Світло далеких зірок

Цього дня Вона отримала ще одного листа від нього. Але, як не бажала рвучко розірвати конверт і почати жадібно схоплювати слова і речення, написані надто знайомим почерком, Вона знайшла сили і стримала себе. Він нечасто писав їй, писав помалу, досить сухою мовою, тож кожен лист був скарбом для неї. Перед тим як почати читати новий лист, Вона перечитувала всі попередні. Виходила розповідь, в якій Вона вбачала зміни, які відбулися в його характері, світобаченні і судженнях. Пачка листів від нього лежала у замкненій шухляді письмового столу, Вона дістала її і почала читати найперший лист від нього, тоді на її коханого ще не наклала свого відбитку Війна.

Лист був написаний російською мовою:

“Привет, любимая моя! Пишу тебе, а сам сижу в окопе. Мне выдали новую камуфляжную форму и оружие! Одежда новая, так что в первый момент я даже боялся запачкать ее в пыли, но это уже прошло. Говорят, скоро начнется бой. Скорей бы уже, а то от этого напряженного ожидания можно сойти с ума. Ты снилась мне сегодня ночью. Как у тебя дела? Пиши обо всем. Целую.”

Її руки трусилися від хвилювання, Вона наче вперше прочитала цього листа. Вона вміла читати між рядків, вона розуміла справжнє значення його слів. Він не хизувався формою, він наче казав: “Мені важко ходити в одязі випрасуваному не твоїми дбайливими коханими руками”. Він справді чекав бою, свого першого бою, але водночас і дуже боявся його, радий був би бути подалі від нього. І Він дуже скучив за нею, хотів дізнатися, як живе Вона, серед зовсім іншого світу, в світі миру.

Вона взяла до рук другого листа.

“Привет, я люблю тебя! Получил твое письмо, рад, что у тебя все хорошо! Я жив и здоров. Мы выдержали уже много атак и даже пару раз контратаковали! Твоя любовь хранила меня в бою. Я убивал, я убил уже тринадцать человек. Это очень сложно, верней нелегко, особенно когда враг бежит на тебя по окопу с дикими глазами и штык-ножом на автомате, а у тебя в рожке лишь несколько патронов. Возможно, скоро подойдет техника и мы начнем наступление. Пожелай мне удачи в бою! Пиши мне! Люблю и до встречи.”

Вона розуміла те, про що Він думав, пишучи цього листа. “Я дуже скучив за тобою, моє кохання лиш збільшується з кожною миттю розлуки, весь час думаю про тебе. Дуже вдячний тобі за твого листа, він допомагає мені тримати душевну рівновагу. А тут дуже важко і страшно, ця безперервна небезпека здатна розхитати нерви кому завгодно. Я вбивав людей, це легко, коли розумієш, що вбив тільки тоді, коли атака скінчилася і ти бачиш тіло мертвого ворога. Зовсім інша річ, коли бачиш, як ворог, жива здорова людина, корчиться від болю, помирає, коли розумієш, що влучив і убив ще до того, як кулі влучають у плоть. Якщо скоро підійде техніка і артилерія, то ми всі не загинемо, якщо ж ні, то прощавай.”

Вона наче бачила ще зовсім молодого чоловіка з завжди невеселим поглядом, який ставав дедалі жорсткішим, досвідченішим, загартованішим. Вона пам’ятала, як саджала його у вагон поїзда, як Він, як ніколи, весь час посміхався і жартував. Він був радий війні, як і кожен юнак, який ще не знав, що таке війна. Вона тоді ще довго стояла на платформі і не могла повірити, що Він поїхав туди, а коли її в повній мірі притисло розуміння, сльози самі покотилися з її очей. Вони й зараз забриніли в її очах, але поки що не покидали їх.

Наступний лист був зовсім невеличкий. Навіть не лист, а записка:

“Очень скучаю. Боевые действия продолжаются. Бывает, что воюем даже ночью. Командир приказал беречь патроны и гранаты. Ты уже пожалуй не узнаешь меня, я немного поседел. Мечтаю увидеть тебя! До встречи!”

Тепер Вона вже не могла стримувати сльози, вони самі котилися з її очей. Адже цей маленький лист розказав їй багато чого:

“Я дуже скучив, дуже-дуже! Чорти б забрали цю Війну! Я дуже хочу побачити тебе, почути твій голос, милуватися твоєю посмішкою! Вороги, схоже, розділилися на дві групи і атакують у кілька змін, тож бій продовжується цілодобово. Хвала Богу, що в них також немає наземної техніки, але їх авіація кілька разів вже бомбувала нас. Давно не з’являлися надходження від командування, боєприпаси закінчуються і якщо найближчим часом нам не допоможуть, вороги візьмуть нас мало не голіруч. Я зараз майже не слідкую за собою, нема часу, я або стою на позиціях, або сплю. Моя колись новенька форма запилена, в кількох місцях порвана і неодноразово просочена потом і кров’ю. Але іноді доходять руки поголитися. Так от, коли я робив це востаннє, то злякався, глянувши на себе у дзеркало. На мене дивилося змучене обличчя, лиш віддалік схоже на моє, а на скронях вже кілька десятків сивих волосин.”

Найгіршим було те, що пошта працювала не надто блискавично. І в той час, коли лист приходив до неї, Він міг бути вже загиблим. Після цього листа до наступного пройшов великий проміжок часу, і був момент, коли Вона навіть почала думати, що все, кінець.

Але наступний лист був написаний бадьоро і здавалося навіть весело.

“Привет! До чего же хорошо чувствовать себя живым! Я не знал, что это такое, пока меня не зацепило в бою! Не волнуйся! Я был очень легко ранен, меня даже не госпитализировали! К нам очень вовремя прислали танки и бронетранспортеры! Мы сразу начали массированную атаку и буквально смяли позиции врага. Как же приятно атаковать, идти вперед, а не сидеть в окопах день и ночь! В одном поселке был очень жаркий бой, но мы справились. Я даже получил медаль «За отвагу»! Если так пойдет и дальше, то скоро Войне конец. Пиши мне! До свидания.”

Вона прекрасно розуміла його настрій. Він би міг написати їй і так: “Мене ще не вбили! Уявляєш?! Я дивом залишився живим, вже майже всі мої товариші загинули. Мене поранили, але я не госпіталізовувався, бо ж і так залишилося мало досвідчених бійців на позиціях, більшість бійців — зелені новачки, які ще зовсім нічого не розуміють. Тепер більш менш нормальні умови, всього вдосталь, думаю навіть пошта працюватиме скоріше! Я отримав медаль. Ох, і не легко ж вона мені дісталася! Зовсім не легко…Ти перестала снитися мені. З тобою точно все гаразд?! Останнім часом я або зовсім не бачу снів, або бачу такі, які краще б взагалі не бачити, я бачу в них кров і смерть. Я вже нічого не боюся, моє єство захопила якась байдужість, я вже все роблю якось неосмислено, автоматично. Може, це через утому? Не забувай писати мені. Пиши будь ласка. До побачення.”

П’ятий лист був написаний трохи незвичним почерком. І лиш прочитавши його, Вона зрозуміла в чому справа.

“Я не могу жить без тебя! Я так хочу увидеть тебя! Ты себе просто не представляешь, никакая бумага не сможет передать всю полноту моих чувств. Да что бумага, язык не сможет сделать этого!!! Мы захватили большой приграничный город. Нам, бойцам, устроили небольшой праздник. Это хорошо! После спиртного не так помнятся картины смерти. Война — это ужас, ничего ужасней нет! Она не приносит с собой ничего кроме разрушения, боли и слез. Знай, я люблю тебя! И если так случится, что я погибну, ты не плачь! И выходи снова замуж поскорее…Всего наилучшего!”

Цей лист Він писав напідпитку, його думки напряму виливалися на папір, без проходження цензури розуму. Тож все написане було написане від душі, все було не напівправдою, не натяками, а щирою і жорсткою в своїй щирості правдою. Вона не переставала плакати, його кохання було тим, про що Вона мріяла з дитинства, яка ж жорстока Доля, якщо втягнула їх обох у це випробування. Адже Він міг…Вона гнала від себе думки про смерть.

Лист, який Вона взяла тепер в руки, був написаний на шматку шпалери.

“Здравствуй, свет очей моих! Теперь я смогу чаще писать тебе, наступило относительное затишье. Мы стоим в небольшом поселке, я не сказал бы, что к нам относятся очень тепло, но, слава Богу, и не очень холодно. Не прошло и нескольких дней после того, как мы захватили этот населенный пункт, а жизнь в нем уже идет своим чередом. Я сейчас сижу на мягкой травке, на свежем воздухе. Совсем рядом играют дети. Как хорошо, что в мире есть дети, как плохо, что они перестают быть детьми, когда их коснется своей лапой Война. Как хотелось бы уберечь их от нее. Но эти дети беззаботны, они даже не обращают на меня ни малейшего внимания. Всё говорит о том, что совсем скоро Войне конец! Так что, даст Бог, скоро увидимся! До свидания, дорогая.”

І тут Вона так само бачила зовсім інше:

“Кохаю тебе не слабше, ніж раніше, а навіть сильніше! Зараз дуже нестабільна ситуація, все може бути. Хоча в даний момент спокійно, але я боюся, що це тиша перед страшною бурею. Тож зовсім не обов’язково, що я повернуся живим. Діти. Діти — наше продовження і наше майбутнє! Я тільки тепер збагнув, що хочу дітей, багато-багато, від тебе. Якщо я повернуся, ти народиш мені дітей? Мабуть, я дуже змінився, бо ж раніше в мене не виникало таких думок! Зараз я вже зовсім не хочу воювати, я хочу виховувати дітей, бути батьком отаких маленьких бешкетників. Війна буде продовжуватись ще довго, я впевнений у цьому. Ще й невідомо, чим вона скінчиться. Засинаю з твоїм ім’ям на вустах.”

Вони прожили разом лиш тиждень. Потім оголосили призов, тож довгого сімейного щастя у них не було.

Останній розкритий лист був рясно залитий її сльозами.

“Привет! Я счастлив! Ты написала мне поистине счастливую новость! А я сейчас ранен и лежу в госпитале. Не волнуйся за меня! Врачи говорят, что я счастливчик и что я выкарабкаюсь! Все будет хорошо! Скоро увидимся!”

Цей лист дотепер був останнім, Вона багато проплакала над ним, бо ж він був зовсім не оптимістичним. Вона була вагітна, батьком був Він, але було зовсім не обов’язково, що батько побачить дитину. Адже Вона прочитала таке:

“Я просто не можу повірити, в цю новину! Те, що в мене буде дитина, тим більш добре при моєму теперішньому становищі. Мені дуже пощастило, що я не загинув на місці. Попереду важка і небезпечна операція, бо ж в мені багато осколків. Дуже мала вірогідність того, що я перенесу операцію. Тримайся! Я витримаю! Обіцяю!”

Вона вже зовсім заспокоїлася, розкрила лист, який щойно віддав їй старий поштар.

“Дорогая, любимая, милая, нежная! Через пятнадцать минут начнется операция. Очень скоро меня отправят в тыловой госпиталь. Знаешь, я до сих пор не могу простить себе того, что при прощании на вокзале, я вел себя как последний дурак! В моей голове роилось слишком много фраз и слов, и я отшучивался и говорил всякие глупости! Прости меня! Вырасти нашего ребенка достойным человеком! Не прощаюсь!

P.S. Напишу следующее письмо сразу же после операции! Обещаю!”

Він знав, що не переживе операції, але продовжував заспокоювати її.

Це був вже точно останній лист, Вона знала це напевне. Бо ж за дванадцять днів до цього дня прийшла похоронка. Дата смерті на ній співпадала з датою написання у листі.

Коли поштар простягнув їй листа, в її голові пролетіло безліч думок водночас. Що похоронка помилкова(таке бувало), що Він живий, що лист від нього. Лист справді був від нього. Але відправлений він був раніше за похоронку. Ось так от дивно працювала пошта. Старий поштар, побачивши її очі, сумно усміхнувся і сказав так:

— Знаєте, коли зірки знаходяться дуже далеко від нас, то навіть світлу потрібен великий проміжок часу, щоб дістатися нас. Тож якщо зірка згасає, ми ще довго бачимо її світло. Так і пошта зараз працює: людини вже немає, а листи від неї все приходять і приходять…

Жінка лиш в’яло кивнула і зачинила двері.

Вона впустила листи на підлогу і наче забула про них. Вона поволі погладжувала свій округлений живіт, думаючи про те, що це дуже добре, що вона носить в собі його часточку, їхню дитину. А ще про те, що десь у поштовому вагоні чи літаку йде до неї ще один лист, лист, який Він написав після операції.

05.12.2004