Статус: Депресія

0.00
 
Олекса Сашко
Статус: Депресія
Обложка произведения 'Статус: Депресія'

Статус: Депресія

«В мене ніколи не було інтернету», — подумав п’ятнадцятирічний Ігор, сидячи на м’якому зеленому стільці-кріслі, дивлячись на монітор свого комп’ютера. Який, до речі, з’явився в нього теж відносно недавно – лише два місяці тому. Тоді як це диво сучасної техніки було чи не в кожного його друга вже понад рік. Мало того, у них був не тільки комп’ютер, але й інтернет. Тому вони діставали Ігоря своїми питаннями на кшталт, «чому ти те купиш собі комп?», або «коли ти вже підключиш собі інет?». До пори до часу, він, Ігор, не надто переймався цим. Але коли його дружбани почали знайомитись за допомогою Всесвітньої Павутини з дівками, тоді Ігор замислився: «Гм… а чому б і ні?». Не сказати, що він був таким вже Казановою – скоріше навпаки, — але чомусь саме це й підштовхнуло його сказати батькам, що треба обов’язково купувати комп’ютер, мовляв, без нього в школі ну ні як. Батьки подумали, прикинули скільки треба грошей, (їхня сім’я була середнього достатку) і вже через кілька місяців новенький, як казав Ігор «комп», стояв у його спальні. А згодом…«В мене ніколи не було інтернету», — подумав він знову.- А тепер є, — сказав Ігор і усміхнувся. Зі «шпалер» робочого стола на нього дивилась симпатична білявка Камерон Діаз. Вона звабливо усміхалась. Кожного разу, коли він дивився на неї, її посмішка начеб казала: «Пограй зі мною. Пограй, га? Я ж бачу, ти цього хочеш».Ще б пак! Звісно він цього хотів. Та була одна проблема – справжня Камерон зараз за тисячі кілометрів від нього. Ба навіть будь вона значно ближче, навряд чи схотіла б грати з ним. Зрештою, Ігор не дуже сумував з цього приводу. Наразі йому вистачало картинки, себто «шпалер».- Ось твій чай, — голос матері прозвучав десь здалеку. Хоча ні. Так йому просто здалося.Вона поставила горнятко на стіл, поруч з настільною лампою. Другою рукою погладила сина по голові.- Ну, мамо… — Ігорю не подобалося, коли мати робила так. – Мені ж не п’ять років.- Добре-добре, — всміхнулась Світлана і вийшла з кімнати сина. Ігор спіймав себе на думці, що забув подякувати мамі за чай.Пусте, сказав внутрішній голос. Ігор піднявся, щоб закрити двері своєї кімнати. Раніше він цього ніколи не робив, але в цей момент Ігор навіть над цим не замислився. В думках вирувало одне єдине слово: Інтернет.Він, подвійним кліком «миші», відкрив папку «Music», скоренько пройшовся очима по не маленькому списку виконавців. Зупинився на гурті Cold і запустив усі їхні пісні через «вінамп».Заграла музика. Серце чомусь забилося частіше. Ігор ковтнув чаю.В кімнаті було тепло і затишно. Знадвору шумів дощ та завивав вітер. Його скигління крізь шибку видавалося сумним і якимось навіть флегматичним. Якщо, звичайно, так можна казати про вітер.Ігор був одягнений в тонкий сірий светр зверху майки, спортивні штани «адідас» та капці. Звичайні собі хатні капці з дурнуватим малюнком жовтої квітки.Cold заграли «Give».Давай уже підключайся, вмовляв його внутрішній голос. Підключайся. Що і зробив Ігор, ковтнувши перед тим чаю.- Якийсь він сьогодні дивний, — почала Світлана, маючи на увазі свого сина, — не такий як завжди.Віктор – його батько, — відірвав погляд від газети.- Тобто? Що ти маєш на увазі?- Він уперше зачинив двері своєї кімнати. До сьогодні, Ігор ніколи не зачинявся. Я думаю, це все інтернет.Віктор посміхнувся:- Господи, Свєта, хлопцеві п'ятнадцять років. Не зачинявся тоді, тепер, видно, буде. Які проблеми? Інтернет там, чи ще що… які проблеми? – знову запитав він. Дружина мовчала.- Він же раптом не зривається з місця, не тікає з дому. Радуйся, що вдома сидить, а не бухає десь на вулиці.- Так, але… може, все-таки, поговорити з ним?- Та залиш ти хлопця у спокої, — махнув рукою Віктор і повернувся до своєї газети.«Ось і побалакали», — подумала Світлана.Дощ почався знову десь о восьмій ранку наступного дня. Була перерва між другим та третім уроками. Ігор зі своїм другом Сашком стояли біля вікна і розмовляли.- Кізі? – Сашко спочатку здивувався, а потім йому стало смішно. – Це шо за фігня? – засміявся він. – Більш дебільного ніку ти придумати не міг?- Це прізвище мого улюбленого письменника, ідіот. «Політ над гніздом зозулі» — фільм такий – бачив?- Нє, — захитав головою Сашко, — я таке лайно не дивлюсь. Ти ж знаєш. Це тобі до вподоби нудезні драми та трилери. Книжки, від яких хочеться померти – настільки вони нудні! Хай Бог милує, щоб ще і я клюнув на цю вудку. Мені й тебе вистачає.- Та пішов ти, — кинув Ігор, і обоє розсміялись. Раптом Сашко весь підібрався і очі його засяяли.- Це ж у тебе тепер інет є!- Ну.- Слухай, друже, без жартів, у мене є одна дівуля в контактах – я «асю» маю на увазі – якраз «по тваєй часті».- Тобто? – не зрозумів Ігор.- Така ж прибацнута, як і ти. Жартую. Просто вона якась… дивна. Теж читає і дивиться таку ж гидоту, як от і ти. Іще у неї постійно стоїть статус: депресія. Вже майже півроку як в моєму контакт-листі, а я не пригадаю, щоб в неї був який-небудь інший статус. Серйозно тобі кажу. Я вичепив її в пошуку, коли хотів собі тьолку знайти. Вона місцева. Та ми й по асі не спілкуємось… Карочє, хочеш номер дам?- Ну…- Давай, записуй, поки перерва не закінчилась.Увечері, знову зачинившись в кімнаті, Ігор сидів біля комп’ютера і пив чай.Відкрив QIP. В навушниках грали Staind, й Ігорю було добре як ніколи. Коли загрузка завершилась, він загнав у пошук номер ICQ, який дав йому Сашко.S@brina, Олена Миколаївна Рудь, 16 років, слухаю ROCK, багато читаю, мрію, плачу…Ось така була інформація про користувача. Але це не все. В графі «про себе» значилося таке:When you were here before, couldn't look you in the eyeYou're just like an angel, your skin makes me cryYou float like a featherIn a beautiful worldAnd I wish I was specialYou're so fucking specialBut I 'm a creep, I 'm a weirdoWhat the hell am I doing hereI don't belong hereІгор довго згадував назву гурту, який виконує цю пісню, але так і не пригадав. Не довго думаючи, у віконці повідомлення, він написав: Кізі: Мисливець – не той хто стріляє. Привіт! Майже відразу прийшла відповідь.S@brina: А той, хто піклується про життя. Привіт, привіт)Кізі: Назва гурту?S@brina: а не соромно?:)Кізі: трошки є.S@brina: ну подумай.Кізі: Капітулюю))S@brina: радіоголови. Подобається?І ось так вони спілкувалися битих дві години. В Ігоря був чудовий настрій. Він уже знав у якій школі вона вчиться, де живе, які книжки читає і які фільми дивиться. Чим більше він спілкувався з нею, тим затишніше ставало йому на серці. Трохи дивно, але це було так.Ігор натиснув кнопку «відправити».Кізі: чому статус: депресія?S@brina: по-моєму, риторичне запитання.Кізі: Belмандо казав, що цей статус у тебе постійно.S@brina: Ааа… он хто тобі дав мій номер. Це твій друг? Кізі: АгаS@brina: Ясно.Кізі: Але все ж таки?S@brina: Що тут скажеш… життя просто немає сенсу.Кізі: гм…S@brina: я йду спати.Кізі: Спок;)Як тільки S@brina «відключилась», в «асю» постукав Belмандо. Ігор мимоволі всміхнувся.Ігор спілкувався з Оленою більше місяця, поки вони не домовились про зустріч. Він запропонував перший, а вона не відмовилась і, начеб, не вагалась. А ще – як здалося Ігорю – була навіть рада.Олена жила в «спальному» районі міста, а Ігор жив у центрі. Але дівчина погоджувалась на зустріч тільки в неї вдома. Зрештою, Ігорю було байдуже.- Вау! Це ж класно! – казав Сашко у захваті. – В тебе буде прекрасна нагода «пристроїти свого дружка». Чесно кажучи, я й не очікував цього від тої забитої тіні.- Вона не забита. Нормальна собі дівчина.- Фотку бачив?- Так… прислала мені на e-mail. Красива дівчина, скажу.- Авжеж! – засміявся Сашко. – Я тобі просто заздрю. Думаю, фігурка у неї теж нівроку.Ігор зітхнув.- Слухай, у тебе мозок працює тільки в одному напрямку.- А у тебе? – парирував Сашко. – І взагалі: будеш так думати, певно помреш дівичем.- Відчепися.Зустріч була призначена на суботу, на одинадцяту ранку. Цього дня Ігор прокинувся о восьмій. Батьки якраз снідали на кухні.- Ти рано сьогодні, — сказала мати. – Кудись збираєшся?- Так, — кивнув Ігор, чухаючи потилицю. – В мене побачення.Віктор і Світлана обмінялись поглядами. В очах батька блищала радість чи навіть веселість. В очах матері – настороженість.- Побачення? – сказала вона.- Ну так. А що?- Мама просто забула, що тобі уже не п’ять років, — засміявся Віктор.- Ааа… — Ігор усміхнувся й собі. – Я потім вам усе розповім. Піду вмиватися.Вулиця Жданова, де жила Олена, була довгою і брудною. Брудною, можливо, тому, що два дні тому пройшов сильний дощ. Але Ігор чомусь думав, що ця вулиця навряд виглядатиме кращою навіть за хорошої погоди.По словам дівчини її будинок – №34 – знаходився десь посередині, по ліву руку. «ворота синього кольору, поруч росте величезна акація. Я вийду надвір рівно о дванадцятій» казала вона, чи радше писала.Ігор поглянув на годинник – 11:48.- Майже вчасно, — прошепотів він.«Хто ці люди? — думав Ігор. – Хто вони?»Біля будинку №34 купчився натовп. Ігор навіть припустив, що, мабуть, він помилився і зайшов не на ту вулицю. Але потім… потім хлопець відкинув це припущення.«Такого просто не може бути». Тим паче ворота були синього кольору і поруч росла велетенська акація, як і казала Олена.Але ж ці люди…Ігор підійшов ближче. У нього в роті з’явився неприємний гіркуватий присмак.Хвіртка була відчинена настіж. В дворі теж юрмилися чоловіки та жінки; дехто активно жестикулював руками, хтось просто стояв нерухомо наче стовп. А ще…- Святий Боже, — видихнув Ігор. Всередині нього все похололо. Кров звернулась, нутрощі стислись в тугий жмут. В очах помутніло. Він перевів погляд з кришки труни, що стояла обперта об дім, на сивого чоловіка, який перемінявся з ноги на ногу недалеко від нього.- Що тут сталося? – Ігорю коштувало багато зусиль, щоб видавити з себе це запитання.- А ти справді не знаєш? – підвів брови чоловік. Хлопець хитнув головою. – Ооо… ти її приятель?- Ттаак…Чоловік підійшов трохи ближче і поклав свою руку Ігорю на плече.- Вона покінчила з собою. Позавчора. Повісилась у себе в кімнаті. – Чоловік сказав щось іще, але тих слів Ігор наче не чув. Його шкіра вкрилася сиротами, в очах потьмяніло. Він думав, що зараз зомліє.… Ігор дивився, як з хвіртки виносять труну з її тілом. Якась дівчина, що йшла попереду, несла її фотографію. Оленка на ній була дуже красива. Вона усміхалась. Усміхалась кутиками губ, майже так само як і на тій фотці, яку вона прислала Ігорю на його електронну адресу.«Боже, навіщо?», — подумав він. У цю мить його ноги підкосились, і Ігор впав навколішки. Сивий чоловік, що стояв поруч, допоміг йому піднятись.

3 жовтня, 2008р.

Вставка изображения


Для того, чтобы узнать как сделать фотосет-галлерею изображений перейдите по этой ссылке


Только зарегистрированные и авторизованные пользователи могут оставлять комментарии.
Если вы используете ВКонтакте, Facebook, Twitter, Google или Яндекс, то регистрация займет у вас несколько секунд, а никаких дополнительных логинов и паролей запоминать не потребуется.
 

Авторизация


Регистрация
Напомнить пароль