Промінь

Промінь

Вночі тут було доволі моторошно. Тому що вночі тут можна побачити і почути мертвих. Це місце знайшов один мій приятель, який загинув відразу ж після того, як показав мені його… це місце. Він так мені і сказав: " Сьогодні мені капець, друже. Труба, розумієш?". Спочатку я сприйняв це просто як жарт, подумав, що Сашко просто вирішив покепкувати з мене. Але потім я уважніше вдивився в його очі – очі заляканої лані, — і мені стало зрозуміло одне: він не жартує. Тоді я спитав, якого біса у нього такі темні думки, а Сашко, сумно посміхнувшись, сказав: "Так вже вийшло, що Промінь заволодів моїми думками. І ти теж, якщо зважишся на те, щоб зазирнути туди хоча б на хвильку – довго не протягнеш". Промінь – саме так Сашко називав те місце, яке угледів десь – так він принаймні казав – між згорілим двохповерховим будинком №8 та крамницею продовольчих товарів "Все тут". Так от, по словам Сашка, одразу від фундамента будинку, який стояв на розі вулиці Степанюка, до вхідних дверей крамниці (вона знаходилась на протилежному боці вулиці) тягнувся Промінь блідо-рожевого кольору. І крізь цей Промінь можна було бачити лиця загиблих в тій пожежі людей. Сашко знав це, бо знав декого з них. Не всіх, звичайно, але того було досить, щоб зробити подібні висновки.Скажу чесно, коли я почув це від нього, то ледве втримався, щоб не розсміятися йому в обличчя. А ви б хіба не розсміялися? Ну скажіть? Але Сашко продовжував торочити одне і теж. Він розказував, що вперше побачив Промінь, коли їхав додому з роботи автобусом. Явно нудьгуючи, Сашко дивився у вікно на похмурі вулички рідного міста. Не менш похмуре небо цьогорічного вересня не додавало настрою аж ніяк. Скоріше навпаки. І от, проїжджаючи крамницю "Все тут", він побачив його. Промінь, змією, вився по землі і його яскраве світло било в око, примушуючи мружитись. " Я не зрозумів шо то було таке!", — казав мені Сашко. По його словам, вже приїхавши додому, він усе згадував про те світіння. "Воно не давало мені заснути", — розказував він.Наступного ранку він пішов на те саме місце, щоб іще раз подивитись на дивину і переконатись, чи, бува, не привиділось йому. Але все було так само, як він і бачив. Блідо-рожевий промінь ішов від покинутого будинку до крамниці "Все тут". Сашко підійшов ближче, щоб краще роздивитись його. По ньому (чи крізь нього?) проходили люди та проїжджали машини. І дурню було зрозуміло, що бачить цей Промінь тільки він, Сашко. Але до його свідомості поки що не доходило як може таке бути!"Я зупинив кількох чоловік", — продовжував розказувати мені мій приятель, — і запитав у них, чи бачать вони цей Промінь". Дехто просто крутив пальцем біля скроні, дехто стенав плечима та ішов собі далі. Були і такі, які починали кричати та матюкатися. В кінцевому випадку Сашко залишився один, стояв на тротуарі і дивився на Промінь. Чи радше вдивлявся у нього, як загіпнотизований.Вночі (Сашко казав, що відчув якийсь імпульс) він повернувся на те місце знову. Просто розплющив очі посеред ночі, одягнувся і вийшов з дому.Тоді він побачив їх. Мертві кричали і вигукували незрозумілі слова. Сашко чітко бачив, як вони пересуваються по Промені в одному лише напрямку – як листочок клена по джерельцю – за течією. Тож у Променя була течія! Дивовижно! Сашко, вражений, так і застиг на місці. Що ж цей Промінь було таке? Запитував себе він знову і знову. "Я і досі не знаю напевно", — казав Сашко того вечора.Можливо, то був своєрідний потік енергії, по якому душі померлих переправляються на "той світ". Тоді питання у другому: чому він з'явився саме у цьому місці? І чому його можуть бачити тільки окремі люди? (до цього часу мені відомі тільки двоє: мій приятель Сашко і я). Але мені відомо одне: цей Промінь підкоряє твою волю. Ти вдивляєшся у лиця померлих і чуєш їхні голоси. І тебе починає тягнути до них. Саме тягнути, не інакше.Та повернімося до мого приятеля. Зрештою, ця історія почалася з нього.Він торочив мені про Промінь биту годину. Розказував, що, як виявляється, в тому потокові мерців (чи їхніх душ, невідомо) були не тільки ті люди, які жили у згорілому будинку. Були і інші, обличчя яких він бачив уперше. І знаєте, що? Під кінець розмови я почав йому вірити. Тепер я думаю, чи бува не це стало причиною того, що і я теж зміг побачити Промінь? Адже віра здатна і не на таке.І мене, як і Сашка, почало затягувати туди. Я став вслухатися у те, про що казали мертві, хоча не розумів жодного слова."Давай сходимо туди разом?", — спитав я в той вечір. Сашко вдав нібито йому байдуже (але його стурбованість, навіть – жах, видавав вираз очей) і сказав: "Якщо хочеш". І ми пішли. Було вже за північ, коли ми підійшли до згорілого будинку №8. І, дійсно, я побачив його. Побачив Промінь. Дивовижно просто. В мене навіть дух захопило – настільки я був вражений."Ти бачиш?", — запитав Сашко. "Так", — відповів я. Мені боліло в очах, коли я вдивлявся в світіння Променя, нудило. Сашко зробив декілька кроків вперед, махнувши рукою, щоб я залишався на місці. "Вони тут, — сказав він пошепки. – Можеш підходити. Тільки на Бога обережно…"Я підійшов. Мертві текли Променем, немов сміття по річці. Я бачив їхні очі. Я чув їхні голоси!!"Що ж це в біса таке?", — запитав я у Сашка, але він мовчав. На якусь мить мені здалося, що Сашко збирається пірнути у Промінь. Я злякався. Хотів торкнутися його плеча, але зрозумів, що не можу рухатись. Я міг тільки спостерігати… а потім зникло все. Навіть думки. Голос Сашка звучав десь далеко: " Мені вже час… Я пі-шо-вввв…"І він зник. Просто зник і все. А я, не в силах зробити нічого іншого, продовжував стояти на місці і вдивлятися в рожеве світіння Променя… в лиця мертвих…На ранок я прокинувся в своїй постелі, липкий від поту, хапаючи ротом повітря, немов риба у "садку" рибалки. Носом текла кров… Я подзвонив Сашкові, але ніхто не брав слухавку. Вже по обіді я дізнався про те, що вчора уночі він покінчив з собою — зістрибнув з даху багатоповерхівки. У мене відвисла щелепа. Я зібрався і пішов на вулицю Степанюка. В голові крутились слова СашкаСьогодні мені капець, друже. Труба, розумієш? По Промені ходили люди… вперед-назад, назад-вперед. Їм було байдуже. Вони не бачили його світіння.Так вже вийшло, що Промінь заволодів моїми думками. І ти теж, якщо зважишся на те, щоб зазирнути туди хоча б на хвильку – довго не протягнешНаступної ночі, коли я прийшов на це місце, то мало не збожеволів від побаченого: з Променя назовні стирчала рука небіжчика.Було чути стогін…А ще через день я відчув, що на вулиці Степанюка несе гнилизною. Повернутися сюди вночі в мене вже просто не було сил…Воно не давало мені заснутиЯ все згадував Сашкові слова, вираз його очей… і мені хотілося плакати. У мене з перед очей не зникала картина, на якій із Променя стирчить рука мертвого."Боже, — подумав я, — а що буде далі?" Далі…Коли я приймаю ванну, то все частіше поглядаю на бритвені леза… Вони кличуть мене, розумієте? Я хочу переповісти цю історію комусь іще. Мені здається, що так буде правильно. Тоді я зможу піти з чистим сумлінням. Піти назавжди…

1-4 квітня 2008р.