Розділ 2

ТОДІ

Продзвенів дзвінок на перерву і я видихнув з полегшенням. Хотілося трохи пройтися, розім'яти м'язи. Хлопці повилітали перші із класу, дівчата позбирались купками, обговорювати свої дівочі штучки. Я поховав усе у рюкзак і поспішив до виходу.

— Савчук!

Я різко зупинився і з небажанням повернувся до вчительки, яка збирала свої папки з столу.

— Я провірила ваші контрольні, — іі голос був невдоволений, але це не дивно, він завжди такий. — Ти мене трохи розчарував.

Я скривився. Ненавиджу це.

— Я що написав на два?

— Ні. Але я сподівалась від тебе кращого.

— Можете не сподіватися, — махнув я рукою. — Головне, що не двійка. А яка оцінка мене не цікавить.

— Ти безвідповідальний, — вона почала злитися і я вже пожалів за свої слова. Не хотілося б сваритися з вчителем математики. — Ти зовсім не хочеш старатись. А я знаю, що ти розумний і можеш більше. Колись тобі прийдеться поборотися за місце під сонцем.

ТЕПЕР

Не пам'ятаю коли я заснув, але коли прокинувся, то за вікном небо освітлювалось ранковим світлом сонця. В палаті похмурі, довгі тіні від меблів розкинулись по стінах. А саме головне, в коридорі тихо, вся лікарня ще спить.

Тиша. Це те, що мені потрібно. Вчора від мене не відходили ні на хвилину, мама водила мене по всім кабінетам. А коли настав вечір, хотіла залишитись тут в палаті. Та я запевнив її, що все нормально, що я нікуди не дінусь, і що їй потрібно додому, там залишився наш пес Барс. І коли я залишився сам, я ще довго лежав і дивився в стелю. Я все не міг збагнути усього, що трапилось. Надіявся, що коли прокинусь, то опинюсь дома, у своїй кімнаті, а в ногах буде спати Барс.

І ось я прокинувся і я досі в лікарні. І справді хворий. Я скоро помру. Тому, що у нас не має грошей на лікування. Тому що ми з мамою одні і нікого немає, щоб нам допомогти.

Ось так. Тож я знаю своє майбутнє. І воно не дуже радужне.

— Привіт.

Я підстрибую на ліжку від несподіванки.

Дівчина моїх літ сидить на ліжку біля вікна. Її русяве довге волосся розсипалось по її плечах. І вона мило мені посміхається.

Я здивовано дивлюсь на неї широко розкритими очима.

— Що ти тут робиш? — на кінець видавлюю я із себе хрипучим голосом.

— Те, що й ти, лікуюсь, — надто позитивно відповідає вона.

Я оглядаю все навколо неї. На ліжку малинове покривало, на ньому розкинуті пару м'яких іграшок. На тумбочці рамка з фотографією, яку я не в змозі розгледіти звідси. Ваза з свіжими квітами, апельсин.

Я закриваю очі, тру обличчя руками. Тут щось не так. Звідки вона взялась? Вчора її не було. Коли вона встигла так обжитись?

— І довго ти тут? — питаю я.

Вона знизує плечима, залазить ногами на ліжко і лягає. Вона лежить так, що може добре мене бачити, а я її.

— Я не рахувала. Та це не важливо. Важливо те, що скоро я звідси піду.

"Авжеж, підеш. Не завжди ж тобі тут бути" думаю я, але в голос нічого не говорю, лише спостерігаю. Мені здається дивною її поведінка. Занадто вона радісна, наче не розуміє куди попала. А може і не розуміє? Може в неї щось з головою?

Мені щастить з таким. З моїм везінням все можливо.

— Я Маша.

— Рома.

Я закриваю очі і намагаюсь уявити, що я один, але це вже не можливо.

Коли заходить медсестра і називає моє прізвище, я зриваюсь з місця, і не оглядаючись на Машу, вибігаю в коридор. Сьогодні мене знову будуть щупати, провіряти, брати усі можливі аналізи.

Протягом усього часу моїх страждань я терпляче мовчу. Виконую усе, що вони мені говорять. Деякі процедури болючі, та, згадуючи маму, я терплю. Вона прийшла після того, як мене підняли з ліжка і тепер супроводжує в кожен кабінет і лабораторію. Її бліде обличчя і синці під очима підказують мені, що спала вона мало, якщо взагалі спала.

Мої муки тривають до обіду. Взявши останні аналізи, нас відправили в кабінет мого лікаря.

Коли ми заходимо до нього, він сидить за столом, який заповнений паперами і папками, і хмурячись, щось записує на листі.

Побачивши нас, він слабо посміхається і просить присісти. Я сідаю на стілець і відчуваю, що починаю нервувати. Не розумію своєї реакція. Адже я вже знаю, що зі мною, розумію наслідки. І все одно мені страшно почути цей вирок достовірно. Це буде означати, що малесенька надія, що вони помилились, розтане назавжди.

Я важко видихаю, намагаючись заспокоїти своє серце. В цю мить лікар дивиться в мою сторону.

— Роман Савчук, — розтягує він моє ім'я і переглядає медичні картки, які стопкою лежать на краю стола.

Моє тіло самовільно затремтіло від його голосу. Як би я не намагався бути байдужим, в мене це не виходить.

— Ну що там аналізи? Ми все пройшли. І готові починати лікування, — мама говорить швидко, її голос надривистий.

Я дивлюсь на неї і бачу, як важко їй стривати сльози.

— Так, майже все готово, — задумано бормоче лікар. Він не підносить очей від картки, наче боїться на нас дивитись.

І я задумуюсь, чи часто йому приходиться оголошувати людям вирок. Чи важко йому це робити, чи можливо, він вже звик і для нього це як обговорити погоду.

Я уважніше придивляюсь до цього чоловіка. Обличчя в зморшках, йому на вигляд за сорок. Дві виразні лінії між бровами говорять, про те, що він часто хмуриться. Рідке світле волосся, на скроні біліє сивина. Чистий, вигладжений халат сидить на ньому ідеально. Прикріплений на грудях бейджик оголошує його ім'я « Дяченко Ігор Петрович — онколог».

Намагаюсь запам'ятати його ім'я, адже перший раз, коли він представлявся, я зовсім не слухав.

— Роман, — його голос вириває мене з думок і я повертаю свій погляд на серйозне обличчя лікаря. — Твій діагноз підтвердився. В тебе рак крові.

Мама ахнула, наче не сподівалась таке почути. Я чую, як вона починає плакати, та не дивлюсь в її сторону. Я сиджу не рухаючись, мій погляд прикований до обличчя Ігоря Петровича. Я відчуваю себе паралізованим, безпомічним і нікчемним. Я ходяче нещастя. Це мало колись трапитись. Але чомусь я зовсім до цього не готовий. Всередині мене трясе, серце намагається вирватись з грудної клітки. Та ззовні я не можу поворухнути навіть пальцем.

— Але ми зможемо тобі допомогти, — його голос, наче відлуння, досягає моїх вух здалека. — Лікування тривале і важке. Потрібно буде багато часу і терпіння. Але все можливо подолати.

— І дороге, — приречено говорю я. Я піднімаюсь на ватні ноги. Не впевнений, що зможу йти та я хочу покинути це місце. Я розумію, в якому я становищі. Ніякого лікування не буде. Ми не той прошарок людей, ми не можемо собі дозволити навіть новий телевізор. Про яке лікування може бути річ?

Я приречений.

— Можете мене виписувати. Навіщо займати місце і заважати іншим хворим?

Я швидко виходжу з кабінету і іду по коридору, не бачачи нічого перед собою. Очі затулило покривало сліз, та я не моргаю, не бажаю звільнювати їх з полону зіниць. Я находжу свою палату і заходжу туди. Дістаю сумку і починаю збирати речі, їх не так і багато. Хочу сказати Маші, що від тепер палата тільки її, та кинувши швидкий погляд в сторону її ліжка, бачу що її немає.

В палату вривається мама і хапає мене за руку.

— Рома, заспокойся. Все буде добре. Ми все це переборемо. Ми знайдемо гроші і вилікуємо тебе.

Я на мить замираю і дивлюсь на заплакане обличчя мами. Сьогодні вона без косметики, ніби заздалегідь знала, що не стримає сліз.

— Де? Де ми їх візьмемо?! Навіть, якщо вліземо в борги, то нам не вистачить. Мама, я не хочу тебе заганяти в повічні злидні.

— Мовчи! Ніколи так не кажи. Ти в мене єдиний син і я не дозволю тобі просто так здатись. Ми будемо боротись до кінця.

Я нічого не відповів. Що в неї може бути крім надії? І я не хочу її відбирати. Та чомусь цієї надії немає у мене. Не знаю, коли вона зникла і чи була вона взагалі.

— Я подзвоню батькові, — невпевнено промовляє мама після довгого мовчання.

Я не сподівався, що вона це скаже і від несподіванки здригаюсь.

— Не смій! Не дзвони йому! — кричу я.

Перед моїми очима вимальовується обличчя чоловіка, якого я уже дуже довго не бачив і волів би ніколи не бачити. Гнів переповнює мене. Я ненавиджу його і краще помру ніж прийму від нього поміч.

— Але ж… — починає говорити мама, але я зупиняю її помахом руки… Я відчуваю як мене починає трясти.

— Я не хочу навіть про нього чути.

Він для мене помер.