Подорож казкою

Козюберді Євгенії

Присвячується

Подорож казкою

Ми сиділи і розмовляли.

З філіжанок, розмальованих у всі кольори веселки – так принаймні здавалося на перший погляд, — парувала кава. Ароматна кава, якої я не пив, мабуть, з часів своєї молодості. Як же це було давно…

Пам’ятаю, коли жінка, яку я по-справжньому кохав, запарювала тільки-но змелені зерна, а я сидів за столом і спостерігав за нею, усього мене охоплювало якесь дивне почуття, що я, давши волю своїй уяві, знаходив шпарину і, крізь неї, опинявся в іншому вимірі.

Це було дивовижно! Майже теж саме, що опинитися у казці. Ви коли-небудь потрапляли в казку? Ні? Тоді гайда за мною. Мені є що вам розповісти і показати.

Так от.

Я дивлюся, як вона ставить на плиту кавник; а самому настільки добре, настільки затишно, що хочеться зупинити цю мить назавжди. Здавалось би все теж саме, але…

Сміюся, бо розумію, що це насправді не так. Не все як завжди. Кожна мить різна. Вона навіть має своє специфічне забарвлення. От просто уявіть собі. Закрийте очі, і уявіть…

Ваш день народження. Перший гість, усміхаючись, простягає букет квітів й поздоровляє вас…

…Жовтий колір розпливається, розтає, немов підігрітий мед, або ж розпечений віск…

Все, ця мить завжди залишиться такою, якою вона є.

А далі, здавалось би усе повторюється, та це омана. Другий гість, який також запрошений на свято, щиро вітає вас з днем народження, розкриває пакунок, щоб вручити подарунок, а у вас…

…У вас перед очима блакитний колір; безкрайнє небо, горді хвилі солоного моря…

І ця мить проходить, назавжди залишившись у серці чудовим спогадом, ба навіть відчуттям… що це? Смак солі на губах? Тепло від сонячних променів, що торкаються вашого тіла?

Вкотре усміхаюся, бо це справді так. І це прекрасно.

Кава починає кипіти. Я вже чую її тонкий аромат. Жінка дивиться на мене – її погляд багатозначний. Мені подобається. Ніколи не хотів вгадати про що вона думає в цю мить, коли отак вдивляється у мене. А навіщо?

Я ж у казці…

…Метелик залітає у прочинену кватирку, й починає струшувати зі своїх тендітних крил диво…

Та яке диво!

…Наша кухня перетворюється у щось дивовижне. Там розквітають маки – червоні, яскраві маки, — стіни обнімає барвінок. Навіть сонце тут своє. Своїм світлом, воно осяює нашу скромну кухню; своїм теплом зігріває наші серця. Господи, як же все-таки я кохав ту жінку…

І до сих пір кохаю.

Щось смикає мене за рукав сорочки, обертаюся – синичка. Думаю, як же це вона могла опинитись тут, на кухні, та ще так відверто загравати зі мною?

«Ти ж у казці», — хтось невидимий шепоче на вухо, і я всміхаюся…

Кава нарешті закипає… Ммм… який аромат!

…Я вже серед лісу. Скрізь співають пташки, шепоче навколо трава, дерева випромінюють свою велич і турботу. Мені добре тут. Нам добре.

Вона спускається з неба, крізь гілля, разом із сонячним променем, цілує мене у щоку. Сльози мимоволі збираються в кутиках очей, я плачу водночас і від радості, і від смутку.

«чому Бог забрав тебе так рано?», — запитую я самого себе. На мить мені здається, що усе навколо: і сонце, і небо, і ліс – навіть повітря, — силяться відповісти на моє питання, та всі ми розуміємо, що це неможливо.

Але спасибі за розуміння.

Я зітхаю.

— Тату, з тобою все гаразд?

Розплющую очі. Ми як і раніше сидимо за столом і п’ємо каву. Моя дочка дивиться на мене якось стривожено.

«Очі зовсім як у неї», — думаю в цю мить я. Дружина померла вже багато років тому, та я ніяк не звикну…

— Все добре, — кажу я, і всміхаюся. Сумно, та це нічого.

— Про маму думаєш?

Киваю сивою головою, й відповідаю:

— Знаєш, ми з нею часто сиділи отак, попиваючи каву, і мріяли. Або ж фантазували. Розповідали один одному казки, уявляючи себе серед того чудового світу, який малювала нам наша уява.

Донька засміялася, і я побачив, що вона мало не плаче.

— Ви так кохали один одного. По-справжньому кохали. Я так… Я так хочу… — Моя дитинка не втрималась і розплакалась.

— Ну не треба…

— Я хочу, щоб і в моєї донечки був такий батько як ти, — вимовила вона, і захлипала знову.

Мені по серцю мов лезом пройшлись. Я піднявся зі свого місця й сів поруч з донькою. Обійняв її. Подумав, що Катеринка, моя онука, росте без батька і як це насправді страшно…

— Усе буде добре, — сказав я. – Я люблю тебе. Обох вас люблю.

Вона міцно обійняла мене.

— І я тебе люблю, тату.

Отак, обійнявшись, ми сиділи майже півгодини. Потім я запропонував дочці заварити іще кави і, вже разом, відправитись у подорож до наступної казки.

Я люблю свою сім’ю. Сім’я – це найважливіше у нашому житті.

Майже одинадцята ранку…

Думаю про людину, яку дуже люблю. Поснідаю, та піду надвір – погода прекрасна!
20 квітня, 2009 рік.