Жага до порозуміння

Вона чомусь не дуже здивувалася тому, що сталося. Серце наче чекало цього, одразу забившись швидше. А на екрані комп’ютера було лише одне слово: “Привіт.” Слово перекривало собою зображення, яке хвилину тому було присутнє на моніторі.

Жінка вже кілька днів чекала чогось подібного. Спочатку Вона почала відчувати чиюсь присутність у порожній кімнаті. Згодом почало мигтіти світло, вмикалися чи навпаки вимикалися електроприлади. І от настав час контакту.

— Хто ти? — спитала Вона простір і почула тремтіння у своєму голосі, який став наче чужим.

Екран блимнув. На ньому з’явилися вуста, які посміхалися лиш краєчком, і слова: “А ти не пізнаєш мене, поводирю?”.

Наче блискавка, зблиснула у голові жінки думка, але так само швидко майнула і зникла, пробудивши лиш неясні спогади.

— Ні, не впізнаю…— сказала Вона розгублено, її ж свідомість напружено копошилася у задвірках пам’яті.

Кутик рота піднявся вище. А потім крива усмішка стала відверто сумною. Слова змінилися: “Пригадай події свого життя, які відбувалися дванадцять років і сім місяців тому. Я — той, кого ти не хотіла знати.”

За мить жінка трохи віддалилася від екрану.

— Ти? То це ти?! — і, трохи подумавши, додала. — Як ти знайшов мене? І навіщо?

“Для мене тепер немає нічого неможливого. Та й на цій кульці у просторі мене тримає лиш одне…”

— То…це справді ти…мертвий? — Вона сама відчула фальш і непотрібність своїх слів.

Усмішка стала досить поблажливою. “Померла лиш моя фізична оболонка, тіло. А ти думала, що я б так викладався, шукаючи тебе, у недосконалому стримуючому дух тілі?”

Її голос став холодним, наче рідкий гелій:

— Добре. Чого тобі треба?

“Я вже казав тобі колись. Я хотів поговорити з тобою, так би мовити розставити всі крапки над «і», тільки й усього. Це тепер єдине, що тримає мене тут.”

Вона їдко посміхнулася і так само їдко запитала:

— Чи не занадто багато уваги з потойбіччя до моєї персони? Що ж заважало тобі поговорити за життя? — Вона справді повірила, що це Він. І говорила так, наче Він перед нею.

Відповідь з’явилася миттєво: “ТИ.”

— Я?! — її безмірне здивування добре підкреслило питання.

“Так. Ти. Ти уникала зустрічей, рідко бувала сама у місцях, де ми могли зустрітися і поговорити сам на сам.”

— Правильно, я дійсно не хотіла тебе бачити.

“Але я ж казав тобі ще за життя свого тіла: одна розмова і я назавжди зникну з твого життя. Ти це прекрасно розуміла, але продовжувала мене уникати. І я подумав от що: ти хотіла мене бачити, чи, якщо не мене, то когось, хто упадає за тобою.”

— Нічого мені робити! Слухай, іди геть, зникни! Прийшов сюди, ще й ображає мене!

Вона підвелася, щоб вийти геть, і навіть зробила крок до дверей, але на них клацнув електромагнітний замок, кімната була зачинена. Про всяк випадок Вона підійшла до дверей і кілька разів натиснула кнопку, щоб відімкнути замок, але, назустріч її невеселим передбаченням, він не реагував на її дії.

Вона повернулася до комп’ютера, який вже встигла зненавидіти.

— Негайно випусти мене!

На екрані її вже чекали слова: “Ти знову хочеш утекти від розмови!”

— Не маю бажання спілкуватися з тобою! — сказала Вона, сіла стілець, відвернулася від комп’ютеру і заплющила очі.

А пам’ять саме зараз відкрила їй те, що вона ще кілька хвилин тому намагалася згадати. Він колись назвав її своїм поводирем, з пітьми у світло. Дуже давно. Так, Він образив її, завдав болю. Вона стала уникати його, а Він справді хотів лише одного — знайти визначеність, все сказати, ні про що вже не змовчати. Він переслідував її, ненав’язливо слідував за нею тінню, чатував на лавці біля під’їзду і курив, багато курив. Врешті-решт це його і вбило. Одного ранку, виходячи з будинку, Вона не побачила його на лавці, за тринадцять місяців Вона вже звикла бачити його кожного дня, його відсутність викликала деякий дискомфорт. Весь день Вона озиралася навкруги, шукаючи його поглядом, але не знаходила. Так було наступного дня, і ще, і ще…А через деякий час Вона випадково дізналася, що Він помер, помер від раку легень, бо ж курив по п’ять-шість пачок важких цигарок на день. Вона відчула скорботу і біль. Як виявилося, Вона звикла до померлого, і без нього відчула себе зовсім самотньою.

Від спогадів її відірвали органи чуттів. Повітря наче погустішало і запахло озоном. Мимохіть Вона розплющила очі. Монітор висів в повітрі перед нею. “Ти тримала мене за раба, поки було живе тіло, досить вже з тебе! Я не зникну поки не отримаю те, за чим прийшов.”

Вона твердо кивнула.

— Добре, я згодна. Але спочатку дай відповідь на одне запитання: чому ти не прийшов одразу після смерті…тіла? Чому чекав стільки років?

“Що ж. Я був не готовий. Тобто я не мав сил щоб спілкуватися з тобою так, як я можу зараз. І в мене були ще деякі справи тут.” Вона піймала себе на думці, що її трохи ображає те, що Вона не єдина причина його затримки на Землі. “Але майже весь час я намагався ввійти з тобою у контакт. Пам’ятаєш, парк і машинку на радіоуправлінні, яка слідкувала за тобою? А пса, який вже мало на кинувся на тебе, а потім втік підібгавши хвоста?”

— То це був ти?

“Так, його налякав я.”

— Гаразд, ти відповів на моє запитання, тепер можеш висловлюватися, як я розумію, ти ж цього хочеш?

“Ти повинна не просто прочитати мої слова, а зрозуміти їх, вникнути у суть.”

Вона ствердно кивнула.

— Добре.

І на екрані з’явилися слова, які чекали виходу багато років, які пережили смерть тіла, але дісталися до одержувача. “Можливо, дещо зараз вже буде недоречним, але уяви, що я кажу це тоді, коли моє тіло ще живе.” Екран очистився і заповнився знову. “Дякую тобі за твоє відношення до мене, воно було правильним, я його заслужив. Знай, я завжди казав тобі тільки правду. Ти прекрасна жінка. Можливо, я зовсім не знав тебе, придумавши собі твій образ. Але це нічого не змінює: ти прекрасна,…душею і тілом…” Слова зникли, вони зачепили струни її душі, жінка відчула, що сидить з напруженням, фізичним і нервовим.

Вона побачила, як відкрився текстовий файл. Монітор проплив у повітрі і став на своє місце на столі. “В мене колись був зошит, в якому я записував усі свої вірші присвячені тобі. Всі вони у цьому файлі. І ще одне. Те, чого я ніколи не наважувався сказати тобі у вічі, але, я думаю, ти й сама здогадувалася про це.”

“Я КОХАЮ ТЕБЕ.”

Вона чекала цього чи чогось подібного, але не вірила своїм очам. Написане викликало у неї цілий букет почуттів, домінуючим же було дивне почуття, так себе почуває дитина, яка отримала загорнутий довгоочікуваний подарунок, вона знає, що у пакунку, але не наважується відкрити його.

Жінка відчула тепло на своїх губах, наче їх торкалися інші губи, мимоволі жінка заплющила очі і подалася всім тілом уперед. Але тепло вже перемістилося на лоба. Він поцілував її. Двічі. У губи в знак свого почуття, і на прощання у лоба, наче благословляючи її. Вона розплющила очі і глянула на екран.

“Завжди мріяв торкнутися тебе губами.”

Якась непоборна туга почала закрадатися в її серце, це був напад смутку і меланхолії. На екрані з’явилися останні слова:

“Мені більше нічого тут робити. Прощавай.”

На її очах з’явилися мимовільні сльози. Він пішов, назавжди. Страшне слово, “назавжди”. Так само як і “прощавай”, воно каже про те, що зустрічі більш не передбачається, що її не буде. Ніколи.

Вона присунулася до стола і почала читати вірші. Сльози потекли по її щоках до підборіддя, щоб там пізнати радісну мить польоту, а потім додати свій внесок до спільної калюжки на покритті столу. Вона читала рядки слів, які були написані від самої душі, не тому, що так треба було йому, щоб щось їй довести, а тому, що цього жадала його душа: перенести свої почуття на папір, звільнитися від їх об’єму. Іноді сумна посмішка з’являлася на її заплаканому обличчі, коли у недосконалих з точки зору літератури віршах були доречні, але не входячі до ритму слова, коли по різного розміру строфах стрибала рима. Але для неї тепер це були найдорожчі вірші у світі, миліші за будь-які геніальності відомих авторів. Вони були написані його коханням і присвячені їй.

Файл скінчився. Вона зберегла і закрила його. За мить після цього зникла електрика. Світло і екран комп’ютера згасли. В цілковитій тиші клацнув, відімкнувшись, замок. За вікном у листі дерева шелеснув вітер, а їй досить чітко почулися слова: “До зустрічі.” Вона здригнулася, похитала головою, можливо, це їй тільки здалося.

Місячні промені пробивалися крізь кілька щілин у зачинених жалюзі і виблискували у солоній калюжці сліз. У темряві сиділа жінка, на її вустах грала сумно-мрійлива посмішка. Гладь калюжки час від часу здригалася від нових крапель.

20.06.2004