Частина 1

Слово для віри

А у тебя СПИДИ значит, мы умрем.Zемфіра

Історія, яку я хочу розповісти вам, почалася всередині жовтня 2008-го року. Якщо бути точнішим – 15 числа, в середу. Але особисто для мене, вона, ця історія, взяла свій початок напередодні ввечері, коли на репетицію не прийшов – уперше за останні півроку! – наш спільний приятель Євген. З усього гурту – а це п’ять чоловік, — ми із ним дружили найкраще. І це не дивно, бо у нас з Євгеном було багато чого спільного. Знаєте, це важко передати словами… тут іде мова більше про духовне, ніж про матеріальне. Коротко кажучи, ми із ним розуміли один одного буквально з півслова. А іноді – було достатньо одного погляду, або ж кивка голови. Це я вже мовчу про те, що нам подобались одні й ті ж фільми, стиль одягу, ба навіть і жінки – довгоногі, чорняві, блакитноокі. Зрештою, головними, так би мовити, «ідейниками» в нашому альтернативному гурті, після уходу басиста Паші, стали саме ми з Євгеном – Фобі. Так ми його називали. Бо коли Євген приїхав до Києва – нам якраз був потрібен новий басист, — на першій же «репетиції-знайомстві», він сказав: «Господи! У мене фобія перед цим величезним містом!». Євген приїхав з якогось маленького містечка зі сходу. І тоді наш барабанщик й охрестив його не інакше як Фобі. Нам, та і самому Євгену, це видалося досить-таки прикольним. Навіть не віриться, що ця розмова відбувалась уже понад два роки тому.Ми грали «альтернативу», як і багато інших Київських молодіжних гуртів. Чи радше – «команд». Саме такий термін частіше за всього використовували неформали на тих чи інших тусовках. Наша музика була схожою на творчість гурту Staind, на прикладі пісні «spleen» — якщо не брати до уваги акустичну кінцівку, — тільки з більш жорсткішим вокалом. Прохідних композицій не було. Всі треки – суцільний драйв. Жодних натяків на лірику і меланхолічність – що властиво якраз Staind – окрім, може, окремих гітарних партій. Це щодо музики. А от тексти були більше ніж депресивними. Тут наш вокаліст – Ігор (Ігрек) – міг посперечатись із Аароном Льюізом у трагізмі.Наша творчість була досить популярною в Києві, та поза ним. Ми з доволі стійкою періодичністю гастролювали різноманітними містами України від Львова до Харкова. Можемо похвалитись виступами і за кордоном, зокрема в Мінську та Кракові. Мали спільний концерт з TOL. Що там і казати – справи йшли добре. Але буває в житті настають такі моменти – це я можу сказати зі стовідсотковою впевненістю, — коли все перевертається з ніг на голову. Скажу чесно – ненавиджу життя саме за такі моменти.Ми якраз готували матеріал для запису другого альбому. З репетиційною базою на той момент було все гаразд. З грошима начебто те ж. Кожен з нас мав роботу, яка давала деяку фінансову незалежність, а головне – не заважала займатися улюбленою справою, власне, музикою. Тож сплачували ми завжди вчасно. З цим проблем не було. Здавалося, що у нас взагалі немає ніяких проблем! Як це було наївно… Тепер, коли в моєму житті настають такі дні, коли я відчуваю, що все для мене складається на диво добре – мені стає страшно. Справді, страшно. Бо знаю – тиша настає тільки перед бурею. Або, коли тебе вже кладуть до труни горілиць. Ось тоді й починає панувати тиша. А в житті… в житті тиші бути не повинно. Це ілюзія. Це пастка.Наш гурт «Ритуал» потрапив саме в таку пастку.Басист Паша був, мабуть, єдиною людиною в «Ритуалі», який бажав грати дещо інакшу музику. Він тяжів до «бруталу» чи навіть «думу». Якщо ви чули музику цих двох жанрів, то розумієте про що я. Звичайно, нічого схожого із тим, що на той момент грали ми. Але Паша ніколи не ставив нам ультиматуму: мовляв, якщо не погодитесь на цей стиль – я піду. Так, він бурчав щось собі під ніс, міг не з’явитись на репетицію, коли вона припадала на якийсь «серйозний», за словами Паші, «думівський» концерт. Та не більше за це. Де далі, то ми вже й не звертали на те уваги. А навіщо? Справи, як я казав, йшли добре, приводів для хвилювань не було. Всі досить цілеспрямовано йшли до запису другого альбому, який, ми дуже надіялися на це, міг принести нам досить непогані гроші. Хоча, звичайно, «непогані» це досить широке поняття і для кожного його межі різні. Та ми, як досить молодий – 3 роки – неформальний гурт, не надто парились цим питанням. Коротше – наші межі «непоганих грошей» були ще досить вузькі. Як на мене головне було те, що ми знали собі ціну і рухались тільки вперед, постійно шліфуючи свою майстерність, як музикантів. Хтозна, що було б ще через три роки невтомних репетицій? Пам’ятаю, була п’ятниця. Як годиться о четвертій, всі ми зібрались на репетиційній базі. Всі, окрім Паші. Вирішили розпочати без нього. Адже знали, що Паша зазвичай спізнюється хвилин на сорок, бо йому приходиться досить довго добиратися на маршрутці. Навіть телефонувати ніхто не став. І дійсно, через сорок п’ять хвилин в двері репетиційної кімнати, входить Паша. Але входить без свого баса – п’яти струнного «ібанеза». А сам п’яний. Перегаром так і пре. Ми і дивимось на нього, чекаємо пояснень. Всі мовчать. Паша спочатку посміхається, але дуже швидко його вираз обличчя стає серйозним, тільки очі блищать. І він каже: «Хлопці, я більше не граю з вами». І дивиться на всіх нас по черзі, немов чекає, хто що перший скаже. Принаймні, мені в це хочеться вірити, аніж в те, що Паша просто тішився тим, що дивлячись на нас, думав «Ну і пики же у них! Ха-ха-ха…»І я сказав:- Тобто, як не граєш? Чому? – Він був таки добряче вмазаний, бо нічого конкретного, без сміху та слова «вибачте», відповісти так і не зміг. Так він і пішов. Його ніхто не зупиняв. А ще мені здалося, що Паша ледь втримувався, щоб не заплакати. І причиною цього, на мою думку, не був алкоголь. Йому справді було шкода. Але він зробив вибір. Зрештою, ми не Боги, щоб когось судити.Як виявилося потім, Пашу запросив до себе один відомий думівський гурт «Трагізм», і він, не довго думаючи, прийняв їхню пропозицію. Що там і казати, Паша був класним басистом, йому подобалася ця музика, то ж, хоч нам і було досить-таки прикро, ніхто не став йому дорікати. А згодом всі ми побажали Паші удачі, й як результат – амнезія і тяжке похмілля на ранок.Що ж, в цьому житті кожен відповідає сам за себе, кожен сам ладен розпоряджатися ним, як йому заманеться. То ж, коли ти працюєш в колективі, навіть серед друзів, ніколи не знаєш, що станеться наступного дня, коли, прокинувшись, тобі засліплять очі перші сонячні промені.І я постійно кажу собі: «Немає нічого гіршого за абсолютний спокій і тишу. Чекай на біду. Чекай на біду, бо це пастка».Все, в нас більше не було басиста.Якщо вам колись доводилось грати в рок-групі, і якщо котрийсь з музикантів, ваш спільний друг, просто полишав цю справу, або ж, як сталося з нами, йшов до іншого гурту, думаю, ви зрозумієте, як нам було важко. Насамперед морально. Запис альбому довелось відкласти на невизначений термін. Якийсь час ми взагалі не репетирували. Міркували над тим, де брати нового басиста. Але, як виявилося, якраз із цим проблем не було – охочих вистачало. Проблема існувала в іншому: 1. Де взяти хорошого басиста? 2. Де взяти хорошого басиста, яки й би нас задовольнив не тільки в плані музики? Мабуть, перш за все, нам був потрібен друг. Людина, яка, так би мовити, впишеться в колектив. Ос якраз із цим виникли труднощі.Ми вирішили розмістити об’яву типу «шукаємо басиста» в досить таки відомому у певних колах виданні – «Альтернативний світогляд», а також на місцевих сайтах, присвячених екстремальній музиці.Тим часом, ми відновили репетиції. З Пашею продовжували дружні стосунки. Радились із ним щодо музики, щодо планів на майбутнє. Він ділився своїми. Я бачив, що він виглядає досить щасливим, і був радий із цього приводу.Зрештою, наше життя дається нам один раз. І кожен бореться за нього по-своєму.Одного вечора до нас на репетицію, завітав неголений юнак з ясними блакитними очима, який представився Євгеном.Він сказав:- Я прочитав вашу об’яву в «Альтернативному світогляді». Я – басист. А ось власне мій інструмент, — і показав усім нам свою гітару. Нею виявився фендер «пресижн», який особисто мені видався трохи кращим ніж шмат фанери. Та і не любив я «фендери». Будь-які. Визнаю, тоді всі ми віднеслись до цього неголеного хлопця з незграбною гітарою досить скептично. Думаю, він і сам помітив це. А хто б не помітив? Достатньо було лише подивитись на наші пики і все було ясно.Але коли Євген підключив свій бас і заграв… от тоді вже ми обмінялись один з одним зовсім іншими поглядами. Його гра вражала. Справді, вражала. Вона була чудовою. Ефектною, смілою і віртуозною. Та остаточно Євген «добив» нас своєю грою слепом… вражаючим слепом. Скажу чесно, до того моменту я ніколи не бачив, щоб хтось так вміло володів бас-гітарою.І ми зааплодували. Саме так. Коли Євген закінчив грати, ми зааплодували настільки синхронно, що, думаю, він ні на йоту не засумнівався в нашій щирості. «Вау!»; «клас!!»; «ніхіло» — такими були наші слова. Євген тільки кивав головою та скромно посміхався. Хтось, не пам’ятаю уже хто саме, сказав на нього «скромняга, але ж який талант!» А я додав: «Це точно, навіть незважаючи на такий безбожний бас!» Після цього всі зареготали, і Євген теж. Він зрозумів жарт. Я не далеко відступлю од істини, якщо скажу, що цей його сміх розбив вщент усі наші сумніви щодо питання: бути йому басистом в нашому гурті, чи ні? А потім почалося більш ближнє, більш дружнє спілкування. І наш вокаліст Ігор резюмував:- Поздоровляю, ти наш новий бас-гітарист. Тримай п’ять.І Євген назавжди став для нас Фобі.Ох, друзі, як же тяжко мені все це згадувати. Ви навіть не уявляєте собі як.Якось, за пляшкою пива, ми п’ятеро сиділи у пабі після чергової репетиції, Фобі сказав таке:- Я би помер там. Або з’їхав з глузду. Точно вам кажу. Ще б місяць-другий, і все… моє життя покотилося б у прірву. Але в мене вистачило духу зірватися з місця. І я таки зробив це. Зробив, хай йому грець… — І в його очах я побачив той вираз, що був у погляді Паші, коли він сказав нам, що йде в інший гурт. Так, мені здалося, Фобі ледь утримується від сліз.- Ти про що, чувак? – сказав Антон (Лео) – наш другий гітарист.- Про дім, — відповів Фобі, зобразивши таку міну, яка ясно казала нам «все, тема закрита».Ось так. Більше я і не пам’ятаю, щоб Євген розповідав про своє минуле життя. Нам відомо було те, що він приїхав до Києва звідкись (навіть міста не знали; та й не допитувались) зі сходу, щоб займатися музикою. У нього були гроші та документи. І його гітара. Все. Ні знайомих, ні друзів, ні тим паче родичів в Євгена у Києві не було. Він приїхав, щоб розпочати нове життя, вочевидь поховавши в собі спогади про минуле. Моя особиста думка – на диво героїчний та божевільний вчинок. Саме тому й героїчний, що божевільний. Навіть коли Ігор придумав йому прізвисько Фобі, Євген просив, щоб ми завжди називали його саме так, а не на ім’я. Теж втеча від минулого? Думаю, що так.Він розмістився в одному з гуртожитків Києва. Подумати тільки – одразу придбав собі номер «Альтернативного світогляду» з нашою об’явою. Збіг? Доля? Не знаю…Але те, що Фобі (тоді ще Євген) приїхав до столиці з однією лише ціллю – займатися професійно музикою – це ясно, як день. І йому пощастило. Так пощастило, як, мабуть, не щастило десяткам тисячам інших людей, які приїздили до столиці зі схожими намірами.Що робив би він, якби «не»?.. Над цим краще не замислюватися, чи не так? Безглуздо… Безглуздо і сумно.Відтворення в моїй пам’яті тих подій дворічної давності, спричиняє мені біль. Бо тоді я ще не знав найстрашнішого, як от тепер. Але я не маю наміру зупинятись. Розповім усе що знаю од початку і до кінця. Це трагічна історія… як і доля Євгена Вирова.Вирова…Ні, наразі він для нас із вами залишатиметься Фобі.Повернімося на самий початок. Отже, на календарі вже була середа, п’ятнадцяте жовтня дві тисячі восьмого року, але моя свідомість іще перебувала у дні вчорашньому. В ньому мене тримав, наче в полоні, сон.Ось якраз із цього сну, як я думаю, все і почалося.Прийшовши додому після репетиції, я вже вкотре набрав номер Фобі, поцікавитися у нього, чому це він не з’явився на неї. Але, як і всі ті попередні рази, відповів мені операторна даний момент немає зв’язку з телефоном абонента- Дивно. Дуже дивно. – Я завів будильник на восьму ранку, і поклав телефон на стілець, що завжди стояв у мене поряд із ліжком. На той же стілець, на спинку, я повісив светр. Залишився в одній футболці гурту P.O.D. Пам’ятаю, навіть хотів послухати саме цей гурт, але, чомусь, увімкнув щось інше.Взявши з холодильника пляшку «львівського», я сів за комп’ютер і просидів отак певно до півночі, граючись в шутер, назву якого міг тільки собі уявити. Вже не знаю, може, той сон виник у мене під впливом саме цієї гри.А сон, власне, був таким…… Я бачив Фобі, дрейфуючого на човні серед безмежного водяного простору. Було тихо. Неприродно тихо. Він сидів, склавши руки на грудях, дивився просто перед себе відсутнім поглядом порожніх очниць. Густе чорне волосся пасмами розкинулось по плечах; сальне, воно було схоже на пір’я вже давно мертвого грака. Через його очі (за великим рахунком – отвори), можна було бачити дзеркало води, від якого відбивались яскраві сонячні «зайчики».Човен поволі гойдався на хвилях. Сонце було якраз в зеніті, я відчував як спека буквально роз’їдає моє тіло.А я стояв на березі й дивився на свого друга, дивився в його очі-отвори, і мені було настільки моторошно, що хотілося плакати. Плакати від безпорадності. Я не міг не заплющити очі, ні навіть кліпнути… Я дивився на нього, а він на мене. І я відчував його погляд! Такий, знаєте, суворий, сповнений докору. І хоча це мені видавалося досить абсурдним – На Бога, в нього ж немає очей! – та від усвідомлення цього, страх, нажаль, не послаблював своїх обіймів. Можливо тому, що це, зрештою, був тільки сон і нічого більше.Я прокинувся саме тоді, коли Фобі за лічені хвилини підплив на своєму човні до берега. Причому, його очі-отвори стали ніби ширшими.Він стрімко звівся на ноги і крикнув одне єдине слово «Па!!» — так, нібито хотів довести мене до інфаркту, — і я прокинувся, дійсно, тримаючись рукою за серце, бо думав, воно зараз вискочить. Постіль була мокра від поту.«Щось не так. Щось сталося», — ось що я подумав тоді.Чи варто казати про те, що я таки був правий? Думаю, ні.Я вже не став пробувати засинати вдруге, бо була вже восьма ранку. Натомість одразу набрав номер Фобі. на даний момент немає зв’язку з телефоном абонента- Чорт, — кинув телефон на постіль. Тривога закралась мені в душу не на жарт. Це було зовсім не схоже на того хлопця, якого я знав (точніше, думав, що знав) вже два роки і вважав своїм другом.«А може просто нализався вчора і до сих пір спить? – втішав я себе. – Або ж з бабою якоюсь зарився в своєму ліжку?»Ні, це було не схоже на Фобі. Зовсім не схоже. Він був досить закритою людиною в спілкуванні. Завжди усамітнювався в своїй квартирі й «мучив» бас-гітару, або ж читав. Фобі любив читати. Любив книжки. Постійно торочив про них. Таких людей інколи називають «книжними червами». Ось про Фобі я можу сказати те саме. Окрім нас він більше ні з ким не спілкувався. Після репетиції, або концерту, завжди поспішав додому, хоча решта нас зависала у якомусь пабі аж до ранку. Та навіть зі світанком, наші походеньки не закінчувались. Потім кожний розбрідався кудись по-своєму. Якщо, звичайно, зранку комусь нетреба було іти на роботу. Бувало, що ми буквально примушували його піти із нами, й тоді Фобі нічого не лишалося, як погодитись. Але це було досить рідкісним явищем. Ще Фобі деколи підробляв на тутешніх сейшинах, налаштовував апаратуру. Ось і все. Таким було його життя… для нас. Для мене, зокрема. І мені часом стає настільки сумно, настільки бридко за самого себе, що я – за два роки! – не зміг розгледіти того, що насправді коїлося з Фобі. Як подумаю зараз про це, то жити не хочеться. Але на той час, мабуть, мене, та і, думаю, всіх інших, цікавило тільки світле майбутнє «Ритуалу». Фобі вносив левову частку задля втілення наших мрій. Тож, звичайно, думали ми, із ними все гаразд. Хлопець знайшов себе. Так, дещо нелюдимий, дивакуватий, не бажає розказувати про своє минуле життя, але… але, врешті-решт, чи це головне?«Ні», — Така була наша думка. І як же ми помилялися… Просто не хотіли дивитися на речі з іншого боку. Не бажали помічати нічого зайвого. Ось про що я можу судити тепер. І це є правда.Думку про те, що Фобі просто п’яний, те ж довелося відкинути, бо він, як то кажуть «не був з алкоголем на «ти». Дві, три пляшки пива – така було його норма. Та і не завжди намагався її виконати. На репетиціях, концертах, Фобі пив або яблуневий сік, або негазовану мінеральну воду. Тільки не подумайте, що він таким чином піклувався про своє здоров’я. Фобі був не з таких. Він димів, як паровоз, та мав слабкість до усілякого «фаст-фуду». Гарячі страви не їв майже ніколи. Спортом, авжеж, не займався. Як він сам казав: «мені вломи, розумієте? Я навіть зарядку не роблю».Тоді я подумав, що годі вже всіляких там припущень. Треба піти до нього додому та все з’ясувати. Більш простішої істини я ніколи не чув.Вже після півроку свого життя в Києві, Фобі знімав однокімнатну квартиру в районі «Лісова». Там було більш-менш недороге житло. Він казав, що можна було б пожити і в гуртожитку, але ремствував на те, що там йому не дає спокою привид маленької дівчинки, яку тут, десять років тому, вбила матір – задушила подушкою, коли вона спала. Я тоді посміхнувся, бо сприйняв це як жарт. А Фобі мені й каже:- А ти хіба не віриш у привидів?- Та ні, — й сміюся собі далі. Він знизав плечима і додав:- То ти їх ніколи не бачив.Чорт, але ж тоді він напевно буї під кайфом… як я міг цього не помітити? Бо ми не бажали помічати нічого зайвого. Нормальний чувак, що там й казати.Я поспіхом прийняв душ і поснідав. Моя яєчня з трьох яєць як завжди підгоріла. Цей недолік – знову ж таки як завжди, — довелося «заштриховувати» майонезом жирністю 67%. Вже не знаю певно й чому, але завжди купую майонез саме з такою жирністю. Можливо, хе-хе, в минулому житті, я був в’язнем саме під цим номером. Або ж був піддослідним щуром, в клітці з цифрою 67, на якому божевільний вчений ставив свої не менш божевільні досліди. Не знаю, як ви, а я більше схиляюся до другого варіанту.Зелений чай з пелюстками лотоса парував у прозорому горнятку. Я дивився крізь скло на жовтувату рідину і думав про те, як сьогодні на репетиції будемо обговорювати новий текст, що придумав Ігрек на нову пісню. Зазначу, що з приходом Фобі, музика в нас зазнала деяких змін. Стала трохи «м’якшою», чи що. Але, як на мене, більш депресивною. Були такі композиції (музика Фобі), які навіть у мене, людини, якому подобається, в плані музикальної творчості, так званий «Spleen», викликали почуття тривоги і якогось надприродного страху. Щось схоже завжди викликали у мене оповідання Едгара Алана По. Особливо в 16 років. Дивно, але Паші, наша «нова» музика сподобалась. Хоча він, більше схилявся до драйву.Посмішка сама по собі з’явилась на моїх вустах. Зараз я прийду до Фобі й скажу йому: «Слухай… тут таке прийшло в голову… а чи не зняти нам сьогодні дівок?» Цікаво, що він на те відповість? Я взяв горнятко за «вушко» та відсьорбнув чаю. Трохи гіркуватий смак відчули мій язик і губи. Тепло стрибнуло в горло, а далі… у прірву. Я окинув поглядом свою маленьку кухоньку, і знову опинився в своїх 16-ти. Так ми сиділи в одного друга на схожій кухні, цідили розливне пиво, слухали музику, знущались з акустичної гітари та придумували якісь там смішні віршики на кшталт маленький Вова знайшов пулемьот…Тривога за Фобі трохи відступила. Дивно почався день, нічого не скажеш. Трохи згодом подзвонив Лео і сказав, що Фобі досі не відповідає.- Та я знаю, — сказав я.- Ти ж до нього збираєшся, так?- Ага. Зараз наберу бухла – і до нього.- Серйозно??- Шутка, ха-ха.Подібний обмін дурницями тривав ще десь хвилини зо дві, а потім я поклав слухавку. Допив чай, прибрав зі столу, та, взявши ключі від квартири й накинувши куртку, вийшов з дому, де мене зустріла прекрасна природа жовтня.А день і справді видався напрочуд погожим. Сонце висіло в блакитному небі й посміхалось всім своїми променями. Верхівки золотавих кленів тягнулись високо вгору. Отак дивишся здаля, і здається, бачиш велетенський український прапор – блакитне небо зливається на межі зору з, вкритими золотом, листям. Повітря було свіже, приємне. Температура, мабуть, коливалася десь від 12 до 14 градусів. В мене навіть з’явилась така думка, піти до Фобі пішки. І хоча це приблизно з півгодини, та, думаю, воно було того варте. Так я і зробив.По-дорозі всміхався всім, до кого тільки можна було всміхатися. Вже не знаю, що думали про мене ті люди, зрештою, мені було байдуже. Що там і казати, а я був у піднесеному настрої. Навіть, подумки, подякував Фобі за те, що він не з’явився вчора на «репу», а сьогодні продовжує мовчати, чим змусив мене піти до нього додому й перевірити, чи все там із ним гаразд. А так би що? Гм… Прокинувся би напевно близько одинадцятої, увімкнув на всю гучність, наприклад, Kittie, та й став би потихеньку відходити од сну (і мені б не приснилося оте жахіття). А потім… потім душ, більш-менш пристойний сніданок (розігріті котлети з картоплею пюре? А чому б і ні) й подорож в країну під назвою Інтернет. Виліз би надвір вже по обіді, та і тому, щоб хліба та пива в ларьку купити. Ну а далі вже почав би збиратися власне на репетицію.Такий сценарій прожитого дня малював собі я, якщо б:1. Фобі нікуди не зникав.2. Або живи я з дівчиною. Але ці два чинника не мали зараз місця, тому я тепер й іду тротуарами рідного міста, насолоджуючись прекрасною погодою.І я був радий цьому. Зізнаюся, що саме так і було.Але, коли піднявшись на третій поверх під’їзду, в якому жив Фобі, я побачив, що двері його квартири прочинені сантиметрів на вісім, куди й дівся весь мій позитив. Всередині ураз все похололо, на спині виступив холодний піт.А увійшовши всередину, моє життя докорінно змінилося, і тепер я вже не той двадцяти чотирьох річний Олег Серпень, яким був два роки тому. І вже ніколи не буду ним.Спочатку я подзвонив у двері. В мене мимохіть промайнула думка, що, може, хтось заходив до Фобі, а він просто гарно не прикрив дверей. Дійсно, таке запросто могло бути. Тим паче, знаючи його, я би й не здивувався. Фобі постійно щось та забував. Постійно щось плутав. Тай й узагалі, він був досить незграбним хлопцем і ми інколи посміювались над ним. Та, думаю, Фобі все прекрасно розумів. Напевно більш простішої людини, ніж він, годі й шукати. Розумів він і те, яким був розтяпою. Фобі завжди любив самоіронізувати. За це ми його поважали. Що правда, то правда. В кожного з нас є свої недоліки, і вміння самому висміювати їх, є ознакою хорошої людини.Тож, я натиснув на кнопку дзвінка і почув вже знайому мені мелодію. Після цього у всі можливі шпарини закралася тиша. Напружена і тривожна тиша.Звісно, мені ніхто не відповів. Я не почув ані тупотіння ніг, ані голосу Фобі. Взагалі нічого. Буцімто дзвонив не у вхідні двері жилої квартири, а в старий, холодний склеп. Хвилювання ураз повернулося до мене. Почало гризти мої нерви, немов щур мішок із зерном.Я прочинив двері та увійшов до коридору. Покликав його на ім’я:- Фобі, ти вдома? – сказав я. Коли до мене ніхто не озвався – а озиватися було просто нікому, — я спочатку пройшов на кухню.Останній раз я був у Фобі вдома, здається, тижнів зо два тому. Ми якраз сиділи на цій самій кухні, пили каву – він чорну, а я з вершками, — і розмовляли про музику. Нашу, зокрема. Обговорювали деякі суперечливі моменти нашої спільної творчості. Фобі бажав зробити музику ще більш трагічнішою та меланхолічною, «злити» її, так би мовити, з текстами пісень. Я вважав інакше.- А Ігрек би погодився зі мною, — посміхнувся він.- Ну, звичайно! Більш депресивного генія годі й шукати.Раптом лице Фобі зробилося серйозним, і він сказав таке:- Але ж класні у нього вірші, га?- Без сумніву, — чесно відповів я. Зрештою, ми дійшли наступного висновку: будемо ділити треки 50/50. Тобто, половина матеріалу, залишалася за мною, інша половина – за Фобі. Тоді б пісні в альбомі звучали дещо гармонійніше. А хто з нас не прагне гармонії, правда? Будь це власна творчість, або ж, наприклад, кохання… Отже, з того останнього разу, коли я був тут, у Фобі на кухні, майже нічого не змінилося. Навіть ті ж самі горнятка стояли на столі. Знаєте, такі, з зображенням голих дівок. Коли наливаєш туди окропу, вони починають нібито роздягатись. На лінолеумі були розсипані крихти хліба. Не знаючи й чого, я зазирнув у холодильник: якісь запаковані у поліетилен продукти (фаст-фуд), шматок сиру та ковбаси, плавлені сирки, пакет яблуневого соку та чотири яйця. Ось все, що там було.- Дуже цікаво, — сказав я. А сам подумав: «Ти б іще до туалету зазирнув».Все це нагадувало мені типові сюжети американських детективів. Один «поганий» хлопець нишпорить в кімнаті іншого «поганого» хлопця. Я вже хотів був знову набрати номер Фобі, та передумав.«Ще залишилась одна кімната. Зала. Може він залишив якусь цидулку?»І я пройшов туди, прочинивши дерев’яні двері з ручкою у вигляді голови Сфінкса…В одну мить зі мною відбулися дві речі. По-перше, я згадав той сон, в якому Фобі дрейфував у човні по воді, дивлячись на мене своїми очима-отворами. Тільки тепер замість, власне, Фобі, в човні, знаходився я. Від такого реалістичного образу мене прошила наскрізь стріла жаху і рана, яку вона лишила по собі, виявилася смертельною. А, по-друге, я побачив (хоча цього насправді не було; просто не могло бути) свою мертву сестру Асю. Точніше – не народжену сестру. В моєї матері стався викидень на 6-му місяці вагітності. Коли вона проходила повз футбольне поле, на якому грали вісімнадцятирічні підлітки, їй в живіт влучив футбольний м’яч, уявляєте? Від подібних ушкоджень викидні бувають дуже рідко. «Але вашій мамі просто не пощастило», — так сказали лікарі.Ася сиділа на стільці посеред кімнати і дивилась на мене, повними сліз, очима.«Боже, — подумав я, — як же вона схожа на матір».Вона нічого не казала, а тільки дивилась. А коли я сам спробував заговорити до неї, видіння зникло, повернувши мене назад у жорстоку реальність.… І там я побачив труп. Труп молодої дівчини років, приблизно, 18-19. В мне у буквальному сенсі відвисла щелепа. Хто з вас на своєму життєвому шляху стикався із подібним (не приведи Господи), той мене зрозуміє.Дівчина повісилась, або ж її повісили. Але ці думки до мене прийшли, ой як не зразу. Я просто стояв у порозі – вражений, шокований, наляканий, — не знаючи, що робити далі. Зашморгом для дівчини став кольоровий (синьо-жовто-червоно-зелений) шалик, який вміло був зав’язаний на люстрі. Поруч, на підлозі, лежала перевернута табуретка. Але (до такого висновку я дійшов уже пізніше) вочевидь, дівчина не зламала собі шийні хребці, бо, так мені здавалося, тоді б люстра не змогла витримати такої напруги і просто б впала на підлогу разом з бідолашною. Дівчина саме задушилася. Її очі викотилися з орбіт, а язик лежав на нижній губі в кутку, як у собаки, що захекалась. Шкіра була мертвотно-синьою. Під нею, на підлозі, розтеклася невеличка калюжка сечі.Я затулив рота долонею, думав, мене вирве. Цього не сталося, але натомість стан оціпеніння, в якому я перебував, дещо ослаб. Я подумав, що треба дійсно хотіти померти, щоб вибрати для себе саме таку смерть.Але ж, чорт забирай, де Фобі? Хто ця дівчина? Я огледів кімнату, визирнув на балкон. В мене трохи паморочилося в голові, я перебував наче в невагомості. Повернувшись до кімнати, мій погляд знову зупинився на дівчині. Худа. Невеликого зросту. Пишне біляве волосся доходило їй майже до пупка. Тісний білий светр досить точно окреслював її фігуру. Чорна спідниця якось незграбно сиділа на її худих стегнах. Пара черевиків на високих підборах, стояли, акуратно притулені один до одного, біля перевернутого табурету.Вона все спланувала як слідЯ перевірив шафу. Всі речі Фобі були на місці. Його бас-гітара – напевно найдорожча йому річ, — теж. Єдине, чого я не помічав, це ноутбука Фобі. От його не було ніде. Але я все одно нічого не розумів. Геть нічого! А у ванній я знайшов записку. Передсмертну записку. Тієї дівчини. Принаймні, я так думав. Прочитавши її, я надіявся хоч щось зрозуміти. Надіявся, що взнаю хто ця дівчина, і головне – чому вона покінчила з собою в квартирі мого друга? Чи він якось причетний до цього? І де він узагалі зараз? Я прочитав її два рази од слова до слова. Я думав, у мене трапиться застій в мозку. Не було жодного натяку на відповідь бодай на одне з моїх запитань. Якийсь глухий кут, їй Богу. Рішення про те, щоб забрати цю записку із собою прийшло до мене відразу. Я не мав наміру повідомляти про це самогубство (убивство??) в міліцію… принаймні, поки що. Треба було самому розібратися. Дізнатися – куди подівся цей чортів Фобі!? Запхавши записку за пазуху, я вийшов з квартири свого друга. Дякувати Богові, мене ніхто не бачив.Повертався я додому маршруткою. Думав про те, що треба дочекатися вечора, а там, якщо Фобі таки не з’явиться, чи хоча б не подзвонить, на репетиції, я все розповім друзям і разом ми вирішимо, що робити далі.І ще одне: весь цей час у мене тряслись руки.Піднімаючись на четвертий поверх, я відчув як краплинки поту скотились по моїй спині вниз. Я приклав долонь до лоба – і він теж виявився мокрим.- Ще б пак, — буркнув. Дістав з кишені джинсів ключі, відімкнув двері. А що як зараз я знайду Фобі в своїй кімнаті, повішаного на дроті від моєї гітари? Я навіть нервово засміявся, подумавши про таке. Але заходячи до кімнати, серце забилося ще частіше.Хвала Богу, кімната виявилася порожньою. Ніяких собі покійників.Поклавши записку на стіл (слово «цидулка» просто не лізло в голову, бо це зовсім не відповідало даній ситуації), я пішов на кухню скип’ятити води для кави.- Я би зараз і від чогось міцнішого не відмовився, — сказав. Та в холодильнику нічого «такого» не було. Останню пляшку пива я випив напередодні ввечері.Поки грілася вода, я сидів на стільці і дивився на химерну газову квітку. Я подумав про те, а що якщо Фобі убив її? Тобто, повісив. Таке цілком могло бути, але я просто відмовлявся вірити в подібне. Я ніколи не помічав, щоб Фобі був схильний до агресії. Навіть ніколи не чув, щоб він на когось кричав, коли виникала яка не яка суперечка.- Оце так загадка, блін…Залишалося лише уявляти, що із всього цього вийде. Адже коли в справу втрутяться міліція і преса – а вони втрутяться обов’язково, — то почнуться усілякі там допити та безконечні розмови з приятелями та знайомими на кшталт «а ти, що думаєш про все це?»Я згадав про записку. А це який не який, а доказ. І за приховування її змісту, мене цілком можуть запроторити у в’язницю. Що ж, наразі мене хвилювало зовсім інше. Я хотів сам розібратися в цій справі. Я хотів знайти Фобі і поговорити із ним. Я не хотів робити ніяких передчасних висновків. Адже тоді… тоді у в’язницю могли запхати саме Фобі, а не мене.А якщо він дійсно винний? Що тоді? Ось це потрібно з’ясувати насамперед.Закіпів чайник. Я взяв з полички банку чорної кави з вершками, та насипав у горнятко аж три чайні ложки. Налив окропу, вдихнув приємний аромат. Я пішов назад до своєї кімнати, де на ліжку розривався мій мобільний (мелодії не мав змоги чути, бо телефон був в режимі «вібро»).Дзвонив Лео.- Ало?- Де тебе носить? Я вже втретє набираю…- Звук вимкнений.- Ааа… ну, що, ти був у Фобі? Спочатку я не знав, що й відповісти. Хотілося одразу викласти всю правду, та щось мене стримувало.- Його не було, — сказав я.- От чорт… гм… де ж це він дівся?- Мені зараз трохи ніколи… давай на репетиції вже поговоримо.- Питань нема.Я зробив ковток кави і вкотре поглядом вткнувся в передсмертну записку дівчини.- Що ж ти хотіла сказати всім цим, га, дівчино? Те, що я її ніколи раніше не бачив, це точно. Обличчя було незнайоме.Дівчина саме задушилася. Її очі викотилися з орбіт, а язик лежав на нижній губі в кутку, як у собаки, що захекалась. Шкіра була мертвотно синьою. Під нею, на підлозі, розтеклася невеличка калюжка сечі.Я здригнувся. Згадавши її вигляд, усього аж тіпнуло. Раніше мені ніколи не доводилося бачити покійників, які загинули не власною смертю. Видовище, справді, жахливе.Раз за разом ковтаючи каву, я перечитував її знову і знову. Було багато чого незрозумілого.«Дивно, — подумав я, — але ж Фобі ніколи не говорив, що у нього є дівчина». Адже, якщо дівчина приходить до тебе додому із наміром покінчити з собою, та й ще пише там передсмертну записку, то навряд чи ви просто знайомі, чи не так? Стовідсотково, що друзі, або ж коханці.- Тоді, — почухав я неголене підборіддя, — чому він про неї не розказував? Хух, мене заворожило це запитання.Що іще Фобі приховував від мене? Від нас?- Ну й кашу ти заварив… — Втім, він був людиною, а ці двоногі створіння дуже підступний і хитрий вид. Я пригадував багато випадків, коли так званий «друг», чи «приятель» в один момент просто поверталися до тебе спиною. В музичних колах, до речі, це досить поширене явище. Хтось заздрить, хтось постійно думає, що ти йому щось винен, кожен шукає вигоди для самого себе, нехтуючи при цьому близькими людьми. Можна ще привести багато прикладів, але, повірте, не дуже вже хочеться копирсатися в брудній білизні.Але, все-таки, мені не вірилося, що Фобі був саме з таких людей. Я ще раз набрав його номер, і почув уже знайому відповідь. Потім увімкнув комп’ютер, щоб послухати музику. Треба було трохи «розрядитися». Накидав у вінамп чогось «легенького», вже точно й не пам’ятаю чого саме. 3 Doors Down може? Натягнувши навушники, я відкинувся на спинку крісла і заплющив очі. Музика враз заповнила все моє єство. Я спробував розслабитися… Але не прослухавши й п’ятьох композицій, мені запала в голову одна думка, якої я не міг так просто позбавитися. Та й взагалі, чи можна позбавитися думок? Я вирішив перенабрати зміст передсмертної записки на комп’ютері. Бо мало, що може трапитися? Може я вирішу передати її в руки правоохоронних органів? Пес його знає…То ж, я створив новий «вордівський» документ і почав писати…Думаю, ти зрозумієш. Все, що сталося. Мені насправді жаль… ти навіть не уявляєш собі як. І я хочу вибачитися. Але не маю сили зробити це бодай по телефону. Тому… тому, мабуть, приходиться зробити це.Світ видавався такою цікавою іграшкою, що хотілося гратися ним і гратися. Так, як ми у дитинстві бавимося в ляльок. Та навіть іграшки інколи можуть заподіяти лиха, чи не так? Ти для мене саме та людина, з якою хочеться прожити все життя і померти в один день, як буває у казках. Але такого нажаль не буває. Не знаю, чому, та це аксіома. Хтозна, можливо ми іще колись і побачимося. У дещо іншому вимірі, звичайно. Навіть не у іншому житті, а саме у вимірі. Головне, це повірити у майбутнє. Ми завжди чатуємо на нього. Мабуть, єдине, чого я не знаю про тебе, це віриш ти в Бога, чи ні? Мені здається це досить важливим питанням, та якось ми про це не говорили. Важливе залишилось поза увагою. Його не стало. Його поглинув Звір.Це адресовано тобі. Так, тобі.Чи доводилось (тобі) коли-небудь чути, що в момент смерті, людина згадує усе своє життя? Одні, мабуть, ствердно кивнуть, інші навпаки – заперечливо захитають головами. Але, думаю, знайдуться й такі, які зауважать: «Не «згадує», а немов «переживає» усе заново!» Бачить його, як то картинки-слайди, що змінюють одна одну з небаченою швидкістю. І коли остання подібна картинка, останній, так би мовити, фрагмент зникає, тоді наша душа відокремлюється від уже мертвого, не живого, тіла, і ми переходимо з одного світу – життя – в інший світ – смерть. А що там – невідомо.Світ-життя підходить до свого завершення, себто до кінця. І ти знаєш, чому. Хоча, звичайно, немає абсолютної упевненості в тому, чи проіснував би він іще за інших обставин довше.Але я переживаю не за себе, і ти це знаєш. Мені жаль тебе.Я не можу жити далі із цим. Якщо вже руйнуєш, то руйнуй і надалі. Себе, себе, себе…Мене чекає довга дорога. Та тобі мене не наздогнати. Навіть не намагайся. Врешті-решт, все закінчиться смертю.Лисичанськ подарує мені частинку себе. Себе з минулого.А ти залишайся. І живи. Це важко, хоча…Я люблю тебе! Натиснувши Shift + F12, я зберіг документ.Так, зараз я все розумію. Тоді ж, два роки тому, я не розумів нічого. Принаймні, спочатку. Ви побачите це далі. Я робив крок за кроком, щоб розгадати цю таємницю. Робив крок за кроком, щоб вилізти із цього болота невідомого. І першим моїм кроком було саме натискання Shift + F12.Після того, як я перенабрав передсмертну записку дівчини, мені спало на думку, що це взагалі ніяка не передсмертна записка як така (якщо звичайно й існують якісь правила їх написання). Це нагадувало скоріше послання, або навіть якусь чортову загадку. Якщо я був правий, то все ставало іще більш заплутаним ніж було до цього. Хоча, може, й ні.Я міркував.Припустімо, Фобі, познайомився із цією дівчиною в Києві, і вони почали зустрічатися. За якихось невідомих причин, він про це нам нічого не розказував. Потім вони сваряться. Таке буває, й доволі часто. Причин для цього може бути безліч. Потім:1. Дівчина у розпачі приходить до квартири Фобі (звичайно, він дав їй ключі), пише це незрозуміле послання, яке адресоване саме Фобі. А потім вона убиває себе, задушившись власним шаликом. Коли приходить додому й бачить цю жахливу картину, він зникає. Забирає свій ноутбук і зникає. Куди – невідомо. 2. Дівчина зраджує Фобі, і він вбиває її, підстроївши все, наче це було самогубство. Він же й пише це послання, й те ж зникає у невідомому напрямку.Я помізкував над цими двома версіями, і прийшов до такого висновку: кожна вірогідна не більше як на 50%По перше, в обох цих випадках Фобі мав би (якщо таки прихопив свій ноутбук) забрати бас-гітару – найдорожчу йому річ. По-друге, якщо схилятися другої версії, якого дідька тоді Фобі писати таку неоднозначну П.З., в якій навіть не розібрати, писав її чоловік, чи жінка? Чому просто не написати «Вибач мені,(ім’я). Я розумію, що вчиняю не досить розумно, але, повір, я більше не можу жити із цим. Я відчуваю цей тягар… Вибач. Я кохаю тебе». Ну, хіба не краще? Все стає зрозуміло.Та й це ще не всі «але».Головне – чому і куди він зник? Іще мені були незрозумілими ось ці рядки Лисичанськ подарує мені частинку себе. Себе з минулого.Лисичанськ – це що? Якесь місто? Й останнє: чи здатен був Фобі на убивство? Я не вірив. В мене розболілася голова, тому я вирішив на деякий час прилягти. До репетиції залишалося близько трьох годин. Я вимкнув комп’ютер, та ліг на канапу, прикривши очі долонею. В голові шуміло приблизно так, коли береш мушлю і прикладаєш її до вуха. Ось саме такий звук тероризував мій мозок. Я завів про всяк випадок будильник, хоча й не думав, що засну. Згадав той божевільний сон про човен, і подумав, що якщо насниться мені (не дай Боже) іще раз, я точно збожеволію.Слухай, друже, якщо вже на те пішло, а чи все це тобі не примарилось, нє? Часом, не випало з твоєї голови кілька кульок? Зізнаюсь, я слухав уважно свій внутрішній голос. І не скажу, що він мене аніскілечки не лякав. Лякав ще й як! Я вже був подумав, що, справді, мені все примарилося.Я перевернувся на живіт, зарився лицем в подушку. Можна подумати, таким чином я міг позбутися думок чи то пак внутрішнього голосу. Звісно, ні. Але якого не якого результату, я, все-таки, добитися зумів – я заснув.Не пам’ятаю напевно, та приснився мені якийсь чудернацький сад, де на яблунях, замість власне яблук, висіли листи. Безліч листів. І як я не намагався розкрити хоча б один із конвертів, нічого не виходило. Зрештою, отак я й прокинувся не зумівши прочитати бодай одного із десятків тисяч листів.- Ну й дурня ж, — буркнув я, встаючи з канапи. Подивившись на мобільний, я зрозумів, що прокинувся рівно за дві хвилини до того, як мене б збудив будильник – мелодія на пісню «Snuff» Slipknot. Хоча й дехто каже, що під цю пісню тільки засинати треба, а не прокидатися. Але я належав до тих людей, яким байдуже під яку пісню вставати. До того ж, мене першим завжди будив сигнал «вібро», а потім уже сама мелодія.Збираючись на репетицію, я довго думав про те, з чого мені слід розпочати свою розповідь. Не скажу ж я: «Прикиньте, чуваки, заходжу до Фобі, а там дівка на люстрі висить. Задушилася! А самого Фобі ніде немає…» Це нікуди не годиться. Але скільки я не думав над цим, нічого путнього в голову не лізло. Я навіть не міг вирішити, чи взагалі казати їм про те послання, яке я знайшов у ванній. Одна частинка мене бажала, щоб я розповів, а інша – ні. Щось мене стримувало, і я ніяк не міг зрозуміти, що саме.Відповідь, як іноді буває, прийшла раптово. З’явилась невідь-звідки. Та не тут, в моїй квартирі, а вже на самій репетиційній базі.Я прийшов перший. Майже завжди я приходив перший, бо жив найближче од усіх. Від мого дому до студії, де ми могли спокійно собі репетирувати – за гроші, звісно (а саме там, на вулиці Богдана Хмельницького і розташовувалась наша репетиційна база) – було всього двадцять хвилин їзди на маршрутці, й трохи довше на тролейбусі. Взявши ключі, я поволі став підніматися на другий поверх. На дверях нашої кімнати було написано «Стій! Висока напруга!». Цей напис свого часу придумав Паша. Власне він хотів саме так назвати наш гурт, але, поміркувавши, ми зупинились на назві «Ритуал».Відчинив двері. Увійшов. Скинув з пліч свою гітару, почав розмотувати дроти. Через якусь хвилину до мене приєднався Ігрек. За ним Лео, потім наш другий гітарист Ілля.Фобі не було.А його і не буде, подумав я. Тоді до мене й прийшла відповідь на запитання, чи розповідати їм усе, що мені відомо? Я твердо вирішив, що ні.В той вечір репетиція (вже друга, без басиста) пройшла блідо, мляво, без усілякого азарту. Але ще до того, між нами відбулася розмова.- Повірити не можу, що його телефон досі не відповідає, — сказав Ілля. – Тут явно щось нечисте.- Ага, — засміявся Лео, — обкурився якоїсь фігні, й пре його до сих пір!- Не смішно, — відрізав Ігрек. Я все іще продовжував мовчати.- Ну а ти був у нього? – звернувся до мене Ілля.- Ну так, — кажу. – Хіба Лео вам нічого не казав? Він же дзвонив мені. І я все йому розповів, правда, розповідати власне нічого було.Ілля закурив:- Ну тобі, що, вломи повторити? З Лео ж, знаєш, й слова не витягнеш.- Що-що?- Постояв біля його дверей, — почав я, — дзвонив кілька разів, навіть постукав, думав, може, світла нема, чи просто дзвінок не працює. Але дзуськи! Нікого. Дзвякнув на мобільний – та ж сама петрушка. Розвернувся й пішов додому. Це все.Скажу чесно, почував я себе після цього, останнім покидьком.Чому ти збрехав їм? Питав я себе. Чому збрехав своїм друзям? Просто щось в мені ну ніяк не хотіло, щоб я розказав про ту кляту передсмертну записку, чи як там її. Я начеб боявся за Фобі.Розкажеш – із ним точно щось станеться.Ось, що казав мені мій внутрішній голос. Але я відчував, що й це не головна причина мого мовчання.«Вони і так про все дізнаються, — думав я, — навіщо тоді ускладнювати? Фобі від цього не з’явиться, немов по велінню чарівної палички»Поклавши руку на серце, скажу, що я почував себе через це мовчання, через це приховування правди, досить кепсько, аж до останнього дня, коли я дізнався правду.- Гаразд, — сказав Ілля. – Балачками справі не допоможеш. Давайте грати.- Давай, — погодились ми, але без будь-якого натхнення. Мабуть, то був єдиний день, коли мені не хотілося брати до рук гітару зовсім.Вже після репетиції (але особисто я не наважився би назвати цим словом те, чим ми тоді займалися) Лео іще раз набрав номер Фобі, і коли він, звісно, не відповів, Лео сказав:- Пропоную зустрітися о дев’ятій в «Монстрі» — назва рок-пабу, що, як кажуть, «не для вибагливих».Ми погодились.З подій того вечора пам’ятаю лише дещо. Ми сиділи за столиком – найближчим до барної стійки, — пили холодне пиво та їли фісташки. На сцені грав якийсь місцевий панк-роковий гурт. Хлопці багато розмовляли з приятелями про музику, про дівчат, про плани на майбутнє. Вони сміялися, тому можна було зробити висновок, що їм, все ж таки, було весело. Я ж більше налягав на пиво. Навіть фісташок майже не торкався. Усе мовчав. Думав про Фобі. Та коли в черговий раз виходив до туалету, мені посміхнулась одна дівчина і сказала: «Привіт» Я відповів тим же.- А мені подобається ваша музика, — продовжувала вона, коли ми вже сиділи за нашим столиком. Вона палила.- Справді? А що саме тобі в ній подобається? – зізнаюся, я був уже добряче напідпитку. Але дівчина – вона представилася як Люда-Lux, — здається, й не помітила цього.Вона зморщила носик:- Нууу… карочє, від неї у мене ніби прибавляється енергії, — її лице знову осяяла посмішка. – Драйвова музика! Класна карочє.- Ааа…- Я до речі теж пробую грати на гітарі.- Та ну?- Таак! Ну не так звісно, як ти, але ж я тільки вчуся… ха-ха… може колись свій гурт зберу, — вона випустила кілька кілець диму. Я не міг не визнати, що ця дівчинка мені подобалася. І справа була не тільки в спожитому алкоголі. Вона була така гарненька, така цікавенька, й така смішненька.- І що ж тобі хотілося б грати? – запитав я зі щирою цікавістю. А сам продовжую ковтати пиво.- Якщо чесно, хочеться чогось новенького, та я не придумаю, щоб це було таке… ха-ха… стільки вже жанрів усіляких, стилів! Панк напевно. Таки панк, бо якого біса, ні? Щось на кшталт NOFX, думаю.- Справді?- Ні, жартую! Блін, канешно! Ти не думай, я не тріпло якесь. Ось побачиш мене колись на цій сцені. На панківському сейші! Та я би і з вами хотіла би виступити. Хоча, звісно, ви не панкуху лабаєте, а більше «кор».- Хіба що по-дружбі, — засміявся я. Їй Богу, вперше за весь вечір по-справжньому щиро. – Слухай, Людо, а як щодо дегустації пляшечки вина?- Та гівно питання. Зараз купимо. Ти не подумай, що я на шару збираюся, в мене і свої гроші є…- Та про це не турбуйся…- Все по-чесному повинно бути, нє?- Та так, але…- Давай уже за вином іди.І я таки пішов. Після першої склянки я іще щось кумекав, а от після другої – повна втрата пам’яті.- А ти сама прийшла? Може поїдемо до мене? – какофонія звуків робила із моєї голови повітряну кулю.- Нє, я з подружками…- Ну і їх бери!- Та нє…Хвала Богові, мене не потягнуло на грубощі. Це мені потім Ігрек розповідав. Я уже був геть п’яний, щоб нічого не пам’ятати і не розуміти.- Залишиш мені свій телефон хоча б?- Ти точно цього хочеш? – запитала дівчина.- Ну так! – Подруги Люди вже чекали її біля виходу з ПАБу.- Тоді давай телефон, я сама запишу. Бо наплутаєш іще.І зараз я жалкую про те, що був п’яний до такої міри, щоб розпізнавати в її погляді й голосі, всю радість цього моменту. Всю ту ніжність, яку вона хотіла мені подарувати. Люда віддала мені мобільний. Поцілувала в щоку і, сказавши «пока», пішла до виходу, де на неї чекали подруги.- А знаєш, — підсів до мене Ігрек, — вона закохалася в тебе. Цю дівчину я вже не раз бачу на наших концертах. Вона завжди таааак на тебе дивиться… Боже, кому я про це кажу? Містер, по-моєму, «ви уже дашлі до кандіциі і вам пара асвіжитса»І, взявши попід руки, Ігрек повів мене на вулицю…Про все про це він розказував мені на ранок, коли я мучився від похмілля.Дивно, та я чітко пам’ятаю, що розплющив очі близько сьомої години – страх, як хотілося пити.- Ооо… — застогнав я, — моя голова… — Я звалився з канапи на підлогу і заматюкався. А коли піднявся – занадто різко, — на власній шкурі відчув, що таке «морська хвороба». Похапцем побіг до туалету, де я мало не віддав Богові душу. Так мені принаймні здавалося.- Більше не п’ю, — промимрив, витираючи рота тильним боком долоні. Потім я напився холодної води прямо з-під крану і мене знову вирвало. В голову хтось забивав невидимі цвяхи.Під холодним душем я стояв напевно з півгодини. І тільки випивши горнятко зеленого чаю, мене, що називається, попустило. Та і то неповністю. Тоді я знову завалився спати.Наступного разу я прокинувся уже від того, що дзвонив мій телефон.- Ти хто? – спитав я замість «ало?»- Блін, ти й досі не протверезів! – телефонував Ілля. – Тут таке! Все скінчено. Фобі знайшли мертвого десь біля берегів Дніпра. Хтось перерізав йому горло і кинув у воду. Тіло спливло і тепер нагадувало…- Ти чуєш мене? Та я нічого не чув. І нікого.Ось вона знімає свій шалик – на шиї залишається темно-синя смуга, — йде до мене. Очі в неї порожні, скляні, дивляться на мене, а з рота стікає цівка слини…- Я… я…- Господи, що там з тобою? Я стрімголов побіг в туалет, де мене знову вивернуло назовні. Коли повернувся, Ілля все іще залишався на лінії.- Вибач…- Оце день почався нафіг! Ти знаєш, що в квартирі Фобі знайшли труп дівчини?«Уяви собі, знаю», — подумав я.- Що за жарти?- Та якби. Сам спочатку не повірив. Мені Лео сказав. Давай роздупляйся там і дуй на студію, є про що поговорити. Здається, у нашого Фобі великі проблеми.- Скоро буду, — сказав я. А сам подумав:«Тепер про це знають всі»Після сну моє похмілля значно послабшало. Я вмився, випив іще одне горня того ж таки зеленого чаю, і почав збиратися на репетиційну базу. Перед виходом, я окинув оком передсмертне послання дівчини, яке знайшов у ванній кімнаті Фобі.Про це ніхто не повинен дізнатися. Ніхто.День видався огидним. По ньому й не скажеш, що напередодні яскраво світило сонце і хотілося радіти життю.Сьогодні ж навпаки хотілося померти. Вийшовши з під’їзду, мене зустріло похмуре сіре небо. Накрапав дощик. Дув неприємний холодний вітер. Мені вмить стало зимно. Я здригнувся. Огидне, брудне листя прилипало до підошов кросівок. Я постійно мружився від дрібних крапель дощу. Про те, щоб іти пішки, не було ніякої мови.От воно життя, подумав я і плюнув на мокрий асфальт.Дорога до автобусної зупинки могла здатися, за подібних погодних умов, вічністю. Настрій, якого взагалі-то майже не було із самого ранку, зіпсувався повністю. А я ще й примудрився вступити в калюжу та забруднив один кросівок.- Чорт, — лайнувся я. На душі було якось огидно й бридко, як то зараз надворі.Над обрієм стелився туман.Дрібні, холодні краплини нахабно били в пику і це змушувало мене нервувати іще більше. Навіть з’явилась така думка повернути назад. Прийти додому, та впасти на незастелене ліжко, заритися лицем в подушку, забутися сном без сновидінь. Але ж, звичайно, я не міг зробити цього. Я чітко усвідомлював ситуацію, в якій зараз опинився наш гурт. Нам просто необхідно було зібратися разом і поговорити. Думаю, вони були вражені тим, що сталося в квартирі Фобі, не менше за мене. Цікаво, які в них думки щодо всього цього?«Скоро я про все дізнаюсь», — подумав я. Якийсь хлопчик на роликах, виїхав з-за моєї спини і стрімголов помчав далі, розсікаючи на своєму шляху калюжі. Я тоді подумав, що у дванадцять років, мабуть, кожному байдуже, яка надворі погода. Аби побавитися. І ця думка чомусь посилила весь той сум, що зараз тримав моє серце в своїх тяжких обіймах.Люди на зупинці скупчилися під дашком в таку собі химерну зграйку, яка нагадувала посиденьки горобців на голих гілках дерев. Мені хотілося жбурнути туди гранату. Ото де сміху би було.Я став поблизу і почав вдивлятися на дорогу, чи бува не їде вже потрібна мені маршрутка, або тролейбус. Транспорту не було. Я запхав руки в кармани джинсів і отак простояв певно хвилин десять, поки з-за рогу не показалася нахабна пика тролейбуса.- Ну, нарешті… — вирвалось у мене.Всередині була сила силенна людей, які вочевидь також, як і я, були не надто вдоволені сьогоднішньою погодою. Постійно хтось із кимось сварився, перемовлявся, причому, не надто замислюючись над тим, які власне слова вилітають із їхніх вуст. «Зараз би навушники надіти, — подумав я. – Та музику на всю гучність накрутити»Але ж, ні. Мені довелося слухати лайки і сварки аж до того часу, коли мені вже потрібно було виходити. Мабуть, вперше за останні два роки, я зайшов до кімнати, в якій ми репетирували (там іще написано «Стій! Висока напруга!», пам’ятаєте?) не перший, а останній. Хоча, зрештою, це й не була репетиція.Хлопці сиділи за столом і кожний тримав у руках пляшку пива.- Привіт, — сказав я, зачиняючи двері і проходячи до кімнати.- Здоров, якщо не жартуєш, — відповів за всіх Лео.- Хріново виглядаєш, — сказав Ігрек. Він посміхався.- Є таке діло.- Пива? – запропонував Ілля. – Ми тут багатенько набрали.Недовго думаючи, я взяв зі столу пляшку і відкрив пробку. Зробивши ковток – відчувши приємну прохолоду від горла до шлунка, — я вже точно знав, що сьогодні знову буду п’яний.- То що сталося? – питаю. Хлопці обмінялися один з одним якимись неоднозначними поглядами, а тоді Лео сказав:- Ну слухай.І він почав розказувати мені те, про що я власне знав іще зі вчорашнього ранку. Сказав, що у будинку Фобі знайшли труп молодої дівчини. «Вона повісилась», — зазначив Лео. А сам Фобі кудись зник. Катерина Михайлівна – хазяйка квартири, яку знімав Фобі – каже, що бачила його позавчора вдень біля під’їзду. «Він стояв і курив, — казала вона. – Коли я проходила поруч нього, Євген як завжди привітався. І навіть посміхнувся. Саме так».- Вона іще сказала, що він поводив себе як завжди і виглядав також як завжди. Нічого дивного в його поведінці вона не помітила.Він ніби розчинився в повітрі. Про його телефонний номер взагалі можна забути. Вочевидь, Фобі просто викинув сімку.- Ну а міліція? – запитав я. – Був обшук?- Так… але нічого екстраординарного вони там не знайшли. Зараз з’ясовується особистість тієї дівчини. Напевно й розтин буде.Я запитав Лео звідки він про все про це дізнався.- Прийшов до нього додому. Був у тому районі, та подумав чом би не зайти… я мало в штани не наклав, коли побачив там ментів, що вештались назад-вперед по його квартирі. Там то я про все дізнався.Я ковтнув з пляшки.- Тебе допитували? Лео знизав плечима:- Ну як сказати… спитали, хто я такий, і чи знаю я Фобі. Тобто, вони спитали, чи знаю я Євгена Вирова, а я й кліпаю очима. Тільки потім до мене дійшло, що вони мають на увазі саме Фобі. – Лео засміявся. – Попросили, щоб я поглянув, чи бува не зникли якісь його особисті речі. Ну і що ти думаєш? Бас був на місці. Так, я уже в курсі.- Бас був на місці.- Та ну?- Ага. Стояв в чохлі біля стіни. Але я помітив, що немає ноутбука. І, як виявилося, документів теж. Інше – спідня білизна, одяг, книжки, диски, журнали, зубна щітка, бритва і т.п. – залишалося на тих місцях, де Фобі їх і тримав.Я замислився. Зізнаюсь, це була для мене нова інформація.- То виходить, Фобі кудись поїхав?.. Щось я нічого не розумію.- Не ти один, — кивнув Ігрек.- Не просто поїхав, — сказав Ілля, — а саме утік. Навіть свій бас не прихопив, я вже не кажу про інші речі.Утік…- Але це іще не все, — сказав Лео досить таємничо. Ми всі подивились на нього.- Ну? — Ніхто із сусідів ту дівчину ніколи не бачив. Ні окремо, ні, тим паче, разом із Фобі. Дивно, еге ж? Всі погодились, що так, дуже дивно.- Адже, — додав Ілля, — коли зустрічаєшся із дівчиною – тобто, я думаю, що вони з Фобі були коханцями, — то коли-небудь, хто-небудь таки тебе з нею побачить. А як же інакше? Я логічно міркую?- В цьому є сенс, — сказав Ігрек.- Карочє, щось геть незрозуміле там сталося, — казав своє Лео. – Міліція не відкидає і версію убивства. Але спочатку потрібна експертиза, щоб робити хоч якісь висновки. Особисто мені ну дуже цікаво, хто така та дівчина. Чорт, Фобі й словом не прохопився про неї. А ми, врешті, були його єдиними друзями.- Значить, йому було, що приховувати, — сказав Ігрек.- Логічно.- Більше нічого? – запитав я. Лео зробив кілька ковтків пива.- На даний момент це все.- То що, у нас знову немає басиста? – звів брови Ілля.- Здається, так… — видихнув Ігрек.А у мене просто не було слів. Жах якийсь. Я все думав про ту передсмертну записку… Потік думок здавалося розмивав мої мізки.Світ-життя підходить до свого завершенняАле я переживаю не за себе, і ти це знаєш. Мені жаль тебе.Господи, що ж це таке відбувається!? Він утік… Фобі утік…Тоді у мене навіть запаморочилося в голові. Я не міг більше думати. Думати потрібно було потім… на самоті. А наразі…- Ігрек, передай мені ще пляшку.Так. Наразі я міг тільки напитися. Більше нічого.Можу сказати напевно, що саме з того вечора і розпочався, як я сам його називав, Великий Тиждень Запою (ВТЗ). Ніколи до того я не дозволяв собі напиватися більше ніж два дні поспіль. Та й до тепер, хвала Богу, тримаюся.А ось тоді… тоді я справді запив аж на цілий тиждень. Зі мною взагалі коїлось щось настільки жахливе, що іще б трохи, і певно я би збожеволів.Мене мучили нічні жахіття. Я пив, щоб позбутися їх, та це не допомагало – кошмари приходили в мої сни з однаковою періодичністю, незалежно від стану моєї тверезості.Я майже не виходив із своєї квартири. Був точно в’язень, який сам себе й утримував в неволі. Мене все дратувало, бісило, та я не міг нічого із цим зробити. Що не день, мій настрій наближався до позначки «0». В мене розвилась апатія до всього. Страшно навіть подумати, що було б далі… депресія? Якщо б я пірнув у неї – навряд чи мені б вдалося виплисти…Але, як буває, мені допоміг випадок…То ж, шановні, я розпочинаю новий розділ, який по праву можу назвати Великим Тижнем Запою.Тоді ми розійшлися кожен по своїх домівках, близько четвертої години вечора, пообіцявши один одному, що якщо хтось дізнається про Фобі щось нове, відразу розповість про це іншим. Допиваючи решту пива (близько двох з половиною літра) на подвір’ї студії, я звернувся до Ігрека, який стояв дещо окремо од всіх і палив, раз по раз зиркаючи на небо.Сам я уже був добряче напідпитку.- Про що думаєш? – запитав я. Причому, запитав я не просто так, а мені справді було цікаво. Ігрек виглядав стривоженим.- Думаю, що все завжди складається так, як ми цього зовсім не бажаємо.Я попросив у нього сигарету – Kent, — хоча й не палив. Вдихаючи сірий дим, я трохи подумав над його відповіддю. Але, не встигнувши відповісти бодай щось, Ігрек сказав – чи, скоріше, прошепотів, — наступне:- Я думаю, Фобі мертвий.- Господи… — видихнув я дим, кашляючи. – З чого ти взяв? Він знизав плечима:- Звичайне передчуття. Не більше.Я не знайшовся із відповіддю.- Знаєш, Олег, — звернувся він до мене, — в моїй голові зараз настільки суперечливі думки, що мені просто страшно… за нас усіх. Треба цим думкам дати ладу. І якнайшвидше. Якщо хочеш, я розповім тобі їхню суть, але трохи згодом, гаразд? Поки що я неготовий.- Ну добре… — Я подумав, що таки й справді сталося щось жахливе. Адже, не я один відчував це. Навіть з’явилося бажання (можливо тому що я був напідпитку), розповісти Ігреку про передсмертне послання дівчини… Але щось мене таки стримало.А потім Лео сказав:- Ну, що, розходимося? Я опинився в своїй квартирі рівно о шостій вечора. В голові гуділи бджоли. Зачинивши двері, я зостався на самоті в своїй оселі, де не було місця нічому, окрім похмурих думок. В цей вечір – і як виявиться, в подальші вечори теж, — навіть стіни і меблі видавалися мені похмурішими за небосхил на початку травня. Було нудно. Я стягнув із себе кросівки – при цьому мало не впав, — пройшов на кухню з наміром заварити собі міцної кави, щоб у голові трохи розвиднилось. Потім я збирався впасти на ліжко, та проспати аж до самого ранку.Але не так сталося, як гадалося.Особисто я дуже сумніваюся, що був тоді настільки уже п’яний, щоб мені привиділося таке. Хоча, якщо це було не видіння, не плід моєї уяви, не, в кінці кінців, біла гарячка, то постає одне просте питання: що я тоді бачив? Отже, ставлячи на плитку чайник – зелений з рожевою квіткою, — до мене донісся якийсь дивний шурхіт. Наче хтось перекладав листки паперу з одного стосу на інший. Я прислухався. Цей шурхіт не повторився, тож, взявши сірники, я розпалив другу конфорку, на яку вже хотів поставити пательню, щоб розігріти собі трохи картоплі. Їсти хотілося, а окрім саме картоплі, ковбаси, хліба та печива, нічого більше не було. Добре, що мене не нудило. Зазвичай, коли я п’яний, мій шлунок відмовляється сприймати будь-яку їжу. Сьогоднішній вечір, мабуть, був виключенням із цього правила.Я відкрив шафу зі столовим начинням, і…… і шурхіт повторився.Більше того, я чітко почув, що цей звук – постійне тасування листків паперу, — надходив із ванної кімнати.Але якого біса? Подумав я.Двері у ванну були трохи прочинені. Десь приблизно на довжину випростаного вказівного пальця. Там горіло світло.Але ж, коли я прийшов, світла у ванній не було, чи не так? Звичайно, я сумнівався. Якщо людина гарно випила, то ні про що не можна говорити напевно.- Там є хто? – про всяк випадок спитав я, стоячи на порозі кухні. Мені ніхто не відповів – і Слава Богу, — та натомість таємничий шурхіт знову нагадав про себе. Тоді мене опанували багато емоцій, більшість з яких я, нажаль, а може й на щастя, не пам’ятаю. Та напевно скажу одне – злякався я не на жарт.То ж, можете собі уявити, що я відчув, коли, врешті, прочинив двері ванної і увійшов туди. Від побаченого, я легко міг посивіти. Або отримати серцевий напад. Або збожеволіти. Одразу і назавжди.Фобі сидів у ванній, схиливши голову – кінчики його довгого волосся торкалися води, — читаючи якийсь лист. Він тримав його над водою мокрими руками і плакав. Вода була забарвлена у червонеКрові парувала. Дзеркало, що висіло над ванною геть запотіло. Я опустив погляд на підлогу, серце в мене завмерло, здавалося, навіки. На лінолеумі лежало бритвене лезо – моє лезо! – на якому блищали кілька брунатних крапельок…КровФобі, наче у розпачі, занурив одну руку в свою мокру чуприну, і от тоді я побачив жахливий розріз на зап’ястку.І читав він її передсмертне послання, збагнув я.- О Господи… — я застиг на місці.А Фобі сказав, не повертаючись до мене лицем:- Мене чекає довга дорога. Та тобі мене не наздогнати. Навіть не намагайся. Врешті-решт, все закінчиться смертю.Потім я відчув нудоту. Та мене не вирвало, ні. Здається, я знепритомнів. Перед очима потьмяніло і я упав просто на підлогу.Цим і закінчилось.Та якби й у житті все було б отак просто. Але ж ні. Такого не буває. Я і досі із пострахом згадую те видіння, хоча й пройшло вже два роки.Отямився я справді на підлозі у ванній. Потилиця кипіла біллю, наче по ній вдарили чимось важким. Пательнею, наприклад.Звівшись на ноги – доводилося триматися за стіну, щоб знову не гепнутися, — я оглядівся навколо, щоб остаточно упевнитися, де я зараз знаходжусь.Ванна була порожня. Ні Фобі зі слізьми на очах, ні закривавленої води, ні леза на підлозі.- Що це було? – прошепотів. Не знайшовши відповіді, я вийшов із ванної, щільно причинивши двері.Треба було заспокоїтись, та я не міг. Руки тряслися, як листя на вітрі. Я поглянув на годинник, було вже о пів на дев’яту. Тиша, яка зараз панувала в моїй квартирі тиснула на мої нерви невидимим вантажем. Я був дійсно переляканий! Поспіхом кинувся до комп’ютера і увімкнув музику. Потім перевірив свій мобільний, чи бува не телефонувавФобіхтось. Пропущених викликів не було. Але я навіть не знав, радіти мені із цього приводу чи ні.Напруження потроху почало спадати тільки тоді, коли я увімкнув світло у всіх кімнатах, окрім ванної. Музика теж допомагала. Але я подумав, що мабуть треба подихати свіжим повітрям. То ж, одягнувшись, я вискочив на вулицю. Хоча дощ уже перестав, все одно було неприємно. Вогко і прохолодно. Я вештався вулицями туди-сюди, намагаючись втовкмачити у свою голову те, що все побачене мною у власній ванній кімнаті, ніщо інше, як проста витівка нетверезого розуму.але ж яка жахлива…Я розстібнув куртку навмисне, щоб трохи охолонути. Глибоко вдихав повітря.«Може подзвонити Ігреку, розповісти йому про це?», — подумав я. Але так і не наважився цього зробити.Тоді ж я вирішив піти до найближчого супермаркету. Я довго блукав по ньому, вирішуючи, що мені все-таки купити. В кишені джинсів лежали сто гривень. Зрештою, вистачить не на одну пляшку…Питання – чого саме пляшку? Очі розбігалися. А зупинив я свій вибір на доволі дешевому коньяку «Шустов» з трьома зірочками на етикетці. Так. Зараз повернуся додому і буду дегустувати. Може Фобі повернеться знову, тож буде чим його пригостити, хоча він і мало п’є.Проказавши про себе цю фразу, я нервово усміхнувся. Попрямував до каси. За касою сиділа доволі симпатична дівчина, та в мене був не той настрій, щоб у повній мірі насолодитися її зовнішністю. Розплатившись за свій коньяк, я одразу попрямував до виходу. Що ж, справу зроблено.В мене почала боліти голова. Можна було зробити такий висновок, що прогулянка на свіжому повітрі не дуже мені допомогла. Та я не надто переймався із цього приводу. Зараз повернуся додому і поправлю своє здоров’я. Я побоювався тільки одного – не зустрітися там із привидом Фобі.- Ну, що за дурість? – спитав я себе вголос. Але потім згадав слова Ігрека «Я думаю, Фобі мертвий», і думка про його привид видалася мені не такою уже й безглуздою.А, все ж таки, що я насправді бачив у ванній? Боже… страх знову повернувся до мене. Ні, я не міг отак просто повернутися додому. Принаймні, не зараз. Трохи згодом. Треба іще провештатися вулицями якийсь час. Зібратися з думками чи то пак привести їх до купи.Спочатку я думав, що поводжуся як дитина. Навіть тоді, вештаючись безконечними тротуарами вечірнього Києва, тримаючи в руках пакет з пляшкою коньяку всередині, мені здавалося це проявом якоїсь слабкості… як хлопчисько, який боїться заходити до підвалу, бо одного разу йому там привидівся зловісний Троль, так і я тепер побоювався повертатися до власної квартири.Але зараз я думаю зовсім інакше. Мені дійсно було чого боятися. І цього не треба соромитись (а тоді я саме соромився визнати свій страх. Підсвідомо), бо треба бути дійсно божевільним, щоб не відступити перед істинним страхом бодай на крок…На годиннику було вже близько дванадцяти ночі, коли я все-таки повернувся додому. Видудливши між іншим майже півпляшки «Шустова». Просто на вулиці, для хоробрості. Так, щоб ніхто цього не бачив.- Фобі, ти тут? – істерично засміявся я. – Чорт забирай, де ти ховаєшся? – цей сміх тривав допоки я уже повністю не роздягнувся, і не впав на канапу в одних трусах і шкарпетках. Напівпорожню пляшку тримав міцно обома руками, щоб не дай Боже, не пролилася бодай крапля.З колонок доносився потужний бас. Я навмисне не вимикав комп’ютер, коли виходив з дому. Думав, так буде спокійніше повертатися. Світло, до речі, теж не вимикав. KoЯn грали «Bag For Me». Саме те, що мені зараз треба! З подібною музикою було значно спокійніше.«Жаль, — подумав я, — не додав у playlist якогось панку…»Що ж, наразі вистачить надпотужної альтернативи і гард-кору. Отак я лежав на канапі, потихеньку відсьорбуючи із пляшки коричневої рідини, аж поки не вирубився. Чи, як то кажуть, «не згасло світло». Моя свідомість потухла, як полум’я свічки, якщо різко дмухнути на неї.Далі був ранок. Точніше, полудень. Чи вже навіть перша година дня. Хоч убийте, але не пам’ятаю точно. Думаю, зрозуміло, чому… Та і взагалі, протягом всього ВТЗ, який я ледь пережив, мені доводилося боротися зі своєю пам’яттю. Я багато чого не пам’ятав. Особливо на ранок. Але, скажу чесно, навіть радий цьому. Бо тоді я би точно втратив здоровий глузд. А може навіть і життя. І хоча я не боявся смерті – так мені принаймні здавалося, — все ж таки, помирати отак раптово, черезФобісвої страхи, жахливі видіння та алкоголь, було якось стрьомно.Я розплющив очі. Розмитим поглядом втупився у стелю. Серце гулко билося в грудях.Щось гриміло на всю кімнату.Землетрус?? Лише через кілька секунд до мене дійшло, що це всього на всього музика, яку я, звичайно, не вимкнув учора ввечері.«First we are, ever to fall off of the earth...We must be the first ones in the world to fall of the earth»Співав Чіно Морено. Звук гітари, сокирою, розколював мою голову навпіл. Шлунок скрутило в тугий жмут. В роті було сухо, наче в пустелі. Я перекотився на правий бік, і побачив на підлозі порожню пляшку коньяку.- Чудово… — ледь вимовив я. Потім сам скотився на підлогу і навкарачки попрямував до комп’ютера. Якось там звівся на ноги – перед очима літали вертольоти – і зробив музику тихіше.Мені хотілося прийняти ванну, але з відомих причин, я не міг цього зробити. Поки що не міг.Спочатку треба випити, — подумалось мені тоді. Та сам я просто не міг повірити у це. Я все іще відчував смак гіркого коньяку в роті, від якого мене всього аж вернуло, а тут я думаю про те, щоб знову нализатися. Спозаранку.І я вирішив: спочатку вип’ю холодного пива. Так, для розминки.На кухні, поки кипіла вода в чайнику, я знову перечитав передсмертну записку дівчини – Послання – так я називав цей текст про себе. І знову я нічого не зрозумів. Анічогісінько. Тільки стало сумно, і тіло почали бити дрижаки, коли я згадав її синє, мертве лице…Хто ж ти, дівчино? Я перевірив свій телефон. Ані нових смс-ок, ані пропущених дзвінків. Набрав номер Фобі.на даний момент немає зв’язку з телефоном абонентаЩо ж, це було вже звично.А що, було б краще, якщо б він відповів? Сказав внутрішній голос. Я мимоволі хитнув головою. Поклав мобільний на підвіконня. На кухні щось засвистіло, і я здригнувся.Це ж лише чайник закіпів, ідіот! Ні, так далі діло не піде. Скоро я почну боятися власної тіні. В кінці кінців отримаю нервовий зрив і – па-па! – прощавай нормальне життя. А все через що? Через зникнення друга, незрозуміле Послання та мертву незнайомку, Царство їй Небесне.Тоді в мене з’явились думки, що, мабуть, краще передати це Послання в руки міліції. Так буде спокійніше. Нехай самі розбираються. Але… але я боявся.«Вже надто пізно, — міркував я. – Мене точно пов’яжуть за приховування доказів. Ще й чого доброго убивство припишуть… Ні, треба самому розбиратися. Або, простіше, взагалі забути про це послання. Спалити його!»Що там і казати, а думки в мене були більше ніж суперечливими.Врешті, пішов у магазин за пивом, прихопивши із собою наплічник.- З вас двадцять п’ять гривень шістдесят копійок. – Сказала рудоволоса продавщиця трохи підвищивши голос – в магазині було доволі гамірно. Я протягнув їй купюру номіналом п’ятдесят гривень із зображенням Михайла Грушевського в чудернацьких окулярах і з бородою. Продавщиця відрахувала решту. — Дякую, — сказав я. Потім підійшов до холодильника і став запихати до наплічника усі вісім пляшок «Чернігівського».Вийшовши на вулицю, переді мною постало питання: повернутися додому, чи піти деінде? Врешті-решт, я вирішив податися до берегів Дніпра. І хоча погода була не набагато кращою, ніж учора, все ж таки, було краще, ніж сидіти у чотирьох стінах. Залишитись із природою наодинці більш симпатичніше, погодьтеся? Отож, я пив своє пиво, дістаючи з наплічника пляшку за пляшкою, і дивився на каламутну воду Дніпра. Над його поверхнею стелився ледь помітний туман. Надворі й так було доволі прохолодно, а біля води взагалі зимно. Пиво також було холодне, тож я на початку замерз, як цуцик. Руки посиніли, зуби цокотіли безперестанку. Тільки після другої пляшки стало більш-менш затишніше. Я навіть присів на травичку, що до того видавалося мені просто неможливим за такої погоди.В небі кружляли граки, які своїм «кар» виводили мене із себе. Хотілося жбурнути в них порожньою пляшкою, та, нажаль, це було просто не можливо. Отак я й сидів, спостерігаючи за течією Дніпра, оглядаючи, наскільки вистачало зору, місцеві краєвиди, допоки не випив аж п’ять пляшок. Мій сечовий міхур напевно був злий на мене як ніколи. Решту вирішив «прикінчити» вже вдома. З цим, я й попрямував назад до цивілізації. Три пляшки, які зосталися, раз по раз цокотіли в наплічнику, коли я підтягував його на плечі. Тепер мені було значно тепліше. В голові приємно шуміло, хоча й на потилиці відчувалась певна важкість. Контури оточуючих мене предметів стали дещо розпливчастими. В думках панував бедлам. Я крокував до метро, думаючи про те, що два з половиною літри пива, це не дуже надійний спосіб, щоб привести їх до ладу. Та напиватися до втрати розуму, як я це зробив учора, мені не хотілося. Справді, не хотілося. Іще півтора літри у ввечері, і все. Потім баю-баю, а на ранок уже прокинуся зовсім іншою людино. Принаймні, я на це сподівався.Але ж, Бог свідок, я не знав, що зі мною трапиться у метро! Та і не міг знати… Після цього, звичайно, що мої нерви викинули білий прапор. Дали збій. Саме це змусило мене знову завітати до супермаркету й купити пляшку того ж таки коньяку, який я купував напередодні.А сталося власне ось що. Я заснув у метро. Просто відрубився, сидячі на лаві, обпершись головою об вікно. Та перед тим – коли я ще не зайшов до вагону, — мені зателефонував Лео і сказав, що від Фобі досі ні слуху, ні духу.- Та знаю, — відповів я. – Ти на роботі?- Ага… а ти, що, п’яний? – якось розгублено сказав він.- Та є трохи… прогулювався. Зараз додому їду.- Ну ти даєш… Добре. Думаю, завтра ми побачимося. Ілля казав, треба щось обговорити стосовно подальших репетицій. Напевно якийсь час їх у нас просто не буде. Ось так.- Гаразд, побачимося завтра.- O’k, — сказав Лео і поклав трубку. Я зайшов до вагону… зайшов назустріч із своїм кошмаром.Їхати мені було близько двадцяти хвилин, тож, сівши на лаву, я розслабився. Навіть вирішив подрімати трохи. Заплющив очі і… і я заснув.До того моменту, мені ніколи не снилися сни – а надто жахіття, — коли я бува засинав у автобусі, або трамваї. Той сон я із жахом згадую і сьогодні. Пам’ятаю кожну його деталь.У тому сні я знову бачив Фобі. Точніше – міг побачити. І це постійне очікування його появи й було, мабуть, найстрашнішим. Тим, що перетворювало звичайний сон на жахіття.Я сидів на канапі в своїй квартирі, і щось награвав на гітарі. Це не була мелодія з наших власних пісень. Це була своєрідна суміш із двох дуже відомих рокових пісень на кшталт «Smiles like tin spirit» нірвани, та «The Unfrogiven» металіки. Можливо, це і були ці самі пісні. Зрештою, то був тільки сон, а уві сні, як правило, можливо все.Раптом задзвонив телефон. Я підняв слухавку, і тут почалося…- Привіт, друже, як справи? – Це був голос Фобі. «Але цього не може бути, — чітко усвідомлював я. – Бо він мертвий. Фобі мертвий».- Привіт, — врешті вимовив я.- Що поробляєш? – У нього був дуже веселий голос.- Тероризую гітару… — напруження всередині мене зростало по мірі того, як я усе чіткіше розумів, що розмовляю – хто б міг подумати – із мертвою людиною.- Класно… давай я зайду до тебе зараз? Я випустив із рук гітару. Вона впала на підлогу й загуділа.- Ні! – прокричав я в трубку. – Не приходь! Не треба, чуєш? – Коли я замість відповіді почув монотонні гудки, кинувши телефон на підлогу, поспіхом прийнявся забивати всі двері й вікна дошками, якими була просто завалена підлога кімнати. Я несамовито вганяв цвяхи один за одним, крехтячи й пітніючи, аж поки не вибився із сил… молоток упав на підлогу, я відступив на кілька кроків від останнього, забитого мною, вікна і… побачив таке, чого бути просто не могло – весь молоток був вимазаний у кров.- Господи… — я підняв руки до лиця і на них також була кров. Густа й червона, як стигла вишня.- Олег… — пролунав голос зі спальні, — допоможи мені, Олег…За лічені секунди я опинився там, де, на ліжку, стікаючи кров’ю, лежав Ігрек.- Хто зробив це із тобою? – сказав я. – Це був Фобі, так? – Але замість відповіді Ігрек, з останніх сил, підняв руку із випростаним вказівним пальцем. Він показував кудись мені за спину і лице його перекошувала гримаса жаху.Коли я вже хотів обернутися назад, то відчув різкий біль в області серця, від якого власне й прокинувся. Чи отямився, чи повернувся із того світу – називайте як завгодно. В одному я певний на сто відсотків – я закричав. І в тому моєму крикові не було нічого людського. Я перелякався мало не до смерті. Навіть наплічника випустив із рук, добре, що хоч пляшки залишилися цілими. Пасажири, які сиділи поряд, відсахнулися від мене, наче від хворого на чуму.Я зіскочив з вагону на наступній же зупинці, хоча мені потрібно було вставати аж через дві. Коли я, пройшло мабуть хвилин двадцять, став потроху приходити до себе, страх як захотілося пісяти. Сечовий міхур аж скрутило від бажання якнайшвидше випорожнити його. То ж я хутчій побіг на пошуки туалету. А у самого в голові продовжували вертітися картинки із власного сну: закривавлений молоток, голос начебто мертвого Фобі, передсмертна агонія Ігрека, постійне відчуття надприродного страху. Хвала Богу, ці самі картинки були не надто чіткими, мабуть, через бажання помочитися. І хоча тоді я був, ну ніяк не настроєний на будь-які веселощі, все-таки це припущення видалося мені досить-таки кумедним. Та, нажаль, більше приводів для тих чи інакших жартів, у мене не було. Навіть думок ніяких не було, можете мені повірити. Бо повернувшись додому – уже ледь тримаючись на ногах, я просто відключився. Якось там дійшов до канапи, упав на неї, і відключився на решту дня й цілу ніч. Отямився тільки о десятій годині ранку вже наступного дня.Розплющив очі – в голові порожньо, мов у святкового гарбуза на Геловін, — й відразу перед очима з’явились темні кола. Стеля почала розпливатися, набувати зовсім іншої форми. Вона то опускалась донизу, немов намагаючись розчавити усього мене, то навпаки – зникала десь у піднебессі. Була б тоді ніч, а не день, я би непевно зміг і зірки побачити. Що там і казати, а прокидатися було набагато важче, ніж напередодні. Просто уявіть собі, що ви після дуже тривалої перерви, на совість потренувалися у тренажерному залі. А потім, на ранок, усі м’язи тіла буквально «кричать» від болю. Ось приблизно таке відчував і я.Я думав, моє серце не витримає такого навантаження – настільки несамовито воно калатало. Та я, на диво, досить швидко отямився. Достатньо було лише згадати кожний із моїх жахливих снів. Спогади про них, вчепилися у мене своїми гострими пазурами, як пазурі лева впиваються у плоть африканського буйвола під час полювання.- Чорт, — буркнув я. Всі ті потворні образи, від яких аж скручувало усі нутрощі, в одну мить заповнили мою свідомість і дали волю препоганим думкам.- От чорт, — знову буркнув я. Від них тепер так просто не втечеш. Треба було негайно робити щось. Вживати якихось заходів, поки мій мозок не вибухнув від усього цього скупчення незрозумілостей. Але я ніяк не міг скумекати, що саме мені потрібно зробити.Ти мов на мінному полі, говорив внутрішній голос, один хибний крок і все. Та навряд чи тебе поховають із почестями.Холодний душ допоміг дещо розслабитися, хоча й неповністю. Відкривши свого наплічника, я здобрів там дві пляшки пива, які зосталися ще з учора. Відніс їх до холодильника, щоб трохи остудити. Але я чітко усвідомлював одне – якщо осушу хоча б одну із них, — не мене чекає та ж сама участь, що й напередодні. Що ж, у мене хоча б був час подумати над цим питанням. Принаймні, поки холонуло пиво.Незважаючи на досить серйозне похмілля, хотілося їсти. Шлунок красномовно свідчив про це своїм урчанням. Мабуть, це було тому, що за учорашній день, я їв тільки один раз. Та і то поспіхом, на ходу. Тож я почав ритися в холодильнику в пошуках їжі.- Мда… — промовив я, обстеживши нутро холодильника на предмет чогось їстівного. Як то кажуть, «миша повісилась». Ну, і що робити тепер, розумнику? Та довго думати над цим питанням мені не прийшлося, бо в цей самий момент задзвонив мобільний телефон.Я підняв слухавку:- Ало?- Чорт, де тебе знову носить? – голос Лео. – Я вже втретє дзвоню.А я вдруге напиваюся, як свиня! — істерично заволав внутрішній голос.- Та спав я.- Ну й голос… Ти шо знову п’яний?- Уже ні, — сказав я і подумав, що пляшки пива в холодильнику певно вже охолонули.- Карочє слухай… о четвертій збираємося на студії. Зможеш прийти?- Звісно, — відповів я.- Гаразд, — сказав Лео і, помовчавши, додав: — Якась темна смуга для нашого гурту, згоден?- Так. Щось таке є.- Безглузде питання, але… але від Фобі так нічого й не чути? Не телефонував він тобі часом? Нє, він заходив до мене у гості. Забив на смерть Ігрека молотком, а потім перерізав собі вени у ванній.Я ковтнув.- Ні, не дзвонив. – Було чути, як Лео зітхає.- На студії о четвертій.- Не забуду, — сказав я, кладучи слухавку. На дисплеї висвітилося повідомлення: пропущенні виклики: 3. Це дзвонив Лео, як власне він і казав.Я подивився на годинник: о пів на дванадцяту. Потім пішов до спальні, узяв у руки Послання, і довго вдивлявся у текст, начебто там можна було розгледіти якусь картинку.Чи доводилось (тобі) коли-небудь чути, що в момент смерті, людина згадує усе своє життя? Я не можу жити далі із цим. Якщо вже руйнуєш, то руйнуй і надалі. Себе, себе, себе…Лисичанськ подарує мені частинку себе. Себе з минулого.- І що це, в біса, повинно означати? – нервував я, бо ніяк не міг второпати суті цього тексту. Ба навіть підтексту.Зізнаюся, зараз мені трохи дивно, чому я одразу не приділив належної уваги саме ось цьому реченню: Лисичанськ подарує мені частинку себе. Себе з минулого. Адже, чорт забирай, Лисичанськ – це, врешті-решт, місто на сході України! А Фобі казав, що він звідкись зі сходу…Наразі ж, я до цього не докумекав.Випивши пляшку «Чернігівського», я чітко визначив для себе дві речі:1. Поділитися своїми думками – показати йому Послання – з Ігреком.2. Або взагалі знищити Послання, забувши про все.Коли у відро для сміття полетіла вже друга пляшка, я подумав:«Бо інакше, я втрачу розум. Не більше, не менше».Раптом з’явилося бажання пограти на гітарі, та, згадавши про сон у вагоні метро, одразу зникло. Від випитого пива відчуття голоду тільки посилилося. Тому я вирішив, поки є час, прогулятися до супермаркету.Ні, цього разу коньяк «Шустов» із трьома зірочками на етикетці, я вирішив не брати. Натомість вкинув до кошика інший коньяк – «Таврія». Те ж, не з дорогих, що власне мене й хвилювало. В голову прийшло дурнувате прислів’я: «Дешева рибка, та гірка юшка». Що ж, якщо і так, я не надто буду засмучуватись. Тим паче, я не дуже великий шанувальник цього напою. Він потрібен мені лише для того, щоб забутися. Щоб не бачити снів і не чути ніяких голосів. Надто, які надходять із ванної кімнати… де сидить Фобі, та читає Послання своєї коханки/коханої, а кров цівкою тече по його зап’ястку, забарвлюючи теплу воду в червоний колір.КровЯ глибоко вдихнув та відкашлявся. Оце так, мені уже ввижається бозна що навіть у супермаркеті! В місці, де повно людей! А що тоді казати, коли я опиняюсь із самим собою наодинці? Потрібно було сконцентруватись на покупках, що я і зробив. Врешті узяв хліба, ковбаси, кілька бляшанок консерви, літрову пляшку того ж таки «Чернігівського», ну і, звісно ж, коньяк «Таврія». Із цим і повернувся додому, щасливий як дурень.«Так, — подумав я і засміявся, — вдень із привидами миритися ще можна»- Гей, Фобі, ти тут? А жаль… тут по тєлеку класні кліпи крутять. Тобі б сподобалися… хе-хе.Отак я й провалявся на канапі, дивлячись телевізор та попиваючи пиво, до третьої години, аж поки мені не потрібно вже було збиратися на репетицію. Чи радше – збори. Бо репетиції як такої бути просто не могло. Наразі все заглухло. Мабуть – та й не мабуть, а точно – запис нашого другого альбому доведеться відкласти на невизначений термін.«А все через що?» – питав я себе. Та відповідь насправді була не такою простою, як могло здатися на перший погляд.Я із сумом подивився на свою гітару, що стояла в кутку кімнати. Вже й не пам’ятав, коли востаннє прямував у студію без неї.Той день я запам’ятав надовго. Було доволі прохолодно. Цілком можливо, що ввечері міг бути легкий морозець. Я поплентався до зупинки, прихопивши із собою напівпорожню пляшку пива. Хвилин десять почекав маршрутку, а потім взагалі вирішив іти пішки. По дорозі купив іще одну півлітрову пляшечку (тепер уже «Львівського) і випив її, що називається, до останньої краплі.- Нехай друзі пробачають, — сказав я і засміявся.Коли я врешті добрався до місця зустрічі – я думав, що прийду останній, — виявилося, що я прийшов чи не найперший. Прочинивши двері, побачив тільки Іллю, який сидів за своєю барабанною стійкою «TAMA». Лице в нього було похмуре як ніколи.- Привіт, — сказав він і кивнув убік столу, на якому стояли кілька літрових пляшок пива. – Пригощайся. У нас буде довга розмова.Я мимоволі посміхнувся, і потягнувся за черговою (для себе) пляшкою.Та, як виявилося, розмова наша була не такою й довгою, як можливо хотілося Іллі, та й решті хлопців. Прийшли всі, окрім Ігрека.Ми чекали на нього битих дві години, а можливо навіть і того більше. Телефон у нього не відповідав, тому хлопці помітно нервували. Я, звичайно, також. Не подобалося мені все це. За цей час, Ілля уже два рази ганяв за пивом. Я знову був напідпитку. Уже вкотре. Час тягнувся повільно, мов черепаха. Розтягувався, як жувальна гумка, яку жуєш занадто довго. Справа, яку ми збиралися обговорити на цьому своєрідному зібранні, без Ігрека, втратила свій сенс.- Ну, і що будемо робити далі? – сказав Ілля. – Не будемо ж ми сидіти тут отак і чекати на друге Пришестя? – почувся дзвін пляшки об пляшку.- А є якісь пропозиції? – звів брови Лео. І тоді Ілля скипів:- Так, чорт забирай, є! Мене, наприклад, вже дістала подібна байдужість до нашої спільної справи! Запис альбому зірвати хочете? Давайте. Давайте взагалі розгонимо весь наш гурт до дідька! Бачу, декого музика перестала цікавити зовсім. Ми навіть зібратися вже не можемо. Поговорити нормально. Це я вже про репетиції мовчу.Раптом запала тиша. Звичайно, Ілля був правий. Те, що відбувалося за лаштунками «Ритуалу», не могло не хвилювати кожного з нас. Це я можу сказати точно. Ось тільки мене, якщо чесно, на той час турбувало дещо інше. Думаю, ви здогадуєтеся, що саме. І це зникнення Ігрека посіяло в моїй душі нові страхи, нові переживання.- Так, — сказав Лео. – Фігово виходить. А я піднявся зі стільця і мовив своє:- Хлопці, вибачте, та мені щось зле… я напевно піду… вибачте. – І з цими словами попрямував до виходу.- Ну ось, будь ласка, — приснув Ілля, — іще один дезертир. – Та, мабуть, вигляд у мене й справді був кепський, що Лео став на мій захист, за що я йому дуже вдячний; він єдиний знав про мій запій, але ніякого невдоволення із приводу цього не виказав.- Та залиш ти його, — сказав тоді Лео. – Не бачиш, йому препогано.- Побачимося, — проказав я, й вийшов із кімнати. Про що тоді говорили, залишившись на одинці, Лео з Іллею, навіки залишиться загадкою.Опинившись надворі, я глибоко вдихнув прохолодного повітря, щоб хоч трохи охолонути. Мене лихоманило. Всередині все палало невидимим вогнем, а футболка прилипала до спини, наче я пробіг дистанцію у кілька кілометрів. У думках панував справжній абсурд. Я й досі чітко пам’ятаю ті образи закривавленого молотка та скаліченого (забитого до смерті!) Ігрека…він убив його. Фобі убив його. Так само, як і ту дівчину. Повісив у власній квартирі, а потім… а потім…Я витяг мобільник із кишені, та набрав номер Ігрека.Жахливе почуття déjà vu, не очікувано, мов ляпас, розквітло у моїй свідомості, коли оператор сказала: на даний момент немає зв’язку з телефоном абонента…І тоді я вирішив: зараз же їду до Ігрека. Із цими думками й пішов на зупинку.А що, як Ігрек насправді мертвий? Думав я. Мало того – убитий. І я знову буду перший, хто побачить тіло небіжчика.А коли ти зазирнеш у ванну, — сказав внутрішній голос, — то побачиш там, на підлозі, Послання. Так, так. Те саме Послання.Я аж здригнувся від цих думок. Якийсь чоловік, що стояв поруч зі мною на зупинці, сказав:- Що, змерзли? Доволі зимно зараз. – А я тільки кивнув йому у відповідь.«Якби ж то змерз, — подумав. – Якби ж то».Потім під’їхала маршрутка, я сів на вільне місце біля вікна, і просидів отак, дивлячись на вулиці, проспекти, дороги, аж поки не прийшов час виходити.- Куди прешся, придурок? – почув я іззаду, коли вже виходив із маршрутки, але так і не зрозумів, кому це було адресовано – мені, чи комусь іншому? Піднімаючись сходами – квартира Ігрека знаходилась на п’ятому поверсі, — мене починав охоплювати страх. Я думав: «А що, як…»Подзвонив у двері й став чекати. Секунди тяглися безконечно. Нерви все накручувалися й накручувалися… я чекав. Нарешті двері відчинив Ігрек – мене одразу вразив його погляд: холодний як крига, та печальний, — і кивком голови запропонував мені зайти. У мене з’явилося таке відчуття, що він чекав на мене.- Ти один? – запитав я, на що Ігрек тільки гмикнув.- Кави, чи чогось міцнішого? – його голос пролунав із кухні, а я тим часом роззувався. В квартирі тихо грала музика – гурт «7 раса».- Можна й міцнішого, — я увійшов до кухні. Ігрек засміявся і сказав, що ні на мить у цьому не сумнівався.- Правда, я уже дещо випив.- Бачу, — сказав він, і налив у чарку горілки. Мені й, звісно ж, собі.Я ніяк не наважувався запитати, що сталося, чому він не прийшов на збори, аж поки Ігрек сам усе не розказав.- Кепські справи, — почав він. – Душа Фобі ніяк не заспокоїться.Від цих його слів, я відчув неприємний холодок між лопатками.- Що ти маєш на увазі?Ігрек подивився на мене так, ніби бачив мене наскрізь. Так, ніби заглянув мені в самісіньку душу. І від цього його погляду, мене пробрав мороз.- У мене знову було видіння.я думаю, Фобі мертвий, згадав я слова Ігрека, які він казав кілька днів тому.Зізнаюся, мене вони анітрохи не здивували. Можливо, думав я, мої сни це теж своєрідні видіння. Можливо, ми обоє відчували щось, про що боялися говорити вголос. Можливо, це було відчуття чогось потойбічного, того, що не піддавалося здоровому глузду. Але що це було таке, напевне не знав ніхто. Ні я, ні Ігрек.Тоді, наливши іще по одній чарці горілки, Ігрек продовжив:- Щось тримає його у цьому світі, точніше – його душу. І вона дає про себе знати подібними видіннями.- І снами?Ігрек кивнув.- Але ж ні Лео, ні Ілля, не скаржилися на подібне. Чому душа Фобі, якщо це справді так, дає про себе знати тільки нам з тобою? На це Ігрек тільки знизав плечима і сказав «не знаю».- Тут може критися що завгодно, — додав він, трохи помовчавши. – І енергетика, і спорідненість душ і бозна що ще.- Спорідненість душ?- Угу.Я довго розмірковував над тим, розповідати Ігреку про Послання дівчини, яке я знайшов у Фобі вдома, чи, все ж таки, ні. Щось мене таки стримало. Можливо, страх, а можливо й дещо інше. В кінці кінців, я порадив Ігреку увімкнути свій телефон і зателефонувати Іллі, або Лео, пояснити, чому власне він не з’явився сьогодні на збір.А на останок я сказав:- Щось ми зарано поховали Фобі, тобі не здається?Ігрек не відповів нічого. Я розвернувся і пішов з його квартири у препоганому настрої. Мені було плювати на все. За великим рахунком і на себе самого. Хотілося розчинитися серед натовпу, забутися алкоголем, узагалі – зникнути. Раз і назавжди. Ось такий був у мене настрій, коли я човгав по мокрому від дрібного дощу асфальту, понуро опустивши голову та дивлячись собі під ноги.Незважаючи на те, що я був уже добряче напідпитку, повертаючись додому із квартири Ігрека – такої ж самотньої, як власне моя, — міг, на свій превеликий жаль, логічно мислити. Думати й робити якісь висновки. Як же мене діставало це! Ну хоч на стіну лізь, їй Богу! Пари спирту, що мандрували по моїм судинам, ніяк не хотіли мені допомагати. Не могли на якусь, хоча б мізерну, нікчемну мить відключити мою свідомість. Або просто перемкнути її на щось інше – жінок, наприклад, — щоб я постійно не думав про Фобі, мертву дівчину та її Послання!«Мабуть, треба випити іще», — міркував я. Хоча й зовсім забув про ту пляшку коньяку – «Таврія», — яку купив сьогодні, вештаючись супермаркетом. Тому став ритися по карманах у пошуках грошей, які я врешті й збирався витратити на випивку. Дивно, але про свою роботу, яка, слід зазначити, приносила мені левову частку прибутку, я згадав тільки тоді, коли почав копирсатися в кишенях своїх куртки та джинсів.- Здається, влип… — вимовив я, в кінці кінців намацавши якусь там купюру.Як виявилося згодом, я справді влип. Зрештою, мене потім і звільнили. Ось так. Але, як я й казав, то було згодом. Наразі ж, я думав, що все обійдеться, подзвоню керівництву, скажу, що захворів. Не біда. Повинно спрацювати. Врешті, я працював на приватного власника, тож зможу домовитися.Та де там! Прийшовши додому, про все про це я й не згадав. Достатньо було лише переступити поріг власної квартири, як мій, і до того кепський настрій, взагалі перетворився на щось жахливе. У мене розвинулась апатія практично до усього. Стіни, долівка й стеля тиснули на мене, заважаючи нормально дихати. У мене вистачило наснаги тільки на дві речі: По-перше, я увімкнув комп’ютер, та загнав у «вінамп» усю музику, яка тільки була на жорсткому диску. По-друге, упавши горілиць на канапу, я відкрив пляшку «Хлібного дару» і почав пити цю, обпалюючу горло, рідину, поки голоси в моїй голові не замовкли, а я не відключився. Перед тим, зазначу, дбайливо закрутивши пробку на пляшці.Два дні я не виходив із дому проводячи, так сказати, своє дозвілля саме таким чином – напиваючись до відключки. Потім спиртне – це я уже мовчу про їжу, — у моєму домі закінчилося, що власне змусило мене вийти на вулицю, і я покрокував до найближчого ларька за пивом.Господи, мене беруть дрижаки, коли згадую ті жахливі дні! Навіть голос ось затремтів. Думаю, й ви це відчули, правда? То ж, купивши кілька пляшок, я повернувся до свого барлогу. І тільки-но я відкрив одну із них, у двері подзвонили. Чомусь моє серце одразу забилося частіше, і мене почало трусити від страху. Я довго не відкривав дверей – навіть не підходив до них, сподіваючись, що той, хто дзвонить, піде.Врешті-решт, на мою прикрість, так і не дочекавшись цього, я відчинив двері.На порозі стояли Лео та Ілля. Останній курив, якось підозріло дивлячись на мене.- Ну й вигляд у тебе, — нарешті сказав він, випускаючи з рота сірий дим. – Ти наче в чорта у дупі побував.Лео до сих пір мовчав. Мене вразив його погляд – дуже сумний, ба навіть приречений.- Заповзайте, — сказав я. – Тільки збирався пивця попити… на вас чекав, — спробував пожартувати я, та, вочевидь, не кращим чином.- Бачу, ти тільки цим і займаєшся останнім часом.Я не відповів, вирішив промовчати. Зрештою, так воно і було.- А із телефоном що?- Га? – не зрозумів я.- Твоя труба ще з учора німа, мов Герасим.- Ааа… — протягнув я, — мабуть акумулятор здох.Лео та Ілля розмістились на канапі, а я сів на стілець біля комп’ютера. Голова просто розколювалася навпіл, що мені доводилося мружити очі.- Із Ігреком така ж біда, — сказав Ілля. – Днями сидить вдома, щось на зразок депресії у нього. Та він хоча б не п’є. Що відбувається із вами обома, га? Ти можеш мені пояснити? Спочатку я й не знав, що відповісти. Це було жахливо.- Я зараз, — сказав я, піднімаючись зі стільця. – Треба випити. Голова розколюється просто…Тут нарешті заговорив Лео. Він зупинив мене, схопивши рукою за зап'ясток, коли я проходив повз нього, йдучи на кухню по пиво.Він сказав:- Може годі, га? Тобі не здається, що вже досить бухати. Пора зупинитись. – Від цих його слів я вмить відчув якусь гіркоту в роті. Може це було тому, що він казав правду? А Ілля додав:- Випий краще аспірин, — він поліз рукою до кишені, і дістав звідти пластинку білих пігулок. – Ось, візьми.У цей момент, я ледь стримував сльози, уявляєте? Мені стало так гірко, так боляче, що хотілося кричати. Я взяв пігулки й повернувся на своє місце біля комп’ютера.- Невже це все через зникнення Фобі? – запитав Ілля. Я кивнув головою, не в силах вимовити і слова.- Що ж, нам усім не легко, — сказав Лео, — але ж… але ж не можна так вбивати себе. – Він трохи помовчав, зітхнувши. – Та менше з тим, — продовжив він. – Ми тут з Іллею порадилися – вас із Ігреком днем з вогнем не відшукаєш, — і вирішили, що до грудня нам краще припинити будь-яку діяльність «Ритуалу». Репетиції, запис альбому і тому подібне. Це, по-перше. – Лео уважно подивився на мене, вочевидь, для того, щоб побачити мою реакцію.Я сидів мовчки.- А, по-друге, — вів далі він, — якщо у грудні ми знову не знайдемо часу, щоб зібратися усім разом, то, думаю, кожний із нас буде вільний шукати собі інший гурт. «Ритуал», напевно, помре.- Як це не сумно звучить, — взяв слово Ілля, — але, дивлячись на те, що відбувається сьогодні із тобою, Ігреком, я вже не кажу про Фобі, то усе йде саме до цього. До розпаду гурту. – Після цих слів Іллі запанувала тиша. А потім я сказав:- Піду наллю собі води, запити пігулку. – Повернувшись із кухні, я уже не став сідати, а так і лишився стояти посеред кімнати, дивлячись на своїх друзів.- Прекрасно вас розумію. Зникнення Фобі дійсно підкосило мене… вже не знаю, що там із Ігреком… Мені потрібен час зібратися. Зараз нічого не можу сказати напевно. – І я замовк.- До грудня ще більше місяця. Потрібна поміч – ми завжди раді допомогти, ти ж знаєш. Не треба зачинятися у собі. Це не вихід.- І ще одне… — Лео поліз до свого наплічника, та дістав звідти якийсь зошит. – Я уже й забув за нього. Забув, що Фобі колись давав мені його. Можливо, це тобі якимось чином допоможе, — Лео легенько посміхнувся: — Тримай.- Аааа… пам’ятаю, — для мене це справді був сюрприз. – Старий зошит Фобі із його віршами.- Так. Але там і малюнки є, ноти, нотатки якісь. Він привіз цей зошит із собою, коли приїхав до Києва.- Так, так… хех, як це було давно. – Ви не повірите, та цей старий, потертий зошит у клітинку навіть додав мені настрою.- Ну от, — сказав Ілля, піднімаючись з канапи. – Тепер треба Ігреку мізки промивати. – І він засміявся. Я теж, хоча й від цього у мене голова розболілася ще дужче.- Давай, приводь себе у порядок. Дзвони, може підемо кудись ввечері. Нам усім треба відпочити. Розвіятися, так би мовити.- Що є, то є, — підтвердив я.- Гітару давно до рук брав? – сказав Лео.- Уууу…- Давай, займайся. А з Фобі… з Фобі якось воно буде. Врешті, це ж не кінець світу. Коли вже хлопці пішли, а я зачинив за ними двері, таким чином знову опинившись наодинці зі своїми страхами, мені в голову прийшла думка про те, що все, що тут зараз відбулося – наша із хлопцями розмова, — було тільки сном.«Ні, не піддавайся цьому, не дозволяй їм знову вчепитися у твій мозок!»І хоча було важко, я все ж таки, зміг це зробити. Не без допомоги алкоголю, але уже не напиваючись до втрати свідомості. Нарешті! Ось у такому ритмі й пройшли іще три, останні, дні мого Великого Тижня Запою. Я пив, але не втрачав голову. А після того, як я натрапив на один запис у зошиті Фобі (це був той самий випадок про який я казав, пригадуєте? Він врешті й змусив мене поставити останню крапку в моєму оповіданні під назвою «Пияцтво»), вирішив діяти. Точніше, до мене таки дійшло, що уже давно потрібно діяти! І цю саму істину відкрив мені один єдиний запис. А остаточно переконав мене в тому, що потрібно починати ворушитися – хто б ви думали? – Ігрек. Причому одним тільки реченням. Він сказав: «Є новини про покійницю». І я уже знав, що робитиму далі… Тож, хочу сказати одне: спасибі тобі, друже! Це був ранок п’ятниці 24 жовтня. Між іншим, вже третій день, як я залишився без роботи. Мене, чорт забирай, звільнили, а я так і не зміг знайти якогось пояснення моїй недисциплінованості, не зміг домовитися із керівництвом (як колись думав), не зумів знайти компромісу.Але, скажу чесно, я не надто переймався цим. Певні кошти у мене були, на деякий час повинно було вистачити. А до того, як вони закінчаться, я все ж таки збирався підшукати собі іншу роботу. Навіть були варіанти.Я прокинувся – подумати тільки! – від почуття голоду. Думав, що здатен буду зжерти цілого кабана. Та, на превеликий жаль, в холодильнику моєму були тільки сосиски та майонез. Навіть за хлібом прийшлося бігти. Коротше кажучи, в мене вийшов не сніданок як такий, а скоріше подоба на сніданок. Своєрідне студентське їдло, яке ці «вічно молоді й вічно п’яні» дівчата та хлопці, споживають на перервах.Отже, заморивши таким чином черв’ячка, в мене з’явилося непоборне бажання пограти на гітарі. Боже, скільки вже часу я взагалі не брав цього інструмента до рук? Два тижні? Три? Хоч убийте, але не пам’ятаю. В голові навіть з’явились деякі малюнки гітарних партій. Але натомість, щоб перевести ці малюнки у ноти та програти, я взяв зошит з віршами Фобі й почав награвати ті мелодії, які були записані там, на білих аркушах паперу.Приведу кілька його віршів, які сподобались особисто мені: СудзумушіСлізьми стікають роси по гілкахДесь близько чути судзумуші співТам травнем дихає життя, а у степах блукає вітерЙому не треба слів. Цей спів, народжений природою у снахБринить у серці кольоровою струноюКоли любов виблискує в твоїх очахТоді живу і я. Тоді я знов з тобою…Це мій улюблений. Ось другий: Коли ти сам.Коли ти сам, ти вже не хочеш жити.Прокльонів мало, та забагато каяття.Коли ти сам, ти думаєш себе убити.Навік піти із цього божевільного життя.Коли ти сам, ти думаєш про те коханняЯке померло вранці навесні.Твій сум – це найстрашніше покарання.Знайдеш себе ти мертвим уві сні.І нарешті третій:***П’ю кров свою, як п’ю вино з бокалу.Не чую я пульсації думок.Не пам’ятаю я лиця овалуЯкий я власноруч перетворив на кровоток.І ось тепер гаряче полум’я стікає.На дотик я відчув липкий потік.Ну ось і все, моє життя минає.Я встигнув це зробити – не зволік.- Оце лірика, — промовив я сам до себе. – Здається, сльози аж капають з рядків… — Отак я провозився з його зошитом, та зі своєю гітарою майже три години! Провозився іще б стільки ж, можете мені повірити, але тут я натрапив на один запис, який змусив мене над дечим замислитись. Це спочатку. А потім моє серце в одну мить стислося від жаху. Розуміння того, що…Лисичанськ подарує мені частинку себе. Себе з минулого.… Послання, яке я знайшов у ванній, не дівчини, а саме Фобі, змусило все моє єство по-справжньому запанікувати; страх просочувався крізь усі пори мого тіла.- О Господи! – я аж підстрибнув на місці від хвилювання. Мало не випустив із рук гітару.Мені ніколи не було так добре, тут, із тобою, як вдома, там, у Лисичанську.Саме таким був запис. Під ним була намальована галявина, на якій паслись коні, а замість сонця, в небі, висіло серце.Я думаю, Фобі мертвий…Його душа ніяк не заспокоїться.Я скочив з місця, що називається галопом, помчав у спальню. Узявши Послання (передсмертну записку??), помчав назад. Зрівняв почерки. Так, паста різна, так, були деякі відмінності, але все одно не значні. У тому, що це писала одна й таж людина можна було і не сумніватися. Я не знав, що думати.- Святий Ісусе, — вимовив я. Занурив руку в свою чуприну і повторив: — Святий Ісусе…Лисичанськ – місто на сході України.…він приїхав звідкись зі сходу…Мені ніколи не було так добре, тут, із тобою, як вдома, там, у Лисичанську.Просто голова йшла обертом. Думки нахабно лізли в голову, як мурахи на грудку цукру. До щелепи хтось немов прив’язав якийсь вантаж – вона постійно відвисала.Але, що ж ти хотів ЦИМ сказати, друже?? У цю мить задзвонив мобільний. Я не бажав брати слухавку, але це був Ігрек. Тремтячою рукою, я натис на кнопку виклику.- Привіт, — сказав він.- При- віт.- Є новини про покійницю.- Що?? – Зізнаюся, це було занадто! Я не знав, куди себе подіти від тих емоцій, які переповнювали мене в цей момент.- Ігор… — а я назвав його саме Ігорем, не Ігреком – давай я тобі передзвоню… давай?- Ну гаразд.Поклавши слухавку, мені одразу захотілося напитися, закурити та Бог знає, що зробити іще. Та я не піддався ні першому, ні другому, ні примарному третьому…Трохи заспокоївшись, заваривши міцної кави, увімкнувши легенький джаз, я усівся на кухні біля вікна, і мене захопили роздуми.Що ж це виходило? Фобі написав це Послання, вочевидь, адресоване тій дівчині, а сам безслідно зник. Що такого страшного в тому Посланні було для дівчини, що змусило її повіситись? Причому в такий жахливий спосіб… Невже це справді означало, що Фобі збирався покінчити із собою? І дівчина, зрозумівши це, зробила теж саме. Такі собі Ромео і Джульєтта. Але чому? Що за дурість? Я не розумів. І хто вона така – та дівчина? Ким вона була для Фобі? Яку таємницю так старанно приховував Фобі? Навіть від нас. Навіть від мене… Я не розумів.Перед тим як передзвонити Ігреку, подумав:«Цікаво, яким поїздом можна доїхати до Лисичанська?»Ви напевно правильно здогадались, що я збирався зробити. На той момент, я уже твердо знав чого хочу.- Кажи, друг, що там нового?І Ігрек почав говорити: — Слухай. Звуть її Олександра Новак. Вона студентка другого курсу університету імені Тараса Шевченка, факультет філософія. Жила з батьками десь в районі Хрещатика. Є менший брат Богдан, який навчається у школі… десятий клас, здається. Вела, як то кажуть, тихий, мирний спосіб життя. Шкідливих звичок не мала. Займалася танцями. Це зі слів батьків. Її однокурсники всі в один голос заявляють, що так, Олександра була доволі замкненою в собі дівчиною, мало з ким спілкувалася. Навіть зі своєю групою нікуди не ходила, коли ті бувало збиралися на ту чи іншу вечірку, або пікнік. Завжди казала, що почуває себе у подібних місцях, де багато людей, хоча й знайомих, не досить затишно. Їй краще побути на одинці, книжку почитати.У неї була одна-єдина подруга, Оксана Чиж, вона працює медсестрою в лікарні № 5, що по вулиці Котельникова, але Оксана нічого нового не розповіла. Майже теж саме, що і однокурсники Олександри. Каже, що вони вдвох любили посидіти у когось із них вдома, фільми подивитись, останні музичні та книжкові новинки обговорити, пили чай, та в інтернеті «сиділи». Каже, що Саша – так вона її завжди називала – любила розповідати їй про усілякі філософські вчення; висловлювала власні думки з приводу тих чи інших філософських питань – у чому сенс життя, наприклад.Але ніхто, підкреслюю, ніхто й словом не прохопився про те, що в неї є хлопець, або ж просто друг. Навпаки, всі тільки заперечливо хитали головами. На питання, чи коли-небудь згадувала вона ім’я Євгена Вирова, робили очі в п’ять копійок і тільки хитали головами. Рідні взагалі були шоковані, коли дізналися про вбивство – про самогубство вони й слухати не бажають — Олександри, та ще й в квартирі зовсім незнайомого їм юнака. Для них це був справжній жах. Не такий, який описують деякі письменники у своїх творах, а реальний. Жах на кшталт голодомору 33 року, або ж Другої Світової війни; жах, що панував у свідомості людей під час епідемії бубонної чуми в Лондоні 1665-1666 років; це був той самий жах, яким просякнуте все наше життя. Життя як таке. Справжнє. – Після цих слів Ігрек замовк. Витримавши невеличку паузу, він додав: — Наразі це все.- Господи… де ти розкопав цю інфу? — запитав я.- А тобі чи не все рівно? Я мусив визнати, що так, мені й справді було однаково. Тож, більше я з подібними питаннями до Ігрека не чіплявся.- То Олександра Новак кажеш… вона, що, полька?- Так. Живуть тут, в Києві, здається з шістдесятого року.- Я би все-таки особисто хотів поспілкуватись із її подругою… як там її, Оксана Чиж, так? — Ага.- Нагадай в якій лікарні вона працює? Я зараз запишу в телефон.- Вулиця Котельникова, 11. — Сказав Ігрек. – Та не думаю, щоб від цього була хоч якась користь.- Побачимо, – сказав я. Потім, розпорощавшись з Ігреком – ми домовились зустрітися завтра по обіді, — я, сівши на канапу, ще раз прокрутив у голові отриману інформацію.Мене непокоїла одна річ: якщо Фобі живий, просто десь переховується – у рідному місті, наприклад, — то його свобода опиняється під загрозою. Адже рано чи пізно, його все рівно знайдуть. Правоохоронні органи, зрештою, здатні й не на таке. І цілком можливо, що його можуть звинуватити саме у вбивстві Олександри. Єдиним доказом його невинності є це Послання, написане його власною рукою. Але чи доказ це тепер, коли я вже півмісяця тримаю його в своїй спальні? Чи матиме воно якусь вагу потім?«Господи, — подумав я, — не можу повірити у те, що став злочинцем! Переховую в себе речові докази!»Навіщо я взагалі забрав те Послання?? Але справу зроблено. Уже надто пізно замислюватися над подібним.Ось і виходить, що через мій вчинок, під загрозу стала свобода Фобі. Звісно, теоретично, адже невідомо, чи живий він взагалі… хоча факт залишається фактом. Звичайно, можна було робити багато припущень, підставляти ті чи інші варіанти, але… але наразі в цьому не було сенсу. Для мене.- Треба про все дізнатися, — сказав я уголос. – І якнайшвидше. А потім робити остаточні висновки. – Це здавалося мені цілком логічним.Я зважив всі мої збереження, прикинув, що на квиток до Лисичанська, скільки б він там не коштував, мені вистачить. Там я знайду будинок Фобі – принаймні, я надіявся на це, — і нарешті зумію – хоча й далеко не факт – розставити усі крапки над «і».Бо я точно втрачу розум! Та спочатку я все ж таки хотів переговорити з Оксаною Чиж. Отже, я вирішив, не гаючи ані хвилини, поїхати на вокзал, взяти, якщо можна, квиток до Лисичанська вже на завтра. А потім проїхатися до лікарні.Врешті, що мені іще залишалося робити?