Подвійна паралель

Gal

Подвійна паралель

Подвійна паралель

Галушко Ю., Горбачевський А.

Холодно… Бр-р. Я запахнув поношений плащ, але цього не досить, мороз пронизує, здається, наскрізь… Так потрібно притупити цей жахливий голод, єдиний вірний супутник в цьому місці. Лише поїдаючи інших можна його зменшити, та отримати силу для боротьби за життя… Я вже зустрічав новачків в цьому місці, які не розуміли принципи виживання в цьому світі. Вони відмовлялись полювати на собі подібних… Але мало хто залишався настільки принциповим після декількох смертей, і рано чи пізно нападали й на мене. Але мене так просто не взяти… Так після декількох таких я більше не намагався з кимось об’єднатись. Здається, один з них навіть став Диким, монстром що знищує всіх та стає на шлях до отримання сил. А в результаті втрачає все людське, та перетворюється на суміш звіра з людиною, який вбиває лише тому що може, і насолоджується своєю силою… Ні, ні я таким не стану, мені вдасться вибратись звідси. Я впораюсь, недарма ж кажуть, що можна звідси вибратись, але потрібно перебратись через гори, можливо, там я знайду Шлях. Але потрібно бути обережним вже починається крутий підйом. Озирнувшись навколо, я зрозумів, що пейзаж зовсім не змінився: небо вкрите важкими сірими хмарами, навколо стоїть густий туман, в якому помітні чорні, ніби випалені вогнем, дерева. Позаду в далечині залишилась Пустеля, згадалось як я ледь перетнув цей безкінечний розжарений пісок, випалюючи легені з кожним вдихом. По шкірі пробігли мурашки від цих спогадів… Гори були вже поряд, похмурі, вони не обіцяли нічого хорошого, втім як і все тут… Холодний вітер пронизує до кісток, та ще й цей клятий переслідувач. Схоже недавно Переродився, поки що слабкий і не хоче ризикувати, він не наближається на відстань з якої я міг би напасти на нього, але і не відстає. Чекає нагоди скористатись моєю помилкою, та не цього разу… Ех, скільки ж разів я повертався до «старту»? Та мабуть не згадаю, всі спогади зливаються в безперестанні муки, від чого часто повністю затуманюється мислення. І лише справжнє життя закарбоване в пам'яті на диво добре, мабуть, щоб пам'ятали що ми не цінили і втратили…

Не очікувано виступ гори, який мав витримати мене, відломився і я втратив рівновагу. Стоячи ногами на краю, в паніці намагався не впасти, і мені вдалось на мить це зробити, але наступної секунди холодний вітер порушив рівновагу. Після чого я з жахом зрозумів що лечу донизу… Приземлившись на виступ, що був на декілька метрів нижче, зрадів, що хоч отримав немало синців та зламав декілька кісток, та не розбився. Але тут же зрозумів що допустив велику помилку: забув про переслідувача. Хотів вскочити на ноги, але вже було пізно… Біль вдарила батогом по нервам, постійна і наростаюча…

Томас прокинувся з криком. Він озирався навколо не розуміючи де він, серце шалено билось. Зір нарешті сфокусувався і він трохи заспокоївся :

«А ну звісно це всього-на-всього сон. Все добре, я в метро… Але щось дивне в цьому місці та навіть у вікні, але що?»

І тут в нього по спині пробіг холодок, Том зрозумів що у вікні відображається людина дуже схожа на нього, але старша на двадцять років. Складалось таке враження, ніби він спав не десять хвилин, а два десятиліття.

«Можливо я знову сплю. Так потрібно прокинутись… Десь мені доводилось чути, щоб зрозуміти сон це, чи реальність потрібно порахувати пальці на руці, або згадати свою біографію. Уві сні це не вдасться… Так спробуємо. Я Томас Лейт, не одружений, недавно звільнився з поліції, зараз непоганий приватний детектив, іноді доводиться працювати поряд з колишніми колегами. Добре спробуємо інший метод…

Один, два, три, чотири, п’ять. Хм, ні схоже я не сплю, або ж з'їхав з глузду…»

І раптом його погляд впав на свою праву руку на якій був шрам, якого в нього ніколи не було. І раптом перед його очима пронеслись образи. Він біжить по темній вулиці за чоловіком. Його переповнює гнів та жага помсти вбивці. Але раптом той з’являться з тіні та замахується ножем в крові. Лише на рефлексах Том блокує удар рукою, по нервах б'є біль, але йому не до того. Між детективом та вбивцею зав'язується бій, але в один момент Томас відчуває біль від ножа, що декілька разів входить в живіт, і… Все, більше нічого. Він підняв сорочку, там теж були шрами.

«Дивно це все… Я точно знаю що цього не було, але ці спогади та шрами. Можливо я втратив пам'ять, але тоді чому я не в госпіталі? Так стоп, це нічого не дає, потрібно отримати більше інформації… Але що ще не дає мені спокою. Тиша… Чому так тихо? Такої тиші в громадському транспорті не буває.»

Том повільно повернув голову, уважно роздивляючись всі подробиці. І в мозку спалахнуло розуміння неправильності цього місця. Це було не звичайне метро і не звичайний потяг. Дещо було схоже, але багато дрібниць серйозно відрізнялись. І тут Томас почав помічати, що ж було не так з поїздом. Адже на перший погляд все як і повинно бути: тамбур, сидячі місця, поручні, вікна, доволі великі сидіння. Але в тому то і проблема все занадто ідеально. Немає хоч би маленького натяку на сміття або пил. Хоча в місці, де постійно їздять люди, повинно бути хоч трохи брудно, а тут все ледь не виблискує чистотою. Наступною незвичайністю був годинник: його стрілки ішли в інший бік, але цифри були звичайні. Таке відчуття, нібито хтось намагається вернути час назад. Замість звичайних рекламних плакатів тут висіли картини на релігійну тематику, а всі софи були нестандартного, багряного кольору. Найжахливіше виглядали поручні, які формою та кольором сильно нагадували кістки. Томас не хотів і думати про те що це могли бути і справді кістки. А лампи своїм світом створювали ледь помітну напівтемряву, наче балансували між світлом та мороком. Бажаючи, хоч трохи відволіктись від думок про дивний поїзд, детектив поглянув у вікно:

«Лише сірий, ледь помітний, туман і темрява. Можливо зараз ніч? Що ж це за нічний поїзд то такий?»

На мить за вікном блиснули ліхтарі, або можливо то були очі, але вони зникли, так само швидко як і з’явились.

«Брр, моторошно тут. Та й люди були якісь дивні, всі похмурі, мовчать і дивляться вперед не рухаючись та не реагуючи ні на що … Схожі на мертвяків, ─ раптом прийшло порівняння і шлунок підскочив до горла. ─ Ні, це неможливо. З такими думками і справді не довго з глузду з'їхати… Потрібно згадати хоча б коли я сів на цей поїзд і взагалі, куди це я їду…

Але він не міг зібратись з думками, і лише затуркано озирався навколо… Здавалось, повітря дзвеніло від якоїсь незрозумілої сили, яка давила на психіку, не даючи змоги зосередитись. Фантазія почала малювати, якісь зовсім неймовірні і жахливі, здогадки. Та наступної миті він відчув впевненість в тому, що джерело цієї сили було ззовні потяга, а всередину потрапляла лише її невеличка частина, яка проникала всередину, ніби протяг із невеликої щілини у вікні.

«А як же це тоді знаходитись ззовні вагона? Напевно краще навіть і не думати… Що це за потяг? Як звідси вибратись? Чому я нічого не пам’ятаю?»

Страх все більше захоплював його, перетворювався в паніку. І в одну мить досяг критичної відмітки, Томас зірвався з місця й побіг по вагонах, але в один момент спіткнувся та впав. Страх змінився відчаєм, і він перебирав у пам'яті ті спогади, що залишились в нього. Потім він не міг пригадати скільки це тривало, можливо декілька хвилин, а можливо й годин. Та й взагалі час в цьому місці йшов якось по іншому, і здавалось, що годинник на стінці це не чийсь жарт… Але, коли все-таки вдалось прийти у себе, навколо зовсім нічого не змінилось. Все той же вагон, ті ж похмурі люди. Том вирішив спробувати розпитати у людей, що це за місце. Спробував заговорити з пасажирами, але всі, здається, ігнорували його. Але раптом він побачив в кінці вагону жінку років 35-37, і йому здалось що він її колись бачив, але ніяк не міг пригадати де. Том заговорив з нею, та все марно, схоже, як і всі в цьому місці, вона його не помічала. Він сів на вільне місце навпроти, закрив очі та задумався, щось крутилось в думках, але детективу не вдавалось це піймати. І неочікувано в нього промайнуло перед очима тіло в крові та ім'я.

─ Регалія Блейк. Вбита Корсаром двадцять п’ятого червня о 1:25.

І тут він зрозумів, що сказав це в голос. Але його не сильно здивував цей факт, а продовжив подумки:

«Отже, я й справді просто втратив пам'ять, так це пояснює мою зовнішність, але не цей дивний потяг…»

І тут його думки перервав голос:

─ Добрий день. Хм, хоча схоже в цьому місці не має ні дня, ні ночі.

Томас відкрив очі й зрозумів що жінка, котра сиділа навпроти дивиться на нього уважно, і схоже це вона, щойно до нього звернулась.

─ Вибачте мене, я не хотів образити вас. Сам не розумію чому це сказав. До того ж, ви живі і здорові. Не подумайте про мене нічого поганого, я не божевільний. Я справді не знаю, що на мене найшло.

─ Немає сенсу ображатися на правду… Насправді добре що ви звернулись до мене. Оскільки ми не були знайомі за життя, отже схоже ви медіум і можете допомогти мені.

Детектив прикладав всі сили, щоб перебороти подив і триматись спокійно:

─ Можливо ви щось сплутали ми зараз знаходимось у поїзді в нормальному фізичному стані,─ а подумки додав:

«Про психічний я навіть зарікатись не буду».

─ Не варто так про себе говорити. І чому ви вирішили, що я маю ці здібності?

─ Ви ще напевно не зрозуміли. У поїзді немає живих. Ми усі вже мертві. Й прямуємо на останню зупинку, перед тим місцем звідки ніхто ще не повертався. Звичайно, ніхто не знає що там, але я рада бути в поїзді, а не ззовні.

«По очам можна сказати, що не схоже щоб вона брехала. Тут два варіанти або вона божевільна, або я все ж таки мертвий, але чомусь мої мізки завзято відкидають цю думку. Таке передчуття, ніби я забув щось важливе і не можу згадати. Щось що допомогло б мені зрозуміти що тут відбувається. Чорт, вертиться в голові, але постійно уповзає від мене. Так спокійно, потрібно виловити якнайбільше інформації з жінки. Спробуємо спочатку зіграти на її умовах і лише потім вирішу що саме робити далі»,─ подумав детектив.

─ Так я вас розумію. Вибачте я не сказав своє ім'я. Мене звати Томас і ви не відповіли на моє запитання про медіума.

─ У вас є ці здібності, адже ви змогли назвати моє ім’я та обставини моєї смерті. Я не могла вам нічого сказати до цього, адже в цьому місці свої правила … Скажіть, будь ласка, ви можете допомогти мені зв'язатись з моїми рідними? Якщо ви зосередитесь, то зможете увійти в їхні сновидіння, після чого впустите мене туди, щоб я змогла з ними попрощатись…

─ Кхм, я подумаю над цим проханням. Але спочатку, якщо вам не складно, будь ласка, розкажіть мені побільше про це місце.

─ Так звичайно, ─ сказала Регалія, і подивилась на щось за спиною Томаса. ─ Хоча може ви краще спитайте у Провідника? Ось він вже йде. І прошу вас подумайте над моїм проханням Томас, це моє останнє бажання перед «точкою неповернення».

З кінця вагону у бік детектива неквапливо йшла фігура, іноді роблячи зупинки біля деяких пасажирів і щось перевіряла. Спочатку розпитувала людей, потім дивилась у свій лист і посміхаючись кивала головою, ніби підтверджуючи, що все в порядку. Здавалось, що до Провідника ще далеко, і детектив кинув погляд на туман за вікном, а через декілька секунду той незрозуміло як з'явився біля нього. Працівник був таким же дивним, як і сам поїзд. І головне в його незвичайності була навіть не форма, яка була абсолютно чорна з білими ґудзиками, такої звичайно детектив ще ніколи не бачив. Ні, найдивнішим було його обличчя, яке на перший погляд здавалось звичайним, і ніби не було якимось особливим, але неможливо було його запам’ятати і відтворити, воно ніби втрачало постійність і постійно змінювалось коли ти починаєш уважно вдивлятись, намагаючись помітити хоч щось. Лише його окуляри залишались на місці, і як би ти цього хотів чи не хотів, але дивився ти лише на ці окуляри під якими виднілись очі, які, здавалось, бачили тебе наскрізь, і навіть найтемніші закутки твого розуму. І навіть детективу було важко в них дивитись, увесь час хотілось відвести погляд, але він постійно опинявся в полі зору окулярів. Вигляд провідника був доволі моторошний, а наступної миті Томас почув його голос:

─ Радий вітати вас на «Фолс експрес», чи можу я дізнатись ваше ім’я, щоб перевірити чи ваше це місце.

«Таке передчуття, що говорять декілька людей одразу, але ж він один, що ж це таке? Відлуння, в такому місці? І ще так уважно дивиться на мене, ніби я хочу втекти, напевно немає сенсу брехати, одразу ж спіймає»,─ промайнуло в голові у детектива.

Він впевнено відповів:

─ Томас.

─ Дякую, зараз перевірю. Наша компанія робить усе, щоб нашому клієнту було комфортно, наскільки це можливо. Почекайте, будь ласка, хвилинку.

Наче з повітря у руках провідника з’явився лист, кинувши на нього лише один погляд, він сказав:

─ П’яте місце п’ятдесят шостий вагон Томас Лейт, ви заблукали?

─ Ну можна сказати й так,─ розгублено сказав Том.

─ Дозвольте ваш квиток і я допоможу вам знайти своє місце.

З широкою посмішкою на всі зуби сказав провідник.

«Звідки вони дізнались про моє прізвище? Я рідко його комусь називаю. Та майже ніколи! Що ж зі мною сталося такого, що я назвався справжнім прізвищем? Так, заспокойся. Потрібно просто знайти той клятий білет, бо якщо я в поїзд сів, то повинен був і білет придбати, тільки не можу згадати де він. Щось не хочеться змушувати провідника чекати, та і посмішка його діє мені на нерви, зуби якісь дивні наче всі ікла, нема різців, нема малих і великих кутніх, лише ікла. Невже, він їх сточував? Чорт, понабирають же таких по об’явам. »

Перевіривши свої кишені, він з жахом помітив, що білету немає, а провідник все дивився на нього. Що ж тепер буде? Його висадять з поїзда? Залишилось чекати найгіршого.

─ Вибачте, але в мене немає білету, можливо я його загубив, підкажіть, будь ласка чи можемо ми якось вирішити цю проблему.

─ Немає? Справді? Ви точно перевірили свої кишені? Як цікаво. В списку є ваше ім'я, але білету немає. Феноменально, такого випадку в нашій компанії ще не було… Отож тоді прошу пройти зі мною, я думаю, що розберемося з цією проблемою.

З неприкритою зацікавленістю відповів провідник і неквапливо пішов у кінець вагона, не дивлячись чи Том йде за ним. Хоча інших варіантів детектив не бачив.

І вони йшли в ту сторону, звідки Томас і прийшов. Детектив зайшов до вагону, закрив за собою дверці і обернувся. Він не повірив своїм очам:

«Що за фігня, я ж пам'ятаю, що це був звичайний вагон, ну майже звичайний, але не це…»

Перед ним був невеличкий вагончик, що більше нагадував робочий кабінет. Мінімум меблів, все підібрано зі смаком, стіл, на якому ідеальний порядок справжнього педанта, декілька крісел, шафа з книгами. Томас так і замер біля входу не вірячи своїм очам. Тим часом провідник пройшов до столу й сів на крісло:

─ Сідайте, Лейт. Чай, кава?─ запитав він, показуючи на крісло навпроти. І поки Томас сідав, почав говорити з неприхованою зацікавленістю:

─ Це досить дивний випадок, такого раніше не траплялось. Ви в потязі і факт вашої посадки зареєстровано в списку, але у вас немає квитка. Що ви самі про це думаєте?

Він показав йому лист паперу на якому було написане повне ім'я детектива, вагон, місце, Томас навіть пригадав, що й справді, коли прокинувся, номер на його місці був саме цей. Далі була написана дата й час, але хоча числа були знайомі, але формат зовсім дивний. Наприклад час «67:27:009». Детектив хотів запитати провідника про ці числа, але вчасно себе зупинив, адже були і більш важливі проблеми.

─ Схоже я втратив пам'ять, тому не пам'ятаю як сюди потрапив,─ і вже тихіше додав:─ як і багато чого зі свого життя

─ Хм, цікаво. Я все-таки не помилявся, такого випадку ще не було. Схоже ви не брешете… Але вам все ж доведеться вирішувати проблему одному, хоча я й спробую допомогти вам чим зможу.

─ Вибачте, але я не розумію про що ви, яка проблема? Те що в мене немає білету? Та й взагалі, що це за потяг, куди ми їдемо, та як я сюди потрапив?!─ нерви Томаса були натягнуті, як струна, яка кожної миті могла не витримати.

─ Ну що ж я спробую відповісти на ваші запитання, але не поспішайте все по порядку. Запитуйте я вас слухаю.

─ Ти знущаєшся з мене чи що?

─ Навіщо ви так містере Лейт. Ми лише хочемо щоб нашим клієнтам було якнайзручніше.

З посмішкою відповів провідник

─ Кхм. Добре, тоді налий мені будь ласка чаю.

Крізь зуби сказав детектив.

─ Одну секунду. Він на маленькому столику біля вашого крісла. Як казали мудреці з Тибету: «розмова стане вдвічі кращою, якщо під рукою є чашка ароматного чаю»

І справді поруч з кріслом стояв столик з чашкою червоного чаю, від якого йшов пар також червоного кольору. І Томас міг поклястись що коли він заходив у вагон біля крісла нічого подібного не було.

«Магія якась, як це взагалі можливо? І чому він так уважно на мене дивиться? А, чекає що я скажу на його витівку. Е ні, ти нічого не доб'єшся, в цю гру можуть грати двоє,»─ промайнуло в думках у детектива.

─ Дякую, ніколи такого сорту раніше не бачив.

─ Спробуйте, це мій улюблений чай.

І вмить після одного ковтка чаю вся напруга знялась з детектива, звільняючи розум від зайвих думок. На Томаса налетіли спогади останніх хвилин реального світу

Він їде у машині, майже не звертаючи увагу на все, лише одна думка вертиться в голові:

«Корсар. Іноді здається, що він не людина, а кіборг. Жодних емоцій в його діях, все продумано. Майже всі маніяки, хоча б несвідомо самі хочуть, щоб їх спіймали. Але цей не такий… Здається він прагне якоїсь мети, яку ми не можемо зрозуміти. Корсар не залишав до сих пір жодних суттєвих доказів, за якими його можна було б спіймати. Та цього разу він помилився… Нарешті… Нарешті я знайду його, навряд чи хтось інший би помітив цю «дрібничку». Потрібно лише провести експертизу, й тоді досить буде потягнути за «ниточку» і я розкрию злочин. Мабуть замовники, ще й видадуть премію, за розкриття такої гучної справи, і тоді потрібно буде взяти відпустку, після такої довгої та складної справи трохи відпочинку не завадить…»

А далі скрегіт металу по металу, крики. Біль. І темрява…

─ То що, невже нічого не згадали, ─ з посмішкою запитав провідник, ніби вже знаючи відповідь.

Томас коротко розповів свої спогади.

─ Хм, не багато, але це вже щось. Мабуть, ви і самі здогадуєтесь, що ваше перебування тут якось пов'язане з цим розслідуванням, та для остаточного вердикту замало інформації. Скоріш за все, більше я більше нічим не зможу допомогти в розв'язанні цієї загадки.

─ Якої ще загадки? Це ви говорите загадками. ─ закипів Том,─ Хочете конкретних запитань. Добре. Що це за потяг такий, і як я сюди потрапив?

─ На перше запитання я можу відповісти. Це Фолс Експрес, ми перевозимо душі вмерлих до місця призначення… І не дивіться на мене так, ваш час ще не прийшов, тому я не можу вам все розкрити, єдине що я можу сказати, це щось схоже на те, що люди називають Раєм.

Що ж до другого, то на нього відповісти зі стовідсотковою впевненістю не можу. Скоріш за все ви зараз знаходитесь між життям і смертю, хоча схоже зараз все ж ближче до другого, але ви чомусь втратили спогади про майже третину свого життя, це мене дивує, адже мозок при травмі може втратити частину інформації, але не душа. ─ на цих словах він уважно оглянув детектива, здавалось, сподіваючись знайти на якісь відхилення.

Вони помовчали певний час кожний думаючи про своє.

─ Це хоч і неочікувано, але все ж краще ніж нічого. Але про яку проблему ви говорили?

─ Так, а ви досить уважні. Проблема в тому, що в усіх вмерлих на цьому поїзді є квитки, окрім вас. Незабаром ми проїдемо через зону, ну можна сказати контролю. І ті хто не мають квитка, їх так би мовити висадять як «зайців» і вони потраплять туди, ─ він махнув за вікно.

Серце в Томаса стиснулось від передчуття, але він задав запитання:

─А що там?

─ Вам краще не знати, повірте мені нічого хорошого. І тому я все-таки рекомендую вам встигнути до зони контролю, щоб самим не перевірити правдивість моїх слів,─ на цих словах він уважно подивився на Томаса. ─ І мені здається у вас є задатки медіума.

─ Ви вже другий хто говорить мені про це за останню годину, але нічого такого я за собою раніше не помічав.

─ Можливо, тому що не намагались розкрити свій дар, чи прокляття, залежить від точки зору. Але задатки є, і цього не змінити. І я спробую вам пояснити так, щоб було зрозуміло. В цьому місці у людей з вашими здібностями, вони посилюються. Так би мовити побічний ефект. І їм легше контактувати з душами, або зчитувати частину думок і спогадів. Зазвичай найлегше це зробити коли людина спить, або відчуває сильні емоції. Але досить часто це відбувається мимовільно, особливо якщо поряд є душа, до якої медіум відчував сильні емоції за життя, частіше за все це родичі, але не завжди.

І тут детектив згадав те, що він бачив до того як прокинувся в поїзді

─ То це не був просто страшний сон. А це була частина спогадів когось з моїх знайомих чи родичів…

─ Так скоріш за все. А зараз пробачте, але в мене справи, у вас близько 13-14 годин часу. Бажаю вам вирішити свою проблему, містер Лейт….

З похмурим виглядом і важкими думками Томас вийшов із вагона-кабінету

«Якщо все, що я дізнався від працівника поїзду правда, то справи мої гірше нікуди. Фактично потрапив у «замогильне життя», не дуже щось приємно розуміти це. Можливо я зможу повернутись. Десь я чув що душа не заспокоїться, поки в неї є ще незакінчені діла на землі. Та і провідник натякнув, що моє перебування тут якось пов'язано з нерозкритою справою вбивці. Якщо я закінчу свою останню справу, яка зв’язує мене з реальним світом, і тоді я сподіваюсь зможу повернутись додому.

Пройшовши майже пів вагону, Томас дещо згадав. Розвернувся і швидким кроком повернувся назад, відкрив двері… І там, як він і очікував, не було ні Провідника ні кабінету, а лише «звичайний» вагон.

«Клята магія, так я і знав. Сподіваюсь, він прийде, коли це буде потрібно… Але спочатку мені все ж потрібно вирішити мою проблему. Якщо я не впораюсь, то навіки застрягну між світами? Істота яка нездатна ні жити, ні вмерти, яка постійно буде відчувати біль не маючи надію на зміни? Моторошно… Але що ж я можу зробити, щоб вибратись звідси? І в реальному світі мені ледь вдалось знайти зачіпку, та і та втрачена, а тут немає доступу ні до експертизи, ні до архівів, та навіть на місце злочину потрапити неможливо. Та і якби я навіть і дізнався хто був вбивцею, то як повідомити про результати розслідування? Думай, думай…»

Кожен крок по вагону давався важко, рішення проблеми майже не було, аж тут на детектива надійшло просвітлення.

─ А якщо використати свої можливості медіума? Регалія говорила, що я можу проникати в сновидіння людей. Тобто, я можу проникнути і в сни моїх знайомих з відділка. Це може спрацювати! І якщо я знаходжусь у поїзді де є вбиті Корсаром, ну і псевдонім же йому дала мас-медіа, то можна розпитати їх, можливо вони допоможуть підібратися до істини, або навіть дізнатися його особистість. Ну що ж, Томасе, все і не так погано, як здавалось на перший погляд.

З запалом в очах детектив наблизився до вже знайомої Регалії з надією отримати максимум вигоди із ситуації.

─ Регалія Блейк. Вбита Корсаром двадцять п’ятого червня о 1:25.

─ Томас це знову ви, я рада вас бачити, ви обдумали моє прохання?

─ Так міс, я виконаю його тільки з однією угодою.

─ Я зроблю все, що в моїх силах, тільки допоможіть мені. Моїх рідних зовуть Міра і Кайден. Ось їхня фотографія,─ сказала Регалія, дістаючи потерту фотографію двох людей .─ Просто уявіть двері, за якими знаходяться їх сновидіння, потім ввійдіть в них. Коли у вас вийде, просто покличте мене.

─ Добре, я допоможу вам. Як ви там говорили, потрібно лише зосередитись…

Він сів та спробував зробити те що порадила Регалія, та спочатку нічого не вдавалось. Але детектив не здавався. І ось вдалось уявити максимально реалістичні двері та відкрити їх, за якими він побачив двох зовсім незнайомих людей. Вони були схожі на тих, що на фото, хоча і трохи старших, але все ще зовсім молодих і на мить йому стало шкода Регалію, але потрібно було продовжувати, справа чекати не буде. Він заплющив очі й покликав Регалію. Й коли він відкрив їх, поряд стояла Міс Блейк, така жива і повна емоції.

─ Томас прошу вас, дозвольте мені самій розібратись з моїми справами, якщо ви не проти.

Сказала вона, після чого закрила очі й прямо з повітря з’явився напівпрозорий купол.

Детектив відвернувся й спочатку деякий час експериментував з простором навколо, який можна було змінювати силою уяви. Потім все ж взяв себе в руки, і почав думати про розслідування і згадувати пасажирів, яких вже бачив, з надією згадати знайоме обличчя, аж поки не почув, як його кличе Регалія. Повернувшись він побачив Регалію та тих двох людей, вони всі були в сльозах.

─ Отож напевно час вертатись, ви закінчили?

─ Так, дякую вам, ви єдиний хто виконав моє прохання.

Мить і вони знову в поїзді, тепер же настав час Регалії виконати свою обіцянку.

─ Розкажіть мені про обставини вашої смерті, про вашого вбивцю, як він виглядав?

─ Мені важко про це згадувати, але я повинна знову пережити це, бо ви допомогли мені… Було досить темно я поверталась додому після декількох днів проведених в карцері. На те були свої причини, але я зовсім нічого поганого не зробила. В житті навіть метелика б не образила, просто так склались обставини, через відсутність доказів мене відпустили.

Я йшла через парк, в якому вже майже не було людей… Пам’ятаю гострий ніж, що блиснув в світлі місяця з темряви. А далі я бігла й кликала на допомогу, це здавалось тривало вічність. Але допомога не прийшла, по меншій мірі вчасно… Гострий біль не давав думати й рухатись далі, я впала на землю, дивлячись на мого вбивцю і на місяць. А далі була лише темрява, і ось я тут.

─ Ви можете згадати обличчя вбивці, чи якісь особливості зовнішнього вигляду: татуювання чи шрам?

─ Його обличчя було закрите маскою, а сам одягнений в чорний одяг. Нічого більше вам сказати не можу, адже це все, що я пам'ятаю.

─ Спробуйте згадати він щось говорив?

─ Хм, мені здається вбивця і справді щось неголосно сказав… Здається, щось про злочин, але я не впевнена. У мене не було бажання дослухатись, я хотіла лише вижити.

─ Можливо, у вас були якісь серйозні конфлікти, або вам хтось погрожував в останній час?

─ Ні, здається, нічого такого не було, я взагалі не конфліктна людина.

─ Дякую вам за допомогу, хоча інформації і небагато, але краще щось, аніж нічого. Якщо в мене ще з’являться запитання, я ще повернусь, якщо ви не проти.

─ Так звичайно, я рада що змогла вам хоч чимось відплатити. Прощавайте, Томас.

─ Прощавайте.

Жінка знову застигла, дивлячись в одну точку, ніби хтось натиснув на кнопку електроживлення .

«Схоже я знову в глухому куті, Корсар носив маску. Ніби він передбачив і такий спосіб розслідування, прокляття! Нічого, рано здаватись. Якщо я не помиляюсь, десь тут бачив ще одну жертву вбивці…»

Він повільно пішов по вагону, роздивляючись всіх пасажирів. І нарешті знайшов знайоме обличчя, одного з жертв. І вже без вагань назвав його ім’я:

─ Персі Джексон вбитий Корсаром 2 серпня о 2:37.

« Я його десь вже бачив, при цьому живим… Здається, його посадили нещодавно за ґрати. Він намагався обікрасти місцевий банк, але спільники не тільки не поділились грошами, ще й покинули його на місці злочину. Коли його затримали, він навіть не намагався втекти, і у всьому зізнався, за що його і посадили на три роки. Але звільнили через рік за хорошу поведінку. Схоже, він теж став жертвою Корсара.»

За одну мить, поки чоловік повертав голову у бік детектива, промайнуло в голові у Томаса.

─ А? Хто це мене звав? Хмм. Що за?… А-а-а! ЗНОВУ ТИ! ВІДЧЕПИСЬ ВІД МЕНЕ! ТИ І ТУТ МЕНЕ ПЕРЕСЛІДУЄШ! ДОПОМОЖІТЬ!

─ Тихо! А ну заспокоївся швидко!

Наслідуючи тон одного з вчителів академії наказав Томас, і як не дивно, це дало певний результат. Хлопець замовк, наче відкусив собі язика, і з силою намагався вжатись у сидіння, нервово заламуючи собі руки і дивився на детектива з повними жаху очима.

─Щ… Щ… Що тобі треба від мене? Що я такого тобі зробив? Прошу тебе не чіпай мене.

─ Та що з тобою? Чого ти такий переляканий? Розповідай зараз же.

─ Ти обіцяв мені, ти обіцяв, якщо я зізнаюсь, то мені зменшать термін за ґратами. Навіщо ж ти прийшов до мене через тиждень після того як я вийшов з в’язниці? Навіщо ти так зі мною,─ ледь не плачучи промимрив Персі.

«О Господи, зовсім розклеївся. Я ще на допитуванні помітив, що він тюхтій, незрозуміло як він наважився грабувати банк, нехай навіть з «друзями». Зараз же він зовсім дивно себе веде. Я лише допоміг посадити його за ґрати, а він так мене боїться, ніби я власноруч повільно розірвав його на шматки .»

─ Будь ти проклятий!!!

З цими словами Персі ринувся в кінець поїзда з такою швидкістю, ніби за ним гнався сам Ктулху.

─ Стій! Повернися, ми ще не закінчили!

«Ех, схоже тепер розслідування зайшло в глухий кут. Ніхто не може допомогти у встановленні особистості Корсара. Потрібно присісти і придумати новий план дій… Фух, а сидіння тут дуже зручні, так легко в них розслабитись. Ось тільки прикрию очі на секунду і щось придумаю. Щось важливе крутиться в голові, щось, що я пропустив. Ну ж бо думай, ти ж ніколи не здавався так просто…»

В останню мить здавалось, що він був близько до розгадки, але моральна втома давала про себе знати і Томаса окутала темрява сну…

Незрозумілий шум, серед якого було чутно голоси, які постійно перериваються:

─ Сестра! Ми його втрачаємо! Готуйте дефібрилятор…Укол адреналіну 1 міліграм… Розряд!

─ Пульс нерівномірний, але жити ще буде… Травма голови, велика кількість менших пошкоджень по всьому тілу, перелом ребер. І це лише попередні спостереження. Господи, його нібито поїзд переїхав… Сестра готуйте операційну! Я не дам йому померти …

Далі темрява і тиша. Але через мить безліч спалахів вкупі з гучним гулом, який створює з усіх сторін непробивний купол в якому тонули усі інші звуки.

Свідомість повільно поверталась до детектива, але не пам’ять:

«Де я?!? Хто я? Чому я тут?

Почувся удар об підлогу, а потім прийшла біль:

─ Ох! Голова. Боляче… Що сталось зі мною?

Піднявши нещасний погляд, Томас побачив перед собою залізні ґрати, повністю покриті іржею, складалось почуття, що доторкнись до них і вони розсиплються. Справа виднілося перевернуте на бік тюремне ліжко. А зліва стояла криво пригвинчена раковина, в якій води вже не було років 10.

─ Як я вже втомився від того, що постійно опиняюсь в незрозумілих місцях. Цього разу мені здається, що я тут вже був, не за ґратами зрозуміло ж, але навкруги все до біса знайомо. Точно! Це ж поліцейське відділення, де я раніше працював, а в останній час допомагав у розслідуванні вбивств, які були скоєні руками цього клятого вбивці. Багряного Корсара. Але ось одне питання чому я за ґратами? Начебто нічого протизаконного я ще не зробив.

Від думок відволікли, звуки пострілів, а потім передсмертний хрип перемішаний з криком: «Допоможіть! Тривога! Чужий у будів…»

─ Гей! Що там коїться? Що за?.. Двері камери незачинені, дивно.

Вибравшись із камери, Томас побачив калюжу крові, а в ній вже мертвого чоловіка у поліцейській формі.

─ Пульсу немає, я вже нічого не зроблю. Хм… На бейджику написано «Юрій», що ж, Юрій, спи спокійно. А я попереджу увесь департамент, що здійснено озброєний напад, і щось мені здається, що це не просто якийсь самовбивця вирішив забрати з собою побільше людей.

Піднявшись по сходах в головний офіс детектив не зустрів на своєму шляху ні однієї живої людини, але і мертвих більше не було, ніби хтось в один момент натиснув на кнопку і зробив увесь департамент порожньою будівлею, але тут і там відчувалось людська присутність. На столі лежав недоїдений ланч, слухавка від телефону звисала вниз видаючи безкінечні гудки, олівець лежав на папері на якому виднілася недописана фраза «Керолайн залізничний вокзал о 8:30 …». Нещодавно тут кипіло життя, але зараз людей же тут було не більше, ніж посеред моря в шторм. Наступної миті з кімнати речових доказів почувся кашель. Обережно заглянувши в кімнату, детектив побачив вмираючого голову департаменту Артура Аберлейна.

─ Том…. Томас. Ти повинен розплутати цю справу, тільки тобі це під силу, Багряний Корсар знаходиться в моєму кабінеті намагається знищити всі документи по своїй справі. Ти мусиш,─ кашель не дав закінчити слова, але він зібрався з силами й сказав. ─ Візьми мій пістолет, він тобі знадобиться,─ знову кашель, Артур закрив очі і ледь чутно додав. ─ Ти зможеш…

Настала довга пауза.

«Я запізнився він мертвий… Тепер вже нічого не зробити, і нічого не змінити. Залишається тільки змусити вбивцю заплатити за скоєне».

─ Я закінчу цю справу. Я помщусь за кожну смерть…

Піднявши 911 Кольт детектив неквапливо пішов у бік кабінету, прокручуючи в голові десятки різних варіантів розвитку ситуації, але щось підказувало, що перевага не на його боці.

«Схоже Корсар вирішив завітати в місце де напевно в останню чергу шукали б його, але чому він тут? Лише для того, щоб знищити свою «справу»? Але ж там майже нічого немає, я сам йшов по його сліду, отож мене потрібно було вбити одним із перших, але чому ж я до сих пір живий? Більше запитань ніж відповідей. Здається, він знає що я був у камері, і знає що я йду, шансів на хороший кінець все менше. Але в мене не має вибору, потрібно хоча б спробувати його зупинити, бо, схоже, нікого більше не залишилось. Ну ось і двері кабінету, зараз усе вирішиться, я чи він… Ай, та ну його все в пекло!»

Відкривши двері кабінету детектив закричав:

─ Ти в пастці, руки за голову, пістолет на підлогу!!!

Але вбивця спокійно підняв голову, роблячи вигляд, що Том прийшов до нього не з погрозами, а з пропозицією випити пива. Посміхнувшись одними губами, він зняв капюшон… Томас зупинився від подиву, тому що побачив його лице і це було обличчя детектива… Це була майже ідеальна його копією, наче віддзеркалення. Лише колір очей відрізнявся, у детектива він завжди був блакитного кольору, а в того що стояв напроти нього був темно-червоного. В іншому ніякої різниці не було, але навколо фігури відчувалась якась незрозуміла сила, здавалось, ніби душі вбитих людей кружили навколо нього. Він посміхався недоброю посмішкою, а погляд був холодний.

«Погляд професійного вбивці, якому байдуже на страждання інших… Для якого важлива лише його ціль»,─ пронеслось в голові детектива.

Сумнівів вже не було, перед Томасом стояв той, кого він так жадав спіймати. Спокійними рухами Корсар взяв пачку цигарок, що лежали у верхньому ящику стола і запалив одну із них, втягнувши їдкий дим, він видихнув його на детектива, і лише потім першим подав голос.

─ Не все так просто, як здається на перший погляд мій друже, отож ти напевно зараз знаходишся у кон’єктивному десонасі? Бо інакше напевно я б вже лежав на підлозі з дірою в довбешці. Але мені цікаво, як же ти думаєш, хто я?

─ Ти… Це я? Як це можливо? Але ти ж вбивця, до чого тут я?

─ Вбивця? Я? Ах-ха, цікаво… Можливо в чомусь ти і правий. Дивно, що варіант с близнюками, яких розлучили в дитинстві, ти не запропонував у першу чергу. Тільки уяви один з них потрапив у хорошу родину, а інший виріс на вулиці і не мав іншого виходу окрім того, щоб стати бандитом. Ех, як романтично.

─ Таке буває тільки в дешевому кіно.

─ В кіно? Я його так люблю, іноді воно так іронічно зображає наше життя, ось тільки подумай:

«Поки нас не було вдома, десь зняли черговий фільм про любов. З гарними акторами, чудовою музикою, трагічним, але надихаючим сюжетом. Який ми будемо дивитися прийшовши з роботи, або навчання. Їсти шкідливу або здорову їжу і наповнюватись дивними почуттями, які відчувають вигадані персонажі. І на мить порівнюємо їх з реальністю, але не довше. Інакше життя втратить сенс, бо завтра на навчання, або на роботу. »

Марат М.

Отож, що ти зрозумів з цього: наше життя немає сенсу, жити лише заради тих швидкоплинних секунд щастя? Я знаю варіант краще. Ти сказав, що я це ти, але не зовсім так. Я краща твоя сторона, що відкинула правила цього нудного світу і стала по справжньому вільною. Тільки подумай ми сковані щоденними обов’язками, повинні кожен раз переживати тортури заради досягнення абстрактної мети, а якщо все-таки досягли, то що далі? Ми починаємо знову. Цей круг безкінечний і немає надії на зміну. Це справжнє божевілля, воно всюди тільки озирнись і зможеш бачити як я. А що ж в кінці цього шляху? Смерть. Лише після неї починається справжнє життя, без турбот і обов’язків. Люди звільняються від усіх кайданів, що стримують їх. Але я зміг їх скинути ще при житті і тепер я принесу це знання усім. Та хтось не може, або не хоче прийняти та скористатись ними… А ще ти подивись на реалії світу, злочинці гуляють по вулиці без кайданів, їх відпускають майже за просто так, а вони готові знову і знову робити свої темні діла. Є тільки один спосіб припинити це… Я ж звільняю людей від земного, чищу наш світ від виродків і вже вищі сили нагородять чи покарають всіх. Там вже не відкупишся, не скористаєшся зв’язками. І кожен отримає по заслугам.

Звичайно, після того що я роблю мене не погладять по голівці, і не скажуть що я виконав гарну роботу, але я ж стараюсь на благо інших, я їх звільняю. А також справляю те що не може вирішити ця система, подвійна вигода як-не-як. Але скоріш за все наприкінці свого шляху я відправлюсь у пекло і я готовий прийняти це покарання на благо інших. Але ж до кінця реалізувати свій план мені заважає одна невеличка, так би мовити перешкода. Але я впевнений, що подолаю її…

Після цих слів в очах близнюка промайнула ціла буря емоцій, здавалось він отримує задоволення від ситуації, хоча вдача була начебто на стороні Томаса і цією вдачею був 911 Кольт, але Корсар дуже дивно посміхався, ніби у нього у кишені був козирний туз, про який детектив навіть і не здогадується.

─ Ти божевільний, клятий божевільний маніяк, який напрочуд занурився в свої ідеали і тепер не бачить нічого іншого, окрім створених червоних окулярів. Так саме червоних, адже вважаєш що кров вирішить всі проблеми.

─ Я божевільний? Тобто тільки я тут не в своєму розумі? Ахх, бідний, бідний Томас, який ще не до кінця зрозумів ситуацію. Я все ж таки сподівався, що ти зрозумієш. Ти такий як і усі. Оцінюєш мій психічний стан порівнюючи зі своїм, тобто ти думаєш, що з тобою таке ніколи не трапиться і у тебе ніколи не промайнуть такі думки як у мене? Чи я щось забув містер?

─ Так… ─ не охоче згодився Томас, втрачаючи останнє терпіння.

─ А тепер розповім тобі секрет, той що знаю тільки я, але ти неповинен нікому його розкривати, тихенько скажу тобі на вушко… Ти сам мене створив Томас. Я народився із твоїх бажань та думок, ти також ненавидиш цей світ, глибоко в душі ти згоден зі мною, нікому не розповідаючи про ті почуття, що ти відчував, які зріли в тобі, лише потрібен був невеликий поштовх, щоб з’явився я, і тепер на сцені новий актор.

─ Про що ти говориш? Який поштовх? Зовсім з глузду з’їхав.

─ Справді? Ти не пам’ятаєш? Згадай свою сестричку Керолайн… Яка так любила білі троянди. Невже ти її забув? Як ти міг?

І ніби відчинилась брама спогадів і вони, ніби течія гірської річки, хлинули в мозок Томаса, змушуючи пережити їх знову.

Томас їде в метро постійно дивлячись на годинник.

«З цією роботою ледь не забув що сестра повертається з навчання і потрібно допомогти з важкими валізами. Сподіваюсь Кер зачекає і не буде сильно ображатись. І без того після тієї сварки чотири роки тому майже не спілкувались, хоча до цього майже все дитинство були ледь не кращими друзями… Ну нарешті моя зупинка.»

Він біжить на вихід по дорозі збиваючи з ніг декількох людей, але вже не помічає їхніх обурених викриків.

«Так через парк швидше, та й Керолайн могла не дочекатись мене і сама піти до метро через парк, можливо там її зустріну.»

Навколо тихо та безлюдно, але щось насторожує, можливо інтуїція, уважно подивившись навколо, увагу детектива привертає якийсь предмет в траві. А роздивившись, це був ніж покритий багряною субстанцією,і холод пронизує серце детектива. Погані думки пазурами впиваються у мозок, подивившись трохи далі він розуміє, що це його Керолайн лежить вся в крові. Том з надією в серці перевірив наявність пульсу та дихання, але ознак життя вже не було… Ось він викликав швидку допомогу і судорожно намагається згадати уроки по наданню першої медичної, та все ніби в тумані і думки розбігаються. І раптом почувши смішок за своєю спиною і злорадним тоном сказані слова:

─ Ну що, як це бачити смерть близької людини?

Томас повертається і бачить лише обриси постаті, що швидко бігла в двори. Гнів скипів в ньому і детектив зривається з місця та біжить за ним:

«Це він зробив. Я вб’ю його, і він кров’ю відплатить за те що зробив! ─ проноситься в думках.

Раптом щось виходить із тіні і відразу наносить удар, але Том блокує ніж рукою. По руці потекла кров, болю майже не було, гнів захопив його розум повністю. Детектив наносить удар у відповідь і на коротку мить йому відкривається обличчя його ворога, перекошене від гніву та жаги вбивати. І раптом він розуміє, що це один з тих кого він посадив. І навіть ім'я згадалось:

«Джек Міррен, подвійне вбивство, але він ще й половину часу ув'язнення не відсидів, чи можливо він втік з в'язниці?»

Та на той час йому було не до роздумів, він хотів помсти. І лише після недовгого бою детектив трохи взяв себе в руки, і зрозумів що знаходиться в зовсім невигідному становищі. Йому потрібно було відступати, але вже через декілька секунд він вперся спиною в стіну. Відчай почав поступово підкрадатись з усіх боків. Та наступної миті ніби якийсь бар’єр зруйнувався, страх за власне життя зник, і гнів повністю забрав кермо. Лише на інстинктах та жазі крові Томас пішов у контратаку. Але одна помилка і наступної миті вбивця наносить удар ножем в живіт, а потім ще декілька. Біль пронизала тіло детектива, свідомість поступово покидала його, Том почув якийсь шум, а постать Міррена зникла в лабіринті вулиць…

Прокинутися вдалося лише через два тижні, в лікарні. Коли Томас виписався з лікарні, то дізнався про те що, Джека недавно амністували за хорошу поведінку. Гнів знову почав переповнювати його. Згадалась Керолайн, що лежить вся в крові, і обличчя вбивці, якого він посадив за його гріхи.

«Ти вирішив помститися мені, вирішив дістати мене через Керолайн, що ж тепер ти сам підписав собі смертний договір. Якщо ця система не здатна покарати і перевиховати злочинців, я сам за це візьмусь. Він відповість за все.»…

Після цього відкрився сезон полювання на Джека і мисливець знайшов свою жертву.

Пістолет повільно опустився донизу і непомітно для Корсара знятий із запобіжника.

─ О! Так ти все зрозумів! Браво! Ну нарешті ти згадав ВСЕ. Схоже твій мозок не зміг впоратись з великою кількістю інформації, коли ти, втрачаючи свідомість після автокатастрофи, все зрозумів та зіставив усі факти. Просто відгородив від усіх спогадів про мою появу. Але бар’єр зруйнований.

─ Як це можливо? Та й звідки ти з'явився не зрозуміло.

─ Брешеш, я по твоїм очам бачу, що вже здогадуєшся. Та і я вже тобі казав. А ти мене не слухав!!! Ну нічого повторюсь. Я формувався з твоєї злості, образи на весь світ і жаги помститись. І ми досягли своєї мети та «зупинили» злочинця, а пам’ятаєш який у нього був наляканий погляд тієї ночі, він справді заслужив це покарання, ─ Корсар посміхнувся. ─ Я ще тоді опосередковано намагався переконати піти зі мною одним шляхом, хоча точніше я тоді ще був частиною тебе. Тоді ти відмовився і ми розділились. Але знаєш, зараз я розумію, що якби об'єднались в той момент, то, мабуть, довго не протримались, але зараз інша справа. Ми обоє набрались досвіду, і я встиг тобі показати свою компетентність. Якщо ми станемо єдиним цілим, то зможемо змінити цей світ на краще, для цього досить просто твоєї згоди.

І чоловік протягнув руку

─ Ти псих і несеш нісенітницю. Я ні за що не згоджусь на це! ─ прокричав Томас.

─ Шкода. Тоді вирішимо мою невеличку проблемку силою, бо як ти вже зрозумів, мені потрібно ділити тіло з тобою Томас. Не роби такий погляд, ти ж сам розумієш, що вночі коли ти стомлений відключаєшся, лише тоді я маю змогу взяти контроль. Настає мій час… А на ранок ти знову відправляєшся на розслідування з надією, що Корсар зробить помилку, і тоді ти знайдеш його. Ха-ха-ха, але всі твої наміри не варті і ломаного гроша, адже я знаю як ти думаєш, я бачу кожен твій рух і ніколи не помилявся. Але в один момент я все-таки допустив незначну помилку, і ти нею скористався, хоча ніхто інший нічого б не зрозумів. І ти вже був близько до розкриття мене. Хм, чи точніше нас. Я передбачав, що можливо доведеться діяти в екстрених умовах, тому коли ти їхав на автомобілі за доказом, що розкриє справу Корсара, ха-ха ну й ім'ячко мені придумали. Я витратив майже всі свої сили, щоб забрати контроль на декілька секунд, і влаштував аварію, зараз твоє тіло знаходиться в лікарні, але хто буде ним керувати вирішиться тут і зараз. Що ж мій хід на нашій «шаховій дошці» зроблений, тепер твоя черга.

─ Ти змінюєш свої мотивації як рукавиці, намагаючись знайти у мені підтримку перебираючи різні варіанти, але ось, що я тобі скажу. Ти ракова пухлина у моєму мозку, паразит в моєму тілі, ще один ненормальний з комплексом Бога. Я зроблю послугу десяткам і сотням людей, якщо знищу тебе…

Том підняв зброю і націливши її на свого ворога випустив майже увесь магазин в торс чоловіка, кожен постріл віддавався дзвоном у вухах, осипаючи підлогу відстріляними гільзами. Навряд чи Корсар залишився живим після цього, але чомусь крові не було, складалось відчуття що Томас стріляв гумовими кулями. Лише отвори від куль та вираз болю на обличчі двійника говорили про інше.

─ Кхе, Кхе. Знаєш, це було боляче.

Розстебнувши свою куртку вбивця вийняв з під неї бронежилет і кинув його якнайдалі наче використані шкарпетки.

─ А в тебе є яйця. Знайшов у собі сили стріляти у самого себе. Ну що ж погралися і досить. Це кінець…

З неймовірною швидкістю Корсар зменшив дистанцію до детектива, і з усієї сили вдарив його в пах, від чого пістолет впав на підлогу. Не гаючи часу близнюк лівою рукою підібрав зброю і рукояткою вдарив у щелепу. Від такого удару Том повинен був впасти на підлогу, де б Корсар добив би його, але він встояв і наніс удар у відповідь. У першу чергу, потрібно було вибити зброю, тому ціллю була рука яка тримала Кольт. Від удару пістолет відлетів на до протилежної стіни.

Переповнений гнівом Том щосили підняв за плечі вбивцю і кинув його у бік стола, меблі не пережили зустріч з тілом і розламалась вщент. Не гаючи часу Томас намагався скоротити відстань до зброї, але почув крик люті і побачив, як на нього мчиться Корсар з канцелярським ножем. Часу було обмаль і єдиним рішенням яке прийшло в голову було спробувати вдарити вбивцю по ногам, щоб виграти час і провести удушливий захват, але і двійник був не промах, бо він знав як думає Томас. Двійник змістив свою траєкторію руху, що не давало можливості провести захват. Ніж вже швидко рухався до шиї, і детектив нічого не встигав зробити, здавалось, це кінець. Але Том в останню секунду зміг відхилитись назад і тому ніж замість того щоб перерізати горло, лише зробив глибоку борозну на пів-обличчя. Можна сказати, що Томасу пощастило двічі, не тільки залишився живим, а ще й очі залишились цілими. Адже якби ніж відхилився на пів сантиметра, то від болю та всліпу Том став би легкою мішенню.

─ Ха-ха-ха, подивись на себе! Який ти тепер гарний. Мені було приємно знущатися над своїми жертвами, але ти унікальний випадок. Я ще ніколи такого не відчував.

Вбивця посміхався, він отримував задоволення від цього, усе це було для нього ніби грою в шахи, в якій йому залишилось лише добити останнього пішака та загнати в кут короля. Але Томас не збирався просто так здаватися, навіть побачивши, що Корсар все-таки дібрався до пістолета, детектив вирішив, що якщо не вдасться вийти з цієї кімнати живим, то він забере цього виродка з собою.

Томас пішов на таран. Нахиливши голову він понісся вперед, наштовхнувся на Корсара і, не зупиняючись, штовхав його далі. Його ціллю було вікно, хоча кабінет був лише на другому поверсі, це був єдиний вихід. Схоже Корсар теж це зрозумів і намагався вибратись, але було пізно… Почувся дзвін скла, а також постріл, але куля влучила лише в плече, і пролетіла наскрізь.

Томас почув крик болю і відчаю, але це був не його крик… Усе було скінчено. Піднявшись з тіла Корсара, яке було насаджене на гострий камінь, детектив деякий час дивився на двійника, а потім відвернувся.

Ніч була його супутницею, поступово заспокоюючи нерви. Пішов по справжньому важкий дощ. Оркестр з його музики давав йому насолоду і Том посміхнувся. Краплі омивали від крові обличчя. Ніби говорячи «це все…» Але діло було ще незакінчене. Корсар був ще живий. Встати ворог вже не здатен, але поки в ньому є хоч крапля життя він не залишить Томаса і буде поступово жерти його розум, пускаючи свою ідею, поступово підводячи до «протікання даху» .

Він озирнувся навколо і побачив поряд канцелярський ніж, що вилетів у вікно разом з ним. Схилившись над нерухомим тілом, детектив промовив: «Відправляйся в пекло…» І ввігнав ніж у серце.

«Будь обережним зі своїми бажаннями, бо інколи вони можуть здійснятися».

Пролунало з усіх сторін, а потім прийшли вони. Два кремезних ні то людини, ні то мавпи забрали тіло Корсара, навіть нічого не сказавши. На мить їх поглинуло фіолетове полум’я і вони зникли, наче нікого і не було. Детектив міг поклястися що бачив посмішку на обличчі вбивці, але не було часу думати про це, бо світ навколо чомусь став поступово ставати все менше і менше аж доки не залишилась тільки сама вуличка з ліхтарем і той вже якось неприємно почав блимати. А наступної миті світло зникло повністю і залишилась лише абсолютна темрява. Та це тривало лише кілька секунд, і світло знову повернулось. Воно було розсіяне та яскраве, і Томас навіть запитав себе:

«Невже я в Раю?»

Детектив відкрив очі і зрозумів що для Раю, було якось дуже дешево, та і світло вже не біле, а якесь зелене, якась незрозуміла шафа, що стояла неподалік постійно пікала, діючи на нерви, а все тіло боліло так, ніби зграя слонів пройшлась по ньому. Лише красива дівчина, що виконувала неподалік якісь маніпуляції, походила на ангела: була вся в білому, а обличчя було красиве і добре.

─ Міс, скажіть я вмер?

─ Ви прокинулись? Як добре. Не хвилюйтесь ви живі, зараз знаходитесь у госпіталі. Вашому життю нічого не загрожує, тому відкиньте усі ці думки про смерть. Ви потрапили в аварію, доставили ледь живим, але вас оперував наш головний лікар. А в нього золоті руки, і навіть в складних випадках він бореться до останнього, вкладаючи в роботу всі сили та вміння. Ой! Що це я… Потрібно ж його проінформувати, що ви прокинулись, я зараз повернусь.

З цими словами медсестра, з тихим шелестом халату, вийшла з палати, залишивши Томаса наодинці з його думками.

«Я переміг і залишився живим, вбивства нарешті зупиняться, а вбивця так і не буде знайдений. Як смішно, те що Корсар був дуже обережним у своїх діях зіграє мені на руку. Ніхто не дізнається про те що вбивця виглядав як я, хоча фактично це і був я. Бр-р до сих пір не по собі від цього… Усі хто про це знають мертві, залишився один я. Ну якщо я хочу жити в нормальних умовах то потрібно мовчати, та і якщо я прийду і скажу що це я усіх вбив мене скоріш за все відправлять у психдиспансер. Чи може це все був лише сон? Довгий і дивний сон? Якби мені цього хотілося…»

Оглядаючи палату в яку його помістили він помітив, що в кутку кімнати, на стільці хтось сидить, але Томас не пам’ятав щоб хтось заходив, знову якась містика чи що?

─ Хто тут? І як ти ввійшов?

Фігура неквапливо піднялась і почала рухатись у бік ліжка. А коли підійшла скупо зааплодувала:

─ Браво містере Лейт. Браво. Не часто за смертними так цікаво спостерігати, ваш випадок справді феноменальний. Хоча це проти правил, але я дозволю собі цей невеликий «промах». І на згадку у вас залишиться пам’ять і ось це, люди назвали б це сувеніром.

Покрита димкою постать протягнула детективу золотисто-жовтий білет, з темряви з’явилась посмішка і відблиск круглих жовтих окулярів. Томас взяв його і побачив, що білет був майже пустий, не було ні дати, ні часу, ні кінцевої станції. Лише повне ім'я та номер вагону і місця: 5 місце, 56 вагон. Прочитавши це Лейт посміхнувся:

─ Так це ти… Схоже все-таки це був не сон. Тепер даєш мені білет на твій поїзд, і куди ж він прямує? ─ похмуро запитав Томас.

─ Я вже говорив, що жоден смертний не зможе дізнатись, що в кінці шляху, доки не прийде його час. Але ви, мабуть, помітили, що він не заповнений до кінця. Лише від вас залежить чи стане він колись в нагоді, чи ні. Ви зробили багато хороших справ до цього дня, але ви вбили того чоловіка, лише заради помсти. Та не забувайте, що Корсар це була частина вас, ви його виростили. І ваше щастя, що ви побороли себе, інакше, ─ загадкова посмішка торкнулась його вуст на мить, він помовчав і сказав…─ Тож було прийнято рішення дати другий шанс, так би мовити почати все з чистого листа.

Зазвичай тим людям котрі побували на границі зі смертю ми змінюємо, або втираємо спогади, але вам ми вирішили їх залишити. Так би мовити моральна компенсація за нашу помилку. Ви єдина людина на землі котра знає всю, ну майже всю, правду. Тож я сподіваюсь у вас вистачить розуму не намагатись її поширювати, інакше нам доведеться прийняти міри…

─ Скажи мені, що сталося з Корсаром?

─ О! Вас хвилює його доля, ви знову дивуєте нас. Повірте нічого особливого він зараз проходить стандартну процедуру. Але зараз це не важливо.

─ Мене не хвилює його доля, просто хотів знати… Я все зрозумів. І дякую за все…

─ Якщо ж питань більше не буде то вибачте, але вже час покинути вас, робота чекати не буде.

Сказав Провідник, не звертаючи увагу на останні слова. І, зробивши невеликий поклін, відійшов від ліжка і навколо нього почав кружляти чорний попіл, незрозуміло звідки з’явившись.

─ Дозвольте примітити, що вам іде цей шрам, і не тільки я це помітив, медсестра дивиться на вас з неприкритим захопленням, хе-хе.

Таємнича істота зникла, залишивши на спогад про себе білет, який лежав у руці детектива.

«Так це й справді досить щедрий дар. Знати що тебе чекає після смерті. Хоча це доволі моторошно… Я не змарную своєї можливості в житті, хоч я і втратив, здавалось, на завжди все, крім роботи, після загибелі Керолайн, настав час змін. Немає сенсу вже жити минулим, зустрічай мене майбутнє…»

─ Так, а тепер що він там сказав про медсестру…

Епілог

По тракту йде чоловік, одяг якого перетворився на лахміття, і він весь з ніг до голови був у бруді та засохлій крові, а на обличчі смертельна втома. По ньому видно, що тримається лише на силі волі, тільки трохи розслабиться і впаде від втоми та ран.

«Це місце ─ чим далі я йду, тим слабкіше стаю. Але надія є, я зміг дійти сюди, хоча це було зовсім не легко, ─ перед його очима знову пробігли ті жахи і та біль, які він пережив. ─ Так, останні монстри, які мені зустрілись, це взагалі жах, лише з третього разу я зміг пройти через них. Це нагадує гру, є ціль, є вороги і переродження, але це не так, це реально, кожна рана це біль, кожна смерть ─ неймовірні муки… Складається враження що з кожним переродженням втрачаєш частину себе…»

І чоловік спробував згадати як його звати, але це не вдавалось, і йому стало страшно. Ще трохи й хвилі відчаю підхоплять і зруйнують розум, як корабель в бурю. Він намагався згадати своє ім'я, ніби це могло врятувати йому життя, дати точку опору. І коли відчай майже захопив його він викрикнув:

─ Джек! Мене звати Джек Міррен!

І засміявся, згадавши скільки разів він був в подібній ситуації ─ на грані психічного зриву, але досі Джеку вдавалось втриматись, але цього разу не втратити себе було особливо важко.

«Але скільки ще я зможу протриматись. Потрібно триматись, мабуть, Ніка вже давно там чекає на мене»

І йому згадалось його весілля, щаслива Вероніка, і його думки пішли далі по інерції, образи проносились перед очима. Джек знову бачив дружину в лікарні, її змучене обличчя та надія в очах. Потрібно були терміново три дорогі операції. І йому вдалось зробити одну завдяки кредиту і волонтерській допомозі, але цього було мало. Він зв'язався з криміналом, і все було добре Джек заробив гроші на другу операцію, але одного дня він потрапив в ситуацію в якій або його свобода і життя дружини, або життя двох невідомих людей. Але він не міг дозволити щоб все так скінчилось, він боровся до кінця, і переміг та не на довго… Прийшовши в себе, Джек прибрав всі сліди. Та все було марно, невдовзі його заарештовували. Як потім Міррен дізнався у всьому винен приватний детектив Томас, він розкрив цю справу, коли вона зайшла в глухий кут. Джек змирився з цим, і жив всі ці роки з надією, що волонтери назбирають гроші на третю операцію, і він знову побачить Ніку. За хорошу поведінку йому зменшили термін ув'язнення… Йому згадався той день, коли його звільнили, і він поспішав додому, але це більше був не його дім, банк забрав квартиру. Джек прибіг до лікарні і дізнався що Вероніка вмерла без третьої операції… І того ж дня він пообіцяв, стоячи перед могилою дружини, помститись тому, хто завадив йому врятувати її.

«Дурень, яким же я був ідіотом. Бо навіть море крові не може воскресить одну людину. Ні мною управляв гнів і образа на самого себе, що не зміг, не врятував….»

Раптом Джек спіткнувсь о якийсь камінь і впав. Він намагався піднятись, але здавалось, що дорога притягує, як сильний магніт.

─ Як же так? Кінець стражданням був же так близько.

І тут він почув голос:

─ Чи не здається вам, що це місце не таке похмуре, як те звідки ви прийшли.

Джек з останніх сил сів і озирнувся навколо. Так і справді пейзаж краще: на синьому небі світить, але не пече сонце, під ногами хороший тракт, а не бездоріжжя. Поряд з дорогою росте яскраво зелена трава, хоча видно її лише метрів на десять, а далі туман. Але все ж сил йти далі не залишилось. Тут його погляд впав на постать, що була перед нею, чоловік в дорожньому плащі з капюшоном, що закриває лице, і було лише видно окуляри.

─ Ти хто такий і що тобі треба? ─ неприязно запитав Джек.

─ Хм, ну чому так грубо, невже вас не виховували в дитинстві. Хоча все ж таки після всього, що ви пережили, бувають і гірші манери… Та не важливо хто я, в цьому місці, важливо хто ви такі.

─ Мені не до розмов, потрібно рухатись далі. Тож може скажеш що саме тобі від мене потрібно?

─ Чесне слово, нічого. Я тут по роботі, зустрічаю тих хто впорались з першим випробуванням. Тобто зуміли прийти сюди.

─ І багато таких?─ обережно запитав Джек.

─ А самі не здогадуєтесь? Ви ж самі відчули на собі життя в Темряві…

─ Це зрозуміло, але чому так важко дається кожен крок на цій клятій дорозі.

─ Чим більше гріхів у души, і за життя, і там ,─ на цих словах він махнув Джеку за спину,─ тим важче їй на цій дорозі, лише праведник зможе спокійно пройти по цьому тракту, але як ви розумієте йому тут робити нічого. І не сподівайтесь, що далі буде легше, чим ближче до цілі тим важче йти, а в кінці ─ Стіна, через яку може пройти лише повністю очищена душа. Джек, давайте думати логічно, вам не подолати шлях навіть до Стіни, ви занадто слабкий. А ви впевнені, що пройдете її? Адже якщо ні, то ви вмрете і знову повернетесь в Темряву. І знову голод, біль та страждання. Невже цього ви хочете?

─ То що ж ви пропонуєте, повернутись назад і знову страждати?─ з гіркою посмішкою запитав Міррен.

─ Ні, звичайно, просто не ризикувати всім, заради примарної надії на виграш. Іноді не варто бути азартним і головне вміти вчасно зупинитись та отримати невеликий приз, замість розчарування. Ваші зусилля будуть винагородженні, і ви перестанете страждати, продовжите своє «не життя» трохи по іншим законам. А як вже відомо зменшити біль тут можна лише одним способом.

─ Що за? Про що ти говориш?─ він озирнувся навколо. І побачив недалеко, ще одного гостя, але цей був спотворений, і більше був схожий на звіра.

─ Дикий! Як він так далеко зайшов? Хоча, почекай він що, мертвий?

─ Майже, в ньому не залишилось сил рухатись далі він повністю здався, якщо ризикнете цілком можливо скоро ви теж будете в схожій ситуації…

─ Тобто ти пропонуєш мені стати таким же монстром як він?

─ Не зовсім, кожен вирішує ким йому бути і як скористатись силою. Як бачите це не звичайний житель цього місця, а один з найсильніших монстрів. Вам не потрібно навіть боротись з ним, він майже мертвий… Але вирішувати вам, звичайно, будь-яка сторона медалі не ідеальна. З одного боку залишилось пройти зовсім небагато, але сил йти немає, та й пройти через бар’єр живим теж малоймовірно, адже можете спокійно перетворитись в попіл, швидше ніж хто-небудь встигне клацнути пальцями. З іншого ви не будете так сильно відчувати голод, і отримаєте велику силу. Якою зможете розпоряджатись на свій розсуд, звичайно, якщо зможете втриматись від спокуси отримати більше, використавши цю силу проти інших. Це буде важко, але ви можете спробувати це зробити, або просто піддатись спокусі і тоді ви просто забудете все, що зв’язувало вас з людиною, але і вплив цього місця на вас буде сильно знижений. Тому я пропоную вам відмовитись від недосяжної мрії зараз і отримати сили з якими вам буде простіше відчувати на собі страждання від смерті. В цьому світі один закон: «Виживає найсильніший». У вас є п’ять хвилин на роздуми, після чого хочу почути відповідь.

« Вибір в мене невеликий, але пожирати інших я не буду! Я все ще людина! Скільки б не було випробувань, я витримаю…. Я…»

Після цих думок на Джека напав голод, якого він ще ні разу не відчував, абсолютний голод, здавалось кожна клітина благала змилуватись. Він був настільки сильним, що викликав агонію, було схоже, що Мірен знаходиться в морі вогню, а з неба падають тисячі гострих голок, а десь вдалечині виднівся островок щастя, здавалось, що доберись ти до нього і все буде гарно, цим островом був Дикий. І здавалось приємний запах м’яса відчувався навіть тут. Джеку здалось, що нічого прекраснішого він ще ніколи не відчував. До найціннішого залишалось зовсім трохи, і рука сама ухопилась за землю, щоб підтягнути ледь живе тіло до цього дару долі. Це був Чужий голод. На зміну йому прийшла нескінченна радість, увесь розум заполонили думки про те, що тепер його шлях закінчився, достатньо лише простягнути руку і він стане найсильнішим. Вже інша рука також зробила рух у бік мертвого тіла. Залишалось тільки ввігнати зуби, аж тут десь далеко-далеко на недосяжних полках пам’яті ожив образ і слова:

« Я вірю в тебе Джек» ─ говорило бліде, висушене тіло дівчини на лікарняній койці.

─ Вероніка…─ ледь чутно сказав Джек.

І, здається, голод відступив. Він бачив лише тіло напівзвіра з перекошеною від болю фізіономією.

«Що я тут роблю?… Якщо я втрачу все людське, як запевняють мене. Чи не буде краще обрати смерть тут, ніж те «життя» в Темряві? Ні, я не здамся так просто, дороги назад вже не буде… Можливо цей звір теж колись здався перед фінішем.

Зібравшись з останніми силами чоловік піднявся із землі, встав у повний ріст, хоч це було чи не найтяжча робота в житті. Здавалось, що до всіх кінцівок прикріпили гирі, кожна з котрих, по шістдесят кілограмів. І голосно відповів.

─ Я пройду цей шлях, краще я помру знову і повернусь до старту… Один раз я вже обрав неправильний шлях, і заплатив велику ціну за це, я не повторю своїх помилок.

─ Що ж, це ваш вибір.

Після цих слів таємничу фігуру, що весь цей час дивилась за діями Джека огорнув туман, та подув вітер, в останній раз блиснули окуляри, і наступної миті не залишилось ні незнайомця, ні туману.

─ Я зможу, я впораюсь, можливо він мені збрехав, я зможу пройти через бар’єр. Я йду до тебе!

Спочатку він на емоціях навіть біг, але втома росла. Здавалось небо вдавлювало в землю, а в кожен м'яз насипали пісок.

До синьої стіни світла лишались лічені кроки, але кожен з них давався з нелюдськими зусиллями. При кожному кроці до Міррена приходили скривджені ним люди. Він бачив вбитих його руками жертв, бачив обличчя детектива переповнене гнівом, бачив свою кохану, яка вмирала будучи наодинці. Було не зрозуміло насправді це, чи лише фантазія вимученого розуму Джека. Це постійно давило на і так ледь живу психіку, але тут його чекало найбільше розчарування. Слова таємничої фігури були правдою, простягнувши руку через бар’єр Міррен зрозумів, що руки більше немає, вона перетворилась на попіл. Біль лише по інерції вдарила по тілу, але реакції у відповідь майже не було. Здавалось, що виснажений розум не міг ніяк реагувати, навіть на сильні подразники. Була лише ціль, але вона була недосяжна, тепер прийшов відчай, він як голодуючий кровопивця ввігнав свої ікла в розум Міррена. Останній якір здорового глузду, остання надія, була зламана… Одинокий корабель тонув в бурі. Увесь цей шлях був пройдений дарма, всі пережиті муки були дарма, хотілося просто лягти і вмерти тисячі разів, аби лише не відчувати той диявольський коктейль найжахливіших емоцій, який огорнув Джека.

─ Не може бути так, не може. Я не повернусь назад, не спробувавши. Нехай краще я умру зараз, ─ задихаючись сказав Джек.

Розігнавшись, він затримав дихання та закрив очі, він був готовий до смерті… Але відкривши очі зрозумів, що він живий, та лежить по іншу сторону Стіни:

« Я не перетворися на попіл, не повернувся назад в Темряву…»

─ Вітаю ви пройшли останнє випробування, лише той хто у повному відчаї, коли надії вже не залишилось, не відмовився від своєї цілі має право на другий шанс.

Не намагайтесь мені відповісти все одно зараз не зможете, зараз лише слухайте мене уважно. Міррен ви не можете потрапити до своєї дружин прямо зараз. Але заслужили право заново пережити життя на землі, хоча всі спогади про це місце, про колишнє життя будуть стерті, і вже в залежності від того, як ви проживете відведений вам час, остаточно буде визначено ваше місце в замогильному житті, і лише тоді ви все згадаєте. Сподіваюсь ви мене почули. І наступного разу зустрінемось вже в поїзді.

Джек слухав його, і хоча він відчував, що помирає, але на вустах в нього стояла посмішка. Кроках в десяти від нього стояла з посмішкою Вероніка. Міррен почув ледь чутне: « Я вірю в тебе і буду чекати…»

Зробивши лише один рух рукою, той хто чекав за бар’єром, перетворив чоловіка на попіл, який вітром віднесло кудись далеко за межі цього місця, кудись в реальний світ.

─ Бажаю тобі вдачі Джек Мірен.

В темряві ледь помітно блиснули жовті окуляри і з’явилась білосніжна посмішка, тільки зуби були якісь дивні. Не було різців, не було великих і малих кутніх, лише ікла.