Частина 2

З квитком не пощастило. На завтра місць не було, як, зрештою, і на неділю. Залишався тільки понеділок, хай йому грець. День важкий, як відомо. Ще й початок нового тижня, а мене це, чомусь, насторожувало. Можливо, безпідставно – скоріше за все так і було, — але я занервував. Взагалі, з того самого дня, коли Фобі не з’явився на репетицію, я нервував постійно, що мені не властиво. Найменша дрібниця, здавалося, могла привести мене до стану небаченої агресії. Я ненавидів цей стан найбільше. Ось напевно іще одна причина мого пияцтва. Я утримував цю агресію в собі, щоб вона, не дай Боже, не вирвалася на волю, як хижак із клітки. Бо тоді… могло статися що завгодно. Але хтозна, можливо тоді б мені стало набагато легше. Напевно цього не скаже ніхто. Я — тим паче.

Нахилившись над віконцем каси, я сказав:

— Так, до Лисичанська. Так, один. Плацкарт, будь ласка. Зворотній? Ні, не треба. – І я став чекати. Добре, хоч з поїздом пощастило. З Хмельницького йшов прямий до самого Лисичанська. Не треба було пересаджуватись, і це не могло мене не радувати. Позаду мене стояли двоє юнаків років, приблизно, шістнадцяти-сімнадцяти, які дуже голосно сміялися. Так голосно, що їм одна тітонька навіть зауваження зробила. Я подумки навіть посміхнувся і подумав про те, що їй би на одному з рок-концертів побувати, ото б вона надивилася там на подібну молодь, якій, як то кажуть, «палець до рота не клади». Цікаво, як би вона тоді реагувала на їхні витівки?

— З вас сімдесят одна гривня, вісімдесят п’ять копійок — сказала касир. Я протягнув їй гроші, а вона мені, відрахувавши решту, квиток.

— Дякую, — сказав я і відійшов од каси.

Що ж, одну справу було зроблено. Не на сто відсотків звичайно, але все ж таки. Тепер залишалася черга іншої. А саме – перебалакати з Оксаною Чиж. Та чесно кажучи, я напевно й не знав, чого чекати від цієї розмови, але якоюсь часткою себе відчував, що це потрібно зробити. Навіть життєво необхідно. Тож, вийшовши з приміщення вокзалу, я попрямував до найближчої зупинки, звідки можна було доїхати до лікарні, де саме працювала Оксана.

Знову стояла мряка. Кляті граки кружляли небом, немов німецькі «майстершмідти»;їхнє «каркання» діяло на нерви не менше, ніж ті питання, на які я безнадійно шукав відповіді у власній же голові. Земля, як і асфальт, були мокрі, бридкі, викликали в моїй душі тільки відразу. Як, зазначу, і мокре, липке листя, що тулилося до фундаментів будинків та бордюр, немов кошеня до груби, холодними зимовими вечорами. І хоча температура повітря не опускалася нижче +5 градусів, складалося таке враження, що надворі взагалі мороз… Мабуть, це просто наближався листопад; його холодні обійми день за днем стискають твоє горло, забираючи рештки тепла, що, врешті решт, ти сам стаєш схожим на нього. Листопад – це місяць, який найкраще демонструє нам, людям, внутрішній світ кожного з нас.

Я зупинився. Примружив одне око, бо мені здалося, що там, попереду, між деревами, ховаючись під білою ковдрою мряки, хтось стоїть. Стоїть, склавши руки на грудях, і чекає. Причому, чекає саме на мене. Не знаю чому, та я був навіть упевнений в цьому.

Врешті виявилося, що ніхто на мене не чекав, як власне й те, що просто нікому було чекати. За людину я прийняв звичайну собі гілку, що якось по-чудернацькому стирчала зі стовбура, тому, можливо, мені і здалося, що то людина. А може це все просто уява… Воно й не дивно, адже в останні дні мій мозок настільки чутливий до всього, що інколи ввижаються по-справжньому дивні, навіть нереальні, речі, що думаєш, а чи, бува, не втратив ти уже розум?

Хитнувши головою: мовляв, ну й дурість, я попрямував далі, убік автобусної зупинки. Та не встигнувши зробити й кількох кроків, до мене хтось озвався.

— Чоловіче! – пролунало ззаду; я завмер на місці. Подумав, що ось, знову галюцинація. Обертаючись, я був готовий до усього. Навіть самого чорта готовий був побачити. Як це, може, не смішно звучить, та думав я саме так, не інакше.

— Чоловіче, — знову сказала потвора, підходячи до мене ближче.

Зараз вона вчепиться в мене своїми пазурами, і буде пити кров, аж поки я не помру…

Я кліпнув очима. Звісно, то була ніяка не потвора, а всього-на-всього жебрак.

— Чоловіче, — вже вкотре повторив він, — у вас не знайдеться дріб’язку?

Якусь секунду, а можливо навіть і того більше, я дивився на нього, немов заворожений.

Жебрак засміявся:

— Ааа… то ви турист… ну й…

— Та ні, — нарешті сказав я, — не турист. – Вже не знаю, що він збирався мені сказати після свого «ну й…», але, покопирсавшись в кишені, я дав йому гривню.

— О, дякую, — закивав він. – Дякую, дякую. – І пішов у протилежному мені напрямку. Я ж, трохи поспостерігавши за ним – жебрак жодного разу не обернувся; та і навіщо було йому це робити? – покрокував далі. Хвала Богу, по дорозі мені більше ніхто не зустрічався, і ніщо не ввижалося. З приводу останнього, скажу, я радів найбільше. Годі було із мене усіляких див. Врешті решт, я був не персонажем якоїсь казки, і мені ну ніяк уже не хотілося зустрітись із кимось, подібним до казкового страховидла, на кшталт, змія Горинича. Та і ніяких доньок мені, теж, рятувати не треба було.

Вийшовши на більш людну вулицю, я став почувати себе дещо спокійніше. Якщо не сказати – впевненіше. Глибоко вдихнув вогкого повітря, запхав руки до кишень, та пішов довгою, мокрою вулицею угору, де до мене раз по раз долинало виття шин автівок, які гасали дорогою туди-сюди, і начхати їм було на все.

Нарешті опинившись в салоні маршрутки, сівши на вільне місце біля вікна, я полегшено зітхнув і начебто розслабився. Звісно, в такій ситуації, в якій опинився я, просто неможливо розслабитися повністю, та я, незважаючи ні на що, зціпивши зуби, все-таки домігся свого. Прикрив очі, і – ви не повірите! – згадав образ тієї дівчини, з якою мав радість спілкуватися в рок-ПАБі «Монстр».

«Таак..., — подумав я, — мені вона сподобалася. І дуже сподобалася. Жаль, я не досить чітко пам’ятаю риси її обличчя… пити більше треба»

Довге, світле волосся, блакитні очі – такі живі, яскраві, це я запам’ятав, хоч і п’яний був, — щира посмішка… І як же її звуть? Ло… Ла… Невже Лола? Може Лора? Нііііі… ну й дурість!

І тут я згадав.

— Люда, — вимовив уголос. Але вимовив тихо, що напевно жоден пасажир і не звернув на це уваги.

Люда-Lux, точніше, виправив мене внутрішній голос.

«Як тільки покінчу зі всією цією історією, обов’язково подзвоню їй», — подумав я.

Це обов’язково потрібно було зробити. Запрошу її у кіно, або ще кудись, аби… аби бути поруч.

Господи, що на тебе найшло, друже?

Я усміхнувся сам до себе. Кладучи руку на серце, скажу, що ці думки про дівчину з яскравими очима та щирою посмішкою, були першими позитивними думками, мабуть, із того самого дня, коли я виявив у квартирі Фобі труп Олександри Новак.

В маршрутці було так тепло і затишно, що й виходити не хотілося зовсім. Отак би й катався тут, притулившись до вікна, дрімаючи, аж до смеркання. Та потрібно було виходити, тож я, думками знову повернувшись у жахливу дійсність, попрямував до виходу.

Медсестра, яку я прохав покликати Оксану Чиж, повернулася і сказала, що вона зможе спуститися сюди тільки через півгодини.

— Що ж, доведеться зачекати, — сказав я. Медсестра тільки знизала плечима: мовляв, ваші справи, і увійшла до якогось кабінету.

Запах лікарні – а у неї є свій запах, повірте – був мені огидний, тому я вийшов на ганок. Краще вже було дихати вогким повітрям.

«І чому я не курю?» – подумав. Зараз би стояв собі й палив одну за одною, так і півгодини мине…

— Вибачте, це ви на мене чекаєте? – почув я тоненький голосок. Я обернувся до дверей. Переді мною стояла тендітна дівчина років двадцяти, не більше, одягнена в чистий, білий халат медсестри.

— А ви певно, Оксана Чиж? – запитав я. Хоча, хто б це іще міг бути?

— Так… а ми хіба знайомі?

— Ні, — посміхнувся я. – Давай… думаю, можна на «ти»?

— Думаю, можна, — сказала дівчина, теж легенько усміхнувшись. – На вигляд ти не набагато мене старший. Та і я ще не стара бабця.

— Звичайно… може зайдемо всередину? Не будемо ж ми отак, на ганку, розмовляти?

— Боїшся замерзнути? – знову усміхнулась вона. – Добре, ходімо. – І ми увійшли.

— Мене звуть Олег, — представився я. – Мені б хотілося поговорити з тобою про… — я відкашлявся. – Про твою подругу Олександру. Олександру Новак.

Лице Оксани відразу зазнало корінних змін. Вже не було того блиску в очах, що був раніше, не було й жодних ознак посмішки. Мені взагалі здалося, що вона зараз піде, не сказавши мені ані слова.

— Ти, що, з міліції?

— Ні… я сам по собі… тобто… що? Ні, я не приватний детектив.

— Слухай, в мене багато роботи, та і…

— Лише одне питання, будь ласка? Я надто довго чекав цієї нагоди поговорити з тобою. Для мене це дуже важливо. Будь ласка… — Можливо тому, що я говорив щиро – і цю мою щирість відчувала Оксана, — дівчина сказала:

— Добре. Але я хочу знати, хто ти такий?

— Гаразд, але пообіцяй, що не втечеш, коли я скажу?

— Не випробовуй мої нерви! – підвищила голос Оксана.

— Добре, добре, добре… Я друг того хлопця, в квартирі якого знайшли Олександру. Він зник, як ти напевно знаєш, і я дуже переживаю за нього… Мені б хотілося знати, чи коли-небудь – не бійся, це залишиться тільки між нами, повір, — Олександра говорила про Євгена Вирова? Можливо, вона згадувала прізвисько «Фобі»? Вона взагалі казала бодай щось про те, що познайомилася із кимось?

— Ні, — коротко сказала Оксана. Тут уже не витримав я:

— Але ж ви подруги! Вона повинна була хоча б натякнути.

— Кажу ж, ні. Цього не досить?

— Але…

— Мені час працювати. – Тут я схопив її за лікоть:

— Прошу тебе…

Дівчина якийсь час дивилася мені просто в вічі. Я відпустив її руку.

— Вона нічого мені не розповідала про якогось там примарного хлопця. І мені байдуже, віриш ти мені, чи ні. Олександра була дивною дівчиною, навіть я її не завжди розуміла. А тепер вибач, мені справді треба працювати.

Я нічого не сказав. А тільки спостерігав, як Оксана піднімається сходами вгору. Потім я знову вийшов на ганок, постояв там кілька хвилин, щоб зібратися з думками. Водночас я відчував і сум, і роздратування.

Ну як же ж так? Як же ж так?

Вже спускаючись східцями, помітив, що почав накрапати дощ.

— Дуже добре, — буркнув я, і подумав: «Мені завжди щастить. Аж страшно просто».

Прийшовши додому, в мене сильно розболілася голова. Я повісив мокру курточку на спинку крісла, щоб просохла. А саме крісло підкотив ближче до батареї. Краплі дощу безперестану барабанили у вікно. Посунувши фіранку трохи убік, я подивився на вулицю, по якій туди-сюди ходили люди, тримаючи над головами розкриті парасольки.

«Добре, — подумав, — що я устиг все зробити до дощу. А то би зараз плентався на вокзал, мокрий як чорт. Не вистачало ще захворіти»

Я зітхнув, та пішов на кухню скип’ятити води для чаю. Не хотілося пити каву. Я вже й так, за останні дні, випив її бозна скільки. А от зеленого чаю можна. Та перш ніж поставити на плиту чайник, я випив таблетку від головного болю. Напевно, це від перевтоми, від перенапруження. Воно й не дивно. Уже два тижні, я живу наче в страшному сні. Останній би на моєму місці вже давно розум би втратив. Або взагалі, чого доброго, руки на себе наклав би. А я ось тримаюся… правда, ще невідомо, чим все це закінчиться, та чи довго я ще триматимусь. Хтозна, могло статися так, що завтра все перевернеться з ніг на голову, і «люди в білих халатах» завітають до мене в гості. І принесуть із собою подарунок. Прямо зі свого власного бутіка під назвою «Психоневрологічний диспансер». Одразу й одягнуть на мене мій же подарунок – гамівну сорочку, — і прощавай нормальне життя. Хоча я нерідко замислююся над тим, яке саме життя слід розцінювати як «нормальне»? Те, що в межах бетонних стін психлікарні, чи те, що поза ними?

Коли вже вода закипіла, я вимкнув конфорку, кинув дві дрібки чаю в горнятко, та залив його окропом. Став чекати поки настоїться. В кухні приємно запахло жасмином, і я подумав, що це набагато кращий запах, ніж запах коньяку. Я аж здригнувся, коли згадав про це пійло.

— І як можна було його пити?

Дочекавшись, поки чай вже настоявся, я пішов до зали, взявши із собою паруюче горнятко. Сів біля комп’ютера, увімкнув його. Горнятко поставив поруч. Та я не мав жодного уявлення про те, чим мені зайнятися. Нічого не хотілося. Було б добре, якби заснути, і прокинутися вже в понеділок. Я покладу до кишені Послання, вставлю у вуха навушники, увімкну музику і піду до вокзалу. Потім сяду в потяг і вирушу в зовсім невідоме мені місто. Що мене там чекає, я, звичайно, не знав. Я тільки хотів дізнатися правду про Фобі, щоб нарешті заспокоїти в собі власних демонів, що зо дня на день нагадують про себе, викручуючи мою свідомість, прагнучи зламати її.

— Та нічого у вас не вийде, чуєте? – Я присьорбнув чаю. Потім, щоб хоча б на якийсь час відволіктися від будь-яких думок, надів навушники та почав грати у «Відьмака». Класна гра. Обов’язково спробуйте. Рекомендую.

Отак я й програвся не більше не менше, а чотири години поспіль. Комп’ютерна гра допомогла мені забутися краще, аніж алкоголь. Та й ніякого тобі похмілля, чи провалів у пам’яті.

«А тепер треба перекусити», — подумав я.

Смачнішої юшки, приготовленої власноруч, я не їв, мабуть, десь із місяць. І це без усілякого перебільшення. Я взагалі харчувався бозна-як. Цікаво, як там почувають себе мої нутрощі? Напевно вони дуже і дуже страждають… але, думаю, їм, а особливо шлунку, ця юшка буде більше ніж до вподоби.

— Звикайте, чорт забирай, до цього, — сказав я, поклавши ложку до рота. – У мене починається нове життя.

Хочете вірте, хочете – ні, та я ніколи не надавав значення тому, що інколи розмовляв сам із собою.

Після ситного як ніколи обіду, мене зморив сон. В одну мить, повіки налилися свинцем, що мені не залишалося нічого іншого, як дошкандибати до канапи і впасти на неї трупом.

Я заснув майже одразу, і проспав отак до самісінького ранку. Це був глибокий, здоровий сон, що, прокинувшись, я почував себе бадьорим, свіжим, впевненим у собі хлопцем. Мені хотілося розцілувати весь цей божевільний світ і сказати йому, як же я, все-таки, його люблю! Саме в цей ранок, я уперше подумав про те, що все буде добре. Все складеться для мене якнайкраще і я, нарешті, знову відчую себе особистістю. Ми відновимо репетиції, будемо напружено працювати і Бог не забуде нам за те віддячити.

Ось так я думав того суботнього ранку.

А по обіді, як ми і домовлялися напередодні, я попрямував до Ігрека додому. І плювати мені було на те, що надворі знову стояла мряка, накрапав невеличкий дощик, а граки все також кружляли в небі та «каркали», немов божевільні. Я почував себе мало не суперменом, тому не зважав ні на що. Гадав, що мій прекрасний настрій не вдасться зіпсувати нікому… Врешті, так воно і сталося, ось тільки Ігрек таки зумів посилити в моїй душі нові переживання. Дав, так би мовити, їжу моїм внутрішнім демонам. Що ж, ніщо в нашому житті не є ідеальним, тож я сприйняв це як належне. Але в голові крутилася тільки одна думка:

«Господи, зроби так, щоб понеділок настав щонайскоріше»

— Сідай, — сказав Ігрек, і кивнув убік канапи, — маю розмову.

У нього був такий тон, що я вже зрозумів: нічого доброго не жди. Всівшись, я обвів поглядом його кімнату так, ніби був тут уперше.

— Кави? Може, пива? – запропонував він.

— Та не треба, — махнув. – Давай уже розказуй, що там в твоїх мізках засіло? Знову видіння? – припустив я. Ігрек сів поруч зі мною:

— Не зовсім… — сказав він. – Думаю, ми маємо справу з якимось прокляттям.

— Господи! – не витерпів я. – Це ти ще звідки взяв? – Не скажу, що я сприйняв слова Ігрека за цілковиту нісенітницю, але й не поспішав робити із цієї думки соломинку для потопаючого.

— Можливо, і не з прокляттям як таким, а зі звичайними вроками… Хоча, гадаю, неприємностей вони можуть спричинити не менше, для нас, аніж прокляття.

— Тобто, «для нас»? – запитав я. – Кого ти маєш на увазі?

Ігрек дивився на мене дуже і дуже уважно, що я навіть, під цим його поглядом, почував себе досить ніяково. В його очах не було жодного натяку на несерйозність цієї розмови.

— Тебе і мене насамперед. А відтак, всього «Ритуалу», — сказав він. Мені хотілося запитати, чи серйозно він про це говорить, та дивлячись в ці очі, питання просто переставало набувати жодного сенсу.

— Але як ти дійшов до цього?

— Правильне питання. Та, бачиш, на нього немає якоїсь певної відповіді. Справді, як я дійшов до цього? Довгими, нудними вечорами… та і днями теж. Я думав. Робив припущення, розглядав усі можливі варіанти, аж поки не зробив ось такий висновок. Я ретельно аналізував ситуацію, в якій, власне, опинилися всі ми. З того самого дня, коли Фобі не з’явився на репетицію, все і пішло шкереберть. Я став почувати себе досить кепсько… ці видіння, галюцинації… я й думати забув про те, що ми збиралися записувати альбом. Взагалі, мене перестала цікавити творчість. А ти? Ти пірнув у пляшку, бо і тобі почали дошкуляти нічні страхіття та незрозумілий настрій, що раптом, огорнув усього тебе. Хіба не так? – запитав Ігрек. Я не міг не погодитись.

— Отож я і почав шукати відповіді на те, — вів далі він, — чому так могло статися? Чому, за такий короткий термін, докорінно змінилася наша поведінка? І, врешті решт, усі мої думки зійшлися на одному. – Тут Ігрек замовк. Він звів брови вгору, ніби чекав від мене запитання.

— І на чому ж? – вочевидь, не витримавши його погляду, запитав я.

— На Олександрі Новак.

— Невже тільки на ній?

— Саме так. На цій дуже дивній дівчині, яку із Фобі ріднила якась таємниця. Не побоюся навіть сказати – страшна таємниця.

— І ти думаєш, — сказав я, — що саме вона і наклала на нас прокляття, або, як ти сам кажеш, вроки?

— Так. Але… — Ігрек замислився. – Думаю, Фобі просто її кинув. Дуже підло вчинив з нею. А потім просто втік. І, Олександра, вочевидь, не маючи змоги помститися йому, вирішила відігратися на нас, його друзях.

— Але ж, Господи, яким чином вона це зробила?? – Не розумів я. Ігрек кивнув:

— Іще одне правильне питання. Та наразі, воно залишається єдиним, на яке я ніяк не можу знайти відповідь.

— Жах просто.

— Еге ж, — погодився зі мною Ігрек. – Якщо б, припустімо, вона залишила передсмертну записку, тоді б іще можна було скинутися на неї, мовляв, вроки закладені саме в ній. Але ж її не було… Тому…

— Почекай, почекай, — зупинив я Ігрека. Від цих його слів у мене запаморочилося в голові. – Але причому тут передсмертна записка?

— Поясню, — спокійно сказав він. – Існує таке повір’я, що вроки, або навіть і прокляття, можна передати саме через неї. Коли людина когось ненавидить, і ця її ненависть настільки сильна, що з нею стає просто неможливо жити, вирішивши покінчити із собою, людина може закласти в свою передсмертну записку вроки. Звісно, свідомо, за власним бажанням.

— Та невже?

— Я тобі точно кажу. І на людину, яка прочитає її, цю записку, накладаються вроки. Це як заразитися якоюсь хворобою. Наприклад, чхнув хтось на тебе – і все, з наступного дня ти вже грипуєш.

Я би точно повірив словам Ігрека, якби не одне «але»: Послання було від Фобі, а не від Олександри. І тільки я один знав це.

— Невже все так просто?

Ігрек аж підстрибнув на місці.

— Просто?? Нііі, друже… повір мені, що ні. Можливо, воно може справді видаватися простим, але насправді… — Ігрек захитав головою, — а насправді цьому треба довго вчитись. І напевно дуже ненавидіти когось, щоб учинити подібне із ним, або ж з його рідними, чи друзями.

— Добре, — сказав я. – Припустімо, що це правда. Але тоді ці вроки повинні діяти лише на ту людину, яка перша й прочитає передсмертну записку? Правильно?

— Нууу… здебільшого, так. Та можуть бути і винятки. Втім, все залежить від тої людини, яка накладає прокляття.

— І який же вихід? – в кінці кінців запитав я. – Адже ніякої передсмертної записки не було?

Ігрек знизав плечима:

— У тому й річ, — сказав він. – Поки що я не можу відповісти на твоє запитання.

— Але ж, може бути й таке, що ти помиляєшся, — сказав я, — чи не так?

— Ну, звичайно! Все у нашому світі піддається сумнівам. Та подумай сам – все це не могло статися так просто.

— Це правда, та я щиро надіюсь, що ти все ж таки помиляєшся. Я ось думаю, за цим за всім криється якась інша причина.

— Наприклад?

— Не скажу напевно.

— Що ж, — почухав маківку Ігрек, — можливо ти і маєш рацію. Знаєш, я теж не палаю бажанням, щоб моє життя зруйнували вроки.

На цьому ми з Ігреком і закінчили обговорювати цю тему. Потім він все-таки умовив мене випити із ним кави (за цей час ми розмовляли виключно про майбутнє «Ритуалу») і я, перекинувшись на прощання ще кількома реченнями, пішов додому.

По дорозі я ще раз обмізкував те, про що розповів мені Ігрек.

«Все це б справді мало сенс, — міркував я, — якби Послання було написане Олександрою. Але ж, ні. Це писав Фобі. Це був його почерк. Я обов’язково розповім про все Ігреку – хтозна, куди його можуть завести власні теорії, — коли дізнаюся правду. Залишається тільки діждатися понеділка, і вирушити в подорож за цією самою правдою»

— Тут криється якась інша причина, — прошепотів я. – Та, чорт забирай, яка?

Знаходячись в тісному квадраті власної кімнати, я рахував спочатку години, потім хвилини і, врешті, секунди, аж поки на електронному календарі не загорілася цифра 27. Так буває рахуєш дні до свого дня народження, або до дня, коли твоя кохана повертається з відпустки…

Нарешті настав понеділок.

Спав я дуже погано. Ні, жахіть не було, просто я нервував. Ви напевно впізнаєте це почуття, коли напередодні того чи іншого свята, лягаєш спати і весь час думаєш тільки про те, щоб завтра все пройшло добре. А особливо це проявляється тоді, коли подія, що повинна статися, дуже і дуже для тебе важлива.

Я постійно крутився, перевертався з одного боку на інший, відчуваючи на серці небачену донині напругу. Я дійсно переживав. Наче студент, у якого завтра іспит, я торочив собі, що потрібно відпочити, потрібно заснути, але все виходило з точністю до навпаки.

Сонний, я подивився на годинник: 05: 21.

«Навіть і задрімати не вдалося», — подумав. Але – і це буває не рідко, коли отак не стулиш очей протягом ночі – десь близько сьомої ранку, я все-таки заснув, і проспав аж до одинадцятої години. Потім – немов і не засинав зовсім – вмить розплющив очі і скочив з ліжка, думаючи, що проспав.

«Але ж ні, — подумав я, — мій потяг аж о дев’ятнадцятій п’ятдесят»

Знову сів на постіль. Глибоко видихнув, та смачно так потягнувся.

— Нічого. Якось воно буде, — заспокоював я себе. – В поїзді можна буде подрімати, — потім я почухав неголену щоку, і додав: — Хоча навряд.

Я увімкнув музику (а який же ранок без неї?). Стіни здригнулись від потужного «саунду» Mudvayne. Але після двох-трьох пісень, я вирішив поставити щось інше. Зараз чомусь не хотілося слухати подібну музику. Тож, порившись кілька хвилин в папці «Music», я, на всю – ну, майже на всю – гучність увімкнув «Магнітну аномалію», альбом «Сонце»

— Отак краще.

Я ще раз подивився на годинник: 11:15.

Та чому в кімнаті так темно?

Дійсно. Я вийшов на балкон, накинувши спортивні штани та курточку.

— Зрештою, чому я дивуюся?

Густі, темні хмари вкривали небо. Можна було навіть бачити, як вони все нижче і нижче простягають до землі свої, вражені гангреною, руки…

«Невже сніг піде?», — подумав я.

Було схоже на те.

Треба обов’язково запам’ятати цей день, якщо дійсно станеться так. У мене було щось на зразок хобі – записувати у маленький записник той день, коли випадав перший сніг. Дивно, правда? Але дуже цікаво. Принаймні, мені. Я займаюся цим з дванадцяти років, уявляєте? І кожної зими, я чекаю на той день, коли з неба уперше зірвуться білі, пухнасті пластівці…

Я навіть усміхнувся тоді. Стояв на балконі в домашніх капцях, та посміхався самому собі, як дурень. Навіть прислів’я згадав – Дурному не скучно й самому, — яке досить часто згадувала моя покійна бабуся, Царство її душі. Не певен, що воно вірно звучить з точки зору української мови, але я запам’ятав його саме так і – хоча б з поваги до бабусі – вже ніколи не скажу по-інакшому.

Сніг в той день так і не пішов.

Зайшовши назад до кімнати – «М.А.» співали «Вітер», — я одразу побіг на кухню ставити на плиту чайник. Потім, вже стоячи під гарячим душем, я думками повернувся до Фобі.

Що, як він справді мертвий? Самогубство… що змусило його піти на це? Адже по його поведінці не можна було сказати, що його щось турбує настільки, щоб спромогтися на подібний крок.

Він мій друг, а втратити друга це теж саме, що втратити якусь частинку себе.

Я закрутив кран гарячої води і кілька хвилин простояв під струменем холодної.

Поки снідав, я міркував над тим, що мені робити з мобільним телефоном. Тобто, залишати його увімкненим весь той час поки мене не буде в Києві, чи, все ж таки, вимкнути на той же термін. Врешті, вирішив залишатися на зв’язку – мало чого могло статися, правда ж?

Але я подзвонив Лео і сказав, що на кілька днів їду до батьків у Чернігів – а родом я саме звідти.

— На кілька днів кажеш?

— Ну… на тиждень максимум. Думаю, спілкування з рідними мені тільки на користь піде.

— Гаразд. Гарна ідея, до речі.

— Ти там обдзвони всіх, скажи, щоб не надто турбували мене. Я тоді сам краще передзвоню.

— Та нема питань, — сказав Лео. – З роботою нічого не придумав?

— Поки що ні…

— Є одна пропозиція, — почав Лео, — тобі б підійшло, думаю. – Ось повернешся, обов’язково зайди до мене – тільки не барись! – і я тобі все розповім. Платня пристойна, зразу скажу.

— Це добре, — сказав я. – Як тільки повернуся в Київ, зразу ж зв’яжуся з тобою.

— Тоді удачі.

— Ага, побачимося. Привіт усім.

Решту дня – майже до того моменту, коли вже потрібно було виходити з дому – я провозився з гітарою. Придумав кілька партій, які здалися мені досить таки пристойними, але які ну зовсім не підходили до нашого репертуару – були надто повільними та меланхолійними.

— Нічого, знайдеться місце і для них… колись.

Все, настав час збиратися. Надворі вже починало сіріти, а я мав намір вийти раніше, щоб потім не бігати туди-сюди, мов ошпарений, в пошуках свого вагона. До серця знову підступила нова хвиля нестерпного хвилювання.

Саме цінне – паспорт і Послання, — я поклав у нагрудний карман своєї шкірянки. Квиток запхав до кишені джинсів. До другої кишені – плеєр, заряджений добіркою вітчизняного панк-року та зарубіжної альтернативи. До наплічника вкинув теплий светр, бейсболку, рушник, мило, зубну пасту, зубну щітку та пару бутербродів. Іще раз перерахував гроші.

«Надіюсь, що вистачить», — подумав.

Вийшовши з під’їзду, мене зустріла, вже звична, мряка. Залишалося лише надіятися на те, що по-дорозі на вокзал, так воно і залишиться. Мряка мрякою, а от дощу, чи мокрого снігу, не хотілося. Ото вже де радість, сідати в потяг, мокрий наче цуценя.

На серці мені було якось млосно. Відчував тугу, яка, чим далі я відходив від свого дому, поширювалася моїм організмом, на зразок бактерії чи то пак інфекції. Чомусь мені здавалося, що я вже сюди ніколи не повернуся.

Справді, невеселі думки. Власне, так я себе і почував. Настрій зробився кепським, я все не міг відбитися від думки, що моя затія просто немає сенсу. Що все це своєрідна забавка, причому, безглузда забавка. Вже на півшляху до вокзалу, моє роздратування досягло свого апогею.

Це лише марна трата часу! В тебе нічого не вийде! Повертай краще назад! Скоріше!

Ось так розпинався мій внутрішній голос. І був такий момент, коли я мало не підкорився йому…

Але таки не підкорився. І, в кінці кінців, залишився цьому радий. Просто інколи здається, що із сумнівів і складається все наше життя.

Про місто, куди я збирався вирушити вже незабаром, я не мав жодного уявлення, окрім того, що:

а) це маленьке містечко на сході.

б) люди там здебільшого розмовляють російською.

Мабуть, усе. Фобі, до речі, теж багато розмовляв саме російською. Але українську він любив, і дуже старанно вчився. Особливо це було помітно в його творчості. Хоча досить часто я чув від нього наступний вираз: «Люди не мовою різняться, а вчинками»

Що ж, можу тільки підписатися під його словами.

Це мене в якійсь мірі навіть заспокоювало. Фобі мав голову на плечах, і з цим нічого було й сперечатися.

Із болем зараз згадую його, цього симпатичного юнака. Аж говорити тяжко… Що там і казати, а втратити друга – це важко… дуже важко.

Нарешті діставшись вокзалу, я зайшов до кав’ярні чогось випити. Надворі вже зробилося зовсім темно. Насамперед через темні, снігові хмари. Я все чекав, що ось-ось, і з неба посиплеться сніг; сніжинки падатимуть на землю і одразу ж розтаватимуть. Зрештою, така у них була доля.

Кава виявилася напрочуд невдалою. Але ж, треба ж було чимось час згаяти? Отож я, роблячи вигляд, що просто у захваті від цього напою, сидів за столиком, раз по раз роблячи невеликі ковтки. А допивши, з превеликою насолодою, відставив філіжанку аж на інший бік столика.

Тьху, гидота!

За сусіднім столиком сидів якийсь тип – на вигляд бик биком, — пив пиво та постійно крутився з боку вбік, зиркав на відвідувачів, наче в обличчі яких хотів когось впізнати. Навмисне впізнати. Не люблю таких відморозків. Від подібних типів чого завгодно можна чекати. Чимало доводилося бачити таких придурків на сейшинах, або рок-фестивалях. Приходять туди не музику послухати, а нажертися до поросячого вереску, та когось «розвести» чи то пак «прігрузіть».

Тьху, гидота!

Я аж скривився подумки. Якраз в цей момент той тип подивився на мене. Ну, думаю, зараз підійде і буде лекції читати, чого це, мовляв, я з нього «ору». Але ні. Цього, на моє щастя, не сталося. Недоумок якусь хвилину повитріщався на мене, а потім знову переключився на своє пиво.

«Ото і пий собі на здоров’я, — подумав я. – А мене навіть і не думай зачіпати»

Потім я вийшов з кав’ярні. Купив свіжий номер «Андеграунду» — є такий журнал — і, сівши на лаву, став гортати його сторінки. Саме гортати – не читати. Тому що сказати, що я «читав», значить збрехати. А чого, чого — брехні я не стерплю. Принаймні, в цій історії.

Ось так і пройшов час, поки до моїх вух не долинуло, що на другу платформу прибуває потяг «Хмельницький-Дебальцеве».

«Та це ж мій поїзд!», — подумав я, і, скочивши з місця, пішов на перон, перед цим надівши наплічник, який я, до того, зняв, поклавши його на коліна.

На пероні я знову зіткнувся з моїм «приятелем-биком», який глушив пиво у кав’ярні.

«Невже він теж їхатиме цим поїздом?», — подумав я. Хоча яка, по суті, різниця? Мені то що? Нехай собі їде, аби до мене не чіплявся. А якщо чіплятиметься, я йому добре чуба нагрію. Це вже точно.

Поїзд тим часом наближався. Його грізний гуркіт вражав. Немов уся Земля здригається, їй Богу. Я почав шукати поглядом свій вагон. І як завжди, ніяк не міг його відшукати. Принаймні, зразу, щоб отак не бігати пероном із роззявленим ротом, мов спраглий води собака. Я завжди боявся не знайти вагону, і залишитися на пероні з валізами в руках, коли потяг вже рушив далі.

— А, он він, — вимовив я, вгледівши нарешті свій вагон. Навколо мене – хто куди – бігали люди, щось постійно бормочучи собі під ніс, або ж узагалі волаючи мало не на увесь вокзал, наприклад таке: «Машо, не туди! Назад давай! Назад!!»

Провідниця – висока симпатична білявка – перевірила мій квиток.

— Проходьте, будь ласка, — сказала вона врешті-решт. І я попрямував вагоном у пошуках свого місця – перша полиця, біля вікна. Ну, як належить. Саме таке місце я завжди і вибирав.

На аналогічному місці, тільки напроти, сидів чоловічок похилого віку, з родимою плямою на правій щоці. Над ним, закинувши ногу на ногу, почивала якась молодиця, дуже уважно втупившись у журнал. Вона навіть не відірвала погляду, щоб подивитися на мене. Я кинув наплічника на сидіння і сів сам. Кивнув дідусеві, мовляв, здрастуйте. У відповідь він посміхнувся і простягнув мені праву руку.

«Ну ось, — подумав я, — іще одне знайомство у вагоні поїзда. Вже котре??»

— Степан Михайлович. – Голос чоловіка мене вразив. Він взагалі наче й не говорив, а співав.

— Олег, — сказав я, і потис його руку. Після цього запала невеличка мовчанка, під час якої чоловічок рився у своїй валізі, а я, в свою чергу, дістав плеєр та один із бутербродів – шлунок вимагав їжі.

— Ти не палиш? – запитав він, ставлячи на стіл прозору пляшку з якоюсь червоною рідиною. Поруч поставив дві пластикові склянки, шматок сиру та ковбаси.

— Ні, не палю, — відповів я, а сам подумав, що ось, маю собі сусіда-пияка.

— Це вино, — поспішив сказати він, певно запримітивши, як я уважно дивлюся на пляшку. І додав: — Домашнє.

— Ааа… зрозуміло.

«А що? Від домашнього вина я би й не відмовився… ще й з сиром та ковбасою», — посміхнувся я про себе»

— Ну, добре, — сказав чоловік, піднімаючись зі свого місця, — я піду подмухаю трохи, а потім ми познайомимося ближче. – Він посміхнувся і додав: — Адже дорога дальня.

Я кивнув йому у відповідь.

Дорога дальня? Можна подумати, він знає, куди ти прямуєш…

Мені залишалося тільки знизати плечима. На те він і внутрішній голос, щоб постійно ставити все під сумнів.

Коли чоловік повернувся назад – зізнаюся, це було доволі дивно, — він здався мені якимось інакшим. Як наче помолодшав на кілька років. Я вже поспішив подумати, чи бува це не чергове видіння. Але це, погодьтеся, було б уже занадто. Тож я поспішив прогнати від себе подібні думки.

— Ну як ти тут, не засумував без мене? – сказав Степан Михайлович.

— Та є трохи, — посміхнувся я. – Вино ж бо холоне.

Він засміявся, демонструючи свої зуби – відносно білі, як на його вік. Я відкусив шматок від свого бутерброда, і запитав:

— А ви куди прямуєте, якщо не секрет?

Степан Михайлович саме наливав вино у склянки.

— Не секрет, чому ж? – чоловік подивився на мене і хитро так посміхнувся: — Та спочатку спробуй вина. Голову на відсіч даю, що ти такого іще не куштував, — додав він.

— Так, то так. – Я підняв склянку, понюхав вино. – Ооо… пахне добре. Навіть – дуже добре.

— Хе-хе, а ти чого чекав? Якщо уже і займатися чимось, то робити це на совість, а не як-небудь. Згоден зі мною?

Я кивнув.

— Навіть маю дещо сказати із цього приводу.

— Спочатку вип’ємо.

— Добре, — погодився я, і ми випили: я півсклянки, Степан Михайлович – до дна. Я узяв по шматку сиру і ковбаси, та кинув їх до рота.

— Ну кажи.

— Угу, — проковтнув я. – Є у мене одна подружка. Талановита дівчина, нічого не скажеш. Але, бачите, є в неї один недолік – вона завжди хапається за декілька справ одночасно. І як результат, жодної справи не доводить до логічного завершення, тобто до прийнятного для себе результату.

— Розумію, — кивнув Степан Михайлович. – Є такі люди. Горбаня, як відомо, могила виправить.

Ми випили іще по склянці. В голові приємно зашуміло, настрій мій покращився. Я продовжував налягати на сир з ковбасою. Зате, економив власні харчі, що теж було непогано.

— Та все ж таки, звідки ви? Куди прямуєте?

— З Лисичанська, — сказав чоловік. – Туди і прямую. А в Київ їздив до дочки, у неї кілька днів тому день народження був, двадцять п’ять років.

Певно, на моєму лиці з’явилась якась чудернацька міна, що Степан Михайлович тут же запитав у мене, що це зі мною.

— Ти точно привида вгледів.

— Привида…

— Що?

— Та ні, то я так, пригадав дещо. То з Лисичанська кажете?

— Ну так. А що?

— Просто я теж туди прямую.

— Та ну?

— Еге ж, — сказав я. – Давайте ще вип’ємо?

— Питань нема.

Поки Степан Михайлович наливав по третій, молодиця, що лежала на верхній полиці, спустилася униз, покопирсалася в своїй сумочці (напевно сигарети шукала) та пішла вбік тамбуру.

— А ти навіщо?

— Еее… провідати друга, — сказав я перше, що спало на думку.

— Дружба – це добре. Моя тобі порада – в жодному разі не став під загрозу дружбу. В жодному.

— Я запам’ятаю ваші слова.

В цей момент повернулася молодиця.

— Извините, а вы долго еще собираетесь вот так вот сидеть? Просто я спать собралась.

— Ну то й спіть собі на здоров’я, — усміхнувся Степан Михайлович. – У нас ще он, півпляшки.

Дівчина підняла брови вгору, але промовчала. Роззулась, та знову злізла на свою полицю. Я навіть засміявся про себе.

— А розкажіть мені про ваше місто? Я ніколи не бував там.

— А друг хіба не розповідав?

— Ні, — швидко відповів я. У Степана Михайловича якось дивно заблищали очі, що в мене навіть мороз по шкірі пройшовся. До сих пір пам’ятаю цей його погляд.

— Та невже? – запитав він. Я промовчав. – Ну, місто як місто. Звичайна провінція. Люди схибнуті, як і врешті міст. Сало дорожчає з кожним днем, а самогон гнати уже не так прибутково, як раніше.

— І це все??

— Ну, Пола Макартні ти там точно не побачиш, — усміхнувся він. – Давай краще зробимо так. Я розказую тобі одну історію, яку ти будеш дуже уважно слухати, і не перебиватимеш мене на кожному слові, а потім я більш-менш серйозно відповім тобі на твої запитання, гаразд?

— Та не питання, — сказав я. Тож, наливши вина, Степан Михайлович почав розказувати…

— Це трапилось у березні 2005 року. Березень тоді був напрочуд теплий, не те, що торішній – одне місиво зі снігу та багнюки. Навіть не березень взагалі, а другий листопад чи то пак грудень. Хто його знає… зараз клімат змінився так, що скоро доведеться й місяці перейменовувати.

Але менше з тим. Є в нашому місті одна школа, яка у часи Другої Світової була шпиталем для радянських бійців. Потім будівлю реконструювали і, врешті-решт, в її стінах стали навчати дітлахів, аж до тепер. Так от. Тоді у березні 2005, сталося таке, про що ми, жителі міста, пам’ятатимемо, як то кажуть, до кінця своїх днів.

Один із учнів одинадцятого класу – Олексій Тінь його звали – в одну мить підняв на вуха усе місто! Він був потворою. Тобто, так його називали однокашники. Та й, думаю, інші учні також. Жирний, негарний, із рідким волоссям, та бозна з іще якими недоліками, Олексій для всіх завжди залишався потворою. До того ж, він був замкненими в собі, тому спілкування з ним не приносило ніякого задоволення. Такі самородки зустрічаються чи не в кожному класі кожної школи, думаю, ти погодишся зі мною.

І ось одного дня – це була п’ятниця – цей пацан прийшов у школу в чому мати народила, з ніг до голови обліплений бджолами! Уявляєш собі?! Якраз була перерва. А він стояв на подвір’ї, а бджоли рухалися на ньому, перетворюючи всю цю картину на епізод з голлівудського блокбастера! І що ти думаєш він зробив далі? Хех, попросив покликати свою однокашницю Іру Телігу!!! Ну, звісно, ніхто зі школярів навіть не поворухнувся. Тоді Олексій витяг з-за спини пістолет… і каже: «Якщо не покличете її, я собі мозок виб’ю». Отак і випалив.

Хтось там побіг її кликати. Потім на подвір’я вийшов учитель, а за ним, власне, Іра Теліга.

І пішло-поїхало. Олексій почав освідчуватися тій бідній дівчині в коханні. А в кінці запитав – пацан точно з глузду з’їхав, — чи змогла б вона полюбити хлопця за один тільки пеніс? Певно, натякав на свій. Адже попри всі його недоліки, «махіна» в нього була дай Боже.

Дівчина сказала «ні». Ну все, думають, зараз почнеться стрілянина. Гаплик і йому, і дівчині. Власне, так і сталося, але не зовсім. Олексій вистрілив їй в плече, перед тим сказавши, що в неї воно трохи вище за інше, і що це не естетично – ну не божевілля, га?

Потім він викинув пістолет. Олексій стояв, мов стовп, опустивши голову собі на груди.

Ось, власне, і вся історія. Олексій Тінь і до нині перебуває у психушці. А Ірина Теліга вийшла заміж і вже чекає дитину… Ти хотів знати про Лисичанськ, хе-хе, ось собі й маєш! – захихотів Степан Михайлович. Я був просто «ошарашений».

— Что-то мне не верится во все это, — прозвучало зверху. Чоловік підняв голову – молодиця глипала очима.

— А вас ніхто й не примушує вірити, — сказав він, а, помовчавши, додав: — До речі, ви спати збирались, чи не так?

Дівчина не відповіла, лише відвернулася од стіни.

— Дивна й цікава історія… і трагічна.

— Чому ж трагічна? – запитав у мене чоловік. – Врешті-решт, всі залишилися живими.

— Все одно трагічна. Так бути не повинно. Ось у мене, наприклад, гіркий осад від цієї історії на душі лишився.

— То в тебе вразлива душа, — резюмував Степан Михайлович.

— Можливо, але, знаєте, від цього не легше.

— Ти часом не художник?

— Нууу… з цієї опери, — сказав я. Чоловік не відступився.

— Письменник?

— Музикант, — припинив я здогадки.

— Ну от і душа вразлива. А вразлива чому? Тому що відкрита.

Я легенько посміхнувся.

— І як же її закрити? – запитав.

— А чи варто?

— Ну, теоретично…

Степан Михайлович почухав підборіддя.

— Наразі знаю тільки один спосіб.

— Говоріть.

— Допити ось цю пляшку чудового вина. – Ми засміялися так, що дівчина на верхній полиці, знову щось там незадоволено пробурмотіла.

— Підтримую, — через сміх сказав я.

— О, якби так одностайно рішення приймалися і у Верховній Раді.

Врешті, ми таки добили пляшку, що я вже й забув, що хотів все ж таки задати кілька питань про Лисичанськ. Насамперед, де можна було зупинитися на кілька днів, хоча це б було доволі дивно, адже я сказав, що їду провідати друга. Але Степан Михайлович вкотре пішов курити в тамбур. Його щось довго не було, а мене почав морити сон. Я ліг на полицю, надягнув навушники, і мне понесло… спочатку в світ музики, потім в світ сну… а через певний час, я уже перебував у двох цих світах одночасно.

Хтось ударив мене по плечі. Я розтулив повіки, сонно подивився, хто мене, власне, розбудив. А музика в голові продовжувала вирувати, адже я заснув з увімкненим плеєром. Кобі Дік співав:

There's no money, there's no possessions

Only obsession, I don't need that shit

Take my money, take my possessions

Take my obsession, I don't need that shit

Я кліпнув очима, вимкнув плеєр. Потім звівся на лікті. Монотонне гудіння потяга миттю увірвалося у вуха, що мене знову потягнуло назад в сон. Таке часто можна побачити в хоррор-фільмах, коли раптом небіжчик хапає тебе за руку, і починає тягнути до себе, в розриту, сиру могилу. Я мовчки дивився на Степана Михайловича, який стояв наді мною, і також дивився на мене.

«Так от хто розбудив мене», — подумав я.

— Прокидайся уже, — сказав він. – Через півгодини нам виходити.

Отакої…

Я скинув навушники.

— Оце так поспав, — потягнувся я, позіхаючи. – Твоє вино, часом, не зі снодійним?

— Атож, — посміхнувся чоловік. Я посміхнувся у відповідь. Хотів був запитати у нього, як мені дістатися до якого-небудь (бажаного недорогого) готелю, але Степан Михайлович мене випередив, сказавши:

— Зараз нам принесуть чаю. Давай, приводь себе в порядок, а я піду курити.

Я знову позіхнув. У роті стояв якийсь не надто приємний присмак. Мабуть, од вина, подумав. Треба почистити зуби та вмитися. Але спершу я хотів дочекатися Степана Михайловича. Визирнув у вікно. Пейзаж був, скажу, досить-таки похмурим. Занедбане поле, зашите бур’яном межувало на горизонті з сірим небом. Поодинокі дерева вражали своєю самотністю; жовте листя на гілках майже осипалося. Дерева повільно вмирали…

«Мабуть, — подумав я, — так виглядає людина, що хвора на рак».

Мене аж пробрав мороз від цієї думки. В голові почала зароджуватися мелодія, та, нажаль, під рукою не було гітари… це цікаво і водночас жахливо. Я уявив:

Самотній чоловік лежить на ліжку і повільно вмирає. Лікарі виявили в нього Лейкемію. Він дивиться у вікно і бачить там ці жахливі, майже мертві, дерева. І він думає: «Я такий же як ви».

Чорт, а це б могла бути хороша пісня. Трагічна пісня.

Я відвернувся од вікна. Ні, не треба мені заглиблюватися в роздуми. Не треба. Та і не час.

Повернувся Степан Михайлович.

— Що це з тобою? – запитав він.

— Не зрозумів?

— Ти наче чорта побачив.

— А, — махнув рукою, — то я згадав дещо. Не звертайте уваги. Піду вмиюся та зуби почищу.

— Давай, давай, вже виходити скоро.

Я узяв наплічник і пішов до туалету.

Ну й пика, подумав, дивлячись у дзеркало. Треба було поголитися, але бритву я із собою не взяв. Хоча, не свататися ж їду, правда?

Коли повернувся, чай вже стояв на столі, а Степан Михайлович зустрів мене з посмішкою.

Він сказав:

— Ну добре, давай без дурних, до кого ти насправді прямуєш?

В мене й очі нагору полізли. Я всівся на сидіння, та деякий час мовчав.

«А воно й на краще, — думав. – Треба було із самого початку нічого не приховувати»

— Але як ви дізналися, що їду я не до друга?

— Спочатку проживи стільки, скільки я, потім будеш задавати подібні питання, — усміхнувся він.

— Хех, ну добре… хоча, говорив я майже правду. Я їду не до друга, а їду шукати друга. Ось так. І я хотів би запитати… — Але Степан Михайлович не дав мені договорити.

— Годі балачок, — сказав він. – Пий чай та їж бутерброди. Нам ось-ось вже виходити, а зупинитися можеш у мене.

Знаєте, в той момент, я уже не дивувався словам цього цікавого чоловіка. Я просто стулив писок, та прислухався до свого шлунка, який казав мені, що треба кинути до рота оті два бутери з маслом та ковбасою, і запити все це чаєм.

Що я, власне, і зробив. А потім Степан Михайлович сказав:

— Усе, час.

Лисичанськ… ну, ось я вже тут. Відійшовши убік станції (хоча у мене й язик не повертався назвати цю занедбану споруду «залізничною станцією» ), я роззирнувся навколо, і на мене одразу накинулися похмурі пейзажі будинків, вулиць та навіть людей. Люди, що тинялися навколо, чомусь, нагадували мені зомбі. Я прочитав назву станції: «Переїзна».

— Це звичайно не Київ, — сказав Степан Михайлович, — але не все так погано, як може здатися на перший погляд.

Я лише знизав плечима.

— Ходімо, я живу тут, недалеко.

Одне я відмітив про себе: погода була такою же огидною, як і в Києві у день від’їзду.

— Я живу один, — розказував Степан Михайлович по-дорозі. – Дружина померла чотири роки тому. Цироз печінки. Не скажу, щоби вона сильно пиячила, але бувало, набиралася до такої міри, що і язиком ледве ворушила. Отак я і залишився один. Спочатку було дуже тяжко… десь років зо два, я не знав куди себе подіти. Різні думки були. І всі, як одна – невеселі й тривожні. Мені дочка дуже допомогла. Знаєш, як би там гірко не було у цьому житті, та якщо в тебе є діти – ти уже щасливий. Добрі, здорові діти – не слід ремствувати на Бога, що тобі немає місця в цьому світі. Це уже неабияка радість. Можеш мені повірити. До речі, у тебе є дівчина?

— Ні, — сказав я.

— А років тобі скільки?

— Двадцять чотири.

— А серйозні відносини були?

Я поправив наплічника і почухав неголене підборіддя.

— Ну… як вам сказати… я інколи думаю, а що це таке, «серйозні» відносини? Хоча тут скоріше серцем відчуваєш, а не розумом. Тож, якщо так, то одного разу я справді закохався. Але… ну… я не зміг зробити вибору. Ми тоді якраз були на піку своєї творчості. Концерти йшли за концертами, а їй хотілося, щоб я був завжди поруч. Мені казали, що, якщо я не втримав її, то значить, не кохав. Але, вірите, це не так. Зовсім не так.

— Чому ж, я тобі вірю, — сказав Степан Михайлович. – Та тут справа в іншому: чи твоя дівчина поставила тебе перед цим вибором? Чи ти сам зробив це?

Я зітхнув, зрозумівши, що він має на увазі. Це було одне із тих питань, на які ти просто боїшся дати відповідь.

— Ось бачиш, як воно буває.

— Бачу, — вимовив я.

— Головне в житті – це віднайти справжнє почуття. І вберегти його.

— А діти?

— Це святе. Та з одним «але». Візьми аркуш паперу, та напиши на ньому усі свої недоліки, усі злі, нікчемні думки, усе те, чого ти так прагнеш позбутися. Тож дитину слід виховувати таким чином, щоб жодний пунктик на цьому листі не матеріалізувався в душі твого сина, чи доньки.

— Та ви справжній філософ, — посміхнувся я.

— Невже? Напевно це од вина, — сказав Степан Михайлович. – До речі, у мене вдома такого добра іще десять літрів стоїть.

Я засміявся, мов дитина. Навіть згадав ось такий віршик Ігрека:

Нехай буде небо похмуре і рай

Нехай буде пекло усюди, та знай:

Що сміх у людини буває одним

Він є, коли залишаєшся ти ще живим.

Нарешті, ми дісталися до будинку Степана Михайловича. Фарба на хвіртці вже майже облупилася, але загалом будинок виглядав доволі пристойно.

— Собаки не бійся. Атос старий і дурний… і він не кусається.

— Це добре, — сказав я, проходячи у двір. Атосом виявилася сіро-біла дворняга, невелика, з пухким хвостом, наче йому щойно зробили «хімію». Він навіть не гавкнув на мене, уявляєте? Лише підбіг та понюхав мій кросівок.

— Привіт, друже, — сказав я. Мені хотілося погладити його по голові, та я так і не наважився зробити цього. Це, все-таки, собака і хтозна, що у неї було на думці. Хоча по очах було видно, що пес розумний і добрий. І він дуже скучив за своїм хазяїном.

— Ну, проходь у дім, — сказав Степан Михайлович, — влаштовуйся, де тобі буде зручно. Місця у мене вдосталь, тож тісно нам не буде.

— Та мені аби присісти було де, та голову покласти. Більшого й не треба. Я звик до тісноти. Бачили б ви мою квартиру. Хоча, що іще треба музиканту-самітнику? – Дім Степана Михайловича виявився і справді просторим. Цілих чотири кімнати. Я скинув наплічника і поклав його біля печі.

— Дивись, а то звикнеш.

— Тобто? – не зрозумів я. Степан Михайлович гірко посміхнувся.

— До самотності.

— А чи взагалі можна звикнути до цього?

— О, можеш мені повірити. Коли померла дружина, оцей дім – усі його чотири кімнати, — здавався мені справжнім палацом. Я почував себе в ньому, наче Гулівер в країні Ліліпутії. Місця собі не знаходив… але потім, коли пройшли роки, я сприймаю його, як звичайний собі будинок із чотирма просторими кімнатами. Ні більше, ні менше. Хоча ні, — чоловік дивився на долівку. – До самотності не звикаєш – це вона звикає до тебе. Інколи, коли її пильність дещо послаблюється – а таке буває, — ти, наче в’язень, який побачив дрімаючого на посту вартового, тут же намагаєшся втекти на волю, розумієш? І таки втікаєш. – Степан Михайлович почухав Атоса за вухом.

— Здається мені, що це не все, — сказав я.

— Правильно здається, — кивнув чоловік. – Я ж і кажу – самотність звикає до тебе. Тому що вона знає, що ти завжди повернешся. Як би довго ти не перебував на волі, але рано чи пізно, ти таки повернешся до своєї в’язниці. І знаєш чому?

— Чому?

— Воля вже ніколи не здаватиметься тобі волею, як такою. Вона буде чужою для тебе. Ось так.

— Гм… цікаво. Здається, ви маєте рацію. – У цю мить на усю хату гавкнув Атос, і Степан Михайлович засміявся.

— Що таке?

— Каже, що не я, а він має рацію.

— Знову не розумію.

— Готувати їсти треба, ось що.

Я хвилину сидів мовчки і дивився на собаку. Потім посміхнувся сам до себе і подумав: «А таки має»

Після сніданку Степан Михайлович попросив мене розповісти про свого друга, якого я хочу розшукати, і чому власне я хочу це зробити.

Ми розмістилися біля телевізора, з бляшанкою пива в руках. Показували футбол. Луганська «Заря» грала із Дніпропетровським «Дніпром». Рахунок після десяти хвилин матчу, наразі залишався нічийним – 0:0.

А потім я почав розказувати. Розказав майже усе, як воно і було. Промовчав тільки про Олександру Новак та Послання.

— Виров, Виров… ні, це прізвище мені незнайоме. Раджу тобі вчинити так, як учинив Арнольд Шварценегер в першому «Термінаторі».

Я якусь мить порився у закутках своєї пам’яті, де зберігалися спогади про цей чудовий фантастичний фільм. Потім подивився на Степана Михайловича, задоволений, наче слон.

— Ви маєте на увазі…

— Саме так. Візьмеш телефонний довідник, перепишеш адреси. А я тобі допоможу в пошуках, все-таки, я краще знаю місто, чи не так?

— Авжеж! – засміявся я.

— Ну, от і розібралися. А тепер… Ну, як же ж так! – Степан Михайлович плеснув самого себе по колінці. Це «Заря» пропустила перший м’яч.

— Що, наші програють? – поцікавився я.

— Та що ти там знаєш про «наших», — буркнув я. – Твоє «Динамо» узагалі грати не вміють, — буркнув чоловік.

— Та я футболом узагалі-то й не цікавлюся. Бокс дивлюся, а от футбол нє.

— А сам спортом займаєшся?

— Нє. Тільки у школі ходив на бадмінтон.

— Бадмінтон? – скривився Степан Михайлович.

— Ну, так. Цікава гра, а чого?

— Ну-ну, — сказав він. – Тоді чого кинув, якщо така цікава?

— Набридло. Стало впадлу. Музикою почав цікавитися. Зависав із друзями на концертах, у барах. З дівчатами перетирались.

— Ну, звісно. Чого іще можна чекати від столичного тинейджера.

Я розвів руками: мовляв, що було то було.

Ми додивились матч ( «Заря» врешті програла з рахунком 2:0), допили своє пиво, і мене почало хилити в сон.

— Та питань нема. Лягай, перепочинь. А там якраз повечеряємо, і зможеш зайнятися телефонним довідником, щоб завтра вранці, так би мовити, стати до роботи.

Такий розклад мене задовольнив повністю. Тож я упав на канапу, вкрився ковдрою, натягнув навушники і заснув майже одразу.

Ніжний голос Емі Лі дуже сприяв цьому. Мені наснився дивний і доволі моторошний сон…

Я був нібито стороннім спостерігачем. Це водночас було і легко, і важко. Я міг тільки дивитися. Втручатися у будь-що мені дозволено не було. Немов привид я, одягнений у довгий чорний плащ, ходив парком, спостерігаючи за жінкою та її дочкою. І я знав, що із ними станеться наперед. Знав, та не міг нічим зарадити. Ось саме це і було важко.

Дівчинка міцно тримала руку матері, вочевидь, боячись загубитися. Людей в парку була тьма. Завжди на це свято – Геловін – тут не протовпишся.

Циркачі готувалися до свого виступу.

Я ішов за ними, і мені аж кортіло зупинити їх, і сказати, що ТАМ небезпечно, що не треба ТУДИ заходити.

З моїх вуст не злетіло ані слова.

Ці циркачі – не люди. І я також знав це. Кожного Геловіну вони викрадають дітей, аби потім використати їх у якості поживи для себе…Мене пробрав мороз; жінка обернулася і подивилася на мене.

Невже? Невже вона бачить мене?

— Ні, донечко, там нікого немає. Тобі просто здалося, — каже вона.

— Справді?

— Так… хочеш морозива?

Вони ідуть далі. Я навіть знаю, на якому місці вони зупиняться; жінка витре дівчинці рота хусткою – надто вона заїлася морозивом, — і вони знову рушать.

КІМНАТА СМІХУ, написано на вагончику, на якому намальований блазень із гроном кульок в руках.

— Дивись, люба, давай зайдемо? – питає мати свою доньку. Але та дивиться не на неї, а зовсім у протилежний бік. Жінка переводить погляд і…

КІМНАТА СТРАХУ, написано на іншому вагончику. І що цікаво, на ньому намальований той самий блазень, що і на вагончику з написом КІМНАТА СМІХУ, тільки… тільки замість кульок в його руках вила. Знаєте, такі, з якими часто малюють диявола. Очі в блазня червоні й хижі. Замість зубів ікла.

«Який жах», — думає жінка, і я розумію, що можу читати її думки!!!

Вона дивиться на доньку.

— Туди? – питає.

— Угу, — каже дівчинка, і очі її блищать.

— Ти впевнена?

— Ну, звичайно! Мамо, давай підемо ТУДИ.

Жінка якусь мить вагається, але врешті-решт погоджується. Мене переповнюють емоції. Я всіма силами хочу зупинити їх, але, нажаль, це у мене не виходить, як зрештою і раніше.

Вони зупиняються біля каси.

— Два квитки, будь ласка. – Жінка відраховує потрібну суму, а касир – молодиця з пишним світлим волоссям, — простягає у віконце квитки.

— Тільки ТУДИ заходять по-одному, — каже вона і посміхається. Недобре так посміхається, хижо, майже як той блазень, що був намальований на вагончику. І як же жінка цього не помічає?? Невже вона не відчуває, що тут щось не так?

— Але ж це моя донька.

Молодиця тільки знизує плечима і каже:

— Правила є правила.

— Та все нормально, мамо! Так навіть краще!

— Ти точно хочеш туди зайти… одна?

— Звичайно!

А потім це відбулося. Дівчина прочинила вхідні двері, і увійшла до середини. Перед моїм внутрішнім зором відбувалося щось неймовірне.

Дівчина опинилася серед густої темряви. Їй навіть дихати було важко. Вона хотіла одразу піти назад, та її ноги у буквальному сенсі приросли до підлоги.

Раптом спалахнуло яскраве світло. Дівчина примружила очі. А коли вона їх розплющила… в кімнаті не було нічого. Ніяких тобі монстрів. Нічого такого, що повинно було бути в КІМНАТІ СТРАХУ.

І це її лякало найбільше.

Вхідні двері прочинилися самі по собі, і дівчинка миттю вискочила назовні. Але ніякого свята вже не було.

— Мамо? Ти де ховаєшся, мамо?

Я міцно зчепив зуби, та стиснув кулаки, аби не бачити того, що БУДЕ далі…

На щастя це мені вдалося. Я прокинувся саме тоді, коли дівчинку вже починали оточувати… ВОНИ.

— Оце так сон, — сказав Степан Михайлович, коли я розповів йому про його зміст. – Ти себе нормально почуваєш?

— Ну… зараз уже так.

Ми сиділи за вечерею; смажена картопля ароматно парувала на пательні, і мені скоріше хотілося наштрикнути її на виделку. Я спостерігав, як Степан Михайлович мастить хліб маслом – витончено, я би сказав.

— На що це ти витріщився?

— Га?.. – підняв погляд. – Замислився просто.

— Про сон, чи про друга свого? – запитав чоловік.

— Та, знаєте, ані перше, ані друге… просто думки якісь. Навіть і не знаю, як пояснити.

Степан Михайлович уважно подивився на мене. Потім вкинув до рота сосиску, і, жуючи, сказав:

— Якщо так, то краще налягай на їжу. Допомагає позбутися дурних думок.

Я посміхнувся. В цей момент до кухні прибіг Атос і ліг біля печі.

— Розумний собака. Скільки йому?

— Вісім років, — сказав Степан Михайлович. – Старий уже. Як зрештою і його хазяїн.

Почувши, що мова йде про нього, Атос підняв голову і подивився на нас.

— Лежи, лежи, — сказав я. – Грійся.

— Може по чарочці пропустимо? – раптом запитав у мене Степан Михайлович. Я знизав плечима.

— Взагалі-то можна… але тільки по чарочці, бо завтра буде напружений день.

Чоловік засміявся.

— Добре, добре, споювати тебе не буду. – Він встав з-за столу і вийшов з кухні. Поки Степан Михайлович ходив десь по горілку, я дивився на Атоса, який уже дрімав, притулившись до печі, й думав про те, яким же буде завтрашній день. Що він мені подарує? Я міг тільки уявляти. Думки кружляли в голові, немов сніжинки, підхоплені вітром. Я наближався до того моменту, коли Фобі предстане переді мною зовсім не Фобі, а Євгеном Вировим.

І, чомусь, мені було страшно…

Ми випили по дві чарки – горілка була міцною, але доброю, — і Степан Михайлович сказав, що напевно досить.

— Мабуть, так, — погодивсь я.

— А зараз можеш зайнятися телефонним довідником. Саме час. А я поки що зі столу приберу, посуд помию.

— Гаразд. Так і зробимо.

Я розмістився на канапі, та почав гортати довідник. Вирових виявилося усього двоє. Це: Вирова Н.Є., вул. Жовтнева, б. 27, та Виров Ю.Г., вул. Сметаніна, б. 45.

«Що ж, — подумав я, — вибір небагатий»

Своєю знахідкою поділився зі Степаном Михайловичем, коли він уже зайшов до зали.

— Гм… — сказав він, — цікаво. Можеш зателефонувати прямо зараз.

Я заперечливо захитав головою:

— Ні, — кажу, — не буду. Краще завтра поїду туди і все розпитаю віч-на-віч.

— Ну, як хочеш, — розвів руками Степан Михайлович. – Завтра так завтра. Я буду телевізор дивитися, а ти?

— Ні, дякую. Я краще музику послухаю, а там, гляди, й засну. Скоріше настане завтра.

На цьому й зійшлися. Я побрів до іншої кімнати, а Степан Михайлович залишився у залі. Пізніше, до нього приєднався і Атос.

Не скажу, що спав добре, але й жахіття не докучали.

А потім настав ранок…

Запах щойно звареної кави, поцілував мене в ніс, коли я прочинив двері кухні, й не увійшов туди. Степан Михайлович стояв до мене спиною; він якраз розбивав яйця на пательню.

Була восьма година. В приймачі, що висів над кухонним столом, передавали прогноз погоди: дощі по всій території України, на сході хмарно, вітер 15-20м/с.

«якось химерно виглядає все це», — подумав. Що конкретно малося на увазі, до пуття не міг пояснити і сам я. Просто мене опанувало дивне відчуття, що я опинився в домі своїх батьків (мені чотирнадцять років, сьогодні неділя, хочеться піти надвір, але треба зробити домашнє завдання… як прикро), і ось мій батько, стоїть біля плити і смажить яєчню.

Я хитнув головою, розганяючи залишки дрімоти. Атос дивився на мене своїми розумними очима.

— Доброго ранку, — нарешті сказав я. Степан Михайлович обернувся до мене, в його очах танцювала радість, а на вустах сяяла посмішка. В цей момент я подумав про те, що жити одному, справді, дуже і дуже погано. Ти радий навіть такому незнайомцю, як я.

— А… прокинувся уже. Я от якраз сніданок готую. Зараз поїмо і до справи.

— Було б добре.

— Можеш поки що прийняти душ, якщо хочеш?

— Напевно так і зроблю. – Я привітався з Атосом, і поплентався у ванну.

Після душу, я відчув себе свіжим і бадьорим. Поснідав з апетитом, що в останній час, було мені зовсім не властивим.

— Ну все, можемо рушати, — сказав Степан Михайлович.

— Добре, — сказав я. – Ось тільки візьму наплічник.

— Спочатку відвідаємо Вирова Ю.Г., — казав мені Степан Михайлович, коли ми вже їхали в маршрутці. – Вулиця Сметаніна тут недалеко. Питання скоріше в іншому: а чи взагалі потрібні тобі Вирови, є у довіднику? Виходить, один шанс із двох. Не густо, погодься?

— Я думав про це. Але, принаймні на даний момент, іншого вибору в мене немає. Спочатку перевіримо ці дві адреси, може й пощастить… а далі… далі я не знаю.

— Хоча є і привід для оптимізму, — сказав Степан Михайлович.

— І який же?

— Досить рідкісне прізвище. Принаймні, тут.

Я не відповів нічого. А потім Степан Михайлович сказав, що на наступній зупинці нам виходити.

Шукати потрібний будинок надто довго нам не довелося. Він стояв недалеко від зупинки, огороджений дерев’яним парканом, пофарбованим у синій колір. Над поштовим ящиком, чорним кричали дві цифри: 4 і 5.

Ми підійшли ближче. Сам будинок нічим особливим не вражав. Звичайна цегла (вже посіріла під плином часу), звичайна собі стріха, покрита шифером. За парканом росла яблуня, листя з якої вже повністю осипалося. Але чомусь мені не вірилося, що тут міг жити Фобі. Себто, Євген Виров. Не вірилося, і все.

Надворі сьогодні було досить тепло, а це означало, що міг запросто піти дощ. Зрештою, колір неба красномовно свідчив саме на це.

Осінь… ну коли ж вона скінчиться?

Було сиро і неприємно. Подекуди стояли калюжі.

— Схоже, це він, — сказав Степан Михайлович. Його темні очі на фоні похмурості осінньої природи, виглядали досить-таки зловісно.

— Він, — підтвердив я.

— Я тебе почекаю он біля того ларька, — чоловік показував пальцем на той бік дороги, де біля зупинки стояв ларьок. Біля нього товклися люди.

— Добре, — якийсь час я стояв мовчки, і дивився на будинок. – Ну, я пішов.

— Давай, — сказав мені Степан Михайлович.

Я підійшов до воріт двору, і одразу ж загавкав собака. Подивився, чи є «дзвінок», а коли впевнився, що його немає, просто постукав дверною ручкою. Пес загавкав голосніше.

«А це й добре», — подумав я. Чекав напевно хвилини дві-три, аж поки не почув, як відкриваються двері будинку. Потім жіночий голос сказав «Іду!»

Моє серце, здавалося, завмерло. Я чув, як вона підходить ближче… звук її кроків оглушав мене. Гавкотіння собаки було просто нестерпним. Я… я…

Двері відчинила досить літня жінка. Років так, приблизно, сімдесяти. Лице її вкривали глибокі зморшки, а в очах не було й жарівки радості. Жінка запхалася в старезне пальто брудно-сірого кольору.

— Я вас слухаю, — сказала вона, зазначу, досить непривітно.

— Еее… — промимрив я. – Мені потрібен Виров Ю.Г.

— Він на роботі, — відрізала жінка. Щоки мої палали вогнем, я хвилювався, наче на побаченні. Не придумавши нічого ліпшого, я випалив:

— А з вами не живе Євген? Євген Виров?

Жінка запитально подивилася на мене.

— Ні, такий тут не проживає, — сказала вона. – А ви, власне, хто такий?

— Я його друг…

Господи, навіщо я це кажу? Адже він тут не…

— Вибачте, та ніякого Євгена я не знаю. До побачення. – Двері зачинилися буквально перед самим моїм носом. Я стояв, понуро дивлячись на землю, а серце нестримно било в груди зсередини.

«Ну все, — подумав я, — перша поразка». Зітхнувши – тяжко-тяжко, — я поплентався до ларька, де на мене чекав Степан Михайлович.

«Господи, невже усе це марно? – думав я. – Невже те, що я роблю, не варте і дрібки якогось сенсу?»

— Це не його дім, — промовив я.

— Та бачу по твоїй пиці, що не його, — кивнув чоловік. – Жаль, звичайно… — Потім якусь хвилину ми мовчали. Я дивився по сторонах, а Степан Михайлович на мене, мов би намагався щось угледіти у моїх діях, або в моєму погляді. Щось, що могло виказати мої думки. Нарешті він сказав:

— Якщо збираємося продовжити пошуки, треба трохи пройтися пішки. Дійдемо до базару, а там сядемо на іншу маршрутку, чи автобус.

— Звісно, що збираємося! Я не для того приїхав сюди, щоб отак просто здатися, — випалив я. Степан Михайлович кахикнув у долоню, а потім промовив:

— Рускіє нє здаютса!

Я посміхнувся, хоча і доволі гірко.

— Вам напевно краще знати, — знизав плечима. – То що, рушаймо далі?

— Рушаймо, — сказав він.

Іти й справді було недалеко. Мені взагалі здавалося, що це місто можна обійти уздовж і впоперек за день, а то і того менше. Можливо, так воно і було, а можливо я й помилявся. Зрештою, мене це не надто і хвилювало, тому я відмовився від подальших роздумів на цю тему, а тим паче від питань, які я міг задати Степану Михайловичу.

— Оце і є базар? – запитав я, дивлячись на кілька десятків наметів, розташованих уздовж дороги.

— Так. А що тебе, власне, бентежить?

— Ну, просто… якось незвично, чи що.

Степан Михайлович знизав плечима:

— Базар, як базар. Та нам він, узагалі-то, й не потрібен. Не забивай собі голову різним мотлохом. Зосередься краще на тому, про що ти будеш розпитувати батьків свого друга, коли ми, десь через півгодини, приїдемо на вулицю Жовтневу. – Я здивовано подивився на Степана Михайловича.

— Це ви про що? – запитав.

— Знаєш, у мене дивне передчуття – ніколи такого не було, уявляєш? – що Вирова Н.Є., якраз і є матір’ю твого друга… нагадай як його звуть?

— Євген. Євген Виров, — сказав я.

— Так, так, — закивав Степан Михайлович.

— Але звідки воно у вас взялося, це відчуття?

Чоловік знову кахикнув у долоню.

— Боюся, що я не зможу цього пояснити…

— Що ж, — кивнув я, — і таке буває.

Маршрутка випустила хмарку чорного диму, і ми рушили з місця. Я боявся самої назви тої вулиці, куди ми прямували – Жовтнева. Ну, що може бути гірше, скажіть мені? Осінь давала про себе знати навіть тут…

— Та ні, не довго, — сказав Степан Михайлович, а потім додав (від цих його слів мною аж затіпало): — значно довше буде повертатися назад, коли ти будеш знати правду.

У мене і щелепа відвисла. Скажу чесно, після цього я став трохи побоюватися свого, так би мовити, провідника. Щось у ньому було надлюдське. Таємниче, ба навіть… хиже? Ні, краще було про таке не думати.

Як я зрозумів зі слів Степана Михайловича, вулиця Жовтнева була дуже довгою, отже будинок 26 повинен був бути десь на самому її початку. Скільки ми уже їхали, але пейзаж за вікном залишався майже одним і тим же – безконечні ряди житлових будинків, паркани, та, насаджені понад дорогою дерева, голе гілля яких нагадувало розчепірені пальці скелета. Я постійно намагався розгледіти номери будинків, але у мене нічого не виходило. Автівка їхала доволі швидко, а зір у мене був не таким уже й гострим. Мені здавалося, що – ось-ось, — і піде дощ. Небо опускалося до землі, поїдаючи навкруги всі кольори, окрім сірого…

Спочатку було слово… а перший колір був сірим…

Я хитнув головою. Потім відчув, що хтось штовхає мене у бік. То був Степан Михайлович.

— Та розслабся ти, — сказав він. – Уже скоро приїдемо.

— Гадаю, в цій ситуації, неможливо розслабитися. Принаймні, повністю, — додав я після невеличкої паузи.

— Воно то й так, — кивнув головою він, — та варто хоча б спробувати. Не накручувати напругу на руку.

Я гучно видихнув. Звісно, Степан Михайлович мав рацію, та, думаю, він і сам розумів, що я все одно не зможу цього зробити. Мене охоплювала пітьма та чорно-білі думки. Таке уже бувало зі мною. До речі, і не раз. Треба було пручатися з усієї сили, щоб уся ця сірість не заволоділа твоїм розумом. Раптом мені забракло повітря, що я уже хотів скочити з місця, та сказати водієві, щоб той зупинив маршрутку. Але це почуття швидко минулося; напевне так само швидко, як і з’явилося. Я лише зміг набрати повні груди повітря і міцно втиснутися у сидіння. Якась дивна сила гралася зі мною, як кішка з мишеням, і я ніяк не міг зрозуміти природи цієї сили. Та, чесно кажучи, у мене просто не було для цього нагоди.

У цю мить Степан Михайлович нахилився над водієм і сказав, щоб «зупинив на зупинці».

«Господи, нарешті, — сказав я про себе. – Нарешті ми вийдемо на свіже повітря».

Маршрутка зупинилася. Степан Михайлович протягнув водієві три гривні, й сказав «за двох».

Ми вийшли.

— Ну й вигляд же ж в тебе, — сказав чоловік, зітхнувши. – Ти не віриш мені, що все буде добре?

«Газель» знову кахикнула чорним димом і від’їхала од зупинки.

— Хочеться вірити, — сказав я. – Та наразі щось немає жодного приводу для оптимізму. Якийсь дивний настрій переслідує мене всю дорогу.

— Минеться, — відрізав Степан Михайлович. – А тепер давай займемося тим, для чого, власне, ми сюди приїхали.

Я вдихнув вогкого повітря і сказав, що, звичайно, згоден.

Коли я побачив його, цей будинок, мене на декілька секунд паралізувало. Я не міг ні поворухнутися, ні навіть оком кліпнути. Почуття déjà vu пройшлося по усьому моєму єстві, наче катком. А справа у тому, що будинок 26 був, як дві краплі води схожий на будинок 45, що по вулиці Сметаніна. Тільки за парканом росла не яблуня, як там, а слива. Так, здається таки слива… В голові пронеслася божевільна думка:

Це шо виходить, усі Вирови живуть в однакових будинках?

Я обернувся до Степана Михайловича. В його очах теж застигло здивування.

— Оце так-так, — сказав він.

— Теж помітив?

— Еге, — кивнув головою Степан Михайлович. – Подібне неможливо не помітити. Справжнє диво, їй Богу.

— А що як і тут живе та сама жінка? – запитав я.

Зараз вже не можу пригадати, казав я так серйозно, чи жартома. Ці спогади, наче десь в імлі заховані… намагаюся розгледіти їх, вдивляюся, мружу очі, але нічого не виходить. Нічогісінько.

— Так, що як і тут живе та сама жінка? — Запитую я.

— Ну… ми ніколи не довідаємося про це, якщо стовбичитимемо тут і далі.

— Маєте рацію. Ходімо?

Степан Михайлович уважно подивився на мене.

Він сказав:

— Хочеш, щоби я пішов з тобою?

— А чому б і ні? – сказав я. – Бо якщо мені пощастить, я повернуся нескоро. А тут, як бачите, ніде й присісти.

— Та ні, — сказав на це Степан Михайлович. – За рогом є один барчик – «Тузи», називається, — я краще посиджу там, пива вип’ю, та тебе почекаю. Якось мені ніяково заходити з тобою. Ти повинен це зробити сам.

— Але ж…

— Маєш заперечення? – усміхнувся чоловік.

— Та, ні.

— Ну то й іди собі. Іди. Чого стоїш?

Я відчув, як мої долоні стали вологими. Невже я боявся? Але кого?

Ти боїшся правди, — прошепотів внутрішній голос.

І це дійсно було так.

Далі все відбувалося, немов у сюрреалістичній кінокартині. Я втратив плин часу. Навіть забув яка зараз пора року. Не звертав уваги ні на кого… Я наче втрапив у часову пастку.

А з неба таки пішов дощ…

… ви мати Євгена? Я правильно зрозумів?..

… так, це я… ви його друг?.. із Києва?

…так-так-так…

… його згубило власне світосприйняття, і лише потім хвороба…

…а де він?..

… заходьте до хати… як ви кажете вас звати?..

… так де він? Де Євген?

… мене звати Марина Володимирівна… я живу одна…

(і скрізь дув вітер. Дощ набирав обертів, та я не розумів, що це дощ; якась волога і все. Де я?)

… та ви проходьте, проходьте… певно буде іти довго…

Я наче перебував у страшному сні. Й прокинувся тільки тоді, коли вже опинився на кухні. Сидів за столом на м’якому стільці. Степана Михайловича не було, а Марина Володимирівна (мати Фобі/Євгена!!!!) якраз готувала каву.

В домі було тепло. Я чув як у шибки барабанить дощ.

— Але як ви знайшли мене? – запитала жінка, обернувшись до мене лицем: очі темні, якісь навіть каламутні, губи тонкі й безкровні, шкіра висохла, її вкривали безліч зморшок.

— По телефонному довіднику, — сказав я, і не впізнав свого власного голосу. Ніби мене щойно збудили і одразу примусили відповідати на запитання. Причому на дуже складні запитання, відповіді на які приходилося шукати дуже і дуже довго…

— Он як, — сказала вона, знову обернувшись до мене спиною. Жінка наливала каву в горнятка. – Цікаво.

Я мовчав. Я дивився на неї, і ніяк не міг повірити в те, що це справді вона, мати Євгена. Хлопця, який став моїм другом і який в одну мить просто зник…

— Я не вірю, що знайшов вас.

Жінка усміхнулась.

— Таке буває. – Вона поставила переді мною червоне горня, і сіла навпроти мене. Аромат кави розповсюдився по всій кухні. Мені подобалося пити гарячу каву і дивитися на дощ за вікном. Я почував себе ніби вдома, але водночас – таке було відчуття, — здавалося, що я десь настільки далеко, що мені не вистачить і життя, щоби повернутися назад.

Інколи речі бувають настільки простими, що ти до кінця не віриш у їх існування. Вони видаються тобі не реальними. І тоді твоя уява починає вигадувати… Ти ладен повірити у прибульця з космосу, аніж у те, що до тебе на Різдво завітав твій брат, якого ти не бачив понад десять років.

— То кажеш, Євген був твоїм другом?

— Так, — сказав я. – Ми грали в гурті, розумієте? Євген – ми завжди називали його Фобі – приїхав до Києва, коли нам був потрібен басист. І от…

— Я все знаю, — сказала жінка, і її очі на мить спалахнули. В них я побачив тугу.

— Знаєте?? – здивувався я. – Тобто, як це «знаєте»? – Зізнаюся, був дещо шокований цими словами.

— Євген розповів мені, — спокійно відповіла вона. На мене наче хлюпнули крижаної води.

— Євген? – я навіть смиконувся, що мало не пролив каву. – То він тут? Господи, я не помилився… він таки тут!

Жінка гірко усміхнулася і сказала:

— Був тут.

Ось так завжди. Радість ніколи не триває довго…

А ти згадай про Послання, казав внутрішній голос, невже ти думав, що…

— Почекайте, почекайте…

— Він мертвий, Олег. Мій син мертвий. – Жінка говорила спокійно, але в очах я бачив скорботу. Її душа розривалася на шмаття від болі, від нудьги, хоча й зовні вона залишалася спокійною. Зовнішність, як виявляється, і справді буває оманлива.

— Мертвий, — повторив я і замовк. Кілька хвилин почував себе спустошеним, немов висохлий колодязь. Звичайно, я був готовий до цього. Не раз і не два я припускав, що це саме так, достатньо було згадати про Послання (передсмертне?), або про слова Ігрека…

Я думаю, Фобі мертвий…

— Самогубство?

— Так, — сказала вона.

Знаєте, тепер, сидячи ось за цим пультом, говорячи в мікрофон, я розумію Марину Володимирівну як ніколи. Але тоді моя голова розривалася від питань на кшталт «чому ви не спробували зупинити його?», «і ви отак спокійно слухали про те, що ваш син збирається утопитися?». На той момент я не знав всієї правди.

Жінка вийшла з кухні й повернулася назад через декілька хвилин, тримаючи в руках фотоальбом. Поки я дивився на знимки, Марина Володимирівна розказувала…

— Він завжди був дивним хлопчиком. Ще зі школи. Його цікавило буквально все, але завжди не надовго. Окрім, хіба що, музики. Мабуть, це була єдина річ, яка його завжди цікавила. Можна сказати, він марив нею, марив музикою. Євген ніколи не доводив почату справу до кінця. Його захоплення змінювалися із блискавичною просто швидкістю. Як і друзі. Його мало хто любив, мало хто витримував його самозакоханості. Взагалі-то друзів, як таких, в нього і не було. Радше знайомі. Це тривало, мабуть, до вісімнадцяти років… потім Євген змінився. Причому, докорінно змінився.

Я відірвав погляд від фотографій. Подивився на Марину Володимирівну.

— Він закохався? – припустив я. Жінка кивнула.

— У тому то й річ, що так, — я побачив, як з правого її ока потекла сльоза… — Якось, прийшовши додому добряче напідпитку, — я на кухні готувала вечерю, — Євген сів за стіл і почав говорити. Раніше, він ніколи особливо не говорив зі мною, а тут… Євген сказав: «Я кохаю одну людину, мамо, і це назавжди. Я не можу думати ні про кого більше, окрім неї. Сьогодні я міг, вибач, трахнути, іншу дівчину, але… але не зробив цього. І знаєш, чому? Я просто цього не хотів. Не хотів, бо завжди думаю про неї. Навіщо мені секс з іншою, якщо у мене є секс із нею? Ти вважаєш це безглуздям?» Я відповіла, що звичайно так не вважаю, хоча подумала, що це він просто п’яний, і йому хочеться так думати. Врешті, всі люди грішні…

Марина Володимирівна ковтнула кави. А я закрив альбом, і уважно слухав продовження розповіді. Дощ безперестану бив у шибку.

— Ти знаєш, Олег, я помилилася. Він казав правду. Мій син казав правду, а я йому не повірила, ти можеш собі уявити це? – вона подивилася на мене, чекаючи відповіді.

— Мабуть, ні, — сказав я.

— Він насправді не міг кохати нікого іншого… і це його погубило. Бо врешті їхнім стосункам прийшов кінець.

— Вона його зрадила?

— Ну… я би так не сказала, просто в один момент все померло. Так розказував мені Євген. І після цього прийшла вона… — Марина Володимирівна подивилася у вікно. Я чекав, що вона заговорить знову, але жінка мовчала. Просто дивилася у вікно і все. Тоді, ковтнувши кави, заговорив я:

— Хто «вона»? Інша жінка?

Марина Володимирівна відповіла, не відвертаючись од вікна:

— Хвороба…

— Яка хвороба, Марина Володимирівна?

— Євген почав приймати наркотики, — сказала жінка уже повернувшись обличчям до мене. – Впевнена, ти чуєш про це уперше.

Я не міг із цим не погодитись, бо це дійсно було так.

— У нього був СНІД, Олег. Цей страшний вірус потрапив до нього саме через них, через ці кляті наркотики…

Коли про це сказала Марина Володимирівна, я не повірив. Ну як це так? Думав я. Це ж божевілля.

— Але ж… навіть слів немає… Євген спілкувався з нами два роки! Як це так? Який, в біса, СНІД?

— Він добре умів приховувати таємниці… тим паче, він знову закохався.

— Що? Яка нісенітниця! Господи, про що ви взагалі говорите? – занервував я.

Марина Володимирівна натомість залишалася спокійною і врівноваженою, лише очі видавали її внутрішнє хвилювання.

— А я не змушую вас у це вірити. Ви приїхали сюди дізнатися правду, адже так? Думаєте, мені приносить задоволення, коли я згадую лице свого сина, коли він розказував мені те, про що я зараз розказую вам? Гаразд, розмову закінчено. – Вона піднялася зі стільця і вийшла з кухні. А я не знав, що робити. Справді, не знав. У голові щось стріляло і дзвеніло, заважаючи думати. Перед очима проносилися тисячі образів, де ми разом із Фобі. На репетиціях, у компаніях, вдома, у пабах, у товаристві жінок… про них він розказував багато, які подобаються найдужче, а які ні. Я пригадував його, уявляв… і знаєте, мене пробрав мороз.

— Господи Боже. – видихнув я. Це була ніби анімація. Анімація життя, якого насправді не було. Очі Фобі. Сумні і порожні. Ми сміємося, адже концерт пройшов більше ніж вдало, але… його очі. Сумні і порожні. Завжди.

Я згадав його слова, які він говорив у Пабі «Монстр»: Я би помер там. Або з’їхав з глузду. Точно вам кажу. Ще б місяць-другий, і все… моє життя покотилося б у прірву. Але в мене вистачило духу зірватися з місця. І я таки зробив це. Зробив, хай йому грець.

Він любив самотність. Інколи здавалося, що не примушуй ми його залишати чотири стіни власної квартири, він би і не виходив звідти…

У нього був СНІД. Весь цей час. До того ж… наркотики.

— Матір Божа…

Марина Володимирівна довго не з’являлася, а я сидів отак і згадував…

І ось вона знову зайшла до кухні, й ніби здивувалася побачивши мене.

— А… ти ще тут.

Я дивився на неї й кліпав очима.

— Прошу, вибачте мені за мої слова… просто… це так не очікувано…

— І що далі?

— Не могли б ви продовжити розповідь?

Жінка довго дивилася на мене, а потім сказала, що добре, ось тільки заварить кави, бо ця уже захолола.

— У Києві він збирався, по його словах, розпочати нове життя, хоча не знаю, яким же чином він хотів це зробити. Думаю, у нього відбулося якесь затьмарення свідомості, що, можливо, він навіть уявив, що переїхавши до столиці – тобто, розпочати таким чином Нове Життя – він зможе вилікуватися від своєї хвороби. А може Євген взагалі переконав себе в тому, що вже не хворіє на СНІД. Вже не знаю, що і думати.

А в один прекрасний день Євген просто зник. І цілі два роки я не отримувала від нього бодай якоїсь вісточки. Я не знала, чи взагалі живий він, розумієш? Воно так би й тривало надалі, аж тут… це трапилось. Він знову закохався. Познайомився там із дівчиною, полькою… і… — Марина Володимирівна зітхнула. Я намагався не перебивати її, хоча емоції всередині мене, ну просто вирували.

«Це ж вона! – думав я. – Олександра Новак!»

— Звичайно, Євген не хотів цього, але це сталося. Таки сталося, і він перетворився на мерця, хоча був іще живим.

— Ви хочете сказати, що…

— Саме так. Він заразив її. Яким чином, думаю, не варто казати? А цього Євген витримати ніяк не міг. Почуття провини буквально з’їдало його, так само, як і СНІД. І тоді, вирішивши покінчити життя самогубством, Євген приїхав сюди… востаннє. Після того, як він усе мені розказав, Євген попрощався зі мною, він пішов до річки, і… і… — Жінка не змогла продовжити, бо заплакала. І поки вона ридала, сховавши лице в долонях, я знову і знову прокручував в голові ці її слова.

«Який жах, — думав я. – І він нічого про це не розказував».

Тут я згадав про Послання. Після того, як Марина Володимирівна трохи заспокоїлась, я запитав про те, чи згадував Євген, що залишив передсмертну записку? Жінка була явно здивована. Тоді я сказав:

— Бачите, Олександра Новак, це та дівчина в яку він закохався у Києві, теж покінчила із собою – повісилась в квартирі Євгена, коли прочитала ось це. – Я витяг з кишені Послання і простягнув Марині Володимирівні.

Вона читала…

Думаю, ти зрозумієш. Все, що сталося. Мені насправді жаль… ти навіть не уявляєш собі як. І я хочу вибачитися. Але не маю сили зробити це бодай по телефону. Тому… тому, мабуть, приходиться зробити це.

Світ видавався такою цікавою іграшкою, що хотілося гратися ним і гратися. Так, як ми у дитинстві бавимося в ляльок. Та навіть іграшки інколи можуть заподіяти лиха, чи не так? Ти для мене саме та людина, з якою хочеться прожити все життя і померти в один день, як буває у казках. Але такого нажаль не буває. Не знаю, чому, та це аксіома. Хтозна, можливо ми іще колись і побачимося. У дещо іншому вимірі, звичайно. Навіть не у іншому житті, а саме у вимірі. Головне, це повірити у майбутнє. Ми завжди чатуємо на нього. Мабуть, єдине, чого я не знаю про тебе, це віриш ти в Бога, чи ні? Мені здається це досить важливим питанням, та якось ми про це не говорили. Важливе залишилось поза увагою. Його не стало. Його поглинув Звір.

Це адресовано тобі. Так, тобі.

Чи доводилось (тобі) коли-небудь чути, що в момент смерті, людина згадує усе своє життя? Одні, мабуть, ствердно кивнуть, інші навпаки – заперечливо захитають головами. Але, думаю, знайдуться й такі, які зауважать: «Не «згадує», а немов «переживає» усе заново!» Бачить його, як то картинки-слайди, що змінюють одна одну з небаченою швидкістю. І коли остання подібна картинка, останній, так би мовити, фрагмент зникає, тоді наша душа відокремлюється від уже мертвого, не живого, тіла, і ми переходимо з одного світу – життя – в інший світ – смерть. А що там – невідомо.

Світ-життя підходить до свого завершення, себто до кінця. І ти знаєш, чому. Хоча, звичайно, немає абсолютної упевненості в тому, чи проіснував би він іще за інших обставин довше.

Але я переживаю не за себе, і ти це знаєш. Мені жаль тебе.

Я не можу жити далі із цим. Якщо вже руйнуєш, то руйнуй і надалі. Себе, себе, себе…

Мене чекає довга дорога. Та тобі мене не наздогнати. Навіть не намагайся. Врешті-решт, все закінчиться смертю.

Лисичанськ подарує мені частинку себе. Себе з минулого.

А ти залишайся. І живи. Це важко, хоча…

Я люблю тебе!

А потім знову заплакала…

— Це ж його почерк, правда?

— Так, його, — сказала вона, ковтаючи солоні сльози. – Вочевидь він не знав, що вона учинила так…

Я хитнув головою.

— Виходить, що не знав. Ось тільки я думаю, вчинила вона так, тому що заразилася СНІДом, чи тому, що справді кохала Євгена?

Марина Володимирівна не відповіла нічого. Та я помітив, що вираз її обличчя дещо змінився. Вона звела на мене очі, від погляду яких по моїй спині пройшли мурашки.

— Щось не так?

— Я думаю, треба знищити цю цидулку.

— Але навіщо?

— Щоб Євген дізнався про це. Щоб їхні душі могли зустрітися.

Я занервував. Боявся, що Марина Володимирівна не витримала напруги, і у неї затьмарився розум. Але тоді я згадав Ігрека з його оповіданнями стосовно цього Послання та вроків, і подумав, що, можливо, все це має якусь вагу, тому погодився зі словами жінки.

І ми знищили його. Знищили Послання. Мені навіть здалося, що воно не хотіло горіти, адже вогонь постійно тухнув… але врешті від шматка паперу залишився один тільки попіл.

— Господи, та це ж ноутбук Фо… Євгена! – майже скрикнув я, коли побачив його на поличці у залі. Марина Володимирівна кивнула:

— Так, він привіз його із собою, і сказав, що я, якщо хочу, можу продати його за пристойну суму.

Я промовчав.

— Мені шкода одного, — промовила жінка, коли ми вже виходили надвір. – Я не зможу поховати свого сина.

Я подивився на неї.

— Але ж… можливо колись…

— Ні, — захитала вона головою. – Він так сказав. Його тіло не знайдуть. Ніколи.

І тут я так само промовчав.

Коли ми уже розпрощались – дрібний дощик продовжував капати з неба, — я попрямував до бару «Тузи», де на мене, як я сподівався, іще чекає Степан Михайлович.

Він чекав, і вже, мабуть, допивав не перший і не другий келих пива. Я підсів до нього. Спочатку ми обоє мовчали. А потім я почав говорити…

— Я зараз почуваю себе якимось спустошеним, мене немов випрали, викрутили й повісили на мотузку просушитися.

— Ну, від таких новин це й не дивно… ти ще і добре тримаєшся, — сказав Степан Михайлович. Його очі сяяли від спиртного.

— Може і так, та від цього не легше.

— Але, гадаю, ти все-таки задоволений, що нарешті про все дізнався? Дізнався правду?

— Воно-то так, але все одно гіркий присмак лишився. Мені подобався Фобі, я його знав як доброго, відповідального хлопця, він був моїм другом, а те, що він із собою зробив… ну… — я замовк, так і не знайшовши потрібних слів.

— Тобі важко, — сказав Степан Михайлович, — але можеш мені повірити, що все минеться. От побачиш.

Я хотів посміхнутися, та якось воно вийшло невдало. Натомість я сказав:

— А тут продають горілку?

— Так, — сказав Степан Михайлович, — а що?

Ми стояли на березі Сіверського Донця, а дрібний дощ лоскотав наші обличчя. Вода у річці була каламутною. Вітру майже не було, тому огидні сірі хмари стояли в небі нерухомо, наче вартові. Виглядали вони досить-таки зловісно.

— За тебе, друже, — сказав я тихо, відкривши пляшку горілки. – Нехай твоя душа почине з миром. – Я зробив ковток прямо з горла, і передав пляшку Степану Михайловичу. Він теж зробив ковток.

— Царство Небесне.

Якусь мить ми стояли мовчки, дивлячись на стрімку течію; вода вирувала, вона здавалася мені неприродно живою.

Я ніколи тебе не забуду, друже. Ніколи.

А потім ми рушили додому… По-дорозі Степан Михайлович сказав мені, що квиток до Києва, якщо я захочу, можна купити вже сьогодні. Я трохи подумав і вирішив, що не буду цього робити до завтра. Мені потрібно було, так би мовити, перевести подих. Ви не повірите, але я згадав про свою домівку, про Київ, ось тільки зараз, коли, власне, Степан Михайлович нагадав мені про це. Якось воно дивно, погодьтеся? Та і за весь цей час мені ніхто так і не зателефонував…

Ми йшли мокрим тротуаром і мовчали. Я подумав про те, що завтра Степан Михайлович знову залишиться на одинці зі своїм собакою Атосом… і мені стало жаль цього чоловіка.

— А знаєте що, Степане Михайловичу? – сказв я. Він подивився на мене.

— Ну?

— Приїжджайте до мене у гості, га? Все-таки, ми уже майже родичі, — засміявся я. Засміявся і Степан Михайлович.

— До речі, непогана думка, — сказав він.

— Тільки знаєте, що?

— Та кажи вже.

— Винця вашого, домашнього, прихопите?

— Обов’язково! – Ми сміялися, і тепер я уже відчув радість.

«А скільки того життя?» – подумав я.

Епілог

Вимкнувши мікрофон, я зняв навушники. Відхилився на спинку крісла, глибоко вдихнув повітря, яке пахло кавою, та гучно видихнув. Відкашлявся, потер очі.

Невже я таки зробив це? Мабуть, що так воно і є.

Я посміхнувся сам до себе. Подивився на годинник – п’ята ранку. Моя розповідь закінчилася, а разом з нею закінчився і прямий ефір. Передача дійшла до свого логічного завершення, я розповів те, про що думав уже давно, але ніяк не міг настроїтися на потрібний лад.

Цікаво, скільки людей прослухали її, цю історію, од слова до слова, не перемикаючи радіоприймач на іншу частоту?

У мене боліло горло і голова. Мабуть, це через те, що історія ця дуже і дуже особиста, ще ніколи не приходилося розповідати у прямому ефірі подібне… Хоча ведучим на радіо працюю вже понад рік. Цікаво, як сприймуть моє одкровення інші люди? Насамперед ті, про кого я тільки що розказав? Мої друзі? Чи зрозуміють вони мене правильно?

Але ж це було насправді! Я більше не можу тримати у собі стільки таємниць, стільки радості та смутку… Боже, можливо – я щиро надіюся на це! – комусь допоможе те, про що я розповідав. Можливо, деякі люди вже змогли віднайти для себе, щось важливе, те, що вони так довго шукали, але ніяк не могли знайти. Питання, на які ніяк не могли дати відповідь…

Я сподіваюся, що комусь це допоможе. Зрештою, така у мене робота. «Слово для віри» — моя авторська передача – має на меті саме це. Моя мрія стати професійним музикантом не здійснилася, але, як бачите, я віднайшов себе в іншій справі. Музика для мене тепер, як хобі, справа, що тішить мою душу. Ми так і не змогли «воскресити» «Ритуал», не змогли продовжувати грати разом. Хоча, зазначу, дружні стосунки підтримуємо навіть зараз. Так повинно бути. Мої друзі зі мною, і я щиро радий цьому. Дехто з них – а це Ігрек та Ілля – продовжують займатися музикою. У кожного з них свій власний гурт. Ілля полишив цю справу, зараз працює на телебаченні. Зрештою, у всіх нас попереду іще все життя, чи не так?

Я втомився, хоча й був радий цій втомі.

«Пройшло уже два роки, — подумав я. – Два роки».

Раптом задзвонив мобільний. Я посміхнувся, побачивши хто дзвонить — Люда-Lux.

— Привіт, люба, — сказав я.

— Це було сміливо… я пишаюся тобою.

— Справді? Ти була здивована? Адже я нікому не казав, про що саме збираюся розповісти в наступній передачі?

— Звичайно! Але тільки на початку. Потім я тільки слухала… — вона трохи помовчала. – Слухала і переживала разом з тобою.

— Хто ж мене іще підтримає, як не ти?

— Еге ж! – вона голосно засміялася в трубку.

— Я люблю тебе.

— І я тебе.

— До речі, як ти дивишся на те, щоб зробити сьогодні романтичну вечерю?

— Тільки готую я!

— Ну звичайно… тоді до вечора?

— Угу. Відпочивай.

— Цілую.

— І я тебе. Бувай.

Я огледів студію. Посміхнувся і подумав, що, все-таки, хай йому чорт, життя прекрасне…

27 жовтня 2008р. 9:36:22 – 3 січня 2009р. 11:47:36

Кінець