Зустріч

0.00
 
Олекса Сашко
Зустріч
Обложка произведения 'Зустріч'
Зустріч

Зустріч

 

Оленка знала, що саме у цей день вона зустріне свого судженого. Їй наснився сон про нього. Його голос в тому сні був такий ніжний…

Зараз Оленка лежить у ліжку, примруживши одне око. На її повних губах грає легка усмішка — усмішка задоволення. Вона тільки-но прокинулась, і образ хлопця з її сну все ще залишався чітким і таким «живим», що мимоволі поставало запитання: «Був це дійсно сон, чи може?..»

Може це було насправді? Тут же спливла думка на поверхню свідомості. Оленка ковтнула, закліпала очима. Якби їй і хотілося, щоб це було чимось більшим, ніж просто сновидінням, вона боялася вірити у подібні дива. Боялася знову бути покинутою. Вже вкотре покинутою. А якщо тобі зраджують власні мрії і бажання, то це дійсно страшно.

— Оленко! — голос матері звучав десь здалеку. — Вже час вставати. Ти не забула куди збиралась піти сьогодні із подружками?

Оленка сіла в ліжку, позіхнула.

— Спасибі, мамо. Я вже встала! — крикнула вона у відчинені двері спальні. Звісно, що вона не забула. Як про таке можна взагалі забути? Але хлопець звав її назад в сон. Як же його звати? Образ такий чіткий, а ось ім’я… Андрій? Артем? А… Аркадій.

— Згадала, — посміхнулася Оленка, солодко потягнувшись. — Його звали Аркадій, і він сказав їй, що вони неодмінно зустрінуться вже сьогодні.

Поснідавши, Оленка вийшла на вулицю, і попрямувала до старої криниці. Через півгодини туди повинні підійти Катя із Танею — її подружки. Учора вони домовились піти разом на цвинтар, навести лад на могилі свого спільного друга Кирила, який загинув торік в автокатастрофі. Тоді, після його смерті, дівчата заприсягнулись доглядати за його могилою, адже Кирило був сирота.

Через чотири дні настане Великдень, і дівчатам хотілось, щоб «новий дім» Кирила був прибраним, коли в це велике свято вони разом зберуться там, щоб пом’янути свого друга. Кирило був непоганим хлопцем, хоча і любив випити. Нерідко це закінчувалось сварками та бійками з однолітками. Одного разу він п’яний сів за кермо своєї «яви» і не впоравшись з керуванням, з’їхав у кювет, де і обірвалося його життя. Тепер біля того місця, закріплений на дереві, висить вінок, що майорить чорними стрічками.

На вулиці було парко. На вечір обіцяли дощ з грозою. Олена, в тоненькому платті, стояла біля криниці, милуючись природою свого рідного села. Співали пташки, і на душі де далі ставало затишніше. Думка приходила за думкою, образ за образом. Аркадій посміхався Оленці, розказуючи різні дотепні історії…

— Як же все-таки жаль, що це був тільки…

— Та он вона, я ж тобі казала!

Оленка повернулась на знайомий голос. Доріжкою, що стрічкою стелилась між квітучих дерев, йшли Катя і Тетяна. В руках вони тримали весь необхідний інструмент для боротьби з бур’яном та не в міру довгим гіллям. Оленка ж, за учорашньою домовленістю, взяла із собою літрову банку синьої фарби та два пензлі.

— Привіт, мала — Привітались дівчата з Оленкою, яка була молодша за них на два роки, і тому вони називали її «малою».

— Привіт. Ну що ходімо?

— Звичайно.

— А я тут вам зараз таке розповім… — Оленка засміялась.

— Що?? — в один голос сказали Катя і Таня. На їх милих лицях читалась явна зацікавленість.

— Ну слухайте.

Всю дорогу до цвинтаря (а це зайняло хвилин двадцять) вона переповідала подругам зміст свого сну. Коли нарешті Оленка замовкла, Катя сказала, звертаючись до неї:

— Так що, ідемо ввечері в клуб?

— Ну так! — промовила Оленка. — Тільки там я сподіваюся зустрітись із ним.

— Ви що серйозно? — спитала Таня. — Я знала, ви вірите в подібні дурниці, але ж не до такої міри?

— А чому, прикольно це, — сказала Катя. — Навіть мені так здається. У вісімнадцять років, і я мріяла про принців на білих конях.

— Ось! Тим паче сон-то і справді був більше ніж реальним! — защебетала Оленка.

— Звичайно, що я не проти того, щоб піти в клуб. Та сподіватися зустрітись там з хлопцем, який тобі наснився… А що, як цього не станеться? — Таня розвела руками. — Ні, це занадто.

— Спочатку мене теж брали сумніви щодо цього, та зараз… зараз я відчуваю якоюсь частинкою себе, що все це правда. Це було видіння! Точно видіння.

— Не вірю, — наполягала на своєму Таня. — Послухай, тобі ж буде гірше. Та і ти це сама знаєш.

— Але я не хочу знати!

— Та годі вам! — гримнула Катя.

Суперечка не мала місяця для продовження, бо дівчата вже прийшли на цвинтар. Коли вони увійшли через відчинені ворота в царину мертвих, Катя сказала:

— Добре, потім продовжимо цю розмову, якщо хочете. Не варто сперечатися тут.

Чомусь, від голосу Каті, шкірою Оленки пройшовся морозець. Вона безсвідомо роззирнулась навколо: одні могили та тиша.

— Не варто сперечатися тут? Господи, тобі б у фільмах жаху зніматися, — посміхнулась Таня. — Ну і голос…

— І тут тобі все жарти, — сказала Оленка, міцніше притиснувши до себе банку з фарбою.

— А ти ніяк злякалася?

Оленка не відповіла, тільки подивилася на Катю.

— Ходімо, у нас іще багато роботи, — сказала Катя, рушивши вперед. — А Кирилова могила аж там, в кінці.

Тетяна і Оленка мовчки попленталися за нею.

Далі трапилось таке, про що Оленка не сподівалася аж ніяк. Вона побачила його, хлопця із її сну. Він стояв обабіч дороги, притулившись плечем до верби. У тому, що це був справді Аркадій, Оленка навіть не сумнівалася. Вона думала, що закричить, але втрималася. Очі її широко розкрились у подиві.

— Привіт, — сказав він, коли дівчата проходили повз нього. Вони кинули на нього погляд, але не відповіли. Тільки Оленка зупинилась, і стояла немов укопана.

— Ходімо, — наказала Катя, підштовхуючи Оленку вперед. Таня здивувалась:

— Ти знаєш його? — питання було суттєвим, адже їх селище було маленьким, і дівчата, якщо не були знайомі з усіма хлопцями, то принаймні в обличчя знали кожного. Тому їхній подив був більше ніж очевидним.

— Так, — ледь чутно вимовила Оленка, — здається…

— Як це «здається»? — запитала Таня.

— Так, ходімо, — Катя взяла Оленку під руку, але та вирвалась.

— Його звуть Аркадій, — сказала вона. Катя і Таня подивились на хлопця.

— Так, — кивнув він. — Це правда. — Аркадій дістав з кишені джинсів пачку сигарет, та закурив.

Після цього настала хвилинна тиша, під час якої Катя із Танею обмінювались поглядами по типу: «А що це все значить??», а Оленка незмигно дивилась Аркадію в очі, які постійно мружились чи то від сонця, чи то від сигаретного диму.

— Хіба Оленка не розповідала вам про мене? — підняв брови Аркадій.

— Ні, — відповіла Катя. Аркадій зробив крок уперед.

— Будь ласка, стій на місці, — Таня застережно випростувала руку вперед. — Ми не хочемо неприємностей, зрозумій.

Аркадій засміявся. Його чорні очі весело заблищали. В кутиках рота з’явились зморшки.

Він сказав:

— Господи, Оленко, що ти їм наговорила про мене! А тільки-но казала, що тримала рота на замку. Я ж не кусаюся, їй Богу.

— Та я і не розказувала, — видихнула Оленка. Над верхньою губою у неї виступили краплинки поту.

Аркадій курив.

Таня торкнулась рукою Оленчиного плеча. Вона подивилась на неї так, начеб щойно її дуже налякали.

— Може поясниш? — запитала вона. Якусь мить Оленка мовчала, дивлячись то на Таню, то на Аркадія. І раптом, в середині себе, вона почула голос:

Ну, давай, скажи їм те, що знаєш. Ми ж так багато говорили про це.

— Я не казала вам навмисне, — почала Оленка доволі впевнено. Принаймні, голос в неї уже не тремтів, — бо не хотіла, щоб про Аркадія хтось дізнався. Ну, я батьків маю на увазі. — Оленка посміхнулась. — Ми з Аркадієм познайомились через газету. Тобто, я прочитала його лист, який дуже зацікавив мене. Там був номер. Спочатку я написала смс, він відповів. — Оленка подивилась на Аркадія. Він випустив з рота змійку диму і легенько кивнув у знак згоди. Дівчина продовжила ще впевненіше, ніж раніше:

— Ми телефонували один одному, я розповідала йому про мене, він — про себе. І ось…

— Під час однієї з розмов, — перебив Оленку Аркадій. Вся увага Каті і Тані тут же переключилась на нього. — Я був вражений! — Аркадій затягнувся сигаретою і продовжив: — Виявилося, що з вашим селом — Дибки я маю на увазі, — мене пов’язує не тільки ближня географія.

— А звідки ти? — перебила Аркадія Таня.

— З Полтави, — відповіла за нього Оленка.

— Ааа… — промовила Катя. Село Дибки було якраз під Полтавою.

— Ну і що ж тебе пов’язує з нашим селом? — не відступала Таня. Аркадій трохи зщурив очі та загасив недопалок об стовбур верби.

— Галина Берестінь.

Таня гмикнула, а Катя сказала: «Опа».

— Ми зустрічалися з нею. Вона принагідно завжди приїжджала до мене в Полтаву. Я ж був тут лише один раз і, нажаль, цей раз відбувся за день до її смерті. — Аркадій зітхнув. — Я дізнався про те, що вона покінчила із собою лише через чотири дні. Тому мене і не було на похоронах. — Аркадій уважно подивився в очі дівчатам: — Ви ж це мене хотіли спитати, правда?

— Нуу…

— Так.

Аркадій посміхнувся. Він подивився на небо, оглядівся по сторонах.

— Я не зможу приїхати сюди на Великдень, тому вирішив приїхати сьогодні. Все-таки це моя єдина любов. Я би хотів відвідати її могилу перед цим святом. — Він зробив паузу: — Ну і завітати в гості до Оленки, звісно. Як же ж так не завітати, справді? Оленка — останнє, що залишилося мені на згадку від Галини. Вже вибачайте за такий ось каламбур.

— Мабуть. — Катя почухала лоба.

— То ваша з Оленкою зустріч тут випадкова?

Аркадій розвів руками:

— Як бачите.

Оленка засміялась.

— Я дійсно не сподівалася, — сказала вона. Аркадій закурив нову сигарету.

— Взагалі-то я вже збирався до тебе, — він подивився через плече. — Саме йду від її могили.

— Галини?

— Угу.

— А ми ось теж ідемо провідати свого покійного друга, навести в нього лад, — сказала Катя, демонструючи граблі, що тримала в руках.

— Це святе, — кивнув Аркадій. — Не проти, якщо я піду з вами? Все одно мені Оленку ще чекати. Та і пара чоловічих рук, думаю, вам трапляться у пригоді.

Таня простягнула йому руку.

— Що ж, приємно познайомитись. Шкода, що у такому місці.

— Так, — погодився Аркадій.

— Ходімо?

— Ходімо.

 

Коли Оленка нанесла перший удар, Катя якраз, нахилившись над могилою, виполювала всередині пирій. Ребро лопати прийшлось прямо у тім’я. Череп розколовся на дві частини і свіжа кров у суміші з частинками мозку, бризнули на фотокартку усміхненого Кирила. Таня згрібала траву поруч. Вона встигла тільки підняти голову — в її блакитних очах стояв жах та нерозуміння. Другий удар лопати перебив їй ніс. Таня впала на землю, закривши обличчя руками. Крізь пальці юшила кров.

Аркадій стояв поруч і курив. Його очі були порожні та щасливі.

— Здохни, — промовила Оленка крізь щільно зімкнені зуби. Потім лопата звелась над її головою, і третій удар не вагаючись забрав життя у Тані. Її руки продовжували закривати лице, а з рани в горлі, куди і прийшовся цей удар, дзижчала тепла кров.

Повітря вмить наповнилося запахом смерті.

— Я вбила їх, — сказала Оленка, випустивши лопату з рук.

— Так, моя люба, — посміхнувся Аркадій. — А тепер ходімо додому.

 

Оленці знову наснився сон, в якому до неї прийшов хлопець її мрії Аркадій, з яким вона і справді познайомилася через газету. Але — ось де прикрість! Ось де іронія долі! — він уже зустрічався із Галиною Берестінь.

— Привіт, — сказав Аркадій, витираючи спітніле чоло. — Маю розмову.

Оленка спохмурніла.

— Про Галину?

Аркадій запалив сигарету і ствердно кивнув:

— Так, про неї. Чому ти вчинила так? Адже це ти вбила її. Хіба ні?

Сигаретний дим повільно наповнював маленьку кімнату з рожевими стелею та стінами, в якій і відбувалася розмова. Оленці було важко дихати, вона задихалася. Крізь глибокі щілини в підлозі ріс полинь. Оленка і Аркадій сиділи за столом один навпроти одного, наче слідчий та підозрюваний на допиті.

— Але ж я покохала тебе, як же ти цього не розумієш?! Скільки сліз я пролила довгими самотніми вечорами! Це когось хвилює? — Оленка заридала, нервово стискаючи і розтискаючи кулаки.

— Смішно, — сказав Аркадій. — Дійсно, смішно. Ти вбила Галину, підстроївши так, щоб це скидалося на самогубство! Скажи, легко було? О, можеш не розтуляти свого рота. Звичайно, що легко. Ви були найліпшими подругами, хоча, зазначу, вона і не розказувала про наші із нею стосунки. Підсвідомо відчувала твою підлість, а?

Подруги називається … Я вже жалкую, що приїхав у той день в ваше огидне село, де ти нас із нею й побачила. Тобі було цікаво, куди майже кожні вихідні зникає твоя подруга. Ти відчувала, що вона приховує від тебе якусь таємницю, адже так?

Ми якраз цілувалися, коли ти побачила нас. І звичайно тобі було зовсім не важко упізнати мене. О! Скільки я фотокарток тобі наприслав… дурень…

Тобі зовсім не важко було споїти її та затягти у ванну, де ти вже скоїла те, що скоїла. Ну скажи що не будь на своє виправдання?!

Оленка мовчала.

— Я так і думав, — Аркадій затягнувся сигаретою. — Але невже ти справді думала, що після її смерті я буду зустрічатися з тобою, коли ми навіть ніколи і не бачились?? Просто я прагнув дружньої бесіди, ось і написав того листа в газету.

— Навіщо ти тоді відповів мені, адже прекрасно знав, що ми з Галиною з одного села?

— Тому що я себе ненавиджу, — відповів Аркадій, і його очі ураз стали холодними і байдужими. — Все просто.

Оленка мовчала, розглядаючи власні долоні. Аркадій міцно стиснув зуби.

Він сказав:

— Та в твої нікчемні плани не входило те, що буквально через тиждень після Галининої смерті, загину і я. Авжеж! Мені захотілося відволіктись від похмурих думок, тому я і заплив так далеко. Мою ногу звела судома. І зрештою я утопився. Цікаво, так? Певен, ти була здивована, куди ж це я пропав? Телефон мовчить, на листи не відповідаю… — Аркадій на мить замовк, розглядаючи, як кімнатою повільно сунув дим від його сигарети. Потім він продовжив: — Але знаєш, я навіть радий. Радий, що так сталося. Там краще. Хоча там я самотній, як листок калини, відірваний людиною і кинутий в річку.

Хіть, жадоба, ненависть. Ось ці три речі керують цим світом. Я… я розчарувався в ньому. І в людях.

Аркадій замовк, закривши очі, і немов би прислухаючись до чогось. Здавалося, в просторі кімнати щось рухається.

— Я ніякий не янгол, — вів далі Аркадій, — тому і вчиняю ось так із тобою. Мені шкода твоїх подруг, але… але мені більше шкода Галину, — він задумався. — І зовсім не шкода тебе. То ж ти цілком заслужила те, що трапиться з тобою після того як ти прокинешся. Ось так.

 

В кімнаті смерділо.

Оленка прокинулася від крику жінки. Певно, кричала її матір.

Господи, ну і сморід…

Голоси мужчин. Оленка поглянула на свою постіль — брудну, заплямовану чимось червоним, — і очі її полізли нагору. Погляд ковзнув по одежі.

— Боже, ні… — її літнє плаття було геть у крові. Від нього йшов трупний запах.

Аркадій доторкався до мене, промайнула думка. Не може бути, він же мертвий. Мертвий!

Праворуч її ліжка стояла лопата, на совку якої вже давно засохла кров Каті і Тані…

Оленка визирнула у вікно. Поруч із домом стояла міліцейська машина.

Знову голоси мужчин… тепер вже ближче…

Вставка изображения


Для того, чтобы узнать как сделать фотосет-галлерею изображений перейдите по этой ссылке


Только зарегистрированные и авторизованные пользователи могут оставлять комментарии.
Если вы используете ВКонтакте, Facebook, Twitter, Google или Яндекс, то регистрация займет у вас несколько секунд, а никаких дополнительных логинов и паролей запоминать не потребуется.
 

Авторизация


Регистрация
Напомнить пароль