Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, Боже, ти крилець не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав.

Далеко за хмари, подальше од світу,

Шукать собі долі, на горе привіту,

І ласки у зірок, у сонця просить,

У світлі їх яснім все горе втопить.

Бо долі ще змалку здаюсь я нелюбий,

Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;

Чужий я у долі, чужий у людей:

Хіба ж хто кохає нерідних дітей?

Кохаюся з лихом, привіту не знаю

І гірко, і марно свій вік коротаю,

І в горі спізнав я, що тільки одна –

Далекеє небо – моя сторона.

І на світі гірко, як стане ще гірше, –

Я очі на небо, мені веселіше!

Я в думках забуду, що я сирота,

І думка далеко, високо літа.

Коли б мені крилля, орлячі ті крилля,

Я б землю покинув і на новосілля

Орлом бистрокрилим у небо польнув

І в хмарах навіки от світу втонув!

Перевод Сергея Фатулева

20.05.2011 г.

Г. Самара

Задумчивым взглядом на небо взираю:

Мне б сокола крылья, но я не летаю,

О, Господи, в мире всему есть предел…

Я б крылья расправил и в небо взлетел.

За тучи далекие, в дальние страны,

Судьбу поискать, залечить в сердце раны,

У звезд и у солнца о счастье молить,

И в свете их ясном о горе забыть.

Судьбой своей с детства я был обделенным,

Слугой для нее, и мальчишкой бездомным,

Чужой у судьбы и чужой у людей:

Да разве ж кто любит безродных детей?

С бедою в обнимку всегда засыпаю,

В лишеньях и горестях век коротаю,

Но в жизни не будет мне доли иной —

Далекое небо — вот дом мой родной.

И, если тоска меня вдруг одолеет,

На небо взгляну, и в душе потеплеет.

Что я сирота, мне забыть нелегко,

Летят мои думы уже высоко…

Мне б крылья орлиные, силу, терпенья,

Я б землю оставил и на новоселье

Орлом в бесконечное небо вспорхнул,

И в облаке белом для всех утонул!