали, що знайдуть щось більше ніж зневоднення. Я розумію, що відбувається насправді і після отриманої відповіді все зміниться. Дороги назад не буде.

Лікар перед тим, як відповісти дивиться на маму, візуально питаючи розрішення. Вона ледве помітно киває.

— Скоріше всього в тебе лейкемія, — оголошує мій вирок.

Потім він говорить, що це значить, та я вже не слухаю. Я і так знаю. Я все розумію. У мене дуже мало шансів вийти з цієї палати.

І в цю мить я уявно опускаю руки.

Буде що буде.