Вона - це Депресія

Я стояла в черзі за покупками. Біля касира у біленькій шапочці розігрувалися акційні квиточки у жовтий дім. Бажаючих було чимало. Чи ні? Та ні, таки, мабуть, багато. Зорові галюцинації не люблять мене, тому що я не люблю їх. Може, іноді вони й зазирають, але я просто залишаю їх поза увагою або ж конвертую на витвір фантазії. І їм явно не до смаку така інтерпретація.

Я чекала. І тут я побачила її. Не скажу, що не сподівалася на зустріч. Просто мені ніколи не вдавалося відповідно приготуватися до її відвідин. Але я була рада її бачити. Як завжди.

Це така тендітна леді в капелюшку. Капелюшок не гірший, ніж у каті осадчої, ба навіть кращий, бо він ніс з собою хоча би якусь естетичну цінність і цілісність образу. Під тим капелюшком ховався жмутик чорненьких пружних кучериків. А сама вона була бліда як смерть. На фоні її одягу помітно контрастував клаптик білосніжного лиця — гострі вилиці та таке ж підборіддя. А вже на цьому фоні виділялася тонка смужка яскраво-червоних губ. Вони майже завжди набирали дужкоподібної форми, адже ця леді мала звичку посміхатися своїм співрозмовникам і зустрічним перехожим. А ось те, як вона дивиться, залишалося таємницею для всіх — на капелюшку завжди була густа ажурна сіточка, яка прикривала більшу частину обличчя. Загадкова леді з яскраво-червоною посмішкою. До речі, сукня в неї теж була червона. Ні-ні, ніяких маків, троянд тим паче. Ніякого кольору закоханого серця. І жодної крові. Просто такий собі червоний колір на складках вікторіанської епохи. Хороше плаття. Коли дивився на її дрібненькі та жваві кроки, абсолютного краху зазнавало переконання того, що сукня масивна, а від того важка. Леді лише своєю присутністю робила все довкола легшим за повітря. Ще вона носила високі атласні рукавички чорного кольору.

Взагалі, вона доволі мила жіночка. Коли я чую, як вона ритмічно вистукує своїми каблучками по клапанах мого серця, я просто не можу не розростерти руки для обіймів:

— люба моя! Давно не бачились!

Досить мила жіночка. І до того ж, настільки спритна та жвава, що навіть навчилася бавитися з ілюзіями. Кожному її клієнту здається, що вона приходить тільки до нього. Вона скромно відпирається тим, що не заслужила на таку повагу, але ж насправді такі думк тішать її, як ніщо інше.

Зрештою, їй абсолютно наплювати, як ти її приймеш. Приходить, всідається за столиком напроти, і давай гіпнотизувати тебе своєю посмішкою. А якщо вона ще й у доброму гуморі буде, то почастує тебе чимось саморобним на зразок тістечка гіркої правди. Це дуже мило з її боку, чи не так? Вона — подарунок долі, якого ніхто не чекає.

Сьогодні вона виглядала особливо заклопотаною. Вона жваво проходила крізь пацієнтів, мило вітаючи кожного з них: тих, що важко та сумно зітхали, вона плескала по плечу; багатьом для повного щастя вистачало її посмішки; тих же, хто несамовито гарлапанив, вона сердечно трясла за руку. Дуга на її яскраво-червоних губах ні на мить не вирівнялася в ідеальну пряму.

Особливу увагу вона дарувала тим, хто на вигляд залишався непрушно здоровим. До них вона обережно підкрадалася з-за спини. З ними вона була особливо ніжною: гладила їх волосся, довірливо опиралася своїм гострм підборіддям жертві на плече, ставала навшпиньки, підносячи пишні кільця сукні над землею, і все заради того, аби дотягнутися до вуха жертви… І щось вона там шепотіла. Шепотіла так елегантно, що це мимохіть викликало ревнощі: а чому не я той щасливчик? Насправді ж її заворожуюча жвавість не могла залишити тебе байдужим — іноді достатньо було єдиного доторку її пальців під броньою гладеньких атласних рукавичок.

І не скажу, що не відчула гордості, коли вона плавно затиснула мою долоню у своїй і витягнула з натовпу. Як завжди жваво вона сказала, навіть не повернувшис до мене:

— Ходімо зі мною.

Ніхто навіть не озирнувся — нікому не було цікаво виділяти когось серед натовпу. Вона була посеред нас, і це вже породжувало ейфорію захоплення, а для таких простодушних, як ми, більшого й не треба. Але її вибір робив мене найщасливішим психопатом на світі. Я дозволила їй повести мене. Куди? Вона довго тягнула мене по безмежних лабіринтах довгих коридорів з білосніжними, як її обличчя, стінами та глухими кутами. Ми йшли крізь ті стіни, і потрапляли в такий же коридор. Я раптом перелякалася, що опинилася в замкнутому колі вічних прогулянок з нею. А що, як вона раптом знудиться і захоче мене покинути? Як я звідси виберусь? Це ще гірше, ніж те, що чекало мене в черзі. Але ми таки дісталися до завершення.

Це була невеличка, бідно обставлена вітальня. Тут усе позападало пилом, але це не грало значної ролі — що так, що так атмосфера кімнати була напружено-лячною. Свіженько. І пахне цвіллю. Але посеред кімнати стояв камін з рельєфними візерунками. Грона якихось ягід та закручені вусики — стандартний орнамент якоїсь там епохи. Більше нічого особливого — темно-коричневі тони, як у вітальні місіс хадсон на бейкер-стріт, скромна фурнітура й розлогий промінь такого ж білосніжного, як у коридорі, світла з невеличкого віконечка.

Ну і, як того вартувало очікувати — столик. Щоправда кріселка чомусь було три, але її, здається, це зовсім не турбувало. Столик теж у тон кімнаті, оббивка крісел не в її улюбленому стилі бароко, тут швидше простежувався класицизм.

— Кому потрібні ці дурнуваті обмеження? — так часто повторювала вона з насмішкуватим пхиком, хоча сама була типовим представником виваженої точності.

А все ж, я була надто збуджена солодким передчуттям майбутнього діалогу, аби задумуватися про її минуле чи майбутнє. Вона посадила мене в крісло, попередньо граціозно витерши його біленькою ситцевою хусточкою. Сама вона не сіла напроти. Вона почала свою жваву промову, описуючи пряму, паралельну площині каміна.

— Так-так… Я теж рада тебе бачити… Як розумієш, нам треба поговорити… Ти поміняла замок у дверях… Записуєш? Прекрасно-прекрасно, пиши… Стоп-стоп, яка третя особа?.. Ти очевидець, усе від свого імені… Хто прочитає це шедевр?.. Ну першого читача ти вже маєш… Та ні, не я… Твій психіатр… Що ти, чудова та освічена аудиторія, не смій нарікати!.. Ти головне пиши...

Добре… Отже, до чого я веду… Люба моя, хто ж тебе почав заспокійливим підгодовувати?.. Ні-ні, не пригощати, а таки підгодовувати… Добрива, звичайно, вносити можна, але ж усе в певних дозах… Ти пий чайок… Я там тобі ідею для нової лірики підкинула...

А, до речі… Поки не забула… Що то за лірика в тебе?.. "не любиш, не знаєш"… А ти любиш?.. А ти знаєш?.. Розумієш, ти вже давно нікому, окрім мене, не потрібна… І так само ніхто не потрібен тобі… Ти не можеш писати так красиво тільки тому, що так хочеш… Що?.. Фантазія?.. От же племінниця звалилася мені на голову, треба буде поговорити з нею… То ти мене зрозуміла?.. Пиши те, що вмієш… А хоча… Що ти вмієш?.. Чого мовчиш?.. Ну, це буде тобі домашнє завдання — подумати над тим, що ти вмієш, і розповісти мені...

Так… З лірикою узгодили… Ага, "персен"… Ти той… Не пий його багато… Розумієш, він глушить почуття… Ні-ні, я тут ні до чого… Я тільки здоровий глузд… А відколи це ми такі сміливі?.. Ти вже зі мною дискусію ведеш?.. Я твій язичок можу оцим рулоном утихомирити… Знаєш, що то?.. Ні?.. То список твоїх недоліків, дорогенька моя… Бачиш, величенький трохи… Наш сеанс узагалі може надовго затягнутися, як ти помітила… Не соромся, потрошку сьорбай чай… Я для тебе місяць негативні враження визбирувала, не відмовляйся… Боїшся?.. Та чого ж?.. Думаєш, гірше стане?..

Вона раптом зупинилася й розтягнула губи в оскальній посмішці на всі 32:

— Ну що ти?.. Гірше просто не буває...

Так, не відволікаємося, — вона знову закрокувала по паралельній прямій, — я тебе для чого привела… Ось, — вона звідкись дістала якийсь аркуш паперу. Завдяки червоній смужці я впізнала свій диплом і-го ступеня. Кров у жилах похолола.

Вона підійшла й, опершись руками на стіл, нахилилася ближче до мене. Я завмерла в тривожній надії: а раптом я нарешті зможу поглянути їй в очі? Вона шипіла так само елегантно, як до тих "непорушних":

— Думаєш, цей нещасний папірчик здатен завдати мені хоча б якоїсь шкоди? Наївна. Ти намагаєшся амулетом 2-го рівня відлякати монстра 13-го рівня. Прокачки не вистачить, бо я росту паралельно з тобою. От тільки я на декілька щаблів вище. Одним словом, не гніви мене так більше… Бо переселюся на постійне місцепроживання до тебе… І, хтозна… Може, колись і кавалера в гості закличу...

— Все, вистачить! — я гримнула кулаком по столу. Цього було достатньо, аби він розламався навпіл. Додолу з брязкотом полетіли тоненькі фарфорові філіжанки з настійками цієї інтелегентної відьми. Мені вже було все одно: — тебе би я ще впустила, але якщо ти мені своїм коханим самогубством погрожуєш… Я теж умію лякати… Мені нічого не вартує зімнити замок до серцевих клапанів. Тоді вже навіть не чай не зможеш прийти.

— Це погроза?.. Це погроза?! — її шкіра на лиці натягнулася та вкрилася дрібними порами. Воно тепер чимось нагадувало шматок крейди.

Мені все ще було страшно. Здавалося, я намагаюся протистояти своїй же природі, але чомусь моїм думкам це подобалося:

— Можеш називати це, як хочеш...

Я піднесла їй до обличчя свій телефон, екран якого намагався сповістити про дзвінок ведмедя… Її лице дійсно почало осипатися, наче крейда, якою пишуть по дошці:

— Не може бути… — промовила вона самими губами, які, до речі, теж утратили свій різкий яскраво-червоний відтінок… — зрештою, що означає один дзвінок? — вона говорила трохи впевненіше, але продовжувала розсипатися на очах...

— А страшно? Страшно. Навіть уточнювати не треба, чому страшно. Ніщо так не тисне тобі на голову, як душевний спокій...

Вона справді вхопилася руками за голову — її огорнула жахлива мігрень, яка здавлювала всі думки. Мені це дедалі більше подобалося. Я давно вже перестала думати над тим, чи божеволію, чи ні. Плакала тоді, коли хотілося і сміялася з того, що смішило:

— Однією з умов розривання нашої угоди був несприятливий стан здоров*я з твого боку… Дуже вдячна за компанію, але мені, здається, пора залишати ряди твоєї армії. Прощавай. Сподіваюсь, я пам*ятатиму за твоє існування не довше, ніж ти за моє.

Біла гірка попелу та розкішна сукня — ось усе, що від неї залишилося. Я була щаслива й пишалася собою. Таке враження, ніби гора з пліч.....

Але вона підкрадається до мене з-за спини… Вона гладить мене за волосся, довірливо спирається на моє плече підборіддям… Вона елегантно нашіптує мені щось на заздрість іншим...

Якщо я боюся, то невже я… Програла?..