Прогрес або як правильно відпочивати

Прогрес або як правильно відпочивати

***

І знову рвеш… Тільки пилюка позаду.

О-ооох!!! Аж трусить!!! Подалі б від того міста. Груда каміння і штукатурки… І все це вивалено на якомусь болоті.

Фу-ууух. Піонерград. Трохи краще. Але тепер, нормальна траса закінчилась. Слава Автодору!!!

Але по**й. Головне подалі від того бетону. І «по барабану», що ніч, що ти на ногах з п’ятої ранку і вже за сьогодні побував у столиці Загір’я, повернувся назад, посварився з жінкою (бо цілого дня не вистачило, щоб зібратись), помирився, потішився з малої (ну бо маленька і смішненька), відвіз їх до тещі і … і нарешті є час для себе. Кава у підстаканнику наповнює ароматом дешевої автозаправки салон автомобіля, цигарочка в зубах, дві фари попереду і… і по**й ями.

Я ж не на чужину їду. Я до дому їду. От що то за магнетизм такий?.. І чому людей тягне саме на батьківщину? Ну, здавалося б, є ж місця і міста значно цікавіші і гарніші… Екзотика і все таке…. А я, б***ь, хочу до лісу!!! До свого рідного, Волинського лісу. Де ніяка б***ь не буде «перепрошувати», де у комаря більше честі і гідності, ніж у тої всієї «пі*доти»…

Фу-ух! Про «пі*доту» жорстко вийшло.

Так, що там за вогні попереду? Володимир-Волинський! Це містечко завжди мене радувало. Це ж не просто місто. Це ціла епоха, справжня історія. І скільки ж їх таких на Волині…? 1000 років! Та на території «Цар-міста» жаби квакали в той час, як хреститель Русі заснував Володимир-Волинський.

І де ті думки беруться у мене? Я точно псих…

…І кава закінчилась….

А от і ще одна заправка. Запас кави поповнено, цигарочка в зубах — можна рухатись далі.

До речі, заправка знаходиться на в‘їзді в село Турійськ. 1300 років!!! І що тут скажеш? Алє ап! Поки деякі забудовники підбирали ділянку під забудову нових мікрорайонів, якими тепер так ЮНЕСКО тішиться, тут уже дітей у школах до ЗНО готували.

А! бог з нею з історією. Нехай її комуністи переписують. Я ж до мети невпинно наближаюсь.

Вже і ліс у світлі фар бачу. Ще трохи по полю «поскакати» і заїжджаю в ліс. А тут головне дві речі: 1) не загрузнути у баюрі, бо сам точно не вигребеш (перевірено досвідом), а йти по допомогу в село серед ночі і не чемно і не безпечно; 2) не переплутати, по якій з трьох доріг їхати (як у казці…). І якщо з першим пунктом, як правило, у мене проблем не буває, то з другим — 9 з 10-ти — промах. Скільки років їжджу сюди, а кожен раз у ночі обираю не той шлях. Аж смішно самому. У містах мільйонниках не блукав жодного разу, а тут у трьох дорогах… Може записувати…?

Але то дрібниці. 30 хвилин блуду і от він, так довго очікуваний, і так сильно жаданий проблиск світла від багаття між дерев.

Фух. Я на місці і мене тут чекають.

— Прівєт стрий!

— І ти нє хворай!

— Ну як там «бетонні джунглі»?

— Давай післязавтра про це.

— Ну то доставай коньяк.

***

А вранці, якщо не полінуватись і, десь пів-шостої прокинутись, можна таку музику почути, яку в жодній філармонії світу не зіграють. Я не знаю прізвищ усіх учасників хору, але прізвище соліста знають всі. І прізвище це оспівано в українській літературі мільйони разів. І у віршах, і у піснях, і у прозі. Його співом заслухувались усі: від простого працівника до найвищого державного чину.

Словом, як подумаю про це — аж гордість за штанку бере, що і мені випала честь такого соліста послухати. А він з тим хором уже й зустрічає тебе, такого заспаного та від сну опухлого і свистом, і переспівами… Ну як президента на з’їзді дармоїдів.

Ото послухаєш місцевого рок-н-ролу і, ніби, й голова вже не болить, хоча ще вчора здавалось, що мозок уже у тричі збільшився і дах не зриває лише тому, що зверху панамка тисне.

Далі кава, цигарка і на воду. А тут тебе теж чекають. І зустрічають. Але вже не місцевим рок-н-ролом, а тишиною.

Такі моменти особливо цінні. Жоден фотоапарат, жодна відеокамера не передасть тої сили і величності. Здавалося б все просто: озеро, ліс, небо…

Та озеро — не озеро. Це щит, це дзеркало, в яке, здається, сам Творець щоранку заглядає. І в такій ранковій тиші, коли на воді, ледь торкаючись поверхні, простелився, мов ковдра ранковий туман — просто німієш. Боїшся навіть крок зробити, щоб не порушити тої тиші. Іноді здається, що зараз хмари розійдуться, а звідти рука… Легенько той туман з поверхні озера забере і той, хто все це придумав приступить до ранкового гоління або вмиється прозорою. І з тими думками уже і сам кілька пригоршней зачерпнув і гарненько вмився. Чудове відчуття. Чомусь у місті біля умивальника цього не відчуваєш. Таки точно: Він тут умивається щоранку. А будь де Він цього робити не буде! Правда робить Він це так, щоб я не бачив. Соромиться мабуть. Та нічого — я розумію.

От і перші промені з’явились. І туман почав зникати. Ага-а-а-а-а! Так от як Ти це робиш! А я вже думав, що Ти і справді соромишся. Але давай зараз тут не вмивайся, бо всю рибу мені порозганяєш. На Бережистому можеш вмитись — це поруч. Там твої фанати з’їхались. Вони Тобі нічого не скажуть. А я як «важкий» син: і люблю, і вірю, і слухаюсь, та без «їжачка» не можу. А в обід на уху приходь…

Поговорили…

І ліс — теж не ліс. Це суцільна галерея неймовірних витворів мистецтва та пам’яток архітектури. Ось, панове! Ось, панове, екскурсоводи! Ось куди потрібно туристів водити. Тут вам і неперевершений стиль, і неповторна гра кольорів, і мазок «справжнього» художника. І жодна архітектурна форма тут не повторюється. Все життя можна витратити на вивчення того всього і все одно не осягнеш… Адже створив це все справжній митець, істинний талант. А ми зі своїми витворами мистецтва лишень намагаємось хоч трішечки наблизитись до його творінь.

***

— Ну шо, риба є?

— На обід буде.

— Дрібнішу мені дасиш — засолю. Кормив?

— Угу.

— Чим?

— Філософськими роздумами.

— Ну то на ще пшеничкою прикорми.

***

— А Митрофанвич на бізнес-ланч заходив?

— Нє-а. Корова була, а сам не заглядав.

— А корова сама була чи з собакою?

— Сама.

— А-а. Ну тоді ясно. Як побачиш собаку, тоді і Митрофановича чекай.

— А горілка в нас є? А то і пригостити не буде чим. Він же коньяк не п’є.

— Знайдемо щось.

***

— О! А от і він. Митрофанович! Нє проходітє мімо! Якраз уха доходить.

— Доброго здоровя! А корова моя була?

— Була.

— А куда пошла?

— Не знаю. Нам нічого не казала. Ви б її виховували чи що? А то продзеленьчала тут і навіть не привіталась.

— А-а-а-а. Все смієшся.

— Та присідайте. Зараз доваримо та перекусите з нами. Самогонка є. За це не переживайте.

Ну от здавалося б проста не вимушена розмова, а настрій як у солов’я. І ніяких тобі умовностей чи обмежень. Ну от, до прикладу, Митрофанович. Дідусеві, напевно, уже під вісімдесят, а він за коровою ганяється… Там у містах фізкультуру відміняють у школах, бо діти від нападів на уроках гинуть!!! То дайте мені відповідь: КОМУ ПОТРІБЕН ТОЙ ПРОГРЕС, якщо ми ж від нього і гинемо?

А Митрофановичу по**й прогрес. Він останні сорок років прожив на хуторі біля озера і з голоду не помер, і прищами не обсипало. Я його знаю сімнадцять років і за цей час він жодного разу не поскаржився на здоров’я. І двох синів виховав. Теж не останні люди.

А ми пупа рвемо в містах. А який сенс? Для чого? Пів життя горба гнеш, щоб купити «скворєшнік» метрів так сорок квадратних і там же здохнути від якоїсь алергії.

Ну на х**а?

Хтось скаже: «для дітей». А що для дітей? А хто сказав, що дітям саме це потрібно? Матері 70% свого часу витрачають на лікування тих же дітей. То може краще перемістити їх у нормальні умови, у місця, де сам Бог у озері вмивається. А ті 70% часу витратити на щось цікавіше та корисне.

Фух! Знову ці думки…

А Митрофанович тим часом від 4-ї та 5-ї відмовився та пішов корову шукати. Ото клопоти! А ви тут: «…іпотека, машина в кредиті…» Корова втекла! Тре шукати!

Уха, звичайно, як завжди вийшла смачнішою за будь-яку найвишуканішу страву у найвишуканішому ресторані Всесвіту. Я, навіть, іноді думаю, що якби ми її зварили без риби, вона все одно була б найсмачнішою. Чи то вода, чи то повітря, чи то, може, Митрофанович з його коровою…? Не знаю. Але тут будь яка страва смачніша у сто крат…

Ну добре. Рок-н-рол був, рибу ловив, уху їв, 50 грам теж «їв». Пора і попрацювати. Ви, напевно подумали: «…знову за телефон чи за комп’ютер». А от і ні! На**й всі ґаджети! Сокиру в руки і по дрова, а то ввечері «романтікі» захочеться, а присвітити не буде чим…

Дрова я добуваю. В той час як всі нормальні люди дрова рубають — я їх добуваю. І виглядає це приблизно так.

Беру сокиру і йду в ліс. Оскільки ліс я люблю і ціную кожен листочок, який тут виріс, то здорові дерева я не зачіпаю. Знаходжу «сухостой» і починаю хе**чити сокирою по стовбуру. Десь хвилин через двадцять я зупиняюсь. І не через те, що втомився. Ні. Просто робиться якось дивно, що я, такий бугай, уже двадцять хвилин маслаю тут в поті чола, а сосна не падає. Тоді чувак, який весь той час стояв не далеко в стороні і, покурюючи, тихенько з мене посміювався, підходить і пояснює: «…не так, а отак і не звідси, а сюди…». В такі моменти починаєш розуміти, що вислів: «сила есть — ума не надо», — вигаданий яскравим представником сексуальних меншин, у якого, власне, останнього і не було.

Коротше, після всіх настанов і порад сосна валиться з третього удару. Далі оту двадцятиметрову дерев’яху треба порубати на короткі «чурки». Можна звичайно скористатись «Дружбою», але хіба це кайф порізати все дерево за 10 хвилин? А от помахати сокирою дві години — це справжнє задоволення.

І слід зауважити, що увесь цей процес супроводжується масовими атаками комарів, ґедзів, мошки і решти їхніх «колег по цеху», які так і прагнуть твоєї крові. До речі, комарі місцеві заслуговують окремої уваги, оскільки відрізняються винятковим здоров’ям. Чи то екологія, чи генетика у них хороша, проте коли його прихлопнеш десь на тілі, то він не спішить відправити свою комарину душу на «той світ», а спочатку на своїй комариній мові добряче тебе обматюкає і, навіть, спробує ображено полетіти геть, але після другого хлопка уже ніхто і нікуди не летить… Та, насправді, це не перемога. Бо поки, як ти думав, він тебе матюкав, він, насправді, скликав односельчан на підмогу. А ті своїх в біді не лишають. От тоді хоч у воду стрибай…

Але час повертатись. Сосна порубана і тепер постало питання як же оте все багатство доперти до хати? Щоб усім було зрозуміло, сухостої не чекають нас за п’ятдесят метрів від «бази». Іноді треба добряче прогулятись перш, ніж знайдеш те що потрібно. Тоді той чувак, який покурював збоку кидає сакраментальну фразу: «… а я ж казав…». Ну точно як у Остапа. Але казав чи ні, а «орати треба».

Коли все те «щастя» доставлено на місце, оголошується перекур, хоча для декого він і не припинявся.

Спека спадає, а отже, можна іти на воду. Ще кілька годин суцільного задоволення. І головне результат не має жодного значення.

А далі вечеря, законні 250… і до вогню. А там може розмова, а може і помовчати… Ні те, ні інше не обтяжує. Ну що ще потрібно?

Що можна сказати про такі моменти? Стільки уже сказано, стільки метафор та епітетів вигадано, що, здається додати щось нове просто не можливо. Та коли в суцільній тиші починаєш вдивлятися у полум’я та прислуховуватись до того легенького потріскування, ніби перетворюєшся на буддійського монаха. Ти ніби відділяєшся від цього світу і переходиш у якийсь інший, паралельний вимір або переміщаєшся у часі… Але чомусь підсвідомість штовхає тебе у минуле, а не у майбутнє. Ти переносишся у ті часи, коли люди жили у гармонії з природою, коли людина була її частиною. Коли людина не намагалась перевершити природу, проте жила за задумом «головного інженера». Адже в природі все взаємопов’язано. Сонце, вода, земля, рослини, тварини, усі природні явища — усі між собою пов’язані. І ми, люди, колись були невід’ємною частиною цієї системи. А що тепер? Навіщо ставити себе вище природи? Адже вона «матінка»! Матінка-природа! Ми її діти! Та чи робить прогрес нас сильнішими? Навіть найновіші винаходи чи наукові досягнення тремтять як діти перед силою стихії. Кожне наступне покоління все менше пристосоване до умов співіснування з природою. Більшість міських жителів не можуть уявити себе без інтернету, телебачення, мобільного зв’язку і інших благ цивілізації. Та наші предки жили без цього всього і не були слабкими. Хто зараз пам’ятає про такі чудові поняття як відвага, честь, гідність? Всі заховались за аватарками в соцмережах і уже, навіть не пам’ятають про такі, відносно недавні події як Велика Вітчизняна, Афганістан і т.п. А там ці поняття стояли на першому місці. Ризикнути життям за ради іншого — це круто. А сфотографуватись на даху девятиповерхового «термітника» і підписати: «самий екстремальний підйом в моєму житті» чи щось подібне — це повний відстій. А поняття: жити в гармонії? Навіть у самому слові гармонія відчувається сама суть цього поняття. Ей! Ви там, за аватарками! Ви знаєте що це таке? Ви знаєте що таке злитись з природою, що таке бути в гармонії з природою, що таке бути частиною всесвіту? Х*р ви там що знаєте…

А тим часом вогонь потихеньку догорає і лише жар нагадує про ту неймовірну силу та магію вогню. Отака вона Волинська «нірвана». Чим ті монахи в Тібеті займаються? Сюди їх треба. Тут справжній Шао-лінь… Стоп, досить. Спати, а то зараз і «марсіан» почну закликати…

Наступний день починається так як і попередній. Рок-н-рол, «дзеркало», туман, «привітання з творцем»… Та настрій уже інший. Чому? Та тому що вчора я знав, що завтра буду тут, а сьогодні знаю, що уже сьогодні тут не буду.

Але все ж таки щось змінилось. І місто вже не груда бетону, виваленого на болоті, а справжня архітектурна перлина, хоч і молодша зі деякі села на Волині. Та питання для кого і для чого це все потрібно — залишається відкритим. Для чого ми будуємо величезні міста, а потім, сповнені неймовірного роздратування тікаємо на природу, щоб відпочити? Що це гра така? Чому не можна жити там де затишно? Не розумію цього? Розумію лишень те, що потрібно повертатись.

***

— Митрофанович. Привіт!

— Привіт! Сьогодні додому?

— Ні. Сьогодні в гості. Я уже дома!

Автор

Ігор Дідух