ВладЛана

0.00
 
Чичканова Юлия
ВладЛана
Обложка произведения 'ВладЛана'
ВладЛана

Лана прийшла до тями з різким, наростаючим шипінням і яскравим спалахом. З першої секунди свідомості, біль в усьому тілі змусила її молити Небо знову вимкнути реальність. Найбільше турбував живіт — брудні чорні берци вкотре буцнули її з такою силою, що тіло зірвалось з землі й пролетіло в інший кінець кімнати. Удар у спину вже не був таким відчутним — стіна спинила її недовгий політ. Вона ледь притомна зсунулась донизу, харкаючи кров’ю.

— Досить її мутузити, Зосе — вона вже мертва… — наче у вакуумі плавав чоловічий голос уривками і заїкаючись.

— То й погано — тіло гарненьке — люблю булочок. Якась слабенька виявилась…Може, Влад збрехав? І вона не індиго? Зарано здохла, я б трохи пару скинув у неї, — заіржав незнайомець на ім’я Зос.

Десь, наче у іншому світі, пронизливо заскрипіли двері і голосно грюкнули. Вчувся металевий скрегіт засовів. Лана не розуміла що з нею трапилося. Пам’ятала себе і те, що поверталася додому з пар сонячного дня. Потім, хтось її вдарив по голові і затяг у авто. Далі — темрява.

Вона ще не могла розплющити очі. Біль дійшов того рівня, коли важко втримати реальність. То й добре — чутливість також притуплюється. Запах — мокрої землі, бруду, людських випорожнень та крові. Звуки приглушені, їх не багато: хтось вовтузиться, дихає. Віддалік лунає спів пташок та мінорне дзюрчання річки.

Пройшло чимало часу поки Лана усвідомила, що в її очі шалено б’є сонячний промінь. Вона роззирнулася. Занедбаний сарай. Вікна забити дошками. Вона лежить у купі соломи. Коло протилежної стіни, де єдине вікно, сидять ще двоє. Чоловік років сорока, прикутий за одну руку до кільця на стіні. Він у рваному темному смокінгу та одній туфлі. Нерівне дихання лунало з супротивного кутка — субтильна блондинка у вечірній сукні з чорних блискіток. Усе її тіло було вкрите брудом і подряпинами, волосся скуйовджене, косметика розмазана — од чого видавалася маленькою відьмочкою. Вона лежала без тями.

— Привіт… — мовив чоловік, зустрівши зосереджений погляд русявки, — Я — Марк. Добре, що ти жива… Тебе як звати? Що пам’ятаєш?

Чоловік всівся і зазирнув у щілину між дошками у вікні.

— Лана… Я з роботи поверталася, коли мене у машину запхали… Більше нічого не знаю.

— Подай мені он ту проволоку. Бачиш? — затряс знервовано рукою Марк у напрямку середини кімнати, — Ходити можеш? Ця сволота добре тебе відходила…

Чоловік спробував підвестися, але різко впав долу, застогнавши. Скрутився на землі, затиснувши рукою ногу, і відчайдушно вилаявся. Його лице було у синцях і ссадинах.

Лана, скриплячи зубами, підвелася і виконала прохання.

— Дивись, у нас з’явився новенький… На Геліку приїхав… Певно, бос… — мовив чоловік і Лана теж визирнула у шпарину, віддавши йому “ключ” од кайданів.

У дірку проглядався шматок занедбаного двору, за ним ліс та край річки — трохи лівіше. Два авто припарковано за напівзруйнованим старим тином.

На галявині стояв високий худорлявий брюнет у шкірянці і з чорною маскою на обличчі — такою, як одягають коли хворіють. Колом його оточили п’ятеро різношерстих чоловіків. Спільне у них було тільки одне — дубинки-шокери на поясах. Походило на те, що вони сварилися. Високий брюнет у масці щось доводив підручним. Найкремезніший, у берцах і чорному камуфляжі, категорично не погоджувався. При чому, постійно поривався наблизитися до брюнета, та знову і знову відступав. Проте, чоловіка у масці усі його поривання зовсім не хвилювали — він тримався вкрай спокійно і голос його звучав в одній тональності.

Лана підповзла до блондинки і впевнилась, що та жива.

— Не чіпай! Вона прийде до тями раніше ніж треба! — сіпонув за сукню назад лану чоловік, — Вона зараз сама повернеться…

— У якому сенсі? — насупилася Лана і висмикнула з кулака Марка край своєї сукні.

Вона зрозуміла, що має на увазі чоловік, проте вправно грала загальноприйняту роль.

— У такому! — роздратовано кинув Марк, заганяючи проволоку у шпарину кайданок.

Й справді — дівчина прийшла до тями. Очі її злякано бігали по кімнаті — вона важко дихала і втискалася у стіну.

— Віко, Віко, Віко — усе гаразд. Ти на місці… Розкажи, що вдалося побачити? — затараторив Марк, схвильовано підсунувшись уперед — на скільки дозволяли кайданки.

— Поруч річка…Є два авто. У Гелліку — пістолет. У бардачку. Їх п’ятеро. І вони…що дивно…без зброї!

— Не густо… А зброю вони не узяли, бо з вашою братією краще її не мати. Практика доводить… — знову прийнявся заглядати у шпарину чоловік.

Блондинка розглядала Лану, яка представилась.

— Я — Віка…Ти не знаєш, чому ми тут? І…

— Вони сваряться! — перебив з радістю у голосі Марк, — Це нам на руку...

— Не думаю, — мовила Лана, намагаючись розгледіти високу постать у масці краще — він видавався їй знайомим.

— Як ти дізналася про пістолет у бардачку? — спитала Лана у блондинки, але розглядала сановитого на вигляд чоловіка — вона його впізнала.

— Чекайте…я Вас знаю! Ви — Марк Рой — банківський король.

— А я тобі казала, що даремно одмовчуватись — твоє обличчя по усім ТіВі! — вигукнула Віка, — Господи! Я так і знала! Даремно зв’язалася із багатим, — почала схлипувати дівчина.

— Що це значить, Вікуся? А як же любов до могили? — зіронізував Марк.

— Це все ти! — процідила крізь зуби дівчина, — Аби не твої гроші, ніхто б нас не викрадав!

— А, може, то через тебе? Аби не твої здібності, чи була б ти мені цікава? Таких Барбі — море! Може ти гайнеш своїм астралом, і глянеш де ми в біса більш точно?

— Ми у якомусь хащах. Здається, це сторожка лісника… Я уже сказала… — насупилася Віка.

— Дуже інформативно...

— То не так працює… Сам дивися! Грамотій костюмний! — огризнулася блондинка.

— Ш-ш-ш, — зашипів чоловік.

Вчулися швидкі кроки і лайка, крізь яку можна було розібрати тільки:

—… вказувати він мені буде: що я маю, а що не маю робити… Вискочка! Ось я тобі зараз покажу, хто тут хазяїн насправді...

Брязкіт металевих засовів і до сараю увійшов качок у брудних берцах. Лана відштовхнулася і плигнула на нього іззаду, вхопившись пальцями за обличчя — вона намагалася намацати очі. Проте, здоровань з легкістю перекинув через себе дівчину. Лана впала на землю, вигнувшись од болю в спині.

— Ах ти ж… — вилаявся здоровань.

Зос вхопив Лану, мов тростину, однією рукою і поставив на ноги.

— Жива, отже! — його очі пожадливо блистіли, а з рота смерділо, — Зараз влаштуємо невеличку виставу…

— Відпусти її, мерзото! — закричала Віка, сіпаючись у наручниках.

Марк засунув у кишеню проволоку, одвернувся і заплющив очі.

Зос пожбурив Лану, мов ляльку на купу соломи, що була в кутку. Лана намацала щось залізне під соломою і дочекалася поки кривдник підійде до неї. Чоловік наблизився і вона з розмаху опустила гайковий ключ. Та не на голову, як планувалося — а прямісінько у руку.

— Брикаєшся, отже… — геготнув і навалився усім своїм спітнілим і брудним тілом викрадач.

Ніякі пручання не допомагали, як би відчайдушно не штовхатись і не дряпатися Лана. Вона намагалася дотягтися до нагрудної кишені здорованя і зірвати блискучий стилет, застібнутий ременем. Та то були марні старання.

— Відпусти її, тварина! — кричала Віка і жбурлялася землю.

Здоровань перекинув Лану униз лицем і запустив руки під сукню, коли зненацька все скінчилося — він зник і настала тиша. Лана швидко відповзла у куток, вишукуючи рукою під соломою гайковий ключ. Розвернулась. Здоровань сидів на землі, а над ним стояв високий брюнет з маскою на обличчі.

— Ти не зрозумів мене? — глухо спитав незнайомець.

— Та ти знаєш на кого руку підійняв, черв’як?! — підскочив на ноги Зос і з силою вдарив у живіт Ланиного рятівника.

В то не можливо було повірити, але од удару чоловік у масці пролетів крізь усю кімнату і вивалив цеглини стіни назовні. Качок витяг непритомне тіло, що застрягло у дірці з неприємним хрустом — такого Лана ще не чула.

— Ти що робиш? — з’явилися у прочинених дверей ще двоє у спортивних костюмах, — З глузду з’їхав?! — закричав той, що був з тату кинджала на шиї. Він намагався одтягти поплічника од уже нерухомого тіла брюнета, яке той продовжував гамселити берцами.

Інший — нижче зростом і лисуватий — присів коло чоловіка і перевірив пульс. Потім підійнявся і з докором подивився на товариша:

— І що тепер?

— А я йому казав не чіпати мене… — не міг заспокоїтися бандит, — А що? На одного менше, на одного більше…Ніхто не знає, що він до нас приїхав.

— То…нехай тут лежить? — спитав коротун, оглянувши увесь сарай, — Ми ж, наче, домовились, людей не чіпати…

— Нехай, — махнув рукою силач і витер кроваві кулаки об куртку мертвого чоловіка, — Сам винен. Терпіти не можу борзих…

Коротун разом із татуйованим на шиї стилягою притягли непритомного колишнього боса до Лани й кинули поряд. Її щиколотки скували пластиковими стяжками, а руки завели за спину.

— А з тобою я ще не закінчив, лялю. Чекай, відмиюся од крові твого героя… — мовив з кривим посміхом Зос. Повернувся і стяг з тіла брюнета шкірянку з модним лейком, — Вона йому не потрібна — вискочка зухвала! — штовхнув у вивернуте плече носком берців бандит і направився у бік інших бранців.

Лана ж вчула дивне чавкання й хруст. Звук ішов од тіла, що лежало на підлозі. Тіло хлопця ворушилося — повільно, ледь помітно, руки, ноги вирівнювалися. Пів його обличчя — суцільна рана — швидко затягувалось. Маска злізла і Лана побачила, що це молодий хлопець. Гарний. Брюнет. Вона його взнала — то був її дивний сусід по дачі. Дівчина пересунулась вбік, аби затулити од бандитів метаморфози, що відбувалися з тілом.

— Розбирайтесь тут самі… Ми глянемо, чи не припхався ще хтось… Мало нам було нашестя Влада… — мовив татуйований, зирнувши в бік брюнета.

Опісля, пішов геть разом із худорлявим молодиком, очі якого стривожено бігали по в’язнях.

— Приві-і-іт, виродку… Кажуть, ти у нас ще й мажорчик… — присів коло Марка здоровань у берцах і вхопився рукою за його волосся — відтягнув голову назад.

— Я — не індиго, якщо ти це маєш на увазі… — ледь відтяг голос Марк.

— Які ми метикуваті! Але хто ж тобі повірить? — замахнувся на нього бандит, проте його зап’ясток ухопив коротун.

— Чекай, хай говорить… А хто тут індиго? — присів теж коло нього коротун і обійняв за плечі, — Яку здібність має?

Зос відпустив Марка і устав.

Звук, схожий на тягуче плямкання посилилось, коли дірка у животі хлопця почала вирівнюватися зсередини. Лана не могла одвести погляду — дивилася мов зачарована. Та наступні слова Марка швидко відволікли її увагу.

— Я не знаю, що ви там не поділили із вашим босом… — почав Марк та здоровань його перебив:

— Він мені не бос!

— Вибач. Не знав… Думаю, собаці — собача смерть, раз він нас сюди затяг… — продовжував Марк.

На що всі троє дружньо розсміялися.

— Хто? Влад? Він у наші плани не входив… — сказав Зос і кинув не добрий погляд на такого ж качка, як і сам, що гиготів поруч, — Аби хтось не мав довгого язика — взагалі б не при справах був...

Лана відчула, як позаду щось заворушилося і у її вухо пахнуло гаряче дихання з сприсмаком крові:

— Сиди тихо. Я не ворог. Мені потрібен час… — прошепотів ледь чутно Влад — його рука накрила скуті позаду долоні дівчини — гаряча і ніжна, мов шовк.

Лана здригнулася од такого дисонансу — їй стало спокійно на фоні болі і безнадії.

— То хто ж тут індиго? — повторив коротун.

— Вона… — кивнув на Віку Марк, — Якщо відпустите мене — розкажу яку…

— Нам то — байдуже… — устав коротун, а Зос, зненацька, вхопив Віку за шию.

— Яку силу маєш, тварюка? — почав трясти її здоровило, стискаючи горло, — Скількох людей убила нею?! Ви — проказа землі! Зло у людській подобі!

— Зосе… — в’яло, але спробував спинити поплічника татуйований.

— Що?! Рано чи пізно їх треба пришити…

Відпустив, зрештою, дівчину Зос. Її тіло без ознаку життя з’їхало по стіні долу.

Марк од жаху завмер, не маючи сил ані слова вимовити, ані поворухнутися.

Лана молила Бога аби вони скоріше пішли геть і не помітили змін із трупом.

— Пізніше поговоримо, пане Рой… Можливо, твої гроші і допоможуть уникнути нашої кари… Ми, як раз, вирішуємо це питання… — підійнявся коротун.

Коли бандити пішли, Марк сховав голову у руки і почав монотонно розкачуватись.

— Геллік… Пістолет… Треба якось туди дістатися… Можливо, ти можеш нам допомогти своїми здібностями? — спитав Марк, дивлячись на Лану, але враз змінився у лиці і втиснувся у стіну.

— Зараз буде пекти — не лякайся… — почула Лана у саме вухо і сіпнулася од болю на зап’ястку, проте її руки міцно вхопили і затисли.

Ще мить скреготіння зубів, сліз на очах і руки дівчини були вільні. Влад вклав їй у долоні невеличкий металевий предмет.

— Мені потрібен час, аби нога загоїлась — інакше з мене ніякого пуття, — притримав на мить її долоні хлопець.

Лана кинула на нього швидкий погляд: “він — знає? Чи просто так це сказав?” — промайнула думка.

У її долонях була запальничка. Вона звільнила свої ноги і направилась до Марка. Усього лише на мить затримавши погляд на хлопцеві, який зціплював зуби і закидав голову назад, аби втримати стогін. Його ліва нога була не природно вигнута. Лана не могла не глянути на то, як кістки, що стирчали з ноги самі вправлялися з характерним хрустом і плямканням.

— Як ти зміг вижити, після… — спитав Марк — голос його був аж ніяк не товариський, — Вони ж сказали, що ти мертвий...

— Певно погано перевірили пульс… — в голосі Влада вчулася усмішка.

Лана присіла коло Віки — вона була мертва. Пролунало брязкання засовів на дверях.

“Господи! Час! Час! Нам потрібен час, якщо вірити Владу...” — кинула вона погляд на постать у тіні, од хвилювання кусаючи губи.

— Швидше! Сядь на місце! Може не помітять… — зашепотів Марк з виряченими очима паніки.

Лана кинулася в бік дверей, аби сховатися за ними, проте вони розчинилися занадто швидко. До сараю залетів Зос. Він на мить завмер, зустрівши погляд Лани.

— Та що ж це коїться з вами? Коли не прийду — ви вільні… Люба, ти за мною сумувала? Тепер нам ніякі герої не заважатимуть… — з пожадливим поглядом наближався до дівчини чоловік.

Лана різко присіла і накрила голову руками: “я — час, я — час...” — зосередилась вона з усіх сил, проте нічого не виходило. Вона продовжувала відчувати, як втрачає дорогоцінні секунди. “ Не спрацює — я не зможу… То не тумблер. Не можна клацнути, як світло… Треба змінити тактику...” — летіло в голові.

І її бажання було виконано. Зос підхопив її за плечі і пожбурив на солому. Біль — завжди спонукає до дії навіть най притлумленіші здібності. Шкірою відчула як усе спрацювало. Зос упав на одне коліно аби схилитися над дівчиною, коли помітив, що Влад сидить у тіні зовсім поруч. Та нічого вдіяти він уже не міг — завис у повітрі, мов маріонетка на нитках. У позі, що суперечила усім законам гравітації.

Лана вибігла з сараю і чим душ рвонула до позашляховика на окраїні галявини — вона не знала ні на яку територію розповсюджується її здібність, ні як довго протримається. Проте, судячи з усього, час спинився на велику відстань — птахи зависли, білка завмерла, стрибаючи між деревами, двоє охоронців коло дому, мов манекени. Ні шелесту листя, ні дзюрчання струмка. Тиша, яку могла чути тільки Лана. Тиша, в якій тільки гупання її серця, од гучності якого закладало вуха.

Та добігти вона не встигла — час рушив: птахи махнули крилами, білка дострибнула, манекени рвонули їй напереріз. Лану скували стяжками прямо на галявині і потягли до сараю. Проте, щойно вони переступили поріг, як нещадно її впустили на землю. Здоровань, що ніс її на своєму плечі впав од удару в голову. Лана одповзла і притулилася спиною до стіни. Всі бандити одночасно зірвалися у середину. На соломі, в обіймах Влада, лежав Зос. Він тримався за горло — крізь його пальці щедро плюхкотіла кров. Влад відштовхнув його ногами, мов відпрацьований матеріал, і повільно устав у весь свій зріст. Четверо викрадачів обступили його, хоча по їхньому вигляду було й так зрозуміло — вони знають результат сутички. У руках молодика мався невеличкий стилет — той, що колись бовтався прикрасою на нагрудному кармані Зоса. Обличчя брюнета було без жодної емоції — мов досконала могильна статуя.

Влад впорався із ними не одразу — йому теж дісталося. Проте, ніякі порізи чи стусани його не спиняли, наче й не було чутливості. Двоє лягли один за одним швидко. Коротун харкав кров’ю і тримався за бік коло Лани. Татуйованому під руку попався Марк і він узяв його у заручники. Проте, Влад на то навіть не звернув уваги — мов танк наблизився. В результаті — по шиї Марка проїхався ніж татуйованого, а потім і він сам прийняв свою смерть, після короткої сутички.

Зненацька, коротун якось зібрався із силами і вхопив Лану за шию. Сховався за неї і почав задкувати на вулицю.

— А-а-а, — мовив бандит, міцніше стискаючи шию дівчини ліктем, — Я теж дещо умію: один рух — і шийні кісточки… Сам знаєш. Дай мені піти і я забуду про все, що тут сталося...

Лана з жахом дивилася на Влада — чи не вчинить він із нею так само, як із Марком?

— Що тобі допомагає у здібності? — почула вона од Влада, зустрівши його холодний погляд.

— Ти мене чуєш, виродку?! Я кажу, що вб’ю її, якщо… — продовжував задкувати коротун.

Вони вже були на галявині.

— Прийдеться вчитися по ходу справи, Лано… — мовив хлопець, не ворушачись з місця.

— Страх! — вигукнула Лана.

— Ясно… Тоді кожен сам за себе! — почав стрімко наближатися хлопець.

Коротун вхопив голову дівчини зручніше, аби різко крутнути — та так і завмер. Лана сповзла униз, не в змозі стояти на скутих ногах. Вдарила кривдника по ногам — той впав, наче пластмасовий. Зовсім не довго вона лежала на траві — віддавшись на волю долі. Чи то пак, довірившись Владові. Час продовжив свій хід і Лана наважилась попросити професійного убивцю за життя:

— Він не становить загрози — лиши йому життя, прошу тебе.

Не особливо вона сподівалася, що він її послухає — адже так легко розправлявся з життями. Хай бандитів — та, все ж, людей.

Проте рука Влада завмерла і він потяг пораненого чоловіка у сарай.

— Дякую за час… — мовив Влад, коли звільнив Лану од пут і вони стояли коло струмка — вода змивала стрес.

— А тобі дякую за то, що навчив використовувати його...

— Чоловік знає про те, що ти індиго? — пильно вдивлялися в неї чорні без емоційні очі.

Лана покрутила головою з усміхом.

— Я викличу твого цербера… Цього ідіота заберу з собою. Бережи себе…

Несподівано він обійняв її і міцно притис до себе:

— Пробач… — швидко відпустив Влад і зник разом із коротуном та авто.

Коли приїхав голова відділу вбивств і, по сумісництву, чоловік Лани — натовп і метушня відтіснили дівчину на задній план. Вона сиділа у поліцейському авто і розглядала через плече чоловіка файли у його планшеті. На екрані пропливали фото трупів з інших справ.

— Ти певен у своїх висновках? — спитав голова відділу у суд мед експерта, що пив каву на передньому сидінні.

— На сто відсотків буду, після розтину. Проте, й зараз я впізнаю почерк Женця…

— Господи… — одклав планшет і провів по голові руками шеф відділу, — Це просто чудо, що ти лишилася живою… Він, зазвичай, не лишає свідків… Це справжня удача! Опишеш нашому художнику пізніше його… — радів чоловік.

А Лана кусала губи і відчайдушно метикувала. Жах скінчився. Вона у безпеці. «А Влад? Пустити по його сліду церберів? Розповісти, що Жнець — то сусід по дачі і ми з ним віталися ледь не кожні вихідні? Чи порушити закон: моральний і кримінальний?» — роїлося у голові.

Зрештою, рішення було прийняте.

— Як? — вирячила очі Лана на чоловіка, — Він у масці був… Я не бачила його обличчя.

Вставка изображения


Для того, чтобы узнать как сделать фотосет-галлерею изображений перейдите по этой ссылке


Только зарегистрированные и авторизованные пользователи могут оставлять комментарии.
Если вы используете ВКонтакте, Facebook, Twitter, Google или Яндекс, то регистрация займет у вас несколько секунд, а никаких дополнительных логинов и паролей запоминать не потребуется.
 

Авторизация


Регистрация
Напомнить пароль