Я просто танцюватиму

Я просто танцюватиму

Зараз перша ночі.

Я сиджу за письмовим столом в своїй квартирі, на третьому поверсі багатоповерхівки. Кімната геть просякнута тютюновим димом.

«Мені страшно», — хочу сказати я, але не можу навіть розтулити вуста…

«Мені страшно», — хочу думати я, але розумію, що це не так.

За вікном шумить вітер. Він б’є своїми холодними крилами у шибку, і в мене на мить з’являється бажання піднятися зі стільця, підійти до вікна, та відчинити його. Нехай вітер зайде. Нехай забере мене з собою в небо. Приголубить в своїх обіймах, понесе на крилах, не випустить… Я так не хочу падати; знову опинитися на землі серед людей, серед будинків та вулиць, всередині кокону назва якому «життя».

Мені все набридло. Хочу нових, сильних емоцій. Таких як страх, наприклад. Тому я мабуть і хочу, щоб мені зробилося страшно, та нічого не виходить. Страх – це дуже сильна емоція.

Ось дістала з пачки чергову сигарету. Я вже не відчуваю диму, хоча розумію – ба навіть бачу, — що кімната буквально заповнена ним. Куріння вже не приносить мені радості, як раніше. Навіть не приносить спокою. Бувають такі моменти в житті, коли ти думаєш тільки про одне – про тишу, або спокій. Просто хочеться побути на самоті. Робити що завгодно – аби тільки бути самій. Просто сидіти і дивитися у стелю, або на підлогу. І думати. Чи не думати. Курити. Так, курити та заспокоюватись. Можна навіть посміятися з самої себе. Все рівно тебе, окрім тебе самої, ніхто не бачить. Кому ти взагалі потрібна у цьому будинку? На цій вулиці? В цьому місті? Країні? У світі?

Та нікому.

Буває, це проходить. А буває, що ні. Не знаю як трапиться в моєму випадку, але збираюся це перевірити. І сьогодні ж. Я готова іти до кінця. Вижити чи померти – залежить від мене. Та в моєму випадку за таких умов, навіть смерть, і та буде прийнятним результатом. Принаймні, я так думаю. Навіть не так. Я надіюся на це! А ще краще – вірю.

Надворі зимно. Учора пройшов дощ; навіть на дорогах ще залишились чималі калюжі.

Кінець жовтня…

Раніше я любила тільки літо. Любила, коли сонце сліпить тобі очі, обпікає шкіру, сушить волосся. Просто божеволіла від почуття спраги! Терпіти не могла зиму, а іще більше осінь…

А зараз?

А зараз мені все рівно. Але думаю, що й тоді мені було однаково також. Просто я не усвідомлювала цього ось і все.

Напевно зараз піду та викину недопалки у сміття. Вже повна попільничка. Цікаво, я не буду задихатися від такої великої кількості диму? Можливо, на початку й так, та потім… навряд. Угу. Я впевнена, саме так і буде.

Раніше – це приблизно три-чотири роки тому – всі мої думки зводилися до наступного: Кожного разу, коли я танцюю – я хочу померти. Зараз це звучить так:

Кожного разу, коли я танцюю – я помираю.

Зрозумійте мене правильно. Це зовсім не значить, що я настільки не люблю своє життя. І в мене немає схильності до суїциду. Просто… Це важко пояснити, та я спробую.

Отже, коли я танцюю – я помираю. Сказати, що це такий образ, значить сказати неправду. Можливо, не на сто відсотків неправду, але все ж таки. Тут іде мова не про тілесне, а про духовне. Я віддаю всю себе, щоб потім отримати набагато більше. Можна навіть сказати, я помираю для того, щоб воскреснути знову – більш мудрішою, більш впевненішою, більш людянішою.

Танець – це смерть і життя одночасно.

Музика – це вбивця і цілитель в одному лиці.

Хто підкоряється їм, той уже заслуговує на повагу. Але той хто підкоряє їх – є Бог.

Під час танцю мені страшно. І мені це подобається. Ця емоція здатна на дива, і я переконалася в цьому на власній шкурі.

Але сьогодні я збираюся зробити таке, про що раніше навіть ніколи не думала. Не припускала, що таке взагалі можливо! Можете говорити що завгодно: що я божевільна, просто легковажна, що у мене надто бурхлива уява, що я несерйозна, що поводжу себе як дитина і т.п.

Та знайте одне: Сьогодні мене не стане. В цьому світі. У вашому світі автівок та світлофорів, майданів та парків, кав’ярень та барів, де люди зовсім не люди, а примари.

Я збираюся перемістити себе – свій дух – в один із багатьох паралельних світів, які оточують нас зо всіх боків, але двері яких для нас зачинені. І збираюся я це зробити за допомогою танцю. Я збираюся танцювати до тих пір, поки не звільню себе.

Це важко, але я навіть не буду намагатися. Я просто тан-цю-ва-ти-му.

Зараз я поставлю диск зі своєю музикою до музичного центру, і переведу тумблер гучності на мінімум — так, щоб це було схоже на відлуння. Мені достатньо лише чути мелодію, так би мовити, злитись з ритмом. Стати з ним одним цілим. А потім я почну танцювати…

Що таке «моя» музика? Це ті ритми, які супроводжували мене протягом усього мого життя. Я танцюватиму і водночас згадуватиму його. І коли я пройду всю дистанцію від старту до фінішу – мене не стане. Я буду іншою в іншому світі. Там, де я по-справжньому відчую себе такою, якою я є. Я відкриюсь на зустріч світлу. Для когось це просто смерть. Все залежить від стану твоєї свідомості.

І ще одне: рухи в танці це не тільки рухи одного тіла, але й душі.

Я ставлю диск, і – О Господи! – мені страшно! Лунає музика, моїм тілом бігають сотні мурашок, і я заплющую очі. Страх розчиняється в мені. В цю мить мені стає настільки добре, як напевно не було жодного разу. Я усміхаюся, відчуваю як всередині мене розливається тепло, як стає мені добре…

І я починаю рухатись…

Цей магнітофонний запис було знайдено в її квартирі. Причину смерті дівчини з’ясовано так і не було.

2 квітня 2009р.