Механічний янгол

Механічний янгол

І кожен фініш — це, по суті, старт.

Ліна Костенко

Тонкі, сталеві пальці торкалися струн гітари, наче торкалися самої душі дівчини. Здавалося, що він живий. Його голос тремтів, він був хрипким і тонким.

Вона не дивилася на його металеве холодне обличчя. Голос огортав її, і вона уявляла, що власник цього голосу обіймає її. Курчаве, вогняного кольору волосся дівчини виблискувало у променях сонця, що заходило. Тонкі жіночі пальці брали у свій полон скляний келих, а шерхлі, але гарячі губи торкалися холодного скла, із жагою припадали до не менш холодного вина. Воно обпікало її горло, трохи гріло її холодну, ще живу душу. Вона не дивилася на його творіння, яке наче створювало тонку, мереживну, срібну магію музики доторками металевих пальців до мідних струн. Не бачила його металевого обличчя, тонких пальців, механічних крил. Їй хотілося вірити, що поряд сидить не його металева іграшка, а він. Хворобливо-блідий, трохи втомлений своїми божевільними ідеями. Хотілося, щоб його теплі пальці торкалися не тільки металевих деталей та струн гітари, а й її тіла, волосся, щоб він заривався в них, такого мідного кольору, вдихав запах її тіла. І більше не торкався того подарунка, що лишив в обмін на себе. Побачити в останнє його синьо-сірі очі, що темніють від пристрасті, бажання, яке іноді виривалося з глибин його трохи темної душі, й охоплювало тіло, яке ослабло від хвороби.

Вона згадала його слова, коли він помирав у своїй душі в сотий раз: «Так у світі повелося, я люблю твоє волосся, твої тонкі уста». Стомлений, він схилився над своїм останнім проектом. Тоді він тяжко зітхнув, не повертаючи голови, сказав їй ці слова. Її щоки почервоніли, у голові запаморочилося, душу наповнила ніжність. Якби вона тоді знала, що це буде останній раз, коли почує такі нечасті слова від нього. Що це буде останній раз, коли вона почує його взагалі.

А через декілька днів його знайдуть мертвим за його власним столом з ніжною усмішкою на устах.

Вона, наважившись, прийде до його квартири за декілька тижнів. Останній поверх майже порожнього будинку. Дерев’яні двері відчиняються з рипом, немов стогнуть від болю або самотності. У квартирі в білому майже всі меблі. На її обличчі з’являються мокрі доріжки від сліз, а потім вона почне говорити все голосніше й голосніше, сварячи його за те, що покинув її саму у цьому божевільному світі. Почне зривати білу тканину з меблів і випадково знайде його останній проект, подарунок їй. Згадає, як цікавилась, над чим він працює, і як він не сказав що то — тільки натякнув, що це буде її подарунком.

Холодне металеве обличчя не усміхалось. Очі були прикриті густими темними віями, волосся каштанового кольору спадало на широкий лоб. Вона захоплено дивилася на механічну людину з крилами за спиною. Вдивлялася в механічні риси обличчя металевого хлопця і плакала від того, що він був схожий на свого творця. Раптово її обійняли. Ці обійми були холодними, але все ж таки вони були обіймами. Вона підняла голову і побачила великі синьо-сірі очі під густими гарними бровами. Вона затремтіла.

Його голос знов і знов вривався у його душу, залишаючи після себе руїни. «Та хіба зуміє голос подолати цю печаль?» Він, тихим смутком торкався її, проникав і розривав ту печаль. Від його голосу бринів кришталь та її душа. Знову й знову вона поверталася сюди, невзмозі залишити механічного янгола одного. Іноді засинала на пильному диванчику і відкривала очі на широкому ліжку свого коханого, вкрита великим плащем. Там не було пледу, тому металевий хлопець віддавав їй свій плащ.

Іноді вони разом сиділи на балконі і дивилася на зорі. Вона пила дешеве вино, а він грав на гітарі. Тихо схлипувала, невзмозі зупинити сльози, тоді він торкався її щік і стирав їх, наче намагався стерти її минуле. Спочатку вона відсахувалася, її, вогняного кольору, волосся било його по неживому обличчю, нагадувало йому, що він усього лиш копія. Та він не здавався, і вона звикла. Звикла приходити до квартири, засинати і прокидатися під пильним поглядом його незвичного подарунку.

Так і промайнуло декілька років. Вона приходила до його квартири та іноді до могили, приносячи білі айстри. І знала, що це його улюблені квіти, а потім поспішала повернутися до його квартири. Тихими кроками вона йшла до дверей, серце билося швидше, ніж раніше. Сьогодні шоста річниця його смерті. Зараз вона зайде до квартири, і його там не буде. Двері тихо рипнули і відчинилися. Неподалік від них, майже на порозі кухні стояв механічний янгол. Він пильним поглядом дивився на дівчину. Вона зайшла в квартиру, нічого не промовивши, і зачинила двері на ключ. Її мідного кольору волосся спадало на обличчя так, що він не бачив її очей. Вона мовчки пройшла у його майстерню. Поставила пляшку дешевого вина на стіл до келиху і сіла на стільчик. Важко зітхнула, і жодного разу не глянула на металеву іграшку. Тільки тихо сказала, звертаючись, мабуть, до майже порожньої квартири: «Дякую тобі за подарунок».

Він знову заграв. Тихий, хрипкий голос заповнив кімнату, зник у щілинах, втік на вулицю та у інші квартири. Вона здригнулася, знову повертаючись у минуле. Все повторювалося, тільки цього разу вона знала про його подарунок. Вогняне волосся розсипалося по плечах, впало на спину, і вона подивилася на янгола. Тіло затремтіло.

У кутках його синьо-сірих очей щось заблищало. Вона знову подивилася на механічного янгола і здивувалася. Здавалося, що його шкіра більше не віддавала сірим відтінком і на вигляд була тепла. Крила за спиною були справжніми. Білого кольору пір’їнки ворушилися від протягу. І тільки синьо-сірі очі блищали життям, у їх кутках зібралися сльози, вони котилися по блідим щокам….