Завтра

Завтра

Верхівки веж дряпали небо, немов кігті, намагаючись видертися ще вище – до зірок. На землю повільно, але неминуче, як схід сонця чи повня, сповзали сутінки. День танув, мов сніжинка на теплій долоні, віддаючи усього себе Темній Королеві. Він виконував усі її бажання, тому що її влада не знає меж, як, наприклад, кохання, або ненависть. Ці почуття – сестри близнючки – живуть у неї в серці від самого народження.

Ганна думала саме так.

Вона стояла біля вікна власної кімнати, спостерігаючи через велике панорамне вікно, як День уклонявся Ночі. Це приносило Ганні неабияку насолоду. Її темні очі палахкотіли, дихання прискорилося. Вона прагнула вирватися з цієї повсякденності, якою вона вважала життя під батьківським дахом. Вирватися туди, на волю, де природа настільки прекрасна, наскільки може бути прекрасним те, що подарувало життя людству.

Ганна дивилася униз, тримаючи в руках, гаптовану мереживом, хустку. На ній були ініціали О і Г – Орест і Ганна. Ця хустина – подарунок від нього.

В кімнаті панував напівморок. Химерні тіні від єдиної свічки, танцювали на стінах свій дивний танець.

Ганні було самотньо. Дні завжди проходили однаково. А ввечері вона, стоячи біля вікна, випивала келих червоного вина і дивилася униз з надією, що завтрашній день принесе їй хоч трохи радості, хоч трохи різноманітності.

Але цього не траплялось. Просто не могло трапитись. Тому що вже немає за кого радіти. Тільки він дарував їй щастя. Та Орест пішов… вирушив у кращий зі світів.

Ганна зробила ковток. Останній. Вино теплом розлилося у грудях, зігріваючи. На щоках розквітнув рум’янець, роблячи її ще вродливішою.

Вона відійшла од вікна. Спостерігати далі за зустріччю Дня і Ночі просто непристойно. В цьому було щось інтимне.

У кутиках її чорних очей зблиснула сльоза. Ганна дістала з шафи конверт – білий, як і її шкіра. Це був перший та, нажаль, останній лист від Ореста. Не стримуючи сліз, вона почала читати… вкотре…

… Кохана… Тут так чудово, аж дух перехоплює! Дуже красиве місце! Прекрасне! Тобі обов’язково б сподобалося. Ганно! Мені так бракує тебе… бракує твоєї усмішки, іскор твоїх очей. Знаєш, про що я згадую кожного разу, перед тим як лягаю спати? Так-так. Нашу ніч у замку! Пам’ятаєш? Звичайно ж пам’ятаєш! Господи, адже ми так довго чекали на цю зустріч! Я рахую секунди, коли ми знову зможемо зустрітися. 22 січня я буду у Львові. Ти зможеш приїхати? Придумай щось! Я чекатиму на тебе!

Знаєш, гмм… не хочу тебе лякати, але просто не можу втриматися. В будинку, де ми зупинилися, в самій гущині Карпат, кояться дивні речі. Нашій команді сниться однаковий сон. Усім нам. Буцімто ми убиваємо один одного – як хижаки, роздираємо один одного зубами та нігтями… жах просто.

Серед нас є один колишній священик – Степан, — так він говорить, що колись у цих лісах проводили чорні меси чорнокнижники з Сігішоари. Дивно, правда? Але якби там не було, хвилюватися причин немає – нас шестеро!

Я дуже хочу, щоб ти побачила це місце. Можливо, коли ми зустрінемося у Львові, я заберу тебе з собою у наступну експедицію!

Гаразд, буду закінчувати. Ми вирушаємо на світанку, а вже пізно.

Завжди думаю про тебе.

Твій Орест.

Через два тижні після отримання листа від Ореста, Ганна отримала звістку про його смерть. Тіло Ореста знайшли біля підніжжя Карпат на сході від Сігішоари, вочевидь, роздертим якимось звіром. Решта членів експедиції зникли без вісті.

Ганна налила у келих вина. Черговий раз. Тепер вона не боїться, що її упіймають на цьому батьки. Вона сиділа у кріслі, прислухаючись до тріску дерева в каміні.

Споночіло.

Ганна зійшла на перший поверх, намагаючись ступати тихо, щоб не розбудити батьків. Роззирнулась навколо – нікого. У будинку панувала тиша. Ганна вийшла надвір. Вийшла у темряву, твердо вирішивши втілити в життя те, про що подумала одразу, як дізналася про смерть Ореста. Вона залишилася сама. Тепер для неї все чуже: розкішний трьохповерховий будинок, обслуга, гроші… та навіть власні батьки. Вона вийшла за паркан, за яким розкинувся їх сімейний цвинтар. Високо у небі посміхався місяць. Ганна почала роздягатися. Потім вона опустилася на пухкий сніг, біля однієї з шести могил – її меншого брата, який у сім років загинув під копитами коней. Коли сльози на її очах перетворилися на кришталь, Ганна заснула…

Сонячного ранку, 22 січня, її знайдуть мертвою. На листі, що лишився біля порожнього келиха та згорівшої свічки, батьки прочитають:»Завтра ми зустрінемось з тобою, Орест».

17 лютого 2011 рік