Волни. Подарунок для Аяти 2

 2.

***

Даккі – прибульці, чужі, люди без батьківщини. Насправді — мирні поселенці, котрі отримали право на побудову поселення ще у матері Аяти. Пояснили своє бажання жити на середньовічній Іноті тим, що втомилися від цивілізації, її шуму і постійної біганини, а ще від закритого простору тедролів. Даккі — послідовники віри у світлих богів, налаштовували свій світ без зла і ненависті. Та чи було так насправді? Бо може виявитись, що вони ховають ту загадкову лабораторію, яку ми шукаємо. Потрібно тут все перевірити.

До поселення Дакків я в звіриному тілі добігла за дві години. Гравітатор залишився на катері, небезпечно зараз налякати тих, хто викрав малу принцесу.

Сліди великих звіриних лап я помітила ще біля гаю гігантських дерев, в кілометрах десяти від огородженого бетонною стіною поселення прибульців. По тих слідах дійшла до стіни, обійшла її і надибала в кілометрі від поселення велику кучугуру снігу, а під кучугурою знайшла гравітатор. Отже, сліди губились. Навігатор гравітатора був заблокований, та коли я його таки увімкнула, виявилось, що цим приладом ніхто ніколи не користувався. Заховавши машину знову у сніг, я помчала назад, на зустріч пошуковому загону. Це дійсно була пастка. Принцеси у поселенні навіть і не було.

Добре, що я відчуваю, де знаходиться Гел, бо на цій рівнині, вритій снігом, з однаковими гаями без доріг дуже легко заблукати. Я мчала назустріч пошуковому загону, а за моєю спиною темніло небо, мабуть, буде завірюха.

Завірюха наздогнала мене, накинулась, засипала, засліпила снігом, я лягла між коріння гігантських дерев, заховавши морду у лапах. Треба перечекати.

***

Гел наздогнав Аяту, порівнявся з нею, повідомив:

– Буде буря.

– Звідки знаєш? – запитала вона.

– Відчуваю.

Аята різко розвернула свого ящера на місці, уважно подивилась на небо, на віття дерев, крикнула: – Зупинка! Буде завірюха, потрібно заховатися у цьому гаю.

Дівчата спішились, відпустили підпруги сідел, змусили ящерів лягти півколом щільно один до одного, позакидали їм лапи снігом, накинули полог, закріпили його на сідлах, утворюючи щось на кшталт намету. Ящери заховали голови. Воїни заховались до намету, загорнувшись у хутряні плащі. Аята, Кіту і Гел затримались.

Гел відчував присутність перевертнів, навіть їх запах. Прошепотів до Аяти:

– Заховайтеся. Я залишусь.

– Чому? Як я поясню?

Кіту намагалась почути хоч щось.

– Яка мені різниця, що ти поясниш, я повинен вберегти тебе. Поводься, ніби нічого дивного не відбувається. Іди.

– Я тебе ненавиджу, – прошепотіла Аята і заховалася до намету, Кіту прикусила губу, глянула на Гела, ніби вибачалась за свою подругу.

Сніжний вихор накинувся на гай ніби бджолиний рій. Вітер забивав сніг під плащ, пронизуючи тонке полотно сорочки. І саме у момент, коли піднялась завірюха, на Гела стрибнув зверху великий звір, штовхнув на лежачого в снігу ящера. Гел скинув плащ, і за мить перетворившись на звіра, атакував перевертня. Поранений заскиглив, на допомогу йому прибіг його товариш. Вдвох перевертні-нападники були сміливіші. Ящер, на якого штовхнули Гела, підскочив і з переляку почав відбиватися ногами і лязкати іклами. Полог намету з тріском розірвався. Гел спіймав за шию перевертня, котрий хотів прорватися до намету, перекусив йому горлянку. Аята вибігла з-під намету і другий перевертень кинувся на неї. Гел стрибнув, збив нападника з ніг та вбити не встиг, бо той відштовхнув Гела задніми лапами, підхопився і поліз на високе дерево. Гел рикнув і кинувся за втікачем.

Аята впала, її було поранено у ногу, шию і подряпано обличчя. Кіту підхопила меолі і затягла до намету. Аята пручалась і кричала, що Гел загине, якщо йому не допомогти. Та на дворі була завірюха і ті страшні тіні, що були невловимі навіть оку. Дівчата вклякли у порваному наметі, тримаючи зляканого ящера.

Перевертень-нападник стрибнув на тонке віття, рятуючись від переслідування, та віття не витримало його ваги і зламалося. Гел прослідкував за тілом, що стрімко полетіло донизу і, перетворившись на темну плямку, зникло у снігу, плюнув у слід і почав сповзати.

Завірюха вщухла, як і почалася – несподівано. У глибокому снігу лежали два підлітки, мертві. Ящери звелись на ноги, та так і трималися півколом, оберігаючи своїх вершниць від вітру. Кіту перев’язала Аяті шию і ногу. Аята тримала білий шматок тканини на щоці, аби вгамувати кров. Гел ладен був її добити, і ледь втримався, аби не виказати їй все, що він думає про її сміливість. Та змусив себе заспокоїтись, присів біля Аяти, відгорнув тканину від її обличчя:

– Подряпина. Загоїться, – повернув голову до воєначальниці, тихо промовив. – Кіту, піднімай загін. Готуй ноші. Меолі смертельно поранена.

Кіту дивилась на нього переляканими очима. Інші дівчата — здивовано. Аята сіла, хотіла заперечити, та чомусь не наважилась заговорити. А ще тканина, з якої був пошитий його одяг, виявилася трохи штучною і тепер нагадувала благенький саван. Гел підняв свій плащ і накинув його на плечі, добре, що хоч чоботи були шкіряними і вціліли після перевтілення. Гел тихіше заговорив до воєначальниці:

– Накажи помічниці керувати зборами і відійдемо поговоримо.

Кіту віддала накази і підійшла до Гела, запитала:

– Повертаємось до міста?

– Ні, поїдемо до поселення. У вас є засоби зв’язку, крім вісників?

– Звичайно.

– Накажи від імені меолі пильнувати Рородан, до міста нікого не впускати, нікого не випускати. І неофіційно, для особливо довірених: всі так чи інакше повинні довідатись, що на життя меолі був замах, і особливо — що замах дуже вдалий. Про кожен крок урядовців, радників чи членів сім’ї негайно доповідати. Старшу спадкоємицю пильнувати як власне життя.

– Почнуться погроми, – відповіла воєначальниця.

– Так нехай вулиці патрулюють військові. Влаштуйте комендантську годину. Хіба я повинен вчити вас таким простим речам?

Меолі категорично відмовилась їхати у плащі, закріпленому між ящерами, і вважала, що, навіть поранена, вона мусить бути у сідлі. Та за десять хвилин погодилася з доводами Кіту заради доньки. Гел підійшов до неї, коли вона була вже у тому плащі. Аята вхопила його за благеньку сорочку і спробувала підтягнути до себе, тканина сорочки порвалась. Гел нахилився над Аятою, вона прошепотіла:

– Я бачила тебе.

– І що? – запитав Гел, – невже так страшно?

– Страшно… Ти навіть не аджар.

– Не бійся, я тут не на довго, – запевнив він і скочив у сідло свого ящера.

Аята закрила очі, напевне, аби його не бачити...

Її солдати позакидали на сідла тіла підісланих вбивць.

Старша помічниця підійшла до Кіту, коли та готувалася сісти у сідло свого ящера, пошепки запитала:

– Я, звичайно, розумію, що він віор. А насправді? Дівчата мусять хоч щось знати...

– Він солдат, як і ви. Найманець. Звичаї звичаями… а якось пояснити їм треба.

– Що пояснити?

– Що на різних планетах звичаї різні, і що меолі була калтокійськім найманцем, це всі знають, і воювати її там навчали не тільки жінки. І мене також… – Кіту сіла у сідло, подивилась на помічницю зверху, – ви всі мусите зрозуміти заради принцеси.

***

Я побачила загін розвідників, який повільно їхав рівниною. Гел відчув мою присутність і попрохав бути поряд.

***

До поселення Дакків приїхали під вечір. Поселенці вийшли, зустрічали загін меолі. Попереду височіла огрядна жінка у шубі до п’ят із штучного хутра. Побачивши меолі у імпровізованих ношах, жінка у шубі сплеснула руками і почала роздавати вказівки — перенести Аяту до її будинку, поставити ящерів у хлів, приготувати кімнати для воїнів меолі і погодувати загін.

Кіту не зістрибнула, а здавалось, сповзла зі свого ящера.

Гел також спішився, тримаючись біля свого верхового, уважно роздивлявся поселення, намагаючись помітити кожну нестандартну дрібницю. Таких поселень він бачив багато, та це відрізнялось колоритом, будинки побудовані з місцевого матеріалу, у вікнах вітражі. Огорожа у поселенні одна, і та зовнішня, за будиночками — двори і комори, низенькі дашки підвалів, вздовж вулиць — стовпи з електричними дротами, у поселенні є електростанція. І напевне декілька плит для посадки космічних кораблів.

Навіть одяг поселенців такий, як у городян Епо.

Велика жінка у шубі була старостою дакків, не тому, що на Іноті матріархат, а тому, що у поселенні, як і на цивілізованих планетах, обирали достойника розумного, наділеного даром керувати. Старостою ця жінка була призначена після смерті її чоловіка, найшановнішого члена спільноти, який побудував це поселення.

Коли скинули з сідел двох мертвих хлопчаків-переверетнів, підбігло дві жінки і один поважний чоловік з бородою як лопата. Жінки заголосили. Чоловік м’яв обличчя і куйовдив волосся, прикрашена пір’ям хутряна шапка впала з його голови, він не помітив.

Староста підбігла до Кіту:

– Де ви їх знайшли?

– У гаю, лежали замерзлі під деревом, ви їх впізнаєте?

– Ці діти зникли ще на початку літа, ми думали, їх перевертні забили. Тут іноді з’являються такі, на дітей і дівчат нападають.

– Перевертні напевне і забили, – відповіла Кіту, – ми не бачили, нас у той гай завірюха загнала, вони там лежали, поховайте їх, як належить за вашими звичаями.

Кіту не наважилась розповідати правду. Навіщо батькам знати, у що перетворили нелюди їх дітей. Краще вже вірити, що діти — невинні жертви чудовиськ.

Староста не мала підстав сумніватися у розповіді Кіту. Адже видно, які страшні рубці на юних тілах, такі тільки кігті залишають, великі кігті і ікла.

Кіту тільки у поселенні роздивилась смертельні рани на тілах хлопчаків і відчула, як під теплим хутряним одягом мороз пішов по шкірі. З острахом і дивним дитячим жахом вона подивилась на Гела.

Дівчата з розвідницького загону меолі самі занесли свою повелительку до будинку старости. Аята почувалася ніби зрадниця чи симулянтка. Гел був поряд і пильнував її, аби вона не наробила дурниць. Та коли Кіту вигнала всіх з кімнати, де залишили Аяту, а Гел залишився з володаркою Іноти сам на сам, володарка зірвалася з ліжка і, шкутильгаючи, почала бігати з кутка в куток, наче дика кішка, не в силах опанувати свої емоції. Гел, навпаки, сів.

– Чому ти привіз мене сюди? – запитала вона, зупинившись біля нього і вперши руки у боки.

– Зачекаємо тут на розвідника від твого ворога, – відповів він.

– Якого ворога?

– Того, який підіслав вбивць.

– І хто він?

– Ще не впевнений… Мені потрібні підтвердження, а вони будуть, коли твій ворог почне метушитись.

– А де моя донька?

– Знайдемо ворога, знайдемо і її, – Гел відповідав їй рівним голосом, як автомат.

Аята втомлено сіла поруч з Гелом:

– Я не витримаю. Вона може загинути. У тебе що, зовсім нема почуттів? Хоч би співчуття… Та що я хочу від звіра...

Він промовчав.

Староста зазирнула у двері кімнати, побачила, що меолі сидить на ліжку поряд з дивним юнаком, котрий усупереч традиціям і законам цієї планети приїхав верхи і з непокритою головою. Зайшла до кімнати і щільно закрила двері:

– Я хотіла оглянути ваші рани, повелителько.

Аята запропонувала їй сісти у власній хаті, декілька секунд помовчала, староста вся витягнулась, чекаючи, поки меолі заговорить. Меолі заговорила:

– Я хочу, аби те що ви зараз бачите, залишалось таємницею, – Староста ледь не підскочила, не розуміючи, що вона такого бачить: дивного юнака у кімнаті поряд з меолі чи що? Аята посміхнулась: – Крім мого загону, крім вас, мене і мого віора, ніхто не повинен знати, що поранення, які я отримала під час нападу вбивці, не смертельні.

Староста спробувала зрозуміти те прохання, закивала головою, та була розчарована. Вона не розуміла, навіщо те мовчання, і не ризикнула запитувати, лише пообіцяла тримати язика за зубами.

Гуркіт за дверима, крик Кіту:

– Даян!!?

І дзвінкий дівочий голос:

– Що з нею??! – Аята підвелась, та до дверей підійти не встигла. Вони відчинились і у кімнату вбігла висока, струнка, смаглява дівчина з синіми очима і чорним волоссям, заплетеним по звичаям Іноти у дві коси. Приталений військовий кожушок незастебнутий, а плащ вона кинула на порозі: – Мама!

Аята знову сіла. Її старша донька впала на коліна, обійняла материнські ноги:

– Ти жива...

– Чому? Чому ти покинути місто? Я ж наказала, – шепотіла Аята і гладила доньку по голові.

– Я злякалась, сказали, що ти загинула. Ти знайшла Іол? Мама...

Гел встав, кивнув старості на двері, вийшов слідом і зачинив кімнату, залишаючи матір і доньку на самоті.

***

Я лягла у глибокий сніг поряд з воротами. Прослідкувала за тим, як старша донька меолі пролетіла мимо, навіть не зупинившись біля воріт. Ворота за нею зачинили. Знову тиша. Вечірні сутінки сині, синій сніг, синє глибоке безхмарне небо у різнокольорових стрічках силових і гравітаційних течій, з краплинками сяючих зірок. Перебравшись на дах будинку, я пробралась майже до будинку старости, там вікна позакривали віконницями. З

комина йшов дим, у будинку, напевне, тепло, і чимось годують… А в мене з пащеки пара йде, тут холодно і довге густе хутро, здається, вже не рятує.

***

Простора світла кімната з білими стінами. На стінах полиці з книжками, вазочками, статуетками, попільничками, багато світлин, не тільки сімейні, а й пейзажі різних планет, міста, рівнини, гори, старовинні і сучасні храми. Чоловік старости перед тим як усамітнитися на Іноті, облітав пів всесвіту.

Староста стояла біля столу на кухні і різала для салату якийсь овоч неїстівного синього кольору, її доньки накривали на стіл у кімнаті. Кіту стомлено сіла на ослінчику і вивільнила ноги з високих хутряних чобіт. Її помічниця зі смішними яскраво-червоними тонкими кісками, кирпатим веселим обличчям і холодними очима кинула кожух і плащ на велику скриню при вході і сіла за стіл. Потроху тягала з тарілки жовті мариновані овочі і з насолодою хрумкотіла ними.

Біля стіни стояв клавішний інструмент, на ньому давно ніхто не грав, та роками обережно протирали від пилюки. Гел попросив дозволу, староста кивнула головою і він сів за той інструмент. Кіту здивовано подивилась на нього:

– Блазнюєш? Чи дійсно вмієш?

– Що таке віор? – запитав Гел у воєначальниці Кіту.

– Блазень, який супроводжує повелительку і розважає її. Не в постелі. Такі іноді траплялись при прабабцях Аяти. Віорами завжди були розумники, які уміли співати, танцювати, жартувати, вони мали право порушувати закони, бо вважалися не сповна розуму, ніби веселі діти, улюбленці. – Кіту помітила що калтокієць здивований, перепитала. – Ти не знав?

Гел кахикнув, розвернувся до інструменту, відкрив блискучу кришку і криво посміхнувся:

– Блазень… це ще смішніше, ніж наложник… – і заграв перші акорди. Інструмент давно не налаштовувався, та мелодія була проста і дуже гарна.

Староста з великою тацею тарілок, наповнених їжею, зайшла до кімнати меолі і вийшла уже без таці. Зупинились, заслухалась, сентиментально витерла сльозу долонею і прошепотіла: – Це остання мелодія, яку грав мій чоловік на цьому інструменті. Дякую, хлопчику. А тепер сідайте до столу, я вас почастую.

І звернулась до Кіту:

– Йому ж дозволено їсти з жінками за одним столом? Тим більше, не в місті, а тут, у нас?

Кіту, погоджуючись, кивнула головою. Староста поставила на стіл пляшку з прозорою рідиною. Помічниця воєначальниці облизнулась, як кішка. Староста розлила по глиняних чашках самогон, його тут гнали з цукрових овочів. Овочі вирощували на городах за містом, на землі, яку завезли за чималенькі гроші ще коли побудували поселення. Напевне чоловік старости у своїх подорожах не тільки наукою займався, а й скарби шукав… Самогон виявився сильним, староста налила по другій чарці і запропонувала кашу зі шкварками. Поселенці тримали невеликих теплокровних ящерів, літом випасали їх на пасовиськах, де росла жорстка синя трава, а взимку годували тією ж травою, тільки висушеною і заготовленою. Пічки палили тим же. Смачнюча каша після подорожі, буревію, потрясінь і холоду, та ще й під самогон…

До великої кімнати зайшла принцеса Даян, сіла за стіл:

– Мама спить. Мені налийте.

– Ні, – твердо відповіла Кіту, – твоя мати мене вб’є.

– Я вже доросла. Наступного року на Калтокійю полечу.

– От там і будеш пити, аби я не бачила. Краще їж.

Даян насуплено підтягнула до себе тарілку з кашею. Її очі пильно і вороже дивились на Гела. Гел налив дві чарки і пішов з ними до меолі.

Аята прикидалась ніби спить. Гел запитав:

– Випити хочеш?

Вона сіла на ліжку, загорнувшись у ковдру:

– Хочу.

– Тоді тримай, а потім я гляну, як гояться твої рани і зроблю тобі перев’язку.

– Чому ти? Тут староста — хороший лікар, – відповіла Аята, випила, скривилась. Гел протягнув їй маринований овоч закусити.

– Я умію загоювати рани, – пояснив Гел.

– Я бачила твою спину, щось вона не дуже загоїлась, – шпикнула Аята.

Коли Даян тихенько увійшла до кімнати матері, Аята вже спала, а її віор сидів біля ліжка на підлозі, загорнувшись у ковдру. Юна принцеса звикла бачити у чоловіках тільки річ, тому їй було не важко ніби не помічати його. Вона швиденько роздягнулась і лягла спати поряд з матір’ю, як та і наказувала.

***

Ніч була безкінечна, холодна і темна, як безнадія. Під ранок я навіть заснула на даху. Та тихі кроки по скрипучому снігу розбудили мене, я підвела голову, побачила хлопця, худорлявого, довгого, у білій шапочці і білому комбінезоні космічного спецназівця. Цікавих розвідників використовує ворог Аяти. Лице людини, а замість рук — лапи з кігтями. Я тихенько підвелась, як кішка на полюванні, і стрибнула на ту білу тінь. Реакція у цього перевертня виявилася кращою, ніж у двох попередніх невдах, він перевтілювався швидко і на ходу, от тільки одяг йому заважав, тому бідолаха скидав його мені під лапи. Я більша і рухаюсь швидше, наздогнала втікача і звалила з ніг. Трусонула, вдаривши потилицею об плаский дах. Якась жінка закричала, побачивши мене. Зараз позбігаються, почнеться волання, стрілянина, паніка. Вхопивши спійманого і оглушеного «язика» як кошеня за шкірку, я вирішила покинути місто і влаштувати допит малого перевертня у безлюдному місці.

***

Кіту увірвалась у кімнату меолі, як вихор, розбудила Гела, який таки заснув на посту:

– Вона приїхала, ніколи не приїжджала до міста, відтоді як Аята стала меолі, а тут приїхала, прямісінько до Рородану, кажуть поводиться, ніби вже підперезалась паском повелительки!

– Накажи заарештувати її від імені меолі, – відповів Гел не відкриваючи очей.

– Кого? – Аята звісилась з ліжка, запитливо глянула на Гела.

– Твою сестру, доньку Дайкеро, претендентку на престол, – відповів Гел.

– Та як ти смієш наказувати? – розсердилась Аята.

Відповісти Гел не встиг. Поселення дакків обстріляли з пласких гравітаторів.

***

– Хто тебе послав і з якою ціллю? – запитувала я у переляканого розвідника.

– Мій бог… великий мудрець Англон, – шепотів юний перевертень, – та я тільки мусив дізнатись, жива темна жінка, чи ні.

– Темна жінка? – здивовано перепитала я.

– Так, у них тут все проти законів всесвітніх, вона темна і грішна, вона мусить померти. І її відріддя.

– Ти бачив відріддя темної жінки?

– Мала паскуда, вона мене вкусила, та мудрець Англон просвітить її і зробить світлим воїном, так як і мене, щоб у боротьбі очистилась вона від гріхів своїх і своєї матері. Старшу доньку темної жінки поглине кара з небес, бо вона скуштувала крові.

Я бачила, що юнак не сповна розуму, та це було мені на руку. Він говіркий, головне, підіграти йому, я верзла казна що:

– Я теж спокутую гріхи у образі звіра, як і ти. Я чула про твого великого мудреця, де я можу знайти його, аби вклонитися?

– Тут у нас є схованка, там мій гравітатор — я відвезу тебе, – радо погодився він і очі його блищали фанатичною вірою.

Тоді і вибухнуло, один раз, другий, і почалася кононада. Я підвелась на задні лапи. Поселення горіло. А мій провідник підстрибував і кричав:

– Кінець тобі, Чорна жінко, кінець, буде на Іноті справжня повелителька, справжня, безгрішна.

«А щоб тебе». Я його звалила у сніг:

– Ти дав сигнал, що тебе захопили?

– У мене був передатчик у куртці, я його загубив, мав натиснути, якщо чорна жінка жива.

Я оглушила розвідника, і лаючись, як вантажник на космодромі, побігла до поселення.

***

Гел за ногу стягнув Аяту з ліжка, зіштовхнув Даян і наказав Кіту падати. Вікно дзенькнуло, дерев’яні віконниці розлетілися на друзки і скло дрібними дзюрками засипало кімнату.

Гравітатор, що у цю мить пролітав мимо вікон, вишкірився на будинок старости стволами великого тадо і полив шквалом голчатих бронебійних куль.

Староста вповзла у кімнату, Гел запитав у неї:

– Підвал у будинку є?

Староста закивала головою і тицьнула пальцем на килим біля ліжка. Гел полегшено перевів подих:

– Всі донизу! Швидко!

– Я залишусь! – крикнула Аята, – там мої воїни гинуть!

– Якщо ти залишишся, загине твоя планета! Лізь у підвал і сиди тихо! – крикнув Гел на повелительку Іноти. У неї аж подих перевело від такого нахабства. Гел скористався її заціпленням, вхопив жінку і силою запхав до підвалу. Зачинив ляду підвалу, заховав її під килим і підбіг до розбитого вікна. Дах будинку вже горів, напевне, розпиляли горючий газ, будинки обстрілювали з трьох гравітаторів. Коли одна з машин наблизилась до будинку старости, Гел вистрибнув у вікно, перевтілюючись у стрибку, і вп’явся кігтями в борт гравітатора. В кабіну вдерся вже у людській подобі, викинув стрільця, і тадо замовкли. Водій закричав і вистрибнув з гравітатора сам. Гел вирвав тадо с пазів, пробив стволом лобове скло. Тепер він міг обстріляти інші два гравітатори. Аби тільки потім поселенці не обстріляли його зі своїх лазерних рушниць...

***

Коли я перестрибнула бетонний паркан поселення, бій було вже закінчено. Один гравітатор палав за стіною, другий на даху будинака, третій завис над «землею», з нього вистрибнув Гел і побіг до будинку старости.

Поселенці витягли пожежні платформи і гасили пожежу.

***

Гел ледь не видер з петель ляду підвала. Дим проник і туди, та задихнутися дівчата не встигли. Допоміг вийти Кіту, Аяті, Даян і ледь не підірвався, витягаючи старосту. Та хапалась за серце і стогнала. Гел виштовхав жінок на вулицю, а за його спиною обвалився дах, Гелові стало шкода розбитого клавішного інтрументу.

Біля будинку вже зібралися воїни Аяти, дві з них були поранені, одна — достатньо сильно.

Гел розвернув Аяту до себе, вона ледь стрималась, щоб не відштовхнути його, розімкнула губи, запитала:

– Що?

– Я зараз піду, а ти тут не затримуйся, через годину-другу вирушайте до міста і пильнуй Даян.

– Ти у таку мить кидаєш мене. А якщо вони знову спробують напасти на поселення? – обурилась Аята.

– Немає поки кому нападати. А твою доньку потрібно повернути.

Він помітив, що вона уникає дивитись йому у очі, зрозумів, що Аята його боїться, та говорити з нею про це не було часу, стиснув губи, відпустив її плече і побіг, за мить зник за рогом напівзруйнованого будинку. Кіту обурено запитала у меолі:

– Куди він? У такий момент, коли небезпека ще не минула?

– Звідкілясь забрати Іол, – тихо, ледь стримуючи сльози, відповіла Аята.

– А ми що, зовсім безпорадні? Хіба не міг узяти нас з собою? Він надто зарозумілий.

– Ми мусимо допомогти поселенцям і їхати до міста.

– Я що, мушу тікати як переляканий чоловік? – обурилась Кіту.

– Мені теж ця ситуація не подобається, я ладна на край світу летіти. Та він навіть напрямку не вказав. Сволота. І цього нелюда я кохала усе життя…

– І то він винен у тому, що сталося з поселенням. Привів нас сюди! – гарячкувала Кіту.

– Винен той, хто це все спланував! – крикнула Аята, – У тебе що, мізки повідбивало?!

Половина будинків у поселенні вціліла, у трьох з них влаштували лікарню. Староста забула про хворе серце і біль у поясниці. Прибігли її дві доньки, а потім ще декілька жінок і чоловіків. Вцілілі допомагали потерпілим вибиратися з-під завалів. Воїни меолі за наказом Аяти теж долучилися до рятівників. Хлів з ящерами не зачепило полум’ям, та агресивні верхові повибивали дошки і розбіглися по вулицям. Кожен шукав свою вершницю, додаючи людям клопотів.

Якраз тоді до поселення прилетів корабель, повернувся світлий пророк світлих богів. Підіймаючи свій блискучий посох до неба, він почав проповідувати, заважаючи своїм вірянам працювати. Звинувачував у всьому гріхи поселенців, їх таємні темні бажання, і іноткам (нечестивим) теж дісталось. Поки пророк своєчасно не помітив воїнів Аяти серед своїх невинних слухачів і замовк.

***

Розвідник втік, не скориставшись машиною, мабуть, хотів подивитись на пожежу (крім того, що той хлопець фанатик, він страшенний боягуз).

Я зачекала на Гела біля кинутого гравітатора. Він прибіг і недовірливо запитав у мене:

– Ти знаєш, де та база?

– Знаю. А ще знаю, що у них там щось сталося і база більше не блокує думок своїх піддослідних. Іол там, жива, а про наших я не встигла запитати – почався обстріл.

– Тоді полетіли, – запропонував брат, сідаючи на заднє сидіння гравітатора.

Я тільки плечима знизала, і чого він такий сердитий і зосереджений?

Пролетіли кілометрів двадцять, по всіх даних база мала бути вже, а її ніде не видно. Тільки облетівши місце, де вона мала знаходитись, ми помітили край якогось спорудження, підлетіли ближче. Виявилось, що то борт якоїсь космічної машини. А де ж тут вхід?

Вхід ми знайшли – ледь помітний люк, а над ним камера спостереження. Зупинились навпроти того люку і Гел запитав у мене:

– І що?

Я здивувалась:

– Чому ти у мене запитуєш? На тебе місцевий матріархат впливає? Тепер я все вирішую?

– Я б тобі сказав… – пробубонів мій брат.

Таки я його зачепила своїм жартом. Він зіскочив з гравітатора, обережно підійшов до люка… а якщо обстріляють? Може, у них тут для непрошенних гостей якась пастка налаштована?

Пастки не було, люк був відчинений, я вимкнула двигун і зіскочила на землю і ми увійшли до тієї бази.

Коридор, ще коридор, наступний коридор, поворот, знову коридор: я зрозуміла, що знаходимось ми не у кораблі, а на гігантському стародавньому тедролі. Бо зараз не будують космічних баз у формі диску. Стіни у перших коридорах навіть пофарбовані, та іржа проступила крізь фарбу безформними плямами, вентиляція працювала, але опалення ні, апарати мікроклімату, напевне, давно розсипались на порох. Під ногами іноді бігали маленькі ящери. А ще щурі, досить великі, напевне, потомки тих щурів, які жили на цій базі, коли вона ще була у космосі.

Несподівано увімкнулися лампи, і ми побачили перед собою юрбу, чи то зграю страховиськ: різного кольору, розміру, статі, виду, одні схожі на облізлих котів, інші — на лишайних собак. Попереду зграї був досить великий звір (десь метр п’ятдесят у холці) з могутніми м’язами, великою головою і обдертими вухами. Сіра попеляста шерстюка росла тільки на животі, голові і лапах, а його світлі, майже прозорі очі не мигаючи дивились на нас.

– Ви хто? – запитав великий звір.

– Туристи… – відповів Гел.

Звір загавкав, і зграя вибухнула гавкотом, нявчанням, аж стіни здригалися від такого страхітливого сміху. Та вожак мотнув щурячим хвостом і знову настала тиша. Вожак тицьнув жовтим кігтем у Гела:

– Ти супроводжував головну тітку цієї планети, і вбив тих ідіотів, що на неї напали, – потім він подивився на мене, посміхнувся, – а тебе я побачив тільки біля поселення тих просвітлених дурнів.

Я із здивуванням і захватом подивилась на Гела, він у відповідь криво посміхнувся мені і розвів руками:

– Відвертість за відвертість… Де донька головної тітки та чужі перевертні? І взагалі, що тут відбувається?

– Ми вбили охорону нашої бази і половину тих клятих вчених, коли солдати полетіли атакувати поселення просвітлених дурнів. Вбили наших очманілих братів, які захищали виродків вчених, і вас вб’ємо… – лагідним голосом відповів вожак зграї.

«О Всесвіт! – подумала я, – Та це ж діти, спотворені діти! І ці діти граються у дорослих, так, як їх навчили безжалісні кати».

– Цікаво дізнатись, за що? – спокійно запитав Гел.

– Не за що, а тому, – відповів вожак, – тому, що ви не кращі за тих, хто привіз нас сюди, тому, що ми не хочемо, аби нас вбили солдати. Ми потвори, та як і ви — хочемо жити. Якщо більше нема де, то тут, у спокої. Ви великі звірі, та нас багато, а зброї у вас нема. Безглуздо… У вас немає зброї...

І знову загавкали, занявчали, закричали, сміючись.

– Якщо я пообіцяю, що вас вивезуть звідси, поселять на повному державному пансіоні, будуть лікувати і піклуватися, і за вашим бажанням — навчати.

– Нам уже пообіцяли і житло, і їжу, і ліки, і навчання, і майбутнє, а привезли сюди.

І знову зграя закричала, загавкала, занявчала – обурено.

«Невже доведеться битися з ними усіма? – запитувала я у себе. – Дійсно безглуздя… Діти ж».

– Ви всі з бездомних?

– Не всі, деякі з бідних родин, вважали, що обдаровані, і їдуть до спеціальної школи, – відповів вожак, криво посміхаючись.

«Добре, що він говорить, – думала я, – поки говорить, будемо говорити».

– А якщо я пообіцяю, що коли ми заберемо малу принцесу і двох наших солдат, ніхто ніколи не почує про вас?

– Звичайно, ви нас знищите і ніхто ніколи про нас не почує, – пожартував вожак, зграя знову загавкала, загарчала, але вожак помахом хвоста припинив той лемент, і запитав, – А ти хто? Як звір ти дуже великий. Ти калтокієць? Аджар? Бо тих, що сидять у клітці, ті вчені-виродки називали калтокійцями.

– Калтокієць. Командир корабля.

– А вона? – вожак тицьнув кігтем у мене, ніби великий пес хотів лапу подати.

– Штурман, – відповів Гел.

За спиною вожака повторяли пошепки одне лише слова: «Коло, коло… коло», попелястий прислухався до того шепоту, повертаючи одне рване вухо назад, дитяча посмішка з’явилася на його звіриній морді:

– Якщо ти калтокіець, доведи: вийди зі мною на коло. Переможеш — забирай дитину великої тітки і своїх аджарів, програєш — ми тебе вб’ємо, а твоя Штурман залишиться зі мною.

У мене щелепа відвисла від його нахабства.

Гел провів долонями по своєму обличчі, затримавши пальці на підборідді, так він завжди реагував на подібні дикі пропозиції:

– Інакше ніяк?

– Ти що, злякався? Калтокійцю, – підбурював вожак.

– Та не дуже… Коло, так коло. Веди, якщо вже так хочеш.

Знову всі загавкали, закричали, занявчали і поперли зграєю кудись углиб старої розбитої бази. Вожак йшов поряд з нами, ніби ми були давніми друзями. Діти… граються… а про безпеку не думають. Та сьогодні нам потрібно зіграти чесно. Бо їх тут, тих дітей з іклами і кігтями, занадто багато.

Я зрозуміла, що вони називали колом. Це майданчик на шестиграннику бази. Шестигранником на таких базах називали пустоти – ребра жорсткості, які укріплювали всю конструкцію гігантського диску. Так вона ставала меш вразливою до вібрацій, як зовнішніх, так і внутрішніх.

Коли база ще була житлом і місцем праці для багатьох людей, коли ця база мала свою орбіту у великому космосі, тоді і дуже давно на балконах шестигранника були рослини і маленькі водоспади, працювали невеличкі магазини с усілякими дрібницями, ресторани, бари. Тоді у ті давні часи жителі бази гуляли по цих балконах як по парку у вільний час, та відпочивали, сидячи на лавочках, милуючись об’ємними краєвидами на настінних екранах.

Сьогодні тут холодно і темно, а майданчик у центрі велетенської шахти, що залишився без огорожі, став місцем поєдинків для створених безумними вченими перевертнів. До Кола йшли тоненькі містки, прилаштовані до товстезних тросів. Коло-майданчик було чорне від крові.

Коли я ступила на місток, мене зупинила дівчина, схожа на велику руду лисицю, пояснила, що коло — то священне місце для поєдинків. Зупинила обережно і навіть лагідно, ніби я вже була дівчиною їх вожака, а інша зачепила волохатим боком, боляче вдаривши хвостом, ніби хотіла скинути у прірву шестигранника. Вони поводяться і як діти, і як звірі одночасно.

На коло-майданчик вожак і Гел вийшли вдвох, їх ніхто не супроводжував. Назвавшись капітаном, Гел став для зграї вожаком могутніх аджарів, а вожаки вирішують справи сам на сам.

Тільки-но Гел ступив на майданчик, як вожак стрибнув на нього, та не спіймав. Гел миттєво перевтілився у звіра. І його супротивник на мить застиг ніби скульптура сюрреаліста: зблизька чужий виявився ще більшим, ніж здавалося здалеку, під час спостережень. Та не був би цей юний перевертень вожаком такої зграї, опанував себе і стрибнув на чужинця. Не спіймав, загавкав:

– Бийся! Не відступай! – і знову стрибнув.

І на цей раз Гел його упіймав на льоту та приклав до залізної підлоги лише в пів сили. Юний вожак на мить втратив свідомість. Отямився, підвівся, хитаючись на лапах, трусонув головою. Гел чекав.

– І що? Хочеш, аби я визнав тебе сильнішим? – з слабкою посмішкою запитав звір.

– Я хочу забрати дитину, в’язнів і піти… – відповів Гел.

– Немає у тобі духу суперництва, капітане калтокійців. Добре, хай буде як ти хочеш, – відповів вожак і повільно перевтілився у людину. Я бачила, як йому боляче, та, напевне, він звик терпіти ту біль. Вожак виявився блідим, довгим, сухоребрим хлопцем шістнадцяти-сімнадцяти років, з гарним, ніби дівочим обличчям і великими зеленими сумними очима. Волосся рідке, брудне, обскубане по плечі.

Зграя також поступово перетворювалась у людей. Страшне видовище, навіть мені у той момент закортіло заплющити очі, аби того не бачити. Та не посміла виказати неповагу до страждань цих бідних створінь.

Принцеса Іол гралася у коридорі зі своїми ровесниками. Діти бігали, верещали, билися, як усі нормальні десятирічні діти. Коли ми прийшли, малі бешкетники зупинилися і дивились на нас, зацікавлено та безстрашно.

– Ми за вами, принцесо, – почала я, – нас прислала ваша мати.

Іол вийшла з гурту дітей, погляд у неї був серйозний, як у дорослої, вона запитала не по дитячому:

– Чому я повинна вам вірити?

– Тому що це правда, – відповіла я.

Вона засміялась і склала руки на грудях, точнісінько як Аята:

– Яка смішна відповідь… А ви хто?

– Калтокійці, – сказав Гел.

– Ваші медальйони… – Іол простягла до нас маленьку долоню, вимагаючи доказів.

Я витягла свій медальйон з-за пазухи, і Гел також. Дівчинка підійшла, заклавши руки за спину і уважно подивилась на трикутні відзнаки:

– Шість камінців. Ви офіцери?

Ми кивнули головами. А принцеса простягла до мене руку і сказала:

– Тоді відвезіть мене до матусі.

– Добре, дитинко, – я посміхнулась.

– Я принцеса, – ображено присадила мене Іол, та відразу ж ніби вибачилась, – але ти ж калтокійка і не моя піддана, тому тобі можна мне так називати.

– Тоді я маю надію, вас не образить те, що до матусі вас відвезе мій брат?

Вона здивовано подивилась спочатку на мене, потім на Гела:

– Але ж хіба можна довірити мою безпеку чоловікові?

– Він також калтокіець, а не інотець, – пояснила я. Чомусь мені було аж моторошно від цієї дорослості в малій дитині.

– Добре, я довіряю вашому рішенню, – вона зітхнула, змиряючись, і доповнила, – я дуже хочу до мами і сестрички. А ви знаєте, що мене вивіз Дайкеро?

Я кивнула головою. Звичайно, знаємо.

– Він пообіцяв прогулянку… обманув мене.

У ту мить я вперше захотіла убити Дайкеро.

Гел мав вивезти принцесу, а я залишалась на базі, тут були наші хлопці, їх потрібно звільнити. І Летос я вже викликала.

– Ти залишаєш її тут саму зі мною? – здивовано запитував вожак.

– Так, – відповів Гел, – вибач.

– За що? – здивувався юнак.

– За те, що залишаю її тут, – сказав Гел і посміхнувся.

– Я тебе не розумію, – хлопець подивився на Гела, як на божевільного.

Маленька Іол сіла на гравітатор попереду Гела, вхопилася за руль. Вона досить серйозно попереджала мого брата:

– Тільки уважніше, будь ласка. Я знаю, які чоловіки бувають роззяви.

Гел тільки посміхнувся і плавно зрушив гравітатор з місця.

Я подивилась йому в слід, а тоді повернулась до вожака:

– Як тебе звати?

– Юреди Ороног, – відповів він.

– А якось коротше…

– Юре.

– Юре, покажіть мені, де утримують аджарів.

– А чому на ви? Ти мені подобаєшся, ти гарна, – він посміхався, як досвідчений спокусник.

– Ти мені теж подобаєшся, але не так, як ти хотів би.

– Отакої, ми залишились тут у двох, твій супутник тебе тут покинув, а ти мене відштовхуєш, вважаєш, що я не підхожу для тебе, не те походження? А може — я принц-вигнанець?

– Взагалі, я набагато старша за тебе, і до того ж заміжня, – відповіла, я відштовхуючи його руки.

– У тебе є чоловік? – розчаровано запитав хлопець і відразу відступив. Напевне, йому хтось вклав поняття про вірність у шлюбі.

– Так, – стверджувала я.

– А хто твій чоловік? Також перевертень? – ця дитяча і безпосередня цікавість…

– Так. Дракон, – добивала я малого.

– Може й збрехала, але гарно, – він посміхнувся, я бачила, що не повірив, але як усі діти, казки любив, – Добре, йдемо, я проведу тебе до твоїх аджарів.

– Чому ви їх не випустили? – запитала я у малого перевертня.

– Ми не самовбивці, – скупо і сумно посміхнувся він.

– А нас не злякались, – здивувалась я цій дитячій алогічності.

– Ви якісь не такі страшні, – простодушно відповів він, та помислив і сам здивувався: – Хоча дивно, ви страшніші, ніж вони, просто коли їх привезли, вони так кидались на всіх, що ми побоялись. Надіюсь, вони на тебе не кинуться… якісь скажені.

Летос викликав космічний патруль. А я витягала з герметичної камери своїх аджарів, вони, перевтілені у звірів, напевне, надто довго тримали оборону, бо коли побачили мене, дуже зраділи. Але, тільки впевнившись, що я то я, повернули собі людську подобу. Два здорованя-безсмертних: халкеєць і леліт, один смаглявий, рудий, другий білошкірий зі світло-жовтим волоссям. З радості ледь не задушили мене в обіймах. Юре аж відскочив до протилежної стіни, коли вони вискочили зі своєї камери, а потім ладен був мене захищати, не розумів він, керуючись досвідом свого короткого життя лабораторного невільника, проявів братніх почуттів, обіймів і веселих жартів.

Саме тоді закінчилось пальне у генераторі бази і замість яскравих сучасних ламп увімкнулися затишні блідо-жовті, наче «сонечко» у тіні. На цьому тедролі ще була енергія, а крім цього, тут було щось незвично живе, споглядаюче, спостерігаюче, присутнє, розумне, але не людське… От що не давало мені спокою, я тут була під чиїмось наглядом, ніби на долоні когось незвичного, таємничого.

Діти-перевертні втратили до усіх нас цікавість, (у їхньому житті були події і цікавіші), і розійшлися по своїм справам — гратися, спати, їсти. Поряд залишився тільки вожак, він настирливо ходив за мною, наче приблудний пес. Торкнувся моєї руки і несподівано пошепки запитав:

– Ти хочеш з ним поговорити?

– З ким? – здивувалась я.

– З моїм перетворювачем.

У його голосі була така ненависть, що я відчула на потилиці подих морозного вітру.

– Ти надієшся, що я його вб’ю?

Він кивнув головою, а очі променіли надією помсти.

– А якщо я не буду його вбивати?

– То хоч би відправ його туди, де він нікого не буде мучити.

Ніколи я не зможу бути байдужою до страждань. І навіщо мені цей вчений-маг? Залишити його б тут, до скону, серед ненависті творінь…

Маг сидів за великим мармуровим столом, схиливши голову. Витончена рука з довгими тонкими пальцями музиканта підтримувала високе чоло. Сиве волосся, зібране у довгу косу, світлий одяг, і кров на рукаві. Почув, що двері відчинилися, повільно повернув голову, подивився уважно, підвівся здивовано, з придихом промовив:

– Тейл…

Я не заперечувала, підійшла до нього, він вивчав мене, як рідкісну тварину, цього типа я зацікавила тільки як об’єкт. Небезпечно потрапити до такого фаната у ролі лабораторного пацюка, у нього немає співчуття, почуттів, людяності. Особливо до таких цікавих екземплярів, як я.

– Навіщо вам ці експерименти з перевертнями? – запитала я.

Він не відразу зрозумів про що я питаю, а коли зрозумів, ого, очі запалали фанатичною відданістю справі:

– Якщо ми зможемо відтворити у звичайній людині здатність до перевтілення, і корегувати форму, ми будемо контролювати природу цього явища.

– Навіщо?

– Аби створити перевертнів, потрібних і підкорених нам, і не дозволити їм народжуватися вільно, як то було раніше. Ми мусимо зробити світ безпечним для людськості.

– Хіба народжені звіролюди небезпечні?

– Вони вільнодумці, їх використовують для зла.

– А ваші творіння хіба не вільнодумці? Чи не вони зачинили вас тут, аби ви більше не завдавали їм болю?

– Так, це моя помилка, я мушу у майбутньому розібратися у цьому, треба починати перевтілення ще у утробі матерів.

Я подивилась на Юре, розвела руками… Він мене не зрозумів, звичайно, малий перевертень бажав справедливості, а ще більше бажав, аби цей бездушний вчений зрозумів, що накоїв… Вчений не розумів, і не зрозуміє, бо впевнений у своїй правоті. А може, Юре чекав, що я розірву вченому горлянку? Та я сьогодні не хочу вбивати, я по іншому вирішила долю цього фанатика, буде він вирощувати рослинки на віддаленій фермерській планеті серед колег-злочинців, буде думати над тим, де помилився, і шукати способу утекти:

– Ви будете мати час на роздуми явища вільнодумства у ваших піддослідних, – закінчила я уголос свою думку.

Він мовчки спантеличено дивися на мене, і тільки коли я вийшла, зачинивши за собою двері, закричав:

– Ти дурна, темна тварюко! Я геніальний вчений!..

Юре зачинив ще одні герметичні двері лабораторії, і самовихваляння вченого більше не досягало наших вух.

В очах хлопця тремтіли сльози образи і розчарування.

У коридорі вже чулися кроки космічних черевиків, прилетів патруль. Діти-перевертні побачивши військових, щезли в глибинах старого тедрола. Я замислилась над тим, що робити з цими дітьми, адже залишати їх тут не можна, а як вмовити їх, недовірливих, зібратись і сісти на корабель?

– Юре.

– Що? – буркнув він, все ще ображений.

– Може ми знайдемо для вас інше місце? – запитала я лагідно.

– Боїшся, що ми тут здичавіємо і з’їмо дакків? – Іронічно: – Безпечніше нас викинути на планету, де дакків нема?

– Чому відразу так категорично? – Я здивувалась, – Хочеш, поселимо вас на Калтокійї, підлікуємо, пояснимо правила великого світу, чогось навчитесь, а там як захочете…

– Ти розповіла про хороше… – Недовірливо, – А насправді… ви будете ще нас вивчати – зможемо ми бути у тому великому світі безпечними для простих людей, чи не зможемо?

– Ти сам все розумієш…

– Добре… я зберу зграю, бо тут нас знову знайдуть вчені-виродки… А ви хоча б не вчені...

Кроки наблизились, я почула різкий оклик:

– Стояти!

Космічний патруль… здоровані у темно-сірій формі, у високих черевиках, з легкими тадо, що кріпляться на передпліччі, на головах — захисні шоломи.

– Дозвольте назватись, – сказала я.

– Та напевне вже не потрібно, – почула я знайомий голос, – я радий вас тут бачити неушкодженою, а де ваш брат?

Так, цього капітана я знала, два роки назад його команда витягнула мене і Гела з однієї безлюдної планети, де ми застрягли разом з підбитим Летосом. І ось знову зустрілися.

– Він зайнятий іншою справою, також на цій планеті, – відповіла я.

– Ваш катер знову зламався? – посміхнувся капітан і вийшов на світло.

– Ні, а що, навіть не привітався з вами?

– Він у вас навчений, заховався, коли ми прилетіли. Когось тут спіймали?

– Юре, ти збирай свою зграю, а я віддам патрулю твого ворога, – я поклала руку на плече малого перевертня, він ніби посвітлішав від мого дотику, посміхнувся, кивнув головою, та не втримався, запитав:

– А його справді не відпустять?

– Справді, – запевнила я юного страждальця.

Коли дітей забрали… Коли гордого вченого під конвоєм відвели до патрульного корабля, а я прослідкувала, аби він нічого не втнув магічного. Коли Юре запитав мене, чи зустрінемось ми ще, і я пообіцяла, що напевне. А він посміхнувся надто дорослою і розумною посмішкою, пробачаючи мені, хоча я розумію, що повинна відчувати відповідальність за цих дітей…

Коли ми з Летосом залишились біля того старого тедрола удвох і я думала над тим, як краще знищити лабораторію… Коли я сиділа на трапі свого катера в теплі силового поля, я відчула запах моря, і побачила перед собою згусток порталу… тоді я зраділа, як я зраділа. З порталу вийшов Рол. Я зіскочила з трапу, кинулась чоловікові на шию, ледь не зваливши його з ніг.

***

Гел був уже біля поселення дакків, коли побачив вершника. Вилаявся подумки і зупинився. Іол підстрибувала:

– Даян! Даян! А дивися яка машина!

Даян також зупинила ящера і з викликом подивилась в очі Гела:

– Будеш лаятись?

– Буду, – відповів Гел, – та не при твоїй сестрі. Звідки ти дізналась куди їхати?

– Спіймала дивного хлопця на околиці поселення, коли спробувала тебе наздогнати. Я не розумію, чому мама поїхала у місто, коли потрібно було рятувати Іол.

Іол з подиву відкрила рота.

– Тому що твоя мама доросла, і розуміє, що правильно, коли кожен займається своєю справою, – сердито відповів Гел, – Так, а це ще хто?

Два десятки темних вершників на білій засніженій рівнині, на відстані в кілометр.

– Мама! – Зраділа Іол.

– Мама? – здивувалась Даян, – мамочко… та це ж дикі...

– Так, дівчатка, вам пора до мами, бо вона дуже хвилюється, – Гел зліз з гравітатора і наказав Даян, – злазь з ящера і сідай за руль.

– Ти що? – обурилась дівчина, – чого я? Чому? Я не вмію…

– Тут нема чого уміти, сідай.

– То не мама? – запитала Іол.

– Ні, дитинко, то Дайкеро, і я буду говорити з ним без вас.

– Я залишусь, – повідомила Даян.

– Чорт! – розсердився Гел, – Даян! Ти зараз же сядеш на гравітатор і наздоженеш загін. Все! Зі мною не сперечаються.

– Нічого собі… – здивувалась дівчина, – хіба ти можеш мені наказувати? Не дивись на мене так. Добре, добре, я зроблю, як ти кажеш, тільки не сердься. Бо в тебе очі якісь жовті робляться...

– А чому ти наказуєш моїй сестрі? – здивувалась Іол.

Гел застогнав. Даян сіла за руль гравітатора, Іол не дочекалась відповіді, і хотіла було запитати знову, та Даян закрила їй рота долонею, уважно слухаючи інструкцію по керуванню гравітаційною машиною. Орієнтувалась у цій місцевості вона добре, і головне, аби не захопилась швидкістю, тому Гел поставив всі можливі блоки на швидкість і висоту.

Дикі наближались. Гел тепер відчував багато чого, бо магічні поля і блокування у лабораторії на старому тедролі було вимкнено, та й генератор вже не працював.

– Я теж умію битись… – спробувала ще раз Даян.

– Іншим разом, – відповів їй Гел і, стоячи збоку, увімкнув двигун гравітатора, – Тримайся, – і підштовхнув машину.

Даян аж завищала коли гравітатор пішов юзом, та впоралася і вирівняла машину.

Гел подивився, як віддаляється малий гравітатор, рятуючи двох доньок Аяти. Потім підійшов до темно-сірого ящера, залишеного Даян і погладив зміїну голову верхового:

– Що, друже, втягнув я тебе? Нічого, ти звір бойовий, тобі не вперше…

Дайкеро вирішив, що говорити з Гелом нема про що і тому наказав диким стріляти, як тільки вони наблизяться на відстань пострілу. Гел підняв ящера в біг і направив його на Дайкеро. Він мчався до упорядника гарему, а стріли, змащені соком іруа, летіли йому на зустріч. Болі Гел тоді не відчував, занадто сильним бажанням було дістатися до Дайкеро. Їх ящери зіткнулися грудьми, дико захрипіли. Дайкеро був самовпевнений, але у справжніх боях ніколи не брав участі, і при зіткненні не втримався у сідлі та вилетів. Гел зістрибнув, вдарив Дайкеро ногою, вхопив за комір кожушка:

– Сволото…

Дайкеро, ледь дихаючи:

– Ти хто такий, патх?

– З ким ти зв’язався? Дурню, – запитав Гел.

Дикі були навколо, стріляти більше не наважувались, боялися зачепити свого покровителя, та напевне спробували би заколоти Гела, та їм завадили воїни меолі. Загін розвідників Аяти несподівано з’явився з-за пагорба, серед них — Даян на гравітаторі. Воїни меолі атакували диких.

Гел впевнився, що воїни меолі впораються з дикими. Дикі це були чоловіки з місцевих, навчені воювати, та в силу свого походження полохливі, привчені обстрілювати умілих воїнів з хащ і гаїв. Агресивна атака воїнів Меолі їх розігнала. Краще б Дайкеро піратів найняв…

– Звідки ти взявся? Сволото, – гарчав упорядник ваоке, притиснутий до «землі» сильною рукою калтокійця.

– Оце вже зовсім дурне питання, – посміхнувся Гел, в його голові паморочилось. Отруєні іруа стріли завдали неабиякого болю, без пояснень калтокіець вдарив Дайкеро і вони разом втратили свідомість.

Аята зістрибнула зі свого ящера, підскочила до Гела, перевернула, поклала його голову собі на коліна. Він був ніби мертвий.

Кіту зрозуміла, що розбиратися з уцілілими дикими і Дайкеро доведеться їй самій. Тому без довгих роздумів наказала зв’язати всіх живих і надіслати повідомленя старості, аби та прислала воза, щоб доправити полонених і поранених до міста. Принцеса Іол вертілася у всіх під ногами. Даян пробувала втримати молодшу сестру біля себе.

Староста замість возів прислала дві гравітаційні платформи з тих, які вони використовували для тушіння пожеж. На одну платформу закинули полонених, на іншу -поранених, серед поранених був Гел. Аята намагалась не дивитись на його зблідле обличчя. Хоч і безсмертний… та хто знає, наскільки цей перевертень безсмертний. Дайкеро також був непритомний.

***

Рол запропонував мені знову відвідати коридори старого тедролу. Казав, що є причина не знищувати його, але я мушу побачити все сама.

І знову безкінечна напівтемрява, ми пройшли мимо лабораторії до аварійних сходів. Ліфти тут давно не працювали. Ми почали спускатися униз, десь до середини корпусу, до поперекового ребра жорсткості. Там, куди ми спустилися, ремонту не робили, іржа потрохи роз’їдала переборки, цвіль була на каркасах, що залишилися від меблів, на дерев’яних панелях і на залишках сходів. Ящерок і щурів на цьому ярусі вже не було, тут важке повітря, і поживитися їм нічим.

Я почала дещо розуміти: коли космодром будували, місто Епо вже існувало, а цей тедрол впав на планету приблизно за тисячу років до того, як побудували космодром. То невже так зване корінне населення Іноти, котре загалом проживало на одному континенті – це уціліле після падіння бази населення цієї ж бази?

Я торкалась порохнявих переборок і залізних рам, пам'ять заліза і іншої матерії потроху розповідала мені, що база після терористичного акту з підірваним основним двигуном зрушила з встановленої орбіти і здійснила аварійну посадку на найближчій від неї планеті за допомогою гравітаційного двигуна. На щастя, планета виявилась придатною до життя, хоча жили на ній лише тварини. Засоби зв’язку також було пошкоджено, ті з людей, що вціліли, не могли розраховувати на допомогу. Декілька років потерпілі чекали, що їх знайдуть, не залишаючи велетенської бази, та коли зрозуміли, що порятунку не буде, а генератори надто слабкі, та й продовольчі запаси закінчуються, переселились на відкриті простори планети, згодом через два покоління побудували місто. Чомусь жінки виявилися більш активними. І з часом вони взагалі відтіснили чоловіків до рівня домогосподарок.

А тедрол цей мав назву Анакома.

Довго ми йшли коридорами, Рол вів мене впевнено. Я й сама знала, де на таких базах рубка керування, та коли навколо тільки іржа і запустіння, важко орієнтуватись.

І от ми побачили світло, яскраве, казкове, нереальне – увійшли. Рубка керування, великий зал з моніторами по периметру стін. На моніторах космос, зірки, кольорові хвилі підпростору. Посеред залу, по колу, пульт керування у блискітках і світлячках датчиків. Я почула тихий гул двигунів. Все було ніби насправді і наче жива була неймовірно гарна дівчина, вдягнута у срібній комбінезон пілота, що сиділа у кріслі капітана. Білошкіра до відчуття прозорості, з волоссям кольору гірського потічка, і очима як море. Вона була настільки жива, що я на якийсь час втратила відчуття реальності. Рол тримав мене за руку, тримав, аби я, ошелешена, не зайшла у той зал без запрошення господині.

Рол вклонився дівчині. Вона підвелась, підійшла до нас і промовила, стримано посміхаючись:

– Вітаю прадавнього Дракона у моїй оселі. Заходьте. Неймовірно і дивно бачити вас тут.

– Анакомо, – підтвердив мій здогад Рол, – я прийшов на твій поклик.

«Міг би попередити…» – Обурилася я, думаючи до чоловіка. Він стримано пропустив мою думку без зайвих коментарів.

Вона запросила нас сісти. Я обережно торкнулася дивана, але фантом виявився напрочуд матеріальний і м’який.

Так, навколо все було створеним за допомогою силового поля, і сама ця прекрасна дівчина також, але поступово під впливом часу цей тонкий світ, створений уявою і пам’яттю бортового біологічного комп’ютера тедрола Анакома перетворювався на справжню матерію, і ця тендітна богиня — біологічний комп’ютер. На самоті він майже відділив свій розум від системи, і за тисячі років перетворився на неї. Я сіла на той майже справжній диван, і зрозуміла, що думку про бунт малим перевертням навіяла саме вона.

Я спіймала зацікавлений погляд богині, вона посміхалась, підтверджуючи мої здогади, я вибачилась.

Рол почекав, поки ми порозуміємось і запитав:

– І чого ти покликала мене?

– Я знайшла дивні дороги пам’яті цього світу, назвала їх Зоряними Струнами, та коли спробувала під’єднатись, щось темне відігнало мене, погрожуючи знищенням. Я хочу запитати: чому і хто захищає Зоряні Струни?

– Ти думаєш, маєш право знати відповідь? – ласкавим голосом запитав Рол у прекрасної богині Анакоми.

– Я хочу допомогти, аби зберегти Зоряні Струни, – стримано відповіла вона.

– У тебе вистачить сили? – з лагідною посмішкою поцікавився Рол.

– Я спробую, – невпевнено, але наполегливо відповіла вона.

Вона дійсно жива, у неї є емоції, почуття, бажання, власна воля… До цього моменту я слухала їх розмову мовчки, та прийшов час пояснити цій юній богині, куди її тягне почуття обов’язку і пошук знань, і я запитала:

– Ти хочеш бачити Світ і стати хранителем прадавніх Зоряних Доріг тільки заради інформації, яка зберігається там?

Вона уважно подивилась на мене, її зіниці розширились, дівчина заклякла, стиснувши маленькі долоні, не відповіла, мабуть, чи не вперше не знайшла слів для відповіді. Анакома лише приречено кивнула світлою голівкою, вона зрозуміла, хто я. Та вона була впевнена у своєму рішенні, і знала, на що йде.

– Те створіння, яке відігнало тебе, тепер стане твоїм учителем, – повідомила я і підвелась, – Коул знайде тебе найближчим часом, він той хто береже інформаційні потоки і вільну матерію, а я знайду тебе через століття на Зоряній Дорозі.

– Я відчуваю біду навколо вас… – несподівано з відчаєм сказала вона.

– Через сто років ми ще будемо, – сумно посміхнулась я. І до Рола, – Я хочу на поверхню.

– Дякую, – прошепотіла Анакома.

Я подивилась на неї, як на малу нерозумну дитину:

– Краще б ти і далі оберігала цю планету, та, на жаль, відчуваєш своє призначення як поклик. Іди обраною дорогою, до зустрічі.

Рол співчутливо обняв її і поцілував світлий лоб:

– Щасти тобі, і тримайся.

Коли ми вийшли з рубки керування, стіни світлішали, набуваючи того вигляду, яким хизувалися тисячі років назад, коли база Анакома була ще у космосі. Світла фарба, стерео-екрани, килимове покриття на підлозі, блискучі огородження навколо ребра жорсткості, навіть картини у зоні чергового екіпажу, канапи, лавочки, зелені рослини. Все це навіювало спокій і безпеку до запаморочення у голові. Рол посміхнувся:

– Жіноча риса — причепуритися…

– Скажи це місцевим… – жартувала я.

– А ти влітку місто Епо бачила? – запитав він.

– А що ти робив тут влітку, – зацікавилась я.

– Корабель ремонтував на космодромі.

– Та невже? – я вперла руки у боки, як ревнива дружина.

А він сміявся з моєї спроби ревнувати:

– Бачиш, що буває, коли жінка кидає свого чоловіка напризволяще заради роботи.

– Все, припинили, я не ризикну бути твоєю підлеглою, ти надто пунктуальний і вимогливий. Я тобі вірю і без контролю.

Він обхопив мене руками і підняв зі словами:

– Ти чудовисько.

На поверхні нас чекав нервовий від самоти, всіма покинутий, нещасний і ревнивий Летос. Катер зустрів нас словами:

– Я також індивідум… І я старший, ніж вона…

***

Гел отямився у кімнаті меолі, на її ліжку. Аята сиділа поруч, обхопивши руками коліна і дивилася у вікно. Гел торкнувся її ноги, вона здригнулась і забрала ногу, прошепотіла:

– Ти дійсно безсмертний…

– Я ж попереджав, – посміхнувся він якомога лагідніше.

– Дайкеро я зачинила у підвалі, якщо він тобі потрібен, можеш допитати.

– Мені він не потрібен, то твій ворог. Його зв’язки мені відомі, поставка Іруа припиниться, коли вистежать тітоньку Жоа і того, хто прийме у неї контейнери. Долю свого Дайкеро вирішуй сама.

– На палю? – чомусь запитала Аята.

– Ти тут меолі, – всміхнувся Гел, – а що з його донькою?

– Поряд сидять… Коли за тобою прилетять?

– Катер постійно був тут.

– І ти мені не повідомив?

– Сестра попросила не повідомляти. Вона не дуже любить бігати по середньовічному місту у супроводі шаленого натовпу.

– То була твоя сестра? – Аята запитала спокійно, була надто втомленою.

– А хіба ми не схожі?

– Я її не роздивилася.

– Ти сердишся на мене? – запитав він.

– На себе… – відповіла вона.

– Я не той, про кого ти думала?

– Зовсім недоречне запитання… – обурилась Аята, прикусила губу, подивилась на нього з болем і відчаєм, ніби хотіла запам’ятати назавжди, прошепотіла. – Відпочивай, – і вийшла з кімнати.

Скрипнули маленькі двері, що вели до ваоке, і у кімнату меолі зайшов лікар Лаго, сів біля ліжка на стільці, запитав з саркастичною усмішкою:

– Як почуваєшся?

– Гірше, ніж тоді, коли ви запитали про це вперше, – огризнувся Гел.

– Я хотів подякувати за меолі і її дітей, – лагідніше промовив лікар.

– Будь ласка, – з гіркотою відповів Гел, – то подякуйте ще й за те, що я звільнив Аяту від дурного нав’язливого дівочого кохання.

Марковська Алла

Львів

2006-2010 р.

1 Килим місцевого виробництва, такими Інота торгувала з планетами Ради, на цій планеті виявляється є ще й якісь вівці, але чому їх досі не з’їли м’ясоїдні ящери? (думка автора)

2 Так сукні на Іноті вдягали тільки жінки, це був привілей сильної статі, особливо з таким розрізами від стегна.

3 Таке каміння на Лелілаті замість ґрунту.

4 Ваоке – це гарем маолі, ніхто, крім Аяти, не може увійти на територію гарему. Якщо когось чужого (жіночої статі) спіймають у ваоке – відразу вб’ють.

5 Калтокійя – планета найманців.

6 Електрику в місто постачали генератори на космодромі.

7 Арок – чоловік меоллі. Патх – наложник.