ПОДАРУНОК ДЛЯ АЯТИ
***
Космічний катер занурився у атмосферу Іноти. На великому моніторі я бачила чітке зображення сірих дахів будинків, сірої захисної стіни навколо міста та чорних острівків великих гіллястих рослин, а навколо — нескінченний білий простір.
Я викликала на зв'язок башту, відповіді не дочекалась. Катер завис сто метрів над злітним полем, і я вирішила «приземлитись» без дозволу. Але наостанок все ж таки крикнула у мікрофон:
– Башта, дайте мені майданчик для посадки! – у відповідь тиша. – Башта!!! Сто метеоритів вам в борт!
Почувся гуркіт, шарудіння, шипіння і ображений жіночий голос відповів:
– Ваш майданчик сорок п’ятий… І не кричить, будь-ласка…
Аж сорок п’ятий! Я думала, тут не більше двадцяти квадратів. Та виявилося, що це від снігу відчистили лише половину поля, та й то біля будівлі вокзалу. Диспетчер, напевне, навмисне вирішила запхати мене подалі, в сніг. От зла тітка – космодром ж бо майже пустий: «Тримайся, злюко, я сяду прямісінько під твою башту, і ввімкну такий гравітаційний шум, що у тебе в диспетчерській вікна повилітають!»
Коли я садовила катер під баштою, та зла тітка-диспетчер лаялась довго, гарно і голосно.
За бортом був сріблястий зимовий ранок. Я знайшла у шафі хутряний плащ з капюшоном, котрий придбала під час останнього ярмарку на Днарі1. Перекинула через плече сумку з усім, що може мені знадобитись: меч з катер-толлу2 і кіріду3, невеликий гострий ніж і дорогоцінне каміння: я його розміняю на місцеві гроші. А ще шкіряний тубус для паперів. Мій катер мовчки спостерігав за мною своїми камерами-сенсорами, і не зміг втриматися аби не пожартувати:
– Ти кулемет забула.
– Як знадобиться, ти будеш мені замість кулемета, – посміхаючись, відповіла я.
– Оце вже ні, – обурилась машина, – Скільки можна?! Ти обіцяла, що ця подорож буде для мене відпочинком!
– Та добре, добре… не сердся – біоніку спалиш… Я жартую.
– Знаю я твої жарти, – відповіла моя машина, – обережно тут… не нароби дурниць – це мирна планета. – І він з гуркотом зачинив люк за моєю спиною, ледь не зіштовхнувши мене з трапу.
Холодний вітер кидав у лице дрібний як борошно сніг, плити космодрому були слизькі наче лід. Напевне, тут не знають, що космодром повинен бути обладнаний підігрівачами і змащуватись спеціальним розчином, бо від перепаду температур міцні плити починають тріскатись: ще п’ятсот років, і усе поле доведеться ремонтувати.
А на вокзалі мене чекала огрядна тітка з навушником та зла пані диспетчер, одягнута у середньовічний оздобленомий хутром та бісером плащ без рукавів, а під плащем — теплий космічний комбінезон для механіків. Тітка набрала до легень побільше повітря і закричала:
– Що ви собі дозволяєте?! Думаєте, якщо ви посланець Ради, то вам усе дозволено?!
Я зняла капюшон і подивилась на неї здивовано, а вона вже лагідніше пробелькотіла:
– Дитинко, так хіба ж так можна, ти ж мені ледь вікна не повибивала, така мала – а вже посланець, не страшно тобі?
Я посміхнулась і наївно відповіла:
– Ні, не страшно, це ж мирна планета.
При виході були великі дзеркала, я подивилась на своє відображення. А й дійсно, забула я, що люди бувають різного віку, а я, як шістнадцятирічна дівчина, маленька, смаглява, і дві чорні коси наче у підлітка.
Тітка турботливо запитала, чи не потрібне мені пальне, пообіцяла наглядати за моїм катером і провела до виходу у місто.
Біля автоматичних скляних дверей космодрому стояло два воїна в шкіряних обладунках, в блискучих шоломах зі списами, і при мечах.
Космодром тут, звичайно, діючий, та кораблі прибувають рідко, два-три торговці на тиждень, три пасажирських на місяць, хіба що пірати та патруль вряди годи за пальним прилетять, а щоб хтось та на власному катері, то це взагалі рідкість. Тітка-диспетчер пояснила вартовим: «Це посланець нашого Володаря до вашого Володаря».
Списи відхилились, холодні сірі очі оглянули мене з голови до ніг, а жіночий голос суворо запитав:
– Грамота є?
Тітка-диспетчер запитливо поглянула на мене. Я витягла зі своєї сумки тубус, з тубуса написану від руки на товстому папері грамоту, з печаттю на ірідовій4 нитці. Вартова підняла забрало і уважно роздивилась ту грамоту. Я озирнулась на другого воїна, з під шолома виглядало дві руді коси, а голубі веселі очі молодої дівчини з цікавістю розглядали вишивку на моєму плащі.
– Зброя є? – запитала старша, повертаючи мені грамоту.
– Є.
– Вашу зброю ми повинні оглянути.
Я витягла з сумки складений меч, розвернула лезо і гарду. Вартові оцінили зброю схвальним стриманим мовчанням. Та за мить старша схаменулась і суворо запитала:
– Тільки меч? Зазвичай, ви, прибульці, тягнете за собою щось вогнепальне.
– Я посланець Ради і знаю правила, – чемно відповіла я.
Вартові подивились на мене недовірливо. Я склала меч і повернула його до сумки.
– Проходьте. Рородан5 видно і звідси, – вартова вказала рукою, – а резиденція Ради на площі Рородан.
– Дякую, – відповіла я, і, помахавши рукою на прощання тітці диспетчеру, пішла по вулиці середньовічного міста Епо, мимо магазинчиків з великими скляними вітринами, мимо дво-триповерхових будинків з пласкими дахами, прикрашених візерунками з овальними вікнами, що ясніли мистецькими вітражами ручної роботи, по бруківці, вкритій тонким шаром снігу, під кованими ліхтарями, де були електричні лампи, серед дивного життя з малознайомими мені правилами, звичаями і традиціями.
Гарне місто. Спочатку помічаєш відсутність кутів у будинках: вікна, двері, візерунки, вітражі — все було округле, мальовниче. Вулиця, яка йшла від вокзалу до палацу, широка, обладнана тротуарами, а бічні вулички вузькі, як в усіх укріплених містах періоду дотехнічного розвитку. Засоби пересування тут — ящери. Верхові – хижаки, жилисті, сильні, агресивні, з великими гострими іклами і кігтями. Бігають верхові на чотирьох ногах, і з виду дуже схожі на великих котів. Упряжні ящери з малими головами, кругленькі, на товстих ніжках, схожі на мамонтів, тільки без хутра. Кругленькі ящери тягають двоколісні возики, прикрашені яскравими стрічками, верхові під сідлами з високими луками. На верхових їздять тільки жінки, у возиках чоловіки і діти. На цій планеті – матріархат. Матріархат настільки жорсткий, що чоловік сприймається жінкою як бездумна річ, як власність, без прав і свободи. Чоловік тут завжди прив’язаний до дому: від народження — до дому матері, коли виходив за жінку — до дому дружини. Чоловік не має права виходити на вулицю без супроводу чи без дозволу, не має права дивитись жінці у очі: не тільки своїй дружині, а й власній донці. Не має права на власність, окрім прикрас, подарованими у день весілля. Ті прикраси він даруватиме сину.
Жінка Іноти купувала собі стільки чоловіків, стільки могла утримувати. Мала право продати, обміняти, а й навіть убити за підозру у зраді.
От і їде на червоному гнучкому ящері назустріч мені горда жінка з довгим, кольору полум’я, волоссям у розкішному хутряному плащі, з непокритою головою, а за нею на возику її два чоловіка і три дитинки. У чоловіків на голові обов’язковий атрибут – накидка, яка утримується кільцем: у багатійки чоловік у золотому чи ірідовому кільці, у біднішої — у мідному...
Самі ж жінки тут носили на голові капюшони чи шоломи, бо навіть прикраса на голові жінки вважалась приниженням.
Горда жінка кивнула мені головою, як знайомій, такі тут звичаї. Я відповіла їй посмішкою. Її чоловіки очей не піднімали, зосереджено вивчали блискучий сніг на бруківці.
Чомусь згадався один випадок, може і плітка, та надто правдоподібна. Один чужоземець – торговець вдарив за щось свою дружину на торговій площі Епо, і інотки відразу знесли йому голову шаблями. Тіло вбитого перекинули через паркан космодрому, а молоду вдову запросила до себе жити одна з шанованих жительок міста. Таке сестринство підтримується вірою у Аннакому – праматір. Аннакома заповідала любити, поважати і допомагати одне одному, щоб полегшити життя.
Та все це тільки поверхня життя на Іноті.
Я вийшла на різнокольорову, блискучу і слизьку бруківку головної площі Епо. Посеред площі була велика чаша з водою, над чашею яснів символ Аннакоми: коло зі спіраллю: символом вічності. Але вода у чаші, що символізує рух, замерзла, а символ вічності блискотів на «сонці», ніби ірідовий.
З одного боку площі великий храм з шпилями і баштами, з другого боку за височенною білою стіною палац, він займав мало не пів міста. А на розі – посольство Ради з символом спіралі на брамі. (Символізм дуже допомагає у співпраці).
Будинок посольства Ради зовні такий, як усі будинки цього міста: вікна з вітражем, низькі навіть для мене, двері, укріплені мереживом оковки, плаский дах і внутрішній двір за високим парканом, ґанок за місцевими звичаями не зводили, підлога першого поверху мала бути на рівні «землі», аби людина не підносилась над тією, що дає життя. А над дверима майже непомітна камера спостереження – я помахала перед нею рукою, двері відчинились.
Я увійшла до великого передпокою, де на блискучому паркеті лежав світлий килим з ледь помітним візерунком, у стіну вмонтовано відео-проектор, наче велике вікно, у яке видно море…
По гвинтових східцях до мене сходила струнка широкоплеча жінка у простій місцевій сукні з вишивкою, з хвилястим білим волоссям. Вона простягла до мене руки з щирою приязною посмішкою:
– Мілено, я рада вас тут бачити, ми тут вже скніємо від нудьги.
Я, посміхаючись, відповіла:
– Сеом! Приємно і мені тебе бачити.
Батько Сеом — халкеець, мати — лелілатка, сама Сеом — напіворганік з білою кристалічною шкірою. Вона висока зростом і сильна, як її батько, струнка, як її мати, з гарними тонкими рисами обличчя.
– Тобі приємно мене бачити? – дивувалась Сеом, – у цьому середньовічному болоті? Ну чому я не пішла в оперативники!?
– Нудьга, Сеом – не проблема. Чи це не перед буревієм? – відповіла я.
Сеом заперечливо:
– Ні, ні, ні, не потрібно нам ніяких стихій…
Ніколи я не зрозумію цієї манери – говорити одне, а бажати іншого…
– Що там поробляє твій чоловік? Я пам’ятаю, ти розповідала, як він вирішив вивчити місцеве життя, аби написати свій новий роман.
– Так як ти і попереджала, не витримав і утік. Аргумент – нема йому тут з ким випити по-чоловічому, бо справжніх чоловіків тут нема. А мені що робити – справжніх жінок тут також нема? Тепер він пише книгу на Халкеї, щось про вплив віри і культури на розвиток людини. Назва серйозна, та мабуть знову про палке кохання.
Я сміялась. Сеом завжди розповідала про серйозні речі жартома. Та я згодна з її чоловіком – неможливо вихованцю вільної планети жити у законсервованому суспільстві Іноти.
Ми піднялись на другий поверх. Сеом розповідала мені останні плітки Епо і Рородану, я уважно слухала, адже у чутках завжди найбільше інформації. Наприклад, туман над рівниною, перевертні у хащах, фантоми на вулицях. Сеом легковажно сміялась над цими чутками, та для мене вони були як сигнал небезпеки.
Затишна вітальня другого поверху у стилі Лелілати: м’який килим, низенький столик, інструктований дорогоцінним камінням, і багато яскравих подушок. На столику -закорковані пляшки, тарілки наповнені їжею, солодощі і якісь місцеві плоди. Все, щоб провести чудовий вечір з друзями. Сеом вважала мене ледь чи не сестрою – я врятувала їй життя під час громадянської війни на планеті Лакруа.
Не пам’ятаю, що там насправді відбулось, чи вдала революція, чи не вдалий путч: партія, яка програла вибори, підняла армію проти партії переможців. А військовим Ради наказали вивезти з Лакруа працівників посольства з сім’ями і громадян Ради. Місцеві провокатори ускладнили евакуацію, звинувативши інопланетян у тому, що вони хочуть знищити тимчасову владу агресорів. Посольство Ради у місті Рап підпалили. Поранена Сеом встигла втекти. Та вулиці міста стали для неї пасткою.
Саме тоді тимчасова влада найняла калтокійців, аби ті подавили повстання. Я була у групі зачистки: перевіряла напівзруйнований будинок і знайшла поранену білокосу дівчину, потягла її до бази. Очунявши на спині великого звіра завдовжки ледь чи не з метрів п’ять і висотою метр сімдесят, вона не злякалась, тільки вхопилась у моє хутро, щоб не впасти. Виявилось, її предки теж колись уміли перетворюватись, але Сеом не успадкувала цієї якості.
Сьогодні ми сидимо на подушках за блискучим лелілатським столиком і згадуємо пригоду на Лакруа, попиваючи солодкий мед – тіу: такий тільки на Іноті виробляють, п’янкий і приємний.
***
Я прокинулась тільки пополудні, коли Сеом повернулась із Рородану із запрошенням. Мені було призначено зустріч з маолі Аятою зранку наступного дня після другого дзвону. І запізнюватись не можна.
Гримнули двері, до посольства повернулась Туїта – помічниця Сеом. Після ночі, проведеної у будинку розпусти, вона була задоволена життям і лагідна як кішка, від неї несло перегаром та парфумами. Струнка, гнучка чорношкіра красуня, народжена на планеті Катайя, з попелястим, прямим, довгим волоссям і чорними очима без білків. Вже минула її перша тисяча років, вже була її кар’єра і на висоті і у занепаді, а її репутація звабниці знана на всіх планетах, де вона працювала, от і вислали її у покарання на Іноту. Та на мою думку, Інота для Туіти, що курник для лисиці.
І знову на столі пляшки з вином і медом, Туіта замовила ще щось спиртне у магазинчику за рогом, якась місцева тітка принесла печеню. Ми розмовляли, пліткували. Туіта розповідала про ваоке, і Дайкеро – впорядника гарему Аяти, який був колись другим чоловіком матері Аяти. Розповіла про те, як работоргівці подарували Дайкеро у гарем, коли той був ще зовсім юним, вісімнадцятирічним несвідомим юнаком, і отримали за той подарунок дозвіл торгувати людьми на Іноті.
Саме тоді помер батько Аяти. Майбутня правителька планети, тоді ще дев’ятирічна дівчинка, залишилась самотня серед садів і пишних кімнат Ваоке. Дайкеро теж ховався від усіх, відчував себе у тих квітучих садах ніби у клітці, хоча для нього то і була клітка. Аята шукала найбезлюдніші місця, влаштовуючи собі криївки, ніби налякане звірятко. Вони там і познайомились, годинами сиділи під височенною білою стіною, у затінку квітучих кущів, де він розповідав їй дивні історії, яки вимислив від безнадії, і свої мрії про калтокійю. Вона дарувала йому іграшки і відчуття волі, разом жартували над прислугою, разом пробиралися на кухню, аби поцупити солодощі.
Матір Аяти наказала слідкувати за тими бешкетниками, та не карати за їх витівки. Та пройшли роки, Дайкеро подорослішав, мати Аяти призначила його своїм другим чоловіком, і народила від нього другу доньку. А дружба Дайкеро і Аяти непомітно згасла.
Після смерті матері Аята отримала владу, запропонувала Дайкеро волю, та він вже звик до життя у ваоке і Аята залишила його упорядником гарему. І хоча це було для вдівця повелительки ганебним приниженням, він подякував і залишився. Але ж у меолі Аяти не було фаворитів і Дайкеро скнів від нудьги серед квітучих садів і розкоші. Єдине, що він отримав, це можливість виходити за паркан палацу у супроводі охорони.
– А чому помер батько Аяти? – чомусь пошепки запитала я.
І Туіта теж пошепки почала розповідати, як улюблений чоловік меолі випадково зазирнув за завісу у покої дружини і закохався у охоронницю, як закохані спробували утекти з ваоке, як їх спіймали. Наскільки повелителька любила свого чоловіка, настільки і жорстоко покарала за зраду – наказала стратити на палі. Після страти тіла зрадників спалили, а імена їх викреслили з книги народжених і не занесли до книги померлих. На Іноті це значило, що їх душі ніколи не знайдуть спокою і не зможуть переродитись.
Від цієї розповіді я протверезіла. Добре, що ми ще не все випили...
Зранку, загорнувшись в теплий плащ і залишивши зброю на діамантовому столику другого поверху посольства, я з хворою головою вийшла на площу Рородан. Сніг сяяв у променях світила, дзвін дзвенів...
А чому дзвенить? Та ще й так, ніби біда якась сталась. І люди збираються перед головним Храмом, стоять, про щось сперечаються, розмахуючи руками, чекають на щось.
Думки людей я прочитати не могла, мало того, що мої здібності вже слабенькі, та ще й на Іноті було дивним чином блоковано магію. Але у палаці я напевне дізнаюсь, що коїться.
Я підійшла до брами Рородану. Біля брами стояли кремезні руді тітки з жорсткими очима бувалих воїнів. Такі солдати зазвичай у вартових не ходять, такі у гвардії служать… Оглянули вартові мене з ніг до голови, запитали моє ім’я. Перевірили запрошення і підняли списи вістрями догори, пропускаючи до Рородану. Брама за моєю спиною почала зачинятись, і я побачила загін воїнів з луками. Отакої…
– Вас заарештовано, прошу скласти зброю і йти за мною, – почула я голос невисокої жінки у кольчузі, наплічниках і залізних наручах: вона нагадувала маленького товстенького побутового робота, зламаного і агресивного.
– У чому мене звинувачують? – здивовано запитала я.
– Вас підозрюють у викраденні принцеси Іол. – Дивно, вона таки відповіла на моє запитання, а могла би і не пояснювати…
Два десятки стріл націлились у мене.
Гарний був у мене плащ… кинула на руду военачальницю і, перевтілюючись, стрибнула на стіну. Мої кігті вп’ялись в крихку цеглу, тіло вкрилось довгим темно-попелястим хутром, одяг з рослинних стебел і шкіри розпався на молекули і теж став шерстю. Я перетворилась на дуже великого звіра, зростом як їх верхові ящери. Воїни заклякли на місці, жодна не наважилась вистрілити. Вмить я видерлась на верх стіни і стрибнула на дах першого великого будинку площі, дах застогнав під моїм важким тілом, та витримав.
А на мене влаштували облаву.
Мушу зв’язатись з Летосом, нехай піднімається, бо Сеом і Туіта теж можуть постраждати.
Стрибаючи під градом стріл (опам’ятались войовничі дівчата) з даху на дах середньовічного міста у супроводі ледь чи не половини населення, я все-таки встигала спланувати послідовність втечі. Ці агресивні жінки мусять бачити, як я покину місто, бо почнуть знищувати усіх, хто хоч чимось на мене схожий. Потрібно відволікти їх від погромів, отже нехай женуться за мною через усе місто до космодрому, може, втомляться. А Сеом і Туіта протримаються.
По дахам мене переслідували невеликі хижі ящери… Один підслизнувся і впав на бруківку, задерши ноги. Попереду на пласкому даху одноповерхового будинку чекають найсміливіші з переслідувачів, погрожують палицями, налаштовують арбалети. Звичайні ж міщани, ремісники і купці, он пекар у борошні з лопатою для хліба. І що, вона проти мене з лопатою? А там далі коваль з шматком заліза: «Пані, невже ви так хочете мене убити?»
А ящери наздогнали мене, і почали муркотіти як кошенята і ластитись, з тваринами я завжди можу домовитись, шкода, що з людьми так не виходить. За моїм проханням мої нові друзі-ящери побігли вперед, розштовхуючи городян, а я стрибнула на бруківку. У мою сторону полетіло все, що могло літати, і лопата для хліба також… декілька стрибків, знову будинок. На дах будинку я влетіла одним стрибком, і помчала у напрямку космодрому. Городяни рушили за мною.
Місто гуділо. Ящери, ніби втративши розум, бігали, штовхаючись і заважаючи усім. Воїни, брязкаючи обладунками, перевіряли кожен дах, слідкували за кожною тінню, застрелили якогось домашнього птеродактиля. А я бігла на ринкову площу, бо за нею, за парканом, було поле космодрому.
Саме тоді Сеом увімкнула вторинне силове поле для захисту будівлі посольства. Але хтось розумний відімкнув електрику і пів-міста з палацом залишилось без тепла і світла.
Ось і прикосмодромний ринок, я влетіла на дах першого торгового намету, намет впав. Якийсь чоловік голосно заверещав, жінки лаялись, аж вуха заклало. Переслідувачі заповнювали невеличку площу ринку, руйнували намети і знищували товар. Роздерши тканину намету, я підхопилась на лапи і помчала до стіни космодрому. За спиною страшний гармидер, не обертатись – бруківка слизька, впаду як той ящір…
Та вздовж стіни на мене чекає загін воїнів в залізних обладунках і з гвинтівками!.. І вони без попередження відкрили вогонь. Я відчула біль, та це не ті кулі, які можуть звалити мене з лап. Добре, що вони не озброєні гранатометами. Я стрибнула на тіток і відразу на стіну.
За стіною на мене чекав Летос, він підлетів до стіни і відкрив люк, я заскочила до трюму, люк зачинився, і я повернула собі людську подобу. Летос готовий був до оборони, та нема часу, потрібно рятувати наше посольство.
На поле вибігла тітка-диспетчер. Невже Аята дозволить захоплення і нищення космодрому? Мусить вона все це зупинити, я ж дала їй час схаменутись. Але вона напевне зараз думає тільки, як знайти і врятувати доньку, жінка залишається жінкою, коли у небезпеці її діти, готова на бездумне все.
Летос знову сів на плити, я репетувала тітці-диспетчеру, аби вона бігла до мене, та вона махала на мене рукою:
– Відлітай!!!
На тітку-диспетчера чекав корабель-торговець, там вже увімкнули двигун, товстий чоловічок кричав, щоб вона бігла швидше.
– І що ти втнула тут? – спокійно запитав мій катер.
– Ти не повіриш… Нічого.
– Не вірю: за тобою сюди прибігло усе місто.
– Не глузуй…
Летос завис над будинком посольства. Я викрикнула:
– Відчиняй люк, стрибати буду!
– Ти навіжена… – буркотіла машина.
Силове поле навколо посольства згасало. Двері вибивали… Колодою!.. (Де узяли?..) Сеом і Туіта вже вибігли на дах і підстрибували, розмахуючи руками наче вітряки. Летос зависнув над їх головами. Трюмовий трап відчинився, я вистрибнула їм назустріч. Мої подруги дивились на мене як на божевільну. Я крикнула:
– До катеру! Швидше!
– А ти куди!? – Здивувалась Сеом, коли побачила, що я відчиняю квадратні двері даху, – тебе ж розірвуть!
– Розірвалки у них ще не повиростали… – огризнулась я.
Летос піднявся, аби зачекати у безпеці на висоті, поки я повернусь на дах. Я меч свій тут не залишу. Достатньо що плащ подарувала…
Коли я схопила сумку, двері у дім з тріскотом вилетіли і натовп увірвався до вітальні. Коли я вибралась на дах, там мене також чекали, здогадались тіточки врешті решт, як ще можна потрапити у будинок. Особливо сміливих я зіштовхнула сумкою з даху. Допоміг Летос, знизився і розштовхав моїх супротивників слабким силовим полем.
Все…
От тобі і мирна місія, от тобі і аудієнція у меолі Аяти…
Я посміхнулась до Сеом:
– А ти кажеш, у вас тут тихе болото?
***
Я стояла на балконі Джарека. Поряд зі мною триметровий ящір Тавас, командир відділу безпеки, злий настільки, що мовчав. Злий тому, що з корабля зник Гел, а мій брат поранений і слабкий, нахабно порушив наказ лікаря Коре і десь повіявся до міста, а з ним і Нейл. Тавас зітхнув, тихо промовив:
– Далеко вони не пішли, знайдемо їх у таверні Покинутого міста, там завжди усіляка наволоч збирається. Не сердься, Мілен – але твої брати навіжені, дурні…
Хіба я їх захищаю?
Вже добрих років сто… а може й тисячу старий ринок, де торгували контрабандою: предметами, створіннями і речовинами, мав назву – "Покинуте місто". Влада планети Па не цікавилась тим, що відбувається у кримінальному районі стародавньої столиці, мабуть, тому, що мала з тієї торгівлі власний зиск. А ще тому, що цей район належав таким космічним суб’єктам, з якими могли впоратись тільки ми, а ми такими дрібницями не займаємось. Та сьогодні мусимо навідатись у Покинуте місто...
З величезної відкритої площі космодрому, де гуляє вітер між космічними кораблями, де працюють вантажники, ремонтники, де літають вантажні і пасажирські платформи, і кожну хвилину сідає, чи злітає якийсь апарат, ми йдемо у лабіринт вузьких вулиць, між суцільні стіни старих будинків, з брудними вікнами за товстими гратами. Половина дверей у цих будинках броньовані. А ті, що не броньовані – вибиті. Загалом перші поверхи — це вітрини з бронебійного скла, але назви магазинчиків якісь дивні, з них не дізнатися необізнаному, що там запропонують покупцеві. Та й заходити туди небезпечно, потрібна обізнана людина, яка проведе по цьому небезпечному лабіринту — ще один спосіб заробити тестоли у Покинутому місті. Бо люди тут агресивні і жорстокі, завжди готові обібрати перехожого, жартуючи, що життя важка штука, а їсти і їм потрібно щодня...
За рогом є підвальчик під назвою «Чорна діра». Та й справді то чорна діра: необізнаний легко заблукає у підземних лабіринтах Покинутого міста, щоб неочікувано отямитись у дванадцятій галактиці на ринку рабів.
При дверях тієї "Чорної діри" стоїть триметровий чотирирукий аросець, він склав на могутніх грудях всі свої чотири руки і дивився на навколишніх з презирством. Та коли ми з Тавасом підійшли, аросець виструнчився, ніби був військовим. І хоч ми і прийшли у цивільному одязі, аросець з повагою пропустив нас, у слід тихо попросив:
– Там ваші два калтокійці, заберіть їх, бо ще з півгодини і вони усе тут рознесуть…
Тавас кахикнув, я зітхнула, могла б почервоніти, почервоніла б.
Ми спустились до підвалу, ніби пірнули у наркотичний, густий, непроглядний дим, почули дзенькіт розбитого скла, гуркіт і крики. Я зрозуміла – запізнились – бійка уже розпочалась. Аросець прогримів по сходах мимо нас, лаючись і причитаючи: «Ну от… я ж… а вони дурні, щось про продаж казали, зовсім здуріли, калтокійця від туриста відрізнити не можуть… я ж казав… Зробіть щось з тими навіженими!!!»
Остання фраза до нас. Тавас стрибнув донизу. А мені було лінь сьогодні битись, сам впорається. Я спокійно йшла по сходах, нікого не зачіпала, та якийсь п’янючий здоровань з великими м’язами і вухами вирішив зі мною познайомитись: спустила його по сходах, стрибнула вниз і вперіщила нахабному вуханю по голові стільцем.
Гел і Нейл гастролювали в парі: один білошкірий і білокосий, другий смаглявий з чорним як смола, довгим волоссям, два струнких юнака двометрового зросту, гарні, досконалі, і настільки п’яні, що по одинці на ногах не трималися. Тавас і охоронець-аросець за півхвилини розкидали всіх бажаючих вбити моїх братів. Я відбивалась тільки від тих, хто простягав руки виключно до мне. Тавас підхопив Гела і Нейла і пішов до виходу. Аросець-охоронець і я прикрили його відхід. Гел і Нейл спробували вирватись з могутніх чотирьох рук Таваса, та той так гаркнув на них, що вони затихли.
Тавас не випустив з рук тих двох, поки не дійшов до нашого корабля. Поряд з бортом Джарека стояв бак з водою, туди Тавас і повкидав моїх братів. Якась огрядна тітонька у спецодязі працівника космодрому побачила те дійство і запричитала: «Та що ж ви робите?! Такий великий… За що ви мучите тих дітей, вони такі молоденькі, такі маленькі проти вас!..»
Тавас подивився неї з обуренням:
– Ця сволота?! Діти?! Понапиваються, людей б’ють!!!
Тітонька щезла, ніби розчинилась у сутінках.
А я побачила, що вода у баці потемніла, якщо у Нейла крові немає, тоді це Гел отримав якесь поранення:
– Тавас, повиймай їх, Гела хтось ще й підрізав…
– От чорт, – Тавас і сам помітив забарвлення води, похапав обидвох за одяг і витягнув. Нейл не любить води, почав відбиватись, Тавас для порядку знову штовхнув його до баку. А Гел, здається, прийшов до тями.
Через годину хлопці трохи протверезіли. Сиділи на канапі, у кораблі, у приміщенні головної рубки, загорнувшись у теплі ковдри. Отримали від Таваса прочухана і мовчали: дійсно діти… Кровотеча у Гела зупинилась, та рана від ножа на його спині так само погано загоювалась, як і ті поранення, які він отримав, коли на нього завалився будинок на Катоваррі.
Я сіла у зручне крісло пілота і почала слизьку розмову:
– Нейл, ти мусиш потрапити до работорговців…
– Чому? – запитав він, відчуваючи, що завдання не настільки складне, як принизливе.
– Тебе продадуть до гарему меолі.
– Ти здуріла?..
– А інакше туди не потрапити. Мене ж вигнали.
Гел слухав мовчки. Тавас тільки головою хитнув, я знаю, що і йому моя ідея не сподобалась. Та і я згідна – не для моїх братів таке завдання, занадто сильне почуття власної гідності, не дивлячись на їх вибрикеньки.
Я продовжила, хоча почуття провини перед Нейлом нарощувалось з кожним словом:
– Я знаю одну шановну пані, яка настільки обережна, що продає рабів тільки на Іноті, і тільки до гарему меолі, мені про це Туїта розповіла, під страшним секретом… У тієї пані договір з упорядником гарему.
– Мілено, я нізащо не піду на таке! – Нейл підхопився на ноги, почав ходити з кутка в куток рубки, – якщо так потрібно, я полечу туди з якоюсь іншою легендою, та тільки не до гарему, наприклад, у команді тих торговців, чи як турист...
– Необхідно аби ти потрапив до палацу, – терпляче пояснювала я, – як торговця тебе туди ніхто не пустить, бо ти на Іноті будеш істота безправна і безголоса… Як пірат ти взагалі з корабля не вийдеш, та і тітонька Жоа надто обережна, щоб узяти до команди людину, подібну до представників стародавнього народу, а от продати — це вже інша річ.
Обурений Нейл сів, обхопив голову руками, застогнав:
– Відішли туди Ріу...
– Куди? – розсердилась я, – до гарему?!
– Ну, тоді Джарка.
– Джарк зайнятий… Тавас не підійде. Ще кандидатури?
– І що, на всьому калтокійскому флоті крім мене нема кого до гарему продати?!
– Є… Але впораєшся з цим завданням тільки ти...
– Невже це так необхідно, а якщо розвідка перестрахувалась, якщо там немає ніякої лабораторії і всі ці чутки тільки чутки?
– У тому районі зникли два наших калтокійця, аджари… Це збіг обставин, чи чутки? Як тільки я прилетіла туди, хтось викрав доньку меолі… До речі, мусимо її знайти…
– А навіщо до палацу? – продовжував опиратися Нейл, – та викрадена принцеса зараз поза межами палацу, як і ті лабораторії, і наших аджарів у гарем не продавали.
– Маю підозру, що у палаці є той, хто щось знає або сам усе організовує, – терпляче пояснювала я.
Нейл знову застогнав… я знала, він погодиться – бо нічого іншого придумати я не можу, тим більше, тітонька Жоа ремонтує свій корабель недалеко звідси на планеті Ріотаок, а звідти вона летить на Іноту. Тавас зітхнув і попросив Джарека, аби той розрахував для Летоса курс на Ріотаок.
Тоді несподівано заговорив Гел:
– Це не для Нейла… Полечу я.
Ми втрьох: я, Тавас і Нейл, заклякли від здивування. Тавас обізвався перший:
– Ти зовсім дурний? Ти ледь ходиш, а знаєш, на що схожа твоя спина? У тебе запаморочення після того вибуху! Чи може останні мізки повилітали? З чого ти взяв, що той упорядник гарему такий неперебірливий у виборі товару, і купить для своєї повелительки такого задохлика, як ти?
– Купить...
Я тихо запитала:
– Ти впевнений?
– Ні...
– У нас немає часу на поразки...
– Я впораюсь… Я ж не воювати там буду. Воювати ви будете, якщо інформація підтвердиться.
– Може ти і правий… – погодилась я.
Замість мене запитав обурений Тавас:
– Ти хоч можеш пояснити мені, чому тебе туди тягне?
– Може, мені подобається Аята...
Ми з Тавасом здивувались, Нейл зітхнув з полегшанням.
***
Летос здійснив посадку на планеті Ріотаок, у передмісті Пріт. На цій планеті постійно живуть декілька сотень колоністів і тимчасово перебувають тисячі археологів: як студентів, так і їх учителів. Тут завжди можна зустріти декілька десятків видатних вчених і знайти нелегальних копачів. Тут розкопували стародавні міста цивілізації, щезнувшої за один день, подія ця відбулась мільйон років назад. В один день осередки тієї цивілізації були знищені і спалені вибухами, не залишилось ні переможців, ні переможених.
У той страшний день і ми були тут...
Малий космодром займав чотири кілометри. Це був найненадійніший і дуже небезпечний космодром. Археологи ним не користувались. Вони переважно наймали для своїх експедицій катери і заправляли їх паливом у сусідній планетарній системі на тедролі КуН. Тому старий космодром став місцем заправки і ремонту для піратів і чорних археологів, іноді сюди залітали торговці чи колекціонери, частіше контрабандисти.
Брат поцілував мене у щоку і пішов.
Курява, каміння, будинки схожі на бараки, сірі вікна, фрагменти старих кораблів, залишки гравітаційної машини, вже років сто розібраної. І Гел в звичайному одязі, який носить зараз молодь Пайри: білий светр, широкі і короткі, трохи нижче колін, штани, спортивне взуття з штучних матеріалів, на плечах яскравий рюкзак з книжками і ще якимось шматтям.
Я сіла на східцях трапу мого космічного катера Летоса, дивилась на те жовте від пилюки маленьке місто, на перехожих, які де-не-де з’являлись між будинками, на всюдиходи і гравітатори, що сунули, їхали і пролітали. Відчувала себе… а що я повинна була відчувати, посилаючи свого брата-близнюка до работоргівців? От буду сидіти і чекати, поки Гел вилетить звідси, і надіятись, що його не візьмуть… Чи тітонька Жоа не полетить відразу звідси на Іноту.
Вокзал давно перетворився на руїну, башта не існувала вже років триста, склад з пальним облаштували у каркасі старого корабля, ремонтна майстерня ховалась від «сонця» під жестяним поіржавілим навісом. А ще декілька старих гравітаційних платформ, дві з яких лежало у пилюці, зламались чи «поплавки» зіпсувались.
На космодромі перебувало десять кораблів, переважно модернізовані, два з них мабуть вже і не піднімуться – напіврозібрані, у одного якимось чином вибило лобовий ілюмінатор, може, замінять… А ще старий корабель тітоньки Жоа. Судячи з того, що команда збирала інструменти, драбини і зачиняла відсіки, корабель готувався до відльоту. Йому б ще покриття підновити, бо воно все в плямах від космічних слимаків, а пилюка з цих кристалічних створінь поступово роз’їдає метал до дір. Гел підійшов до того плямистого корабля. Біля борта стояв механік: великий лисий дядько, на голову вищій за Гела, з сірою шкірою, з лицем в страшних шрамах. На могутніх м’язах його рук повиступали сизі вени, він під’єднав штекери, зачинив панель і помітив незнайомого хлопця, впер величезні руки в боки і посміхнувся:
– Чого тобі?
Гел відступив назад, почухав потилицю, розгублено пробубонів:
– Я напевне піду...
– А що хотів? – механік роставив руки, нібито хотів впіймати незнайомого йому юнака, як мале кошеня.
– Та нічого, – знітився "юнак", – проходив тут...
Механік і далі посміхався, доброзичливо, та посмішка прилипла до його обличчя як дурна маска:
– То, може, поговоримо?...
На східці трапу вийшла тітонька Жоа: темношкіра жінка з проникливими сірими очами, кремезна, пишногруда і, кажуть, розумом світла. От якби вона той свій розум застосовувала якось законно… Вдягалась ця пані капітан стильно і у приталене, сьогодні це був фіолетовий комбінезон з великим декольте і коротенька капітанська куртка з емблемою. На емблемі, на тлі космосу череп, пробитий метеоритом – знак вільного зейда: работоргівця або наркоторговця. Сміливо, бо работоргівців чи не з більшим азартом, ніж космічний патруль, переслідували королівські зейди. Тітонька Жоа привітно посміхнулась, ніби рідна:
– Тіку, навіщо ти так налякав цього хлопчика?
– Та хіба я його лякаю? Він тут вештається, я й запитав, чого… – пробубонів механік Тік, відступаючи.
Жоа розглядала Гела, ніби картинку, виставлену на вернісажі:
– Когось шукаєш, чи загубився?
Гел відступав назад, поки не вперся спиною в гарячий борт корабля, і тоді нерішуче відповів:
– Шукаю корабель, що летить до Ісани.
– А ми якраз туди і летимо, – зраділа Жоа, – за два тестоли і тебе візьмемо. Є у тебе два тестоли, хлопчику?
– Є, звичайно, але я не впевнений. Не хочу вам заважати.
– Ну що ти, – Жоа поклала пухку руку на плече Гелу, виявилась вона чималенького зросту: – Ну що ти. У тебе буде навіть власна каюта...
Гел помітив, що з усіх сторін зібралися пірати тітоньки Жоа. Вони вже не випустили б його. І очі у капітана Жоа такі ласкаві...
У середині корабля запустіння, облізлі стіни, пил і павутина, з-під ніг вистрибнув товстий пацюк і з обуреним писком зник у тріщині переборки. Тік з доброзичливою, прилиплою до рота, посмішкою відчинив двері до каюти. Каюта двомісна, ілюмінатор запаяний, ліжко двоярусне, невелика шафка і маленька кімнатка гігієни. Тік пропустив Гела:
– Тут є все необхідне, на вечерю тебе запросять. Не хвилюйся, все буде добре, – і зачинив дверцята.
Гел скинув рюкзак на підлогу і ліг на ліжко, непомітно заснув...
Через півгодини запрацював гравітаційний двигун, за ним космічний – тихо і впевнено. На запчастинах Жоа не заощаджувала, адже від швидкості у космосі залежить свобода і життя.
Товар навіть розбудили і запросили на вечерю, та їсти він відмовився. Тоді б тітоньці Жоа замислитись, та їй не доповіли. А через дванадцять годин її корабель сів на космодром Іноти.
Чорношкіре дівчисько з яскравими жовтими кісками, прикрашеними різнокольоровими стрічками – професійний вбивця, меткий снайпер, потягнула Гела за руку:
– Прокидайся, студент! Годі спати! Прилетіли...
– Ми вже на Ісані? – крізь сон здивовано запитав Гел.
– На Ісані, на Ісані… Прокидайся… – насміхалась маленька піратка, – тебе Тітонька біля трапу чекає, на, вдягни, – і вона кинула йому на ноги теплу куртку.
– Навіщо? – Здивовано запитав Гел.
– У Тітоньки і запитаєш… Який ти дурний.
Гел став на верхній щабельці трапу. Перед очима сніг, нескінченний сніг, холодний, неприємний, білий, в сонячних блискітках. Маленька піратка штовхнула «невдаху-студента», і він зіскочив з трапу, підслиснувся, гепнувся, вилаявся. Тітонька Жоа з посмішкою простягнула йому руку, допомогла підвестися.
– Де ми? – запитав він.
– На планеті, яка теж називається на І, у мене тут справи… Хочеш, ідемо зі мною, прогуляєшся по місту? Тобі, як археологу буде цікаво.
– Тут холодно, – відповів Гел, – я зачекаю на вас у кораблі...
– Йдемо… – її посмішка вже була не така лагідна, – ти так гарно себе поводив, а зараз виказуєш мені неповагу, може, мені приємно спілкуватися з таким розумним юнаком. До того ж, я капітан цього корабля, і всі — від електрика до найповажнішого гостя мусять мені підкорятись.
На вокзалі з башти спустилась тітонька-диспетчер. Коли переслідування перевертня припинилось, вона повернулась на своє робоче місце. Диспетчер привіталась з тітонькою Жоа, запитала:
– Як справи?
– Та ось, прилетіла провідати свою подругу, – щиро посміхалась Жоа, – товар для неї привезла, те, що вона замовляла для своєї крамниці.
– А ти, Тіку, невже взимку за борт корабля вийшов, ти ж так не любиш холоду?
Здоровань засміявся, ніби великий звір загарчав:
– Та що робити, доводиться до усього звикати...
– А це що, новенький? Когось він мені нагадує...
– Це пасажир, хоче на місто подивитись...
Гел так і не зрозумів — знає щось та тітонька-диспетчер про призначення пасажира, помітить, що він не повернувся назад, чи звикла закривати очі...
– Гарний… – жартувала тітонька-диспетчер, – дивіться не загубіть його, тут такі жінки, що швидко до рук приберуть, не знайдете...
А сторожа пропустила ту тітоньку Жоа, ніби не помітила…
На вулицю, де були невеличкі крамнички з усіляким товаром іншопланетного походження, прийшли, як і належить контрабандистам, вже у сутінках.
Гел страшенно хотів спати, йому боліла спина, він мріяв відіспатись ще день… Жоа відчинила важкі дерев’яні двері потрібної їй крамниці. Після напівтемряви вулиці яскраве світло електричної лампи сліпило очі. Тітонька Жоа запросила Гела увійти. Тік підштовхнув його у спину. У Гела аж в очах потемніло від того легенького дотику, по спині ніби сік іруа пролили. Ледь втримався, аби не вдарити великого пірата у відповідь.
Піратка віталась з пані крамчинею, вони обнялись, як давні подруги, обидві майже однакові: великі, кремезні, тільки крамчиня червонокоса, як всі інотки, і з ластовинням на носі. Напевне, і вона колись була піраткою, тепер вгамувалась, сиділа на батьківщині, займалась збутом контрабанди. Тік знітився, коли пані крамчиня поцілувала його у щоку – гарна родинна зустріч. Гел зняв капюшон, огледівся, дійсно, товар на полицях магазинчику був не середньовічний: компютери, екрани телепабачення, музична техніка, носії з фільмами і музикою, електричні печі для підігріву, і багато чого такого іншого.
Пані крамчиня замовкла… Жоа посміхалась… А Тік став біля дверей.
– Надзвичайний… – стиха промовила пані крамчиня.
– Як на тій старій світлині… – відповіла тітонька Жоа.
– Добре, що майже… Не приведи Аннакомо, зустріти того, хто зображений на тій світлині.
– Можна я зачекаю вас на вулиці? – запитав Гел у тітоньки Жоа.
– Ні, хлопчику. Якщо хочеш побути сам, у нас є для цього кімнатка.
Гел рвонув до виходу, тітонька Жоа підставила ногу, він спіткнувся, а пані крамчиня його спіймала і штовхнула до дверей, за якими був вузький коридор. Гел кинувся бігти туди і опинився у квадратній кімнатці. За його спиною лязгнули ґрати. Він вперся плечем і головою в холодну цегляну стіну, в очах навіть з’явився відчай. Тітонька Жоа підійшла до грат і несподівано прошепотіла:
– Вибач… ти сам прийшов...
Гел не відповів, зняв теплу куртку, кинув її на підлогу, сів, обхопив коліна руками, тепер у нього одне завдання – чекати...
***
Летос сів серед високих голих дерев. Сьогодні він просканує планету у пошуках телепатичних хвиль, як простих, так і підсилених засобами зв’язку. А я, якщо зможу, спробую поспати. На завтра я планувала непомітно потрапити до міста під виглядом жебрачки.
***
Гел відчув чийсь погляд і прокинувся.
– Піднімайся, студент, – наказала тітонька Жоа.
Гел не послухав.
– Він що, глухий? – голос у Дайкеро холодний, беземоційний.
– Впертий і дурний, – відповіла Жоа, – як і усі...
– Ран… – сказав Дайкеро.
У ту ж мить маленька стріла вп’ялася у ногу, гострий біль пронизав нерви, Гел відкинувся на спину, почав задихатись… ногу відняло… тіло не контролювалось. Якщо не вгамує перетворення, буде біда. Ось такої – у них тут є сік іруа, і вони знають його властивості. Потрібно бути обачнішим.
Дайкеро вийшов до крамниці, сів на канапу. Жоа стала біля дверей. Вона вже планувала, що робити зі студентом, якщо Дайкеро відмовиться його купувати – може перепродати. Дайреко заговорив:
– У мене є для тебе робота...
Жоа зацікавилась:
– Знову щось спеціальне?
– Всього лише перевезти три контейнери, без зайвих запитань, але за хороші гроші.
– Всього лише? – хитро посміхнулась піратка, – а хіба я можу тобі відмовити?
– Ні, – з посмішкою відповів Дайкеро, – сама розумієш...
Так, Жоа розуміла… розуміла, що її свобода залежить від цього гарного і жорстокого чоловіка ще відтоді, як вона привезла йому першого раба. А коли на Іноту почали прибувати агенти Братства Трьох Світів, Дайкеро став ще впевненіший. Жоа не хотіла знати, якими справами займається Дайкеро, це знати небезпечно, смертельно небезпечно… А тепер ці контейнери… І навіщо вона повернулась на Іноту?.. Жадібність...
Гел сів, відкинув волосся, почув дзвінкий голос:
– Пане, він отямився… – Огледівс. Біля грат стояла дівчина років п’ятнадцяти, невеличка за зростом, з двома чорними кісками, чорноока, з хижою посмішкою, у теплому кожушку схожа на ляльку. Напевне це і є та Ран, яка вистрілила отруєною стрілою. В маленькій, ще дитячій руці вона тримала арбалет, схилила набік голову, розглядаючи хлопця за гратами: – Який ти...
За спиною Ран, ніби з’ява, виник молодий чоловік с довгим, прямим, сонячного кольору, волоссям і ясними блакитними очима, видовженим обличчям, прямим носом, і з тонкими презирливими губами. Він дивився на Гела, вивчав, уникаючи погляду у вічі. А потім несподівано наказав:
– Підведись. – Гел змусив себе стати на ноги, його хитало, обперся об стіну. Вони були майже однакового зросту. Дайкер ще сильніше стиснув бліді губи, довго мовчав. Жоа стояла за два кроки за його спиною, помітно хвилювалась. Упорядник гарему Меолі крізь зуби процідив. – Зніми светр. – Гел розгубився. Мусив підкорятись, та не міг навіть підняти руки. Дайкеро криво посміхнувся: – Останній раз я прощаю тобі непокору. Зніми светр.
Гел, зціпивши зуби, зняв светр, зронив його, светр впав білою плямою біля ніг. Знову пауза. Жоа гризла нігті. Дайреко запитав:
– Як тебе звати?
Гел не посмів виказати гнів, розімкнув зуби:
– Гестел.
Дайкеро кивнув головою, повернувся і пішов до крамниці. Жоа побігла слідом.
– Скільки ти за нього хочеш? – запитав Дайкеро у Жоа.
– Шістьсот.
– Чотириста.
– Він рідкісний, – посміла торгуватись тітонька Жоа.
– У ваоке сотня таких рідкісних, і нікому вони не потрібні, – з огидою кинув Дайкеро, – Чотириста, чи повезеш його де інде.
– П’ятьсот, – поступилась Жоа, – мені «поплавки» замінити потрібно, аби контейнери відвезти, я ж не даремне привезла його сюди.
– Нахаба… – посміхнувся Дайкеро, – добре, чотириста п’ятдесят і ні тестола більше.
– Він тобі не сподобався? – здивувалась Жоа.
– А він і не повинен мені подобатись, – роздратувався Дайкеро: – Він повинен сподобатись меоллі, а вона зараз не зацікавиться новим наложником, у неї донька зникла, тому бери те, що даю, зранку завантажиш контейнери і лети. Координати я тобі надішлю.
Ще дві дівчини з маленькими арбалетами. Ран відчинила грати. Вони наказали Гелу:
– Виходь, – Одна дівчина відкрила дверцята, друга підштовхнула Гела в спину. Гел стиснув зуби, коли ж рана перестане бути такою чутливою? Дівчатка мовчки супроводжували його. Ще один коридор, знову двері, за дверима ніч, мороз, сніг. Ран показала на двуколісний возик: – Сідай, і не смій навіть думати про втечу, бо я тебе вб’ю...
Голос у цієї дівчинки був впевнений. Вона навчена, не схибить, не завагається, як і її напарниці. Дайкеро вийшов слідом, йшов, ніби плив над землею. А обличчя наче маска, не зрозуміло чи є у цієї людини емоції, думки… Сів поряд з Гелом, загорнувся у плащ. Ран зайняла місце попереду, свиснула, і товстенький ящер, ніби маленький мамонт, побіг по вулиці. Дві войовничі подруги Ран сіли на верхових ящерів, поїхали поряд. Дайкеро мовчав. Гел обережно відкинувся на м’яку спинку двуколки і задрімав.
Коли приїхали до ваоке, Дайкеро виявив, що юнак, якого він купив, спокійно спить. Та за своє життя у гаремі бачив багато, знав, що у моменти нервового потрясіння люди іноді ціпеніють, потім засинають, зараз прокинеться, почне запитувати, кричати, вимагати волі… Дайкеро зістрибнув з двуколки:
– Ран, розбуди його, викинь з воза і їдьте. Далі я сам.
Ран розштурхала Гела:
– Прокидайся… – посміхнулась, – який ти гарний, коли спиш...
Гел відкрив очі:
– Де я?
– Це твій новий дім… – жартувала дівчинка, – вилазь с воза, бо дійсно виштовхаю...
Гел не хотів, аби його штовхали. Дайкеро мовчки спостерігав. Йому вже набридла ця нічна пригода, мріяв віддати нового раба вигілам і йти спати. Стомився. Головне, що контейнери з іруа полетять до замовника, а доля щойно купленого гаремного м’яса його не цікавила… Так, рік назад він замовив такого у Жоа, та сьогодні замовлення було вже неактуальне. І сама Аята незабаром вже буде неактуальною...
Вигіли чекали на порозі першого дому: три чоловіка, що вік їх давно загубився у рабстві, бо вони тут ще з часів прабабусі Аяти. На думку Гела ті вигіли були схожі на старих жінок чи на сумних клоунів. Підмальовані очі, вибілені обличчя, прилизане сиве волосся, біле широке вбрання. Два з них худі, високі і згорблені, ніби зламані палиці, третій — низенький і товстенький, бігав навколо Гела, роздивляючись його, наче ляльку. Висловлювався він, ніби Гел і справді був не живою лялькою:
– Він надто худий, треба підгодувати. Очі… треба навчити його покірно дивитись, він ще наляканий… нічого, заспокоїться… Незвичне обличчя, незвичне… волосся гарне… треба вимити… – взяв Гела за руку, – підемо, дитино, підемо, не бійся, все буде добре… все буде добре.
Худі тільки кивали своїми продовгуватими головами, кульчики дзвеніли в такт тих кивків. Гел відчув нудоту… Похмілля?.. Чи, може, він зрозумів, куди потрапив… Бо все так дратувало...
Дайкеро наказав нового раба викупати, нагодувати і пояснити, що на нього чекає за втечу, ознайомити з заборонами та десь прилаштувати. Добре, що у Гела паморочилось в голові і він не слухав Дайкеро, інакше він почав би панікувати… чи ще гірше, щось би бовкнув...
Товстий, не випускаючи руки нового раба, повів його у напівтемну теплинь ваоке. Нескінченні лабіринти, ніби шлунок динозавра, поглинали свободу. Гел чув свої кроки, йому здавалось, то ковтки ненаситного чудовиська. І не мав сили опиратися. А ще цей солодкий запах...
Вузький коридор, кольорові люстри, кольорові килими, яскраві гобелени, різнокольорові вікна, все строкате і заплутане. А за вікнами починався зимовий ранок. Ваоке ще спало. Тільки гаремні дядьки – вигіли, як завжди, на ногах. І Гел, сонний та розгублений.
Велика світла кімната: мармурова підлога, великий басейн, ванни і тепла вода дзюркотить заспокійливо. Гел відчув, що його роздягають, відскочив від дядьок:
– Я сам! Сам… роздягнусь… не чіпайте мене...
Дядьки відступили. У перший день щойно купленому рабу з іншої планети дозволялись капризи, та тільки в перший день.
Гел помітив, що в кімнаті з басейном метушиться близько десяти рабів, один приніс рушники, другий наповнив ванну теплою водою, третій тримає тацю з якимось косметичними речовинами, і навколо самі лише чоловіки різного віку. Ось тоді йому по справжньому закортіло втекти. Та заспокоївся і почав роздягатись. Товстий знову обійшов його і сплеснув пухкими руками:
– Як же так можна, як можна! З такою спиною! Це огидно!
Другий дядько спробував заспокоїти товстуна:
– Тихо, тихо, Дайкеро почує...
Товстун обхопив голову руками:
– Навіщо він купив для повелительки шрамованого? Це так огидно...
Гел знизав плечима і заліз у ванну. Тепла вода огорнула його, рана на спині запекла, та біль швидко вщухла, він заплющив очі, заспокоївся, знову задрімав, відкинувши голову на край ванни. Він вже не слухав, що говорили гаремні дядьки. Їх голоси загубились у його свідомості, перетворилися на шепіт вітру:
– Та все одно повелителька нікого не хоче бачити. Вона тільки но повернулась з пошуків, і напевне знову поїде… все місто обшукали, навіть на інших планетах шукають… Шкода маленьку… Кому потрібно було це викрадення? А Дайкеро раба купив… Невже навіть не поспівчуває Аяті?.. Бідна повелителька… Що це з ним? Якийсь він дивний, ще помре… Покличте лікаря.
Тіні наповнювали сон Гела. Тіні перетворювались на будинок, на ту юну породіллю, яка загинула. Світлий промінчик – врятоване немовля. І вибух, все горіло… і дитя… Гел кинувся бігти уві сні, рятуючи новонароджене, важко бігти у вісні, шарпнувся, розплескав воду і прокинувся. Вигіли повідстрибували, налякані його криком. Гел важко дихав – сон, тільки сон, адже він врятував те місто, і те немовля живе...
Товстун підійшов і почав гладити дивного раба по волоссю, як нервову дівчину:
– Заспокойся. Все добре, все добре, ніхто тебе не скривдить...
Прийшов лікар. За лікарем прибіг знервований Дайкеро.
Гаремні дядьки допомогли Гелу вийти з ванни, загорнули його у простирадла, всадовили на м’яку канапу. Гел ліг. Лікар спостерігав за ним здалеку, склавши руки на грудях. Товстун підклав під голову нового раба подушку і запитливо подивився на лікаря. Лікар підійшов, присів поряд з дивним юнаком, уважно вивчав його лице, потер своє підборіддя, потім лоба. Дайкеро вперше бачив лікаря таким розгубленим.
Лікар дістав з кишені свого широкого халату дивну рукавичку, з блискітками і дротами, вдягнув її на руку. Заговорив до Гела:
– Ти не нервуйся… я тобі не ворог, я лікар, я тільки огляну тебе… тільки огляну.
– Ви також раб? – запитав Гел.
– Ні… я не раб, я лікар. Я друг меоллі і її сімейний лікар… Хіба можна стільки пити? Для боротьби зі стресом є спеціальні ліки.
– Алкоголь менш шкідливий, ніж ваші ліки, – відповів Гел.
Лікар посміхнувся, знову потер лоба, зняв свою дивну рукавичку і наказав:
– Сядьте, подивлюся вашу спину.
Гел, ледь стримуючи стогін, підвівся, кімната попливла перед очима. Лікар обережно підтримав, простирадло впало з плечей його пацієнта і лікар зітхнув:
– Була зім’ята грудна клітка, зламаний хребет, – Дайкеро, який вже збирався було піти, зацікавлено прислухався і повернувся, та лікар з посмішкою закінчив. – Але давно, у дитинстві, тебе добре вилікували, та чому залишили такі страшні шрами?
– Не було грошей на пластику… – тихо відповів Гел, його дивувала поведінка лікаря, і зрозуміло що ця людина його не викаже, та звідки Гелу було знайоме його обличчя? Голова боліла, не міг зосередитись.
Дайкеро з’ясував, що причина хвороби — похмілля і спокійно пішов, більше цей раб його не цікавив, він був лише прикриттям, причиною виїхати до міста. Та взагалі мусив купити давнє замовлення, бо інакше Жоа не погодилась би бути перевізником тих контейнерів.
Лікар наказав товстуну зачинити за упорядником гарему двері, і несподівано запитав у Гела:
– А ніж у спину – це навіщо?
– І сам не знаю… – відповів Гел: – Напевне тому, що я дурень...
– Напевне… – посміхався лікар, – що ж вам сказати: рани загояться, алкоголь вивітриться, а ось ваше дивне виснаження… не скажу, що я тут всемогутній, та можу дати вам можливість відіспатись… якщо ви самі собі це дозволите.
– Мені потрібно до Аяти...
– Я зрозумів, – лікар знову шкрябав підборіддя, – я влаштую лише можливість, аби вона вас помітила. Ви їй допоможете?
І Гел згадав, звідки він знає цього лікаря:
– Прикладу всі зусилля, професоре Арконе.
Лікар здивувався, його очі заблистіли смутком і біллю, вуста стиснулись, він ледь їх розімкнув аби відповісти:
– Арконе… я і забув, що колись був всім відомим професором Арконе, капітаном корабля-шпиталю. Науковцем… Професор Арконе… Не згадуйте, будь-ласка… у мене тепер інше ім’я, я лікар Лаго.
– Ви так несподівано зникли...
– Так, як зникла моя сім’я у тій клятій війні… Я теж тоді лікувався від безумства, так як і ви… та я смертний… ледь не помер, мене викинули з корабля, як непотріб, на космодромі Іноти. Аята врятувала. Та… то було давно… давайте врятуємо Аяту і її дітей. Відпочивайте до вечора, бо у вас синці під очима, а тут гарем, мусите бути привабливим для повелительки, так, так… мусите: лагідніші очі, трохи покірності – вам це важко, та мусите. Бо будете тікати звідси як та, дуже на вас схожа, дівчинка, що позавчора зранку переполохала все місто...
Гел обхопив голову руками. Лікар співчутливо зітхнув і наказав гаремним дядькам:
– Йому необхідна власна кімната, нікого туди не пускати, гарем через годину-другу прокинеться, про нового раба почнуть пліткувати… Слуги бачили… тому зачиніть його. Поясніть, що заради того, аби звикнув, скажіть — істерика почалась, особливо слідкуйте, аби ароки7 його не бачили.
Гел прокинувся. За вікнами було вже темно. Лікар сидів біля вікна на канапі, серед яскравих подушок, і при світлі настільної лампи щось читав. Гел сів, загорнувся у ковдру. Лікар подивився на нього, запитав:
– Як почуваєшся?
– Паскудно… – відповів Гел.
– Готовий?
– До чого?
– Зустрітись з меоллі.
Гел застогнав і накрився ковдрою з головою. І саме тоді відчинились двері, на поріг кімнати увійшла Аята, її супроводжував ескорт: гаремні дядьки, Дайкеро, слуги, чоловіки у яскравому вбранні. Аята озирнулась, супровід розсіявся, залишились гаремні дядьки і Дайкеро.
Лікар відклав книгу, підвівся. Аята увійшла до кімнати і зачинила двері:
– Я тебе шукала, Лаго.
– Я тут. Твій новий раб захворів, я його лікую.
Аята махнула рукою, це означало, що новий раб її не цікавить:
– Одна дівчина з мого загону поранена, нас обстріляли дикі під час пошуків, поранення легке, та ти краще на цьому всьому знаєшся, йдемо.
Гел зняв ковдру з голови. Такий шанс прогавити не міг. Аята мимохідь глянула на нього, і несподівано зупинилась. Різко наказала:
– Підведись.
Дайреро зробив крок, лікар стис кулаки. Гел у ту мить, здавалось, не дихав, встав, як був, загорнутий у ковдру, в очі Аяті не дивився. Вона сердито кинула:
– Забери волосся з лиця.
Гел закинув волосся назад, та вронив з другої руки ковдру, вона впала йому до ніг, він швидко її підібрав, знову загорнувся. На обличчі Дайкеро з’явилось презирство. Новий раб був нездалим і дурним, такий не сподобається Аяті. Лікар затамував подих. Аята зі злістю розглядала обличчя Гела. Прикусила губи, відвернулась, вийшла. Відразу за дверима сказала Дайкеро:
– Приведіть його до мене. Негайно… – і пішла. Лікар вибіг з кімнати і наздогнав повелительку. Вона йшла мовчки. Лаго не ризикнув заговорити.
Дайкеро повернувся до кімнати, розгублений, гаремні дядьки бігали за ним як сполохані кури. Дайкеро крикнув їм:
– Ви чули наказ меоллі?! Мерщій вдягайте це… якось розгребіть ті косми і ведіть його до Аяти. Це ж треба… Це ж треба… – з тими словами він вийшов з кімнати.
Дядьки задоволено посміхались, адже Дайкеро такий роздратований. Не часто йому аж так псували настрій.
Гел у сірому, досить скромному для ваоке вбранні, в супроводі вигілів підійшов до низеньких дверей за темно-синьою важкою завісою. Завісу відхилили, двері відчинили і Гел увійшов у сутінки кімнати меолі Аяти. Огледівся, посеред кімнати камін, ніби вогнище у кам’яному колі. Під стіною на невеликому, в одну сходину, підвищенні за напівпрозорою завісою ліжко, теж кругле. Вікна-вітражі на всю стіну, а в кутку столик, на столику увімкнений комп’ютер, на моніторі сайт популярної і досить скандальної студії новин.
Аята увійшла, підійшла до столика, натиснула на клавішу.
За двадцять років свого володарювання вона майже не змінилась. Хіба що рухалась не так стрімко як раніше, більш плавно, по жіночому, та це як раз і вказувало на постійні тренування і уміння концентруватись. Блискуче волосся мідного кольору заплетене у дві коси, до колін. Обличчя кругле, ніжне, тільки погляд твердий і безжалісний. Вона втомлена, дуже втомлена безнадійними пошуками втраченої дитини.
Гел стояв під тими ганебними рабськими дверима і не смів поворухнутись.
І Аята не відводила очей від маленьких літер на екрані, ніби вони були зараз найважливішими у світі.
Шум охолоджувача у комп’ютері і тріск палаючого вогнища у каміні. Тихий голос Аяти:
– Що ти тут робиш?
– Хочу тобі допомогти, – ледь чи не прошепотів він.
Вона підійшла до нього, невисока, струнка, у цю мить хотіла бути велетенською, аби не бачити його очей, аби взагалі його не бачити, аби він був маленький і беззахисний. Голос її дрижав, дзвенів від гніву, образи і втоми:
– Де моя донька?
– Я не знаю, де вона, але впевнений, що вона жива.
– Тоді чому ти тут? Чому не шукаєш її? Ти прийшов мене шантажувати? Моя донька у вас?! – останнє запитання вони викрикнула, і відразу ж загрозливо прошепотіла: –Чому Рада зацікавилась моєю планетою? Ти мені все поясниш...
– Поясню. – Відповів Гел.
Вони кивнула головою, повернулась до комп’ютера, вивела на екран світлину, де чітко було видно Таваса на фоні зруйнованого будинку з скривавленим тілом на руках. Аята вперше подивилась в очі Гела:
– Тут сповіщається, що такий собі калтокійський найманець загинув під завалами, а ще врятував дитину… починай пояснювати...
– Бісові репортери, – криво посміхнувся Гел, – та це справи не стосується, не загинув, був поранений.
– На тебе будинок впав! – викрикнула вона.
– І що?
– Ти безсмертний?
– Щось таке...
– Ти впевнений, що моя донька жива… Чому. – Аята знову стояла перед ним, стискаючи кулаки.
– Чому жива, чи чому впевнений? – Гел відступив до стіни.
– Не грайся зі мною, – крізь зуби попередила Аята, – що я повинна зробити, аби ви повернули її?
– Не ми її викрали… – Гел був терплячим: – Але я зможу дізнатися хто і навіщо.
– Я покличу своїх воїнів, ти будеш моїм заложником...
– Твої воїни вже розім’ялися два дні тому. Невже уроки запам’ятовуються тільки з повтором?
– Я що, мушу підірвати палац, аби тебе нейтралізувати і зачинити у підвалі?
– Аята… – Гел хотів покласти їй руку на плече, вона відступила, він прошепотів: – Я хочу допомогти тобі, але ти мусиш мені вірити, адже ти теж калтокієць, хіба ми зраджуємо своїх?
– Я була простим найманцем, а ти диверсант, звідки я знаю, яке завдання ти отримав від своїх Старійшин. Чому я мушу тобі вірити?
Він не відповів. Аята відійшла до столика, вимкнула комп’ютер. Тепер тільки вогонь потріскував. Вона поклала у вогнище великий сірий брикет, вогонь запалав яскравіше. Гел сів біля вогнища на м’яке хутро, обхопивши коліна руками. Вогонь потягнувся до нього зігріти, Гел привітався з ним.
Аята сіла на ліжко, теж згорнулася, було моторошно сидіти ось так і нічого не робити, не шукати… Ледь стримувалась, аби не зірватися знову на пошуки доньки. І дійсно… кому вона могла зараз вірити? Зітхнула, розпустила коси, аби чимось зайняти руки, заспокоїлась, запитала у нього:
– Що я повинна робити зараз?
– Виспатись, – відповів Гел.
– Я не зможу спати.
– Випий снодійне.
– Зранку я їду у поселення длоків.
– Думаєш, вона там? У тихих вірян Світла? Хоча… Хто зна? Поїдемо...
– І що? Ти думаєш, я буду сповільнювати пошуковий загін чоловічим возиком? – з ледь помітною ноткою презирства запитала повелителька Іноти.
– Ні. Я думаю, ти знайдеш спосіб пояснити своїм воїнам і придворним, чому презренне створіння ні з того ні з сього залізло на спину верхового ящера. – З нахабною посмішкою відповів він і відразу запитав: – Невже ти думаєш, що я залишусь у твоєму ваоке і буду терпляче чекати вістей біля вікна, у компанії твоїх ніжних і підступних чоловіків? Дивись, залишишся вдовою...
Аята напевне вперше з миті зникнення своєї доньки посміхнулась. А потім зняла зі свого ліжка хутряну ковдру і кинула її Гелу:
– Спати так спати… – і вляглась на ліжко, загорнулась у другу ковдру, не роздягаючись.
Гел підтягнув до себе ковдру з вовни і загорнувся у неї, біля вогнища було так тепло і спокійно...
***
Набігавшись містом, я присунулась на катер втомлена і зла. Не знімаючи жебрацького лахміття, закинула у пічку пакет з м’ясом, увімкнула на гриль і сіла на великий диван… нічого крім дурних пліток-здогадів і фантазій, я не взнала. Може, Іол не вивозили з Рородану? Може, необхідно краще обшукати палац і ваоке? Пічка дзенькнула, як зламаний затвор на тадо… ненавиджу цей звук, але їсти хочу...
***
Вигіли всю ніч просиділи біля потаємних дверей покоїв меолі, аби забрати патха7. Непомітно поснули. Прокинулись перелякані. Виявилось, синьоокий патх з покоїв меолі так і не вийшов, здивувались.
Служниця тихенько увійшла у кімнату повелительки і не відразу помітила біля вогнища сплячого чоловіка. Простояла декілька секунд заінтригована, опям’яталась і зникла у ванній кімнаті.
Аята прокинулась, почувши як ллється вода у ванній кімнаті. Згадала дивний сон… тихенько підвелась і подивилась у бік каміна. Вогонь майже згас, тьмяне світло зимового ранку ледь пробивалося крізь різнокольорові вітражі, а він спав, загорнувшись у ковдру з вовни… Підійшла, присіла біля нього, обережно торкнулася плеча, прошепотіла:
– Прокидайся...
Він відкрив жовті, котячі очі, які за якусь мить знову стали синіми. Аята перевела подих. Вона звичайно здогадувалась, що цей калтокієць може виявитись аджаром...
– Що, вже їдемо? – посміхнувся він.
– Поводься згідно з легендою, солдате, – остудила його повелителька Іноти.
Гел прикусив язика.
***
У ранкових сутінках я вилетіла на гравітаторі облетіти рівнину.
***
Служниця вийшла, тихенько причинивши двері. Поспішала на кухню з новиною.
У ванній кімнаті Гел розгубився. Аята зняла з себе одяг і увійшла в невеликий басейн з теплою водою, з посмішкою запитала:
– Так і будеш стояти в кутку? Двадцять років тому ти був сміливішим, коли притиснув мене до переборки на тому кораблі.
Гел знітився, почервонів якби міг, а на губах з’явилась невловима посмішка:
– Я тоді був страшенно п’яний. Вибач за моє нахабство. Я ж не знав, що гарненька руда дівчинка з темними очима — спадкоємиця меолі Іноти.
– А якби знав?
– Та все одно, я був тоді п’яний. Тому вибач.
– Роздягайся, мусиш зіграти роль мого віора, тільки так я поясню твою участь у рейді.
– І що я винен робити? – Гел відчув себе звіром у пасці.
У Аяти піднявся настрій, бачити його зніяковілим — це вже винагорода за те, що він був таким нахабою двадцять років назад, настільки нахабою, що вона тоді несподівано для себе дала йому ляпаса, як звичайна дівчина з патріархальної планети:
– Та нічого такого, спокійніше, солдате, я не претендую на твої чесноти, та і ти не таке невинне створіння, яким здаєшся. Поводься спокійно, так, як зазвичай поводиться дівчина, що провела ніч з владним чоловіком.
– Чорт.
– І запам’ятай, добре виховані дівчата не лаються. – І Аята засміялась, ніби і не була повелителькою Іноти, а лише веселою дівчиною-найманцем: – І не смій сам розпускати руки...
Він зітхнув, роздягнувся і зайшов до ванни, сів у куточку. Тепла вода була приємною.
***
Я повернулась на катер. Знову ні з чим. Тільки відчуття було таке, ніби на тій холодній засніженій рівнині я щось не врахувала, пропустила, не вловила. Набрала гарячої води до ванної, насолоджувалась теплом і спокоєм, знову і знову поверталася подумки до рівнини.
***
До ванної кімнати повелительки увірвалась кремезна жінка у хутряному плащі. Побачила Гела і вибігла. З-за дверей голосно крикнула:
– Розвідники знайшли плащ принцеси у поселенні Длоків.
Гел і Аята переглянулись. Він прошепотів:
– Це пастка.
Гел чемно сидів біля каміна, слухав мовчки. Кіту, воєначальниця і подруга Аяти, скоса за ним слідкувала. Аята розпитувала Кіту:
– Ви говорили зі старостою?
– Так. Вона нічого не знає. Чужих, каже, не було, у цю пору навіть купці не їздять. А космічних кораблів у поселенні вже місяць не бачили.
– Добре, їдемо, хвилин за п’ятнадцять твій загін повинен бути на ящерах. Один ящер для нього. – Аята показала на Гела. – Поясниш, що це віор.
– Добре, – здивовано пробелькотіла Кіту, – а навіщо тобі віор у розвідці?
– По дорозі поясню.
– І в що я тебе вдягну? – Аята потерла потилицю.
– Жіноче запитання… – посміхнувся Гел, застібаючи маленькі ґудзики на сірій сорочці.
Вона кинула йому під ноги хутряний плащ:
– Тримай, і не смій говорити, поки тебе не запитають.
Він обурився:
– Скільки можна!
Аята з посмішкою відповіла:
– Поки ти тут. – Взулась, пристебнула піхви з мечем до широкого пояса. – Йдемо, взуття тобі знайдемо у казармі.
– Ти розумієш, що ризикуєш життям? – несподівано запитав Гел.
– Якщо зможу врятувати доньку, то чхати мені на ризик, – впевнено відповіла Аята.
– Я мушу бути постійно біля тебе.
– Будеш. Мені ще життя не набридло, у мене діти малі.
На подвір’ї чекав пошуковий загін, всі верхи. Вільних ящерів для меолі і її віора тримали за повід. Аята як побачила, якого ящера засідлали для Гела, ледь не почала лаятись, та стрималась. Їй теж цікаво було, впорається найманець з Сірим, чи ні. Кіту посміхалась. Аята показала їй кулак. Гел підійшов до двометрової у холці тваринки з білими гострими іклами, спокійно перевірив довжину стремен, подивився на вершниць, вони спостерігали, ніби він був комедіантом, глянув на Аяту. Та посміхалась, надаючи йому можливість самому виплутуватись: "ну добре дівчатка", подумав Гел, "я вас здивую", і скочив у сідло з місця… Ящер навіть не поворухнувся. У вершниць відвисли щелепи. Гел скривився, дивуючись власному глупству, спина пекла вогнем, і здалось, що його знову вдарили ножем, та коли перед очима просвітліло, змусив себе посміхнутись Аяті. Вона тільки головою трусонула і наказала рушати. Та на подвір’ї з’явився Дайкеро, він розмахував руками, довгі й широкі рукави його блискучого халата, наче крила спійманої птахи, бились у повітрі. Дайкеро кричав, тицяючи ніжним пальцем у ящера, на якому сидів Гел:
– Повелителько! Навіщо ви берете з собою цього патха?
Аята зупинила свого ящера, розвернула його і під’їхала до упорядника свого гарему впритул. Дайкеро задер голову, та не відступив, хоча ящер Аяти ледь не наступав йому на ноги, взуті у ранкові тапці.
– Повелителько, мене необхідно було попередити… – пробелькотів Дайкеро, та зустрівся з її гнівним поглядом.
– Ти поводишся, як невихований чоловік базарного торговця. Дайкеро. – Рівно проговорила вона, нахилившись до нього з сідла. Дайкеро зробив крок назад.
Аята вирівнялась і її ящер розвернувся на задніх ногах і побіг до воріт. Пошуковий загін рушив за нею. І ніхто не бачив, якою ненавистю палали очі упорядника ваоке Дайкеро.
Загін, проминувши вулиці міста, через другі ворота покинув огороджену територію. Був ранок, та на вулиці вже працювали двірники, а вони багато чого помічають. Нова чутка поповзла по місту – у пошуковому загоні меолі служать чоловіки...
Білий простір сліпить очі, на снігу сині тіні від велетенських, ніби хмарочоси, дерев, що простягають свої голі віття-пальці до холодного неба. Такі дивовижні гаї, що налічували по шість-десять дерев, зустрічалися чи не кожних десять кілометрів. Вони не допомагали орієнтуватися, навпаки, своєю схожістю могли заплутати навіть досвідченого розвідника.
Кіту їхала з Аятою стремено в стремено. Аяті здалось, що її подруга зараз закипить від цікавості.
Гел тримався позаду меолі і її военачальниці, ящер слухав кожен його наказ і, здавалось, готовий був померти за свого вершника.
– Хто він? Звідки? Він схожий на того… – пошепки запитала Кіту.
– Диверсант з калтокії, – відповіла Аята.
Кіту повернулась у сідлі, уважно подивилась на Гела, знову запитала у Аяти:
– Ти йому віриш?
– Так, бо це і справді той самий нахабний диверсант.
– Ти бачила його всього лише раз, він отримав від тебе ляпаса, а ти його забути не можеш. І ось він з’являється тут, у критичний момент твого життя, і рятує. Надто романтично.
– Опам’ятайся, Кіту. Ти така ж казкарка, як і була на Калтокійї. Він тут, тому що це вигідно Раді, знав, що я його згадаю і повірю. Все це — лише розрахунок за співпадінням. Він безсмертний, у нього хороша пам’ять, а не почуття. Він диверсант – його робота рятувати співдружність Іноти і Ради. Все...
– А ти як була прагматиком так і залишилась. Навіть не дивлячись, що двадцять років ти вивчала кожну крапку на тій світлині, яку я для тебе вкрала, а ще ти завжди шукала для себе чоловіків, схожих на нього.
Аята скрипнула зубами:
– Мене зараз цікавить тільки моя дитина. – І вислала свого ящера вперед.
Кіту зітхнула і порівнялась з Гелом. Їхали мовчки.
Только зарегистрированные и авторизованные пользователи могут оставлять комментарии.
Если вы используете ВКонтакте, Facebook, Twitter, Google или Яндекс, то регистрация займет у вас несколько секунд, а никаких дополнительных логинов и паролей запоминать не потребуется.