песня кобзаря / Поиск по меткам
 

 

Гей! За потреби, воєнкома закликали,

В руки шаблю, та гармату скоро дали,

Тай на смерть в Домбас воювати послали.

Так бандурист сумно-присумно спiває,

Про долю козака-вояка сповіщає,

Тай до всiх, хто слуха, думу промовляє.

 

Ой! Схаменіться, тай будьте ж ви людьми,

Ой! Та що вже наробили вашi козаки,

Хати рідні попалили вояки,

Діток малих погубили залюбки,

Город мирний забомбили лiтаки,

Отакi вони, кляті, дикi, вороги.

 

Ой не співай, не співай кобзарю,

 Втомлений, сумний та повний жалю,

Мовляв, Україну дуже люблю,

І на її теренах голову зложу,

Може вже зi словом святим, Божим,

Бог побити воріженькiв нам всім допоможе.

 

Гей, туман в полі, туман в полі, стеле,

Погоріли тополі, безлюдні села,

Та лежать на полi розвали оселі,

Сидять де-хто коло могил братів своіх,

На спомин пьют чарку горiлки за них,

Тож славлять українських героїв усiх.

 

Ой, i сумно ж співає кобзар про страти,

 Як тепер тим живим друзям, не вмирати,

Холопом не стати, ліпшу долю шукати.

Де можна знайти лiки вiд скорботи.

Гей! Їдуть аж до самої Європи,

 

Бо Вже на Домбасi народ гуде;

А за вояком лиха слава iде,

Вже про нього, вороги питають,

Що дня й ночі настирно шукають,

Судити, садити в клiтку хочуть,

Не доїде вiн тюрми, як замочуть.

 

Заплаче його батько старесенькій,

Біля могили на кобзi заграє,

Заплаче він тихо сивесенькій,

Голосно думу про все заспіває,

Ой, де ж ти подiвся милесенькiй,

Ой! Синочку мiй

 

Авторизация


Регистрация
Напомнить пароль