Особистий янгол. Ворота темряви

` Особистий Янгол. Ворота темряви.

В світлі нового місяця, на високому пагорбі, стояв чийсь силует. Людина нерухомо стояла під поривами холодного вітру, що дув з моря, підіймаючи степовий пил, та пригинаючи до землі рослини.

Постать здавалось не відчувала страшенного вітру, передвісника шторму, але плащ що був на незнайомцеві, ледь тримався, щоб не порватись під натиском урагану.

Людина підняла голову до нічного неба, південну частину якого вже затягнули темні хмари. Зливаючись з темрявою, вони закрили крихітні вогні далеких зорь, і вже готові були закрити місяць.

Незнайомець підняв і розвів вгору руки, що наче стало сигналом погоді. Вдарив грім, темне небо розкололи декілька блискавок, розлючено поціливши в море. Він відчув силу, але не віру. Мовчав і голос. Що був сильнішим за найстрашніший вітер, солодший за цукор, голос що втілював силу любові.

Ще декілька блискавок поцілили в чоловіка, чиї довге волосся та чорний плащ, наче хоругви, тріпотіли на вітру.

Чоловік на мить зник у феєрверку іскор, та коли вогонь та курява пилу й іскор осіли, він все ще стояв з розведеними руками. Цілий і неушкоджений. І знову розпач охопив його. Незнайомець безсило в розпачі впав на коліна, зіпершись руками в землю.

І наче погода відчула його горе. Ущух вітер, заспокоїлись хвилі, що нетямовито накочувались на ламану берегову лінію. Хмари розійшлись.

Колись він мав віру, а разом з нею і щиру любов, та вічне життя на небесах, разом з братами, овіяні славою, світочем буття та благодаттю. Та сталось так, що він втратив віру, з чим і небеса. Його відправили з небес, до скону віків на землю, щоб він там знову знайшов віру. На його щастя з ним була його любов, яка повинна була вести його по вузькій дорозі до світла, і допомогти знайти себе і віру.

Раптово чийсь невидимий голос пролунав, наче відлуння примарного світу.

— Це не моя війна, а ваша. Але я прийму тебе брате, коли прийде час. Бо в тобі нема сили щоб знову повернути віру. Прийде час і ми всі об’єднаємось в мирі, можливо. Але не зараз. Багато в мене вже тих, хто зійшов зі шляху і не знайшов сил повернутись. І ти будеш зі мною!

— Ні люцифере, я втратив віру, але не втратив себе. І я ніколи до тебе не приєднаюсь, навіть якщо ти пообіцяєш мені крила. — відповів незнайомець, що стояв на скелі, біля океану, тому кого жоден смертний ніколи не бачив, але кожен робив його таємну волю.

Дим наповнений різними відтінками сірого, підіймався захоплюючими завитками вверх, від на пів скуреної сигарети, закручуючись в спіралі, утворюючи химерні образи схожі на примар, що вирвались з темряви і поволі розвіювались під ледь помітним подихом, на півкола сонця, що тонуло за лінією горизонту в синеві хвиль моря.

Безіменний палець, неквапливо збив попіл з сигарети і знову кінчик засяяв хвилями тліючих паперу і табаку. Йому подобалися заходи сонця, красиві, трохи криваві. З тих пір як його дружина загинула в авіа катастрофі, декілька років тому, чоловіка саме життя мало приваблювало. Всю його душу заполонила археологія. Розкопуючи і досліджуючи древні могили, міста, селища, він просто хотів забутись, і дізнатись, що різнило чи поєднувало ці епохи. Його не турбували такі речі як пошук відповідей про земне буття, чи мету самого життя. Цього року Крим став вершиною його життя і кар’єри. Він сподівався тут віднайти щось що дуже змінить світосприйняття.

Відірвавшись від роздумів, чоловік нахилився і налив в фужер темну рідину з пляшки. Закривши очі чоловік почав з насолодою смакувати аромат, що підіймався з відти. Потім почав поволі пити, смакуючи та насолоджуючись, смаком добре витриманого вина. Це була його улюблена марка, що виготовляли кримські винороби, на півострові, до того як під час боротьби з алкоголізмом не були вирубані елітні сорти винограду. Хоча з іншої сторони життя було не таким вже й поганим. Хоч ковбаса була дешева…

Довгий. Нетерплячий стук в двері обірвав його спогади.

— Так ввійдіть!

Двері відчинилися і забіг високий худорлявий хлопчина. Його сірі очі сяяли наче бенгальські вогні.

— Іване Федоровичу, ми щось розкопали. Там ми розкопали частину стіни, викладеної з каміння. Але стіна наче пірамідальна!

Від цієї новини сивіючий чоловік підскочив випустивши з рук склянку, що впала на підлогу, розіллявши рідину.

— Де? Петре, ти на авто?! — настрій сивіючого чоловіка шалено піднявся. Це було сенсацією, але він значить не помилився.

Поспіхом зачинивши двері номера вдвох чоловіки спустились східцями. Біля входу в готель їх чекала старенька нива. Хлопець зайняв місце водія, а той кого назвав Іваном Федоровичем, сів поруч на переднє місце пасажира.

— Їдемо хутчіш! Я ще сьогодні хочу побачити що то таке! — збуджено сказав він. Авто стрімко рвонуло з місця. Вправно повертаючи на поворотах.

Сонце вже майже сіло, але ще було досить світло. Всі хто був на розкопках, не покладаючи рук і сил розкопуючи знахідку. Десь далеко почулося гуркотіння двигуна і один з археологів, що стояв біля глибокої ями, озирнувся.

— То мабуть Петро Іванович, хлопці закінчуємо роботу. Вікторе готуй освітлення!

З розритої ями почали, мов мурахи, вилазити люди. Хтось вже порався біля генератора, хтось тягнув ліхтарі.

Зморені і спітнілі люди з радістю почали вмиватись, змиваючи з шкіри пилюку і землю. Дерева та трава навколо, вже втратили яскраві кольори, і сутінки що осідали на землю, вифарбували все в сіро-чорні кольори. Проте це вже нікого не збуджувало. Всі відчували, що знайшли щось дуже важливе і древнє.

Не встиг автомобіль, здійнявши куряву, зупинитись, як з нього відскочив сивіючий чоловік і побіг до головного розкопу.

— Дмитре, що тут?

— Іване, ми щось знайшли, і це здається верхівка піраміди, або я з’їм свого капелюха. Вікторе, давай світло.

Вони обидва нетерпляче чекали біля темної траншеї, доки не загудів голосно генератор і з ліхтаря що направляв хлопчина не вдарило світло. Хлопчина спочатку освітив драбину, по якій обидва археолого, що виглядали майже однаково спустились. А потім і сам розкоп освітив. Якусь мить повстала тиша, і було чути тільки дихання людей, що зібрались довкола темного провалу ями, і через якусь мить звідтіля долинув радісний вигук старого археолога.

— Так, це те що ми шукали!

— Іване, що це? Схоже що це тільки верхівка. І верхівка піраміди. Запитав той чоловік що спустився зі старим археологом. Той до кого звертались, присів і працюючи м’якою щіточкою по поверхні каміння піраміди, очищаючи того від землі, віками ховала її.

— Ще точно не знаю, але це сенсація. І вона переверне світ з ніг на голову!

— Це точно. Добре. Всім відбій, завтра у нас буде багато роботи. Ця споруда повинна як найскоріше побачити світло. — сказав той кого звали Дмитром, що був приблизно одного віку що і археолог, а сам пошепки додав старому товаришу, з яким товаришував ще з часів інституту, — Іване не подобається мені ця піраміда. У мене якесь дивне відчуття. Біля цієї будови мороз по шкірі біжить. І люди скаржаться на легку недугу, коли працюють тут.

— Нічого, нічого Дмитре. Це слава, це гроші, це сила, повір мені на слово.

— Іване цій споруді чортзна скільки років, навіть у греків і римлян нема ніяких відомостей про її існування. Того що ми знайшли.

Якась дивна підозра закралась в душу Дмитра Сергійовича, що керував розкопками.

— Іване цю споруду явно засипали. Але хто і з якою метою?

— Не турбуйся Дмитре, як сказала б моя дружина, не бійся вогню поки не обпечешся.

Одинока постать, сиділа на краю даху, шістнадцяти етажного будинку, що недавно звели. Вона майже зливалась з нічною пітьмою, і заворожено дивилась в одне з вікон. Там було видно крізь прозорі гардини постать чоловіка і жінки, що вечеряли при свічках. На столі горіли дві свічки різнокольорові, і той хто дивився в вікно з даху, знав, що там відбувається. Постать на даху звелась на ноги. Це був високий чоловік, що мав довге чорне волосся, що спадало на плечі. На красивому обличчі, в півтемряві вечора, лежала дивна тінь, що придавала його виразу невловимий біль і заразом з цим щось жахаюче. Що бентежило і холодило душу. Якась невловима, наче думка, жорстокість. Чоловік трохи схилив в ліво голову, уважно вдивляючись в вікно. Його руки ховались за спино. Здавалось що незнайомця, не обходило нічне життя міста. Люди що проходили по де-не-де освітлених вулицях поодинці і парами, швидкі авто і зорі на небі.

— Радій моя зоре, скоро тобі випаде честь звільнити світ від свавілля, брехні, болю. Але ти ще неготова. Чекай моя радість, я йду. Йде час коли я виправлю помилку що зробив Бог. Він ледь помітно посміхнувся і на його сховане напівмороком обличчя, насунулась тінь, що перетворила янгольський лик в маску зла та ненависті.

— Чекай! — прошепотів він і розправивши в сторони руки нахилився і полетів вниз. І відразу ж його тіло в якусь мить перетворилось на рій іскор, що продовжили падіння, наче метеори, що горять в атмосфері планети. Та цього ніхто не бачив, лиш обидві свічки зненацька згасли, наче хтось їх погасив своїм подихом.

Молода жінка, миттєво відвела погляд від бокала схованого темрявою і глянула на темну постать коханого. Що сидів навпроти.

— Що це? — трохи збентежено запитала вона, відчуваючи якийсь холод, наче морозний протяг по спині, що намагався захолодити її.

— Нічого люба. Нічого. Зачекай, я зараз ввімкну світло і піду подивлюсь.

— Добре! — тихо відповіла жінка, затремтівши від холодного протягу. Та все ж щось було не так. Її легкими обіймами огорнув страх. Вона тремтячи почала озиратись, нерозуміючі причини цього страху. Раптом за вікном щось засяяло, і вона побачила рій іскор що падали з даху сусіднього будинку, тільки-но зданого будівельниками. Шістнадцяти поверхова будівля що тільки но була здана будівельниками, і кожна квартира вартувала великих грошей. Вона вже давно мріяла про свою квартиру, і щоб одна з кімнат була круглою. Ця думка завжди збуджувала. Вона стояла біля вікна, та дивилась як танули іскри, не долітаючи до землі.

— Мабуть хтось невдало запустив феєрверк. — почувся спокійний голос з-за дверей її коханого. В кімнаті повільно з’явилось світло, що почало сяяти з чудернацької люстри, зробленої в арт стилі, — доречі в нас все закрито. Тобі моя радосте мабуть здалось!

— Мабуть! — відповіла молода жінка, кинувши погляд на нічну вулицю, де над містом, простягалось нічне небо, на якому нічні зорі тьмяніли, перед освітленим, нічними вогнями, містом.

— Хочеш кудись сходимо?! — тихо запитав чоловік, обійнявши ніжно за тонкий стан свою кохану.

— Ні, — закивала вона головою, — я хочу прийняти душ!

Чоловік здивовано дивився як жінка повільно вийшла з кімнати.

— Заграво, що трапилось? — здивовано запитав він. Та відповіді не було. Лиш почувся приглушений плескіт води з ванної кімнати.

Він здивовано знизав плечима, і сів за стіл, трохи здивовано глянувши на фужер з вином. Чоловік взяв його до руки і повільно відпив.

Щось сталось. Але що? Він ніяк не міг зрозуміти. Їх стосунки начебто були такими як і раніше, але між ними наче кішка пробігла. Замислившись. Він сперся на спинку стільця.

— Кохаааний! — почувся зненацька голос коханої через коридор, — ти не хочеш до мене? Тут місця на двох вистачить…

— Люцифере! Навіщо людям треба знаходити те пророцтво? Яка з того користь? — запитав один з двох чоловіків, що були однаково одягнені, одного зросту. Їх зачіски були схожими, темне довге волосся. І навіть ніч не скривала їх прекрасного виду.

— Ілоїме! Моя мета підбурити людей. Зброя для моєї мети вже давно готова. Але щоб запустити цей механізм, потрібен вибух. Це пророцтво підбурить людей шукати. І чим більше крові пролиється за святий посуд, тим краще воно подіє. Так що твоя робота прийшла. Люди повинні знати де шукати, і чим більше їх шукатиме, тим більший гріх буде накладено в посуд.

Люцифер спокійно дивився на нічне місто. І в його серці не було а ні краплини сумніву і сумління.

— Скоро. Дуже скоро прийде час, і я очищу цей світ від болю і гріха. Він підняв голову до темного нічного неба, що було затягнуте хмарами, які закрили зорі й місяць.

— Так. Я зроблю те, що не зміг зробити ти. І ти знову матимеш змогу створити цей світ. Досконалий світ. Йому наче здалося, що він почув лагідний сміх.

— Я знаю, що ти рахуєш своє творіння, досконалим, й зробив все. Щоб я не надав тобі знов можливості все почати спочатку. Та я не помилюсь. І як і раніше досягну того для чого ти мене створив. Цей світ не ідеальний. Занадто багато болю і гріха. Занадто багато байдужості…

Джина зневажливо зіштовхнула з себе Хорхе. Глянувши на свого непритомного хлопця, із з ледь помітною зневагою, вона стала з ліжка, змахуючи з свого оголеного тіла уламки дешевої вази. Джина обережно ступаючи, через гострі уламки, підійшла до великого, майже півтораметрового дзеркала, і стала розглядати з захопленням себе самої в ньому. Вона трохи шкодувала все таки, що так безпардонно перервала акт кохання. Все-таки не кожен раз вдається так збудитись. Жінка була ще занадто збуджена, розглядаючи свої невеликі, але ідеальної форми груди, рожеві ягоди на верхівках сосків, повільно перевела погляд на живіт, красивий, з золотим кільцем в пупку. Вона ніжно поклала руку на низ живота, провела повільно вверх насолоджуючись відчуттям дотику. Долоні досягли грудей і повільно та ніжно охопила їх, ледь відчутно погладжуючи їх. Очі закрились, від хвилі приємного відчуття.

Права рука облишила гру з грудями, облишивши цей привілей лівій, й повільно поповзла донизу. Відчуваючи, тепло ніжної шкіри і ловлячи кожен децибел насолоди. Ніжні тонкі пальці, зупинились на хвильку на вузькій полосі рослинності, в низу самому низу живота, як наслідок інтимної стрижки. Пальці ніжно обхопили верхівку соска, змусивши здригнутись, а інша рука тим часом, продовжила шлях донизу, протискуючись між стегон. І ніжні пальці почали іншу гру з ніжною квіткою плоті.

Темні штори, закривали вікна, зануривши кімнату в приємну напівтемряву, що додавала ще більшого інтиму, збудженості.

Глибоко дихаючи, Джина трохи розкрила очі, ловлячи в дзеркалі своє віддзеркалення, що обхопила свою ліву грудь, а права заблукала внизу між стиснутими стегнами, граючись з вологою збудженою плоттю, наче на арфі. Пальці ввійшли в вологу печеру і…

Тіло здригнулось від спазму насолоди, що накочувались одна за одною, наче шторм, загрожуючи затьмарити розум…

Заспокоюючи дихання. Джина сперлась руками на тумбу, розглядаючи причудливі, мініатюрні малюнки на мідного кольору, лакованих нігтях, на причуд правильної форми.

— Так Хорхе, з тобою добре, як з чоловіком, але й без тебе не погано. Вибач! — останнє слово пролунало надто глузливо і це сподобалось чорноволосій жінці.

Її погляд знайшов, серед безлічі речей, коло дзеркала мобільний телефон. Глибоко вдихнувши. Вона взяла його до рук. Маленький сріблястий телефон повністю сховався в її долоні. Один завчений рух великого пальця, на якому красувалось золоте кільце, і верхня панель з маленьким екраном в центрі відкрилась, оголивши великий і ряди майже мініатюрних кнопок. Тим же пальчиком, маніпулюючи кнопками, вона знайшла в телефонній книжці потрібний номер і натиснула на кнопку дзвінка, приклавши сам мобільний до вуха.

— Алло, Мігелю, підіймайся в номер! Я досягла цілі… — вона мрійливо посміхаючись,, подивилась на своє оголене тіло в дзеркалі, на мідній від засмаги шкірі, якого поблискували краплі вологи.

Коли в двері номеру постуками, Джина встигла надіти трусики і топ. І тепер гострі верхівки грудей наче верхівки маленьких пагорбів виразно проглядали, під білою, тонкою матерією. Молода жінка, з лінивою граційністю моделі пішла на звук стуку, поправляючи скуйовджене волосся.

Вона, без відчуття небезпеки, відкрила двері. Клацнув замок і увійшли двоє. Один майже чорний від засмаги, з накачаними мускулами, що виглядали рельєфними пластами під футболкою. Інший був низький, але в його рухах відчувалась спритність і прихована загроза. Зачинивши двері Джина безстрасно сказала:

— Мігеле! Стелла в великій сумці в шафі! — і такою ж лінивою ходою граційної кішки пішла в кімнату слід за ними, наче насолоджуючись відчуттям оголеності. Шкода що ці двоє так мало звертають уваги на неї. Зовсім інше діло Хорхе. Той просто таки обожнював її тіло. Вона сумно зітхнула, а потім посміхнулась.

— Всьому приходить кінець.

— Тут суцільна темрява! — поскаржився високий, перевертаючи все в шафі.

— Рікельме зупинись! — вигукнула Джина, що ввійшла в кімнату і з жахом побачила, як невисокий тип голову її коханця за волосся і при підняв, прилаштувавши до шиї криве лезо ножа. Той гнівно подивився на молоду жінку, що стояла в коридорі на пів оголена, з розтріпаним волоссям, розгнівана наче містична фурія. А в її погляді блукала лють.

— Чому? Назви мені хоча б одну причину, чому я не маю йому випустити кров…

— Я його кохаю! Цього досить? Поки він живий він буде мовчати. Він прийде в орден, щоб сказати. Що в нього вкрали стелу. Не посміє. До того ж ти забув про поліцію. Це тобі не бомжа якогось підрізати, до якого нікому немає ніякого діла. І не забувай я тут головна! Забирайте стелу і чекайте мене в авто. І не думайте змитись. Я найду вас навіть в пеклі.

Нижчий чоловік глянув на молоду жінку., і в першу йому щось сподобалось як чоловікові.

— Нехай буде, як ти скажеш, але знай, через нього ми ще будемо мати клопіт.

Рікельме сховав лезо в руків’я ножа, і відійшов від непритомного. І посміхнувшись, якось дивно сказав.

— А в нього чудові сідниці! — непомітно глянувши на дівчину. Та почервоніла від люті, але стрималась. Стріляючи люттю в спину двом спільникам.

Заспокоївшись, вона натягнула юбку, зашнурувавши її. А потім сіла на край ліжка, елегантно нагнувшись наділа спочатку один босоніжок і почала зашнуровувати шнурівку на нозі. А потім інший босоніжок. Піднявшись, вона поправила свою юбку зі складками, і підійшла до дзеркала, скептично оглянувши своє віддзеркалення. Молода, красива, спортивна дівчина в напівтемряві кімнати їй подобалась. Висока постать, рівні ідеальні форми, ніжки в босоніжках, зі шнурівкою на литках, коротка юбка, і топ, що більше підкреслював абриси ідеальних невеликих грудей, з ореолом сосків, що виднілись під матерією.

Вона різко повернулась навколо своєї осі, і їй сподобалось видовище приховане під спідницею. Дівчина прогнулась вперед спершись руками на тумбу, підігнувши ліву ніжку в коліні, наче насолоджуючись поцілунком, і поцілувала своє відображення, лишивши на дзеркалі відбиток, чудового малинового кольору губ.

— Я тебе кохаю! — прошепотіла вона своєму віддзеркаленню.

Джина оглянулась, і подивилась на оголене тіло свого коханця, що все ще лежав без тями.

Присівши біля нього, вона зняла зі свого великого пальця кільце, на надягнула на його мізинець.

— Прощавай коханий!

Дівчина розвернулась і гордою ходою королеви покинула кімнату. Закриваючи кімнату, вона начепила на руків’я табличку з написом « не турбувати», і лінивою ходою кішки, пішла до ліфта.

Весь поверх, в одному з багатоповерхових офісних центрів Нью-Йорку, був викуплений однією трастовою компанію. Люди що снували по цьому поверху, між кімнатами, були переважно робітниками цієї компанії. Чужих тут майже не було, але якщо і траплялись, за ними пильно стежили відеокамери безпеки, що здавалось висіли ледь чи не одна на одній. А за системою безпеки, поверх, не поступався любій військовій базі. Хіба що тільки замість військових в одно строях, тут були секюріті, в дорогих трійках, з прихованими пістолетами під піджаками. Але й тут був кабінет, де бували лише одиниці…

Ебл зручно вмостився в кріслі, оббитому темною крокодилячою шкірою і прикрашеному золотими шляпками на гвіздках.

Він в прострації, забувши про ту масу справ що були на його плечах, дивився на безкрайній простір моря, темні води якого зливались на горизонті з синім небом. Неподалік від берегу покачувались на мінливих хвилях різнобарвні вітрильні яхти, що були схожі на поплавки.

З-за спини почувся сигнал новітнього конференц-телефону. Розвернувши крісло, чоловік в дизайнерському піджаку відповів натиснувши потрібну кнопку.

— Слухаю!

— Це охорона, — почулося з гучномовців на телефоні, — Сер до вас відвідувач, професор Деккі Лістер…

— Проведіть професора до мене. — оживився Єбл, і знову відкинувся на спинку крісла, мрійливо дивлячись на дивну маску, що висіла на стіні біля дверей.

Скоро в двері постукали.

— Ввійдіть! — гучно відповів власник кабінету, прийнявши нормальну позу в кріслі.

Двері відчинились і ввійшов немолодий чоловік в літній одежі. Він явно був одного віку з головою корпорації. Тільки обличчя його було не таке ніжне і вихолощене, як Єбла. Зморшки засмага і обвітрена шкіра говорили про те, що професор більшість свого часу і життя провів в експедиціях. Чоловік що ввійшов, явно був ще молодий душею, доказом чого слугували шорти і чудова новомодна легка сорочка без рукав, не заправлена в квітасті шорти. Кросівки, великий солом’яний бриль та великі темні окуляри закінчували його одяг, який аж ніяк не відповідав стилю що був заведений в цій будівлі.

— Пане професоре, як добре що ви так швидко відгукнулись на мій дзвінок. Сідайте в крісло. Ебл вказав на велике шкіряне крісло коло свого столу.

— Стів, можеш іти!

— Так сер! — і покинув кабінет, зачинивши за собою двері.

— Маю надію, моя охорона не надто вас обтяжила?

— Ні, що ви! Хіба можна відмовитись, коли тобі погрожують, і тим паче, є можливість побачити своїми очима таємничий раритет. — в голосі професора відчувся чіткий сарказм, та Ебл цього явно не захотів помічати.

— Вибачте старі звички, і моїх працівників, вони занадто прямолінійно виконують мої вказівки. Зате без зволікань. Але давайте відразу до справи. До речі може чогось налити?

— Ні не зараз! — заперечив професор, дивлячись на пляшки з рідиною декількох відтінків трьох кольорів, в відкритому барі.

— Добре, тоді до справи! — Ебл розкрив ноутбук і почав щось клацати. Коли він знайшов потрібний файл, то просто розвернув його до професора.

— Поганий ракурс неможливо розібрати клинопис. Але я вже зараз можу сказати, що такого я ще не зустрічав. — захоплено заговорив Декс, — якщо це тільки не фальшивка.

— Ні це не фальшивка. Її знайшли на півдні Іспанії. Сама стелла скоро буде тут. Так що наберіться терпіння, пане професор. У вас буде велика місія. Розшифрувати напис.

Професор відірвався від споглядання і підозріло подивився на чоловіка за столом.

— Ебле. В тебе надто задоволений погляд. Щось мені підказує, що тут щось нечисте..

— Це лише прагнення слави і світового панування. — засміявся господар кабінету.

— Так панування! — криво посміхнувся гість. — То якщо в тебе цієї стелли немає, то мені нема що тут робити. Зателефонуєш коли ця річ буде в тебе на столі.

Професор натягнув темні окуляри, встав і підійшов до бару. Подумавши, він налив темного вина.

— Декс, в тебе занадто вишуканий смак. Ти знаєш скільки коштує келих цього вина?

— Так тобі по кишені. А ще я знаю що пляшку цього вина можна купити лише через аукціон, раз на рік! — задоволено відповів гість, смакуючи темної рідини, неймовірної на смак, — бувай Ебл!

Поставивши бокал, професор покинув кабінет з гордим виглядом.

Потайні двері відчинились, і в кабінет ввійшов високий чоловік в прекрасних рисах обличчя.

— Чудово, чудово. Все як ти казав, незнайомцю. Я добре його знаю. Ця знахідка змусить Декса забути образи. Ти знаєш? Мене турбує питання. Яка тобі в тому користь?

Незнайомець зупинився в пів обороту до Ебла, дивлячись на двері. На його вустах сяйнула ледь помітна посмішка.

— Я знаю що ти думаєш Ебле. Ні мені ця стелла не потрібна. Ні як артефакт, ні як золото. Всього цього в мене вдосталь. Мені потрібно дещо більше. Одні шукають достаток, інші славу, хтось віру, хтось владу. А мені потрібні емоції, і гріх цього світу.

Ебл дістав, з чудернацько прикрашеної скриньки на столі, товсту сигару покрутивши її в пальцях, насолоджуючись шелестом табачного листа і ніжною м’якою еластичністю сигари. На кінець насолодившись відчуттям дотику сигари він дістав запальничку і спробував ту запалити, та з неї сипались лише іскри.

— Бісова техніка, ніколи не працює коли того потребуєш! — вилаявся в серцях Ебл, кинувши її в корзину для сміття, де жалісним шурхотом відізвалась зім’ятий папір.

Незнайомець, який все таки був його тимчасовим партнером, елегантно провів рукою, склавши долоню в на пів кулак, з якого запалала квітка вогню, і господар кабінету ледь не вилетів з крісла від несподіванки. Кінець сигари запалав вогником. Голова корпорації швидко отямився, і зробив кілька довгих затяжок.

— Вельми дякую! Чудовий фокус! — сказав на кінець він, пускаючи від задоволення сизий дим.

— Ти не бажаєш навчити мене цього фокусу? До речі я до сих пір не знаю твого імені.

— Саала. — коротко відповів незнайомець, повернувши голову до Ебла.

— Для того щоб запалювати вогонь, тобі треба лише віра. Або вмерти і воскреснути, обирай сам. Доречи в тебе зараз буде чудова новина.

Незнайомець ледь помітно посміхнувся і вийшов з кабінету.

— Не зрозумів?! — ошелешено промовив Ебл і в цей час запищав сигнал виклику на телефоні.

— Ебл Сорндон біля телефону!

— Пане Ебл, це Джина кам’яна дошка в нас. Що нам з нею робити далі?

Голова корпорації підплигнув в кріслі від задоволення.

— Яка вона, опишіть її, що на ній написано?

В слухавці лунала тиша і за мить знову почувся жіночий голос.

— Вона з золота, важка. На поверхні вирізані якісь палички та закарлючки…

— Криптограма… — перебив жінку Ебл, — слухай уважно кицюню. Через три дні, з аеропорту Мадрида, вилітає літак компанії « Джин Кормак електронікс». Так от, маєте бути в Мадриді. Звернетесь в офіс компанії, до Ернеста діАльваджіо, і передасте йому пластину. Там на місті отримаєте винагороду. І ще Джина, думаю тобі варто приїхати до мене в Ню-Йорк. Досить прозябати на задвірках світу.

— Побачимо. Поки що Європа мені подобається.

— Поміркуй Джино. Твій хлопець вряд чи зуміє забезпечити тобі здійснення твоїх мрій…

— Мій хлопець вже в минулому! — різко відповів жіночий голос, і в слухавці пролунали довгі гудки.

Вечірня прохолода поступалась місцем нічному мороку. Але зорі не давали йому повністю запанувати, проливаючи трохи на землю. Їй завжди подобалась ця пора. Темрява, що ховала, тих ким вони себе мали показувати на людях. А зараз можна було бути собою.

Вона стояла біля навстіж відчиненого вікна, чи то насолоджуючись холодом нічної пори, чи то намагаючись видивитись в нічному небі. Весь останній місяць наче випав з її життя, і зараз він намагався вперто продертись крізь темряву що накрила цей останній місяць, така ж холодна і рятувальна як ця ніч.

Сльози котились на схованому мороком ночі, а перед очима в нічному небі стояло обличчя коханого, що як завжди лагідно посміхалось. І тепер посміється їй в вічності. З грудей вирвалось придушене ридання. Руки тримались за дерев’яне підвіконня, наче ра рятувальний круг. А перед очима стояло все те що сталось в той чорний для неї день.

Вона в котрий раз ще і ще продивлялась розумом як вони разом проснулись, пообідали разом, як і робили останні пів року. Одягли один одного, вона здригнулась наче знову відчула його дотик.

Далі один рятувальний від божевілля туман. Ще і ще вона намагалась згадати, і не могла, через що вони посварились в авто. Через якусь дрібничку. Та нічний морок не був помічником щоб то згадати. Вона лише пам’ятала швидкоплинну гнітючу образу, і спробу самій завдати того ж болю коханому. Солоні краплі струмком котились з очей, охолоджувані нічним холодом. А його обличчя що лагідно всміхалось, наче кажучи що то все важить а ні краплі її сльози, стояло перед очима в чорному нічному небі всіяному яскравими зорями що мерехтіли далекими ліхтарика. А потім завіса, все як в німому кіно, наче чиясь тінь чи силует, що побачили обидва, майнула перед авто, і… Свій крик, що стояв в вухах, і рятувальне забуття.

Але гниючими уламками скла, що краяли душу і серце, проступали уривки наче в тумані, дикий скрип тормозів, гучний тріск заліза… А далі уривки зміняли швидко один одного. Вода, тіло коханого пробите якоюсь товстою залізякою, наскрізь, переривчате судорожне дихання його. Вона не пам’ятала його обличчя в той момент. Не пам’ятала як кричала, не пам’ятала про свої потуги його спасіння, не пам’ятала його останніх слів. Все наче сховане нічним рятівним мороком, що спас розум від божевілля. І чийсь ледь відчутний силует, цупкі обійми, що спасли її від того аби залишитись з коханим навічно в небутті. І далі місяць наче небуття. Наче вона випала з життя на той час. Примарне обличчя коханого наче звало її до себе, манило, тягнуло як магніт. Все сильніше і сильніше. І знову відчуття тих же міцних обіймів, що врятували її в воді, привели її в себе. Вона з швидкоплинним острахом побачила що ще трохи і полетить вниз, перехилившись в вікні.

— Зачекай! Не треба туди поспішати! — почувся чийсь приємний і заспокійливий голос. Голос незнайомця, але таке враження що цей голос наче не те що знайомий, а належав іншій її частині. Ні не голос її коханого. Когось іншого… Хтось обережно її притримуючи майже вніс крізь відчинені віконні ставні в вкриту мороком кімнату.

— Не поспішай туди звідкіля немає вороття в цей світ.

Молода жінка здригнулась. На якусь мить її охопив страх.

— Не бійся мене. Я не завдам тобі болю. Твій час ще не настав.

В її пам’яті повстали уривки. Чогось недавнього. Обличчя незнайомця. Що весь цей час, місяць, потай а коли і відкрито з нею розмовляв, втихомирюючи біль її душі. І від його голосу дивного на подив ставало легше. Гнітючість і біль що розривав її розум відступали. Вона чомусь знала що цей незнайомець не завдасть їй шкоди. Знала що він наче янгол охоронець захистить її, захистить від усього, наче тато. Ні наче щось інше. Щось чому вона не могла поки відчути назву.

Він посадив її обережно на диван, і м’яко пройшовши включив нічну лампу, пригасивши її якомога до меншого світла.

— Хто ти?!!! Ти зі мною був весь цей час після аварії?

— І не тільки після, я був з тобою завжди, оберігав тебе.

— Ти мій янгол — охоронець? — чомусь ствердно запитала вона, а ні скільки не думаючи що її слова можна прийняти за божевілля. — Ти врятував мене з води?

— Так, я! Я врятував. Я не можу змінити твоєї долі, але можу завадити змінити її іншими.

Жінка ридаючи вткнулась в подушку на дивані, віддаючи їй свої гіркі слози.

— Плач, відпускай свій біль.

Його рука ніжно доторкнулась до її руки, і її наче током вдарило. Щось тане… Щось не зрозуміле, приємне, тепле, заспокійливе.

Вона згадала як він відкрився їй хто він. І вона чомусь повірила. Не перепитувала, на насміхалась, не сумнівалась. Наче завжди вірила.

— А що, потрібно було обов’язково проводити нас через біль нас через біль, щоб ми знали хто ми є насправді в душі?

— Цього я не знаю. Я всього лиш янгол, що як і ви, шукаю свій шлях до втрачених небес. Всі ми шукаємо, Одні це усвідомлюють інші ні.

— Скажи, чому я повинна тобі вірити? Ти так розмовляєш наче втікач з психушки. — спровокувала жінка свого рятівника, навіть сама того не розуміючи. Адже одне його перебування поруч, заспокоювало її біль.

— Я знаю Заграво, як це важко ламати те до чого так звикли. В вашому розуміння янгол обов’язково повинен бути з крилами що важким саваном досягають землі, світитись, позбавляти болю і карати. Ні це не так. Ми лиш допомагаємо не зійти з правильного шляху, оберігаємо. Йдемо дещо тобі покажу.

Вона знітилась і відчула себе повною дурепою.

— Ні, не треба. Якщо хочеш бути янголом. Будь ним. Мені того вистачає. Ти на мене якось дивно впливаєш. Мій біль вщухає. Але я почуваюсь такою самотньою. Наче весь світ пішов проти мене. Мені дуже погано. Ніхто так не страждає як я! Я кохала його. Всім серцем.

Зранку ми посварились, він сів за кермо і… — її слова змінились сльозами. В темряві було чутно лиш її плач.

Той хто назвався янголом, поглянув у вікно, на розмиті мороком силуети багатоповерхівок, і сказав:

— Ідемо зі мною. На дах. Я покажу тобі світ, якого ти не знала.

Він повів її за собою, ніжно тримаючи за руку. І навіть якщо і хотіла б заперечити, не змогла. Його дотик, був настільки лагідним, що опиратись не було тями, від нього плинуло спокоєм, безпекою.

Ніч наступала дуже швидко, перебираючи владу в свої руки. І над містом панували нічні сутінки, подекуди вже горіли ліхтарі. І нічний морок сховав від тих небагатьох перехожих.

Жінка плакала, проте сльози вже скінчились, і залишився лиш біль. Біль що був дужчим за фізичний. Біль якому не було знеболювального окрім часу. Вона ледь тремтіла, чи то від безсилля, чи то від горя. Цього місяця ночі були прохолодні. І лишалось як ще сніг не випав.

Обабіч пари проносились поодинокі нічні авто, що з’являлись з пітьми і з гуркотом в пітьму зникали. Чоловік на якому був довгий чорний плащ, ніжно тримав жінку за плечі, з всією ніжністю, на яку був здатний.

І її сльози зникли. І біль потрохи вщухав, щось тепле і приємне знову оселилось в її єстві, наче повернулись ті щасливі недалекі дні, в які вона була щаслива…

— Якщо ти янгол… Можеш показати свої крила? — на кінець заговорила Заграва трохи нерішуче, щоб хоч трохи відволіктись від сумних думок, що заполонили її розум.

— В мене їх немає.

Молода жінка відчула в його голосі смуток і тугу. Здалося навіть. Що світло поодиноких ліхтарів, що відкидали їх тіні, стало холодним і живим. Його понура голова піднялась до темного нічного неба.

— Янголи хоч і довершені, але й вони мають вади. Крила то віра. І коли він втрачає крила то він втрачає віру. Частину себе. А біль в потрібній мірі з’єднує віру і душу. І коли вони з’єднуються тоді і повертаються крила. Мої ще не повернулись. — тихо сказав він з сумом і тугою.

— Але як це стосується людей? — в її голосі вже чулись нотки прихованої люті, які янгол вловив. Скосивши на неї поглядом, розглядаючи її затінений профіль.

— Біль допомагає відкрити вам свою суть. Своє істинне єство.

Зникло все, душевний біль, скорбота, смуток. Залишився лиш затишок і якесь, що не можна виразити словами, відчуття благодаті. Їй здавалось. Що якби цей знайомий незнайомець наказав їй вмерти, то вона вмерла б. молода жінка відчувала, що від нього йде якась сила.

— Лізь наверх. Перша. Я буду позаду, підстрахую. — його голос змінився, став сильним і владним. І ця переміна її злякала.

Заграва поглянула вгору, та дах десь зникав в темряві, і лиш рідкі освітлені вікна були орієнтиром.

— А якщо нас замітять? — вперше вона злякалась сама не знаючи чого.

— Не замітять. Ніхто не побачить того що я не дозволю. Не бійся.

— А може не треба?

— Треба. Інакше твій біль тебе зламає. Іноді шокова терапія допомагає. Його власний голос змусив її лізти вгору, і вона навіть не думала опиратись.

Руки тремтіли і від страху і холоду в шкіру впинались гострі голки. В голові паморочилось, та вона лізла і відчувала янгола позаду. І це надавало їй сил. Вони мовчки підіймались драбиною, поки не опинились на даху.

— Дах, це найкраще місце, бо можна побачити людей згори, відчути їх. Тут свобода. Тут ти дивишся на світ іншими очима, наче збоку. — говорив її супутник, поволі підходячи до краю даху. Він ступив на край парапету і в Заграви ледь не зупинилось серце.

— Зачекай. Ти що хочеш робити? Давай тільки без дурниць…

— Йди сюди! — перебив він жінку, так лагідно, що вона не знайшли сил і причин сперечатись. Заграва підійшла до парапету і поглянула на все ще так вже знайомого незнайомця, чекаючи що він скаже.

Янгол присів на в почіпки і видивляючись щось внизу заговорив.

Він говорив, вказуючи на деяких людей, що ходили там внизу. Він розповідав їй про їх біль. Про їх боротьбу. Про їх пошук самих себе, пошуки сенсу жити далі. І їх біль проходив наче крізь неї, спочатку розриваючи її душу на частини, а потім наче збираючи назад, склеюючи як філігранний майстер.

Заграва розплакалась від люті і безсилля, впавши колінами на холодний дах. ЇЇ обвівав холодний вітер, а його слова плинули ніби здалля.

— Людина якій я віддала всю себе… Її нема… — її слова супроводжувались риданням. А нічна темрява ховала її сльози, — як мені жити без нього?

— Заграва! Це добре що ти відчуваєш біль. Що ти відчуваєш важкість втрати. Та ти повинна це все пропустити через себе і відпустити. Інакше просто твої вчинки що будуть після, можуть призвести до втрати найціннішого що в тебе є. Чистої душі. Частинку якої ти можеш подарувати іншому. Не сперечайся. Слухай. Життя то постійний пошук іншої своєї половини. Не можна бути самій, це не кінець світу. Вір що зустрінеш того хто вгамує і вилікує твій біль. Відчуй Бога. Що він до тебе промовляє.

Незнайомець, чийого імені як на диво вона до сих пір не знала підвівся. Його погляд був направлений в далечінь. І молода жінка відчувала його смуток. Наче ця ледь видна в нічній пітьмі постать, була з’єднана з нею і духовно і розумово.

Зненацька його голова різко повернулась і вона відчула хвилю стурбованості і настороги.

— Що сталось?

— Тихо! Все добре. — спробував він її заспокоїти. Її спаситель стояв завмерши, чи то прислуховуючись, чи то намагаючись щось відчути.

— Швидко тікай. До пожежної драбини!

Тепер його голос був стурбований, владний що не терпів сперечання.

— Навіщо? Що сталось? — занепокоїлась Заграва, стурбовано озираючись, та крім нічної темряви та освітлених вікон інших багатоповерхівок не бачила.

— Йди звідси, я тобі кажу. Тут неможна тобі залишатись.

Стурбовано озираючись довкола, вона побігла до краю даху. Подивилась вниз, та її ховала лиш темрява. Декілька раз глибоко, для заспокоєння вдихнувши глибоко, вона вже готова була взятись за запізні поручні, та на мить повернулась, щоб побачити напружену постать янгола. І зненацька з темряви винирнула ще одна постать. В короткій куртці, короткою зачіскою, і від неї линув морок і жах.

— Вітаю Домініоне! — почувся його зичний голос, в якому дзвеніли жорсткі металеві нотки.

— І тобі вітання Сивілло! Коротко відповів її супутник, не озираючись, якого інший незнайомець назвав дивним ім’ям.

— Брате відкрий таємницю, як тобі вдається впізнавати що до тебе наближаються, і хто є хто? — знову запитав металевий голос з-за спини.

— Твій голос ні з чиїм не сплутаєш, брате! — холодно відповів той кого назвали Домініоном.

— Мене завжди дивувала твоя здатність, відкидати емоції і ставати холоднокровним. Жодних почуттів. Дивно. Домініоне, повернись до нас!

На обличчі співбесідника Сивілли майнула ледь помітна посмішка, прихована темрявою. Він повернувся обличчям до співрозмовника роздивляючись його постать, наче намагався щось згадати.

— Сивілла. Навіщо? — в його голосі і питанні відчулась не прикрита провокація. І інший відчув це.

— Ти знайдеш спокій, який так довго чекав. Повертайся і матимеш те до чого прагнеш? — пролунав впевнений голос від постаті схованої нічним мороком.

— звідкіля тобі відомо чого я прагну? Чому такий впевнений, що зможе мені дати твій повелитель те що я хочу? — Домініона роздратували слова прибульця, і він ледь не зірвався. Та не дарма його витримка була зразком для інших. Він як ніхто вмів вчасно спинитись і вичекати мить.

Сивілла відчув цю щілину і продовжував гнути свою лінію, не кваплячись до рішучих дій.

— Ти знаєш що Люцифер не мій повелитель! Я з ним тому, що він хоче кращого для людей, для світу.

— Та невже?! Вже не раз своїми прагненнями та діями змінював те що створював Господь!

— Так. Але досяг свого. І людину створили в кінці кінців. І надали їй волю. Тіло не створене щоб поєднуватись з душею. І ти нам потрібен. Ти потрібен самому собі. Ти потрібен Єдиному таким яким ти є. Не треба боротись з собою. Звільни свою сутність і віру, від земних лабетів. Стань поруч з нами. І небеса будуть твоїми.

Домініон закрив очі, насолоджуючись холодним вітром, що овіював його, та думав де зараз дівчина. Надто добре він знав Сивіллу. Той заради спасіння, ще одного брата, ніколи не навідувався в світ. Його витримка була його ярмом. Він вмів вмовляти, та не вмів довго тримати себе в руках.

Та що коли він правий? Що коли дійсно це і є той момент, коли треба пожертвувати собою? Своїм духом. Що коли це його призначення. Тоді всі ті роки що він провів в цьому світі, серед людей, пройшли дарма. І саме через це, він не чує Бога. — О Боже дай мені сил відчути істину!

Сивілла, лукаво всміхаючись, що ще трохи і він досягне свого. Нехай навіть не те задля чого він тут, але Люцифер буде радий поверненню ще одного брата в лоно. Його пальці випрямились наче пазурі хижака, і він був готовий зробити останній крок.

Так він готовий був зробити вибір, та все ж було щось, що його дух змушувало відтягувати рішення.

Сивілла був таки правий, та щось наче було не так. Надто все просто, але ж шляхи господні незвідані.

Домініон, якого роздирала потрібність зробити вибір повільно закрив долонями очі, які й без того в нічній пітьмі нічого не бачили, в надії зібратись з думками. Його долоні ковзнули далі по висках, пригладжуючи довге волосся. Та рішення давалось нелегко. Його дух був проти, як раптом він ледь відчув збентеження жінки. Це розвіяло нові відчуття що його заполонили, наче полуда з очей спала. Він був здивований тим що відчував страх і занепокоєння жінки. Вона десь поруч. Залишилась. І тим не тільки накликала небезпеку на себе, але й спасла його. Да-а-а, що, що, а Сивілла вміє говорити. Але не тільки це. Під час першої війни на небесах, він не став ні на чий бік. Під час другої на сторону Люцифера. І ледь не допоміг перемогти. Саме він, Домініон, втратив тоді віру. У все, а головне в самого себе. Він відвернувся від всіх. Зробивши свій вибір. І втратив небеса. І те що Сивілла вирішив його спонукати є свідченням, що його час робити свій вибір ще на настав.

— А який сенс? В тому що вибір я зроблю зараз?

Ця ледь насмішлива, наче виклик, фраза, змусила скритого мороком незнайомця, від якого по шкірі молодої жінки, пройшлися холодні голки, здригнутись від розгубленості.

— Домініоне ти страждав! Твій час прийшов! Тому я тут. Зроби свій вибір. Нетерплячість Сивілли давала про себе знати. А помножена на розгубленість, вона давала перевагу в цій мовній війні Домініону, який коротко відповів.

— Що спільного у мого страждання з моїм вибором?

— Домініон, ти страждав. Ти відчув те що відчувають люди. Ти знаєш, що їм не вистачає. Зроби вибір.

— А який сенс? — знову ця, наче насмішлива фраза, глибоко заділа самоповагу співбесідника, який почав проявляти занепокоєння і роздратованість.

Постать, яку янгол назвав Сивіллою, почала потроху рухатись. Розмита нічною пітьмою тінь ледь повернулась. Абрис голови змінився, наче вона поверталась зі сторони в сторону. В положенні тіла незнайомця відчулось напруження. І Сивілла знову заговорив.

— Домініоне! Я відчув душу…

— Що тобі до тієї душі? Чи може ти вирішив хоч чимось задовільнитись? Мене тобі не вдалось привернути. Так хоч невинною душею спробуєш пом’якшити прихильність того, чиє ім’я означає світлоносний? Ні ти надто сильний, надто впевнений в собі і своєму виборі… не я тобі потрібен. Так Сивілло?! — Домініон напружився весь, готовий до реакції співрозмовника.

— Домініон, ти завжди знаєш що виконую те що мені дають робити. Скажи де вона, і наступного разу, ти будеш мати шанс зробити вибір. Інакше я його зроблю за тебе! А її я так чи інакше знайду. І ти не зможеш мені завадити.

Те що Сивілла не кинувся на нього здивувало янгола, та чого він ще чекав? Багато чого могло змінитись там. І прибулець міг таки зрозуміти дещо

— Буде в мене шанс робити вибір, чи не буде, та єдине що я знаю, час ще не прийшов. І тобі також невідомо коли мій час прийде, як розгледіти якого кольору очі у тієї душі, що ти шукаєш в цій нічній темряві!

Та навіть це не змусило співрозмовника втрати врівноваженість. Та голос Сивілли, чия постать все ще знаходилась в гущі нічного мороку, став ще жорсткішим.

— домініоне. Я прийшов за тією душею. Де вона?! Скажи, інакше я заберу твій дух в пекло. І ти знаєш що я це зроблю. Тим що ти не зробив свого часу вибір, ти відкрив для себе шлях туди. Я знаю, що ти шукаєш загублений рай тут. Та добре знаєш, що його вже немає. Люди його втратили, а завдяки вам його втратили й ми. Подивись довкола. Ніколи ніч в раю не була такою темною. Ніколи рай ще не був таким жахливим. З цим місцем навіть пекло не зрівняється. Той хто створив все, він дав людям шанс. Та не мав права, давати змінювати рай, губити, змінювати. Домініоне. Та душа значить для мого повелителя ще менше ніж для людей віра. Він може її очистити і віддати в лоно Господа. Вона нічого не змінить. Нам потрібен ти. Бо в тобі, як і в мені, як і в Люцифері, як і в наших братах, частина сили господа, його мудрості, його задуму. Якщо ми об єднаємось ми зможемо об’єднати і землю і небеса. І очистити рай від скверни.

Сивілла замовчав, починаючи повільно рухатись. Домініон стояв наче зачарований. Він просто дивився в темряву, де зникла жінка і намагався відчути, чи дійсно те що сказав Сивілла, є тим про що він думав. Так, почасти то було так. Домініон навіть не розумів, що дав співбесіднику волю діяти. Він наче зробив свій вибір.

Нічна темрява довкола. Навіть почуття молодої жінки, що схвильовано дивилась з-за парапету, вчепившись в драбину, вже не пробивались крізь його невизначеність.

А темна постать все ближче і ближче була біля янгола.

Сивілла зупинився праворуч від Домініона, напружуючись і готовий вдарити. Пальці лівої руки напружились, готові встромитись в груди. Та на якусь мить він завмер, наче щось згадав. З’явилось те відчуття, що він давно забув. Благодать, духовний спокій, любов. На його очі наче якесь марево найшло. Знов він серед своїх братів, радісний, благословенний, ще до падіння першого янгола…

Мана зникла так же зненацька як і з’явилась. Він стояв на даху, а перед ним темна постать Домініона. Того чий дух вже належав йому, а вірніше тому хто його послав!

А може Домініон таки правий? Може дійсно його вибір був надто поспішний?

— Ні я зробив той вибір, який рахував вірним… — вигукнув голосно, піднявши голову до неба незнайомець і вдарив з короткого але сильного замаху…

Щось зламалось в його світосприйнятті і знову він знову побачив світ реальним. Світ що колись був раєм, та на що він схожий зараз! В його душі осів смуток. І тільки він отямився як побачив руку Сивілли, що блискавкою метнулась до нього.

Заграва з жахом дивилась як незнайомець педійшов до її спасителя, на хвилину затримався, і коротко замахнувшись вдарив. Вона з жахом дивилась, як темна постать трохи ворухнулась, і…

Ледь видимі абриси тіла, її знайомого незнайомця, ожили. Жінка розгледіла, що удар було заблоковано і Домініон вдарив сам. Коротко, сильно, розкритими долонями, ледь присівши і зробивши крок до супротивника.

— Сивілла, сьогодні не твій день! — спокійно промив Домініон до свого співбесідника, який від сили удару відлетів метрів на п’ять від нього.

З темряви долинуло роздратоване ричання, а слід за ним з величезною швидкістю з’явилась постать самого Сивілли. Він підплигнув розраховуючи вдарити рукою зверху. Та Домініон розгадав цей крок. Трохи змістившись вбік, під ліву руку противника, він напів круговим ударом відбив удар Сивілли, розкривши його і миттєво розвертаючись слід за рухом того, вдарив сам верхнім боковим ударом в скроню. Сивілла трохи пом’якшив удар, підставивши в останню мить плече, та все ж сила удару була така, що того кинуло на дах. Він миттєво перевернувся і скочив на ноги, готовий до бою.

— Ти добре б’єшся Домініоне! Мабуть небеса не всього твого вміння забрало. Сила янгола в тобі таки лишилась. — тихо промовив нічний прибулець, масуючи собі плече.

— Та тебе це не спасе. Ти все одно будеш належати нам! — і він знову кинувся вперед. Цього разу Сивілла не став бити. Він навмисно розкрився і відразу в нього пішов удар. Прибулець відреагував миттєво, перехопивши руку він зупинився і різко заломив її, і відразу викрутивши наніс удар коліном. Домініон ледь не задихнувся, коли коліно щосили вдарило його в груди. Його навіть підкинуло догори. На якусь мить в очах і без того потьмарилось, не дивлячись на ніч.

Він відчув як його вхопили за одяг і підняли з землі, та протистояти він ще не міг. Не зважаючи на свою силу, витримку і міць, цей удар Сивілли був надто сильним і влучним. Він вже приготувався до кінця…

Заграва здригнулась від того видовища, коли незнайомець щосили вдарив коліном, і ледь видна в темряві постать її друга, впала на дах. Тремтячи від прохолоди і страху, вона тихо залізла знову на дах. І споглядаючи як новоприбулий незнайомець піймає на ноги переможеного супротивника, тихо рушила в їх сторону, сама ще незнаючи, що збирається робити. Хоч й розуміла, що проти того незнайомця вона все одно, що комаха проти урагану. І раптом відчула що під ногою щось є. Жінка нагнулась і доторкнулась обережно до невидимого предмету. Це дув дерев’яний брусок, не надто товстий і продовгуватий.

Не відриваючи погляду від двох темних постатей, що ледь виднілися в нічній темряві, вона міцніше стиснула балку, що виявилась трохи важкуватою і тихо наблизилась до тієї пари.

Тримаючи за плащ, Сивілла готувався вдарити. Пітьма сховала на його обличчі радісну посмішку, він напружив пальці, повільно заносячи ліву руку зігнуту в лікті, для удару, і промовив:

— Вітаю брате! Ти повертаєшся додому. Більше не буде твоїх страждань тут, на землі…

Та вдарити не встиг. Щось чи хтось сильно вдарило в його спину. Невідома зброя з тріском зламалась, та все ж, удар був чудовий. Сивілла з легким криком видихнув повітря, від удару і впав на коліна. Розлючено кивнувши зі сторони в сторону головою, йому довелось відпустити свого брата по небесам, і важко піднімаючись повернувся до нового ворога. І аж заціпенів від здивування.

Не дивлячись на нічну пітьму, він розгледів хто то, і відчув безсмертну душу людини. Вона! Неймовірно! З’явилась в його голові думка.

— Жінко! Ти що не знаєш хто я?!

— Ні, і мені все одно! Відпусти того кого ти називаєш Домініоном, чи як там його.

Сивіллу здивувала сила її духу, і ця впевнена заява, в якій відчувалась трохи істерика. Тепер він був трохи розгубленим. Та швидко набув впевненості і промовив лагідно підступним голосом, який дивним чином заспокоював, та лишав відчуття, що не можна ставитись до нього легковажно.

— Я відчуваю душу яку шукав. І вона поруч. — його очі засяяли радістю і захватом. Молода Жінка, що стояла в оціпенінні на щастя того не побачила. І знаходячись в нічній темряві, і без того була нажахана і своєю хоробрістю і нерозсудливістю. Повернувши голову, до того хто лишився лежати на даху, Сивілла промовив:

— Ти поглянь Домініоне, чи це не знак всевишнього. Він сам послав мені її. Брате, твій вибір. Остання твоя можливість. Я дам тобі таку спробу. Встань поруч з нами. Допоможи Люциферу!

З темряви долинула слабка відповідь, змішана з хрипом і болем.

— Сивілла. Тобі вічно бути в пеклі. В полум’ї самотності. Ти пішов проти творця всього сущого. А знаки Господа треба вміти читати. Хто знає кому цей знак…

Сивілла наче зачарований дивився, як темна постать впевнено підіймається, повільно стаючи все більшою і більшою.

Скинувши оціпеніння Сивілла з гнівом подивився на жінку і вдарив її, наче непокірну рабу.

— Чекай і нікуди не йди.

Дівчина крикнувши від болю впала, ледь не втративши свідомість. Напів лежачи, зіпершись ліктем на просмолений шар даху, тримаючись іншою рукою за болюче місце на обличчі, вона з безсилим жахом дивилась на темну тінь, що наближалась. Відчуваючи, що зараз все закінчиться.

Сивілла підступився до темної постаті. Він знову вхопив за одежу і вдарив… Та знову не досяг цілі.

Домініон більше відчуваючи рухи брата, ніж бачив того в пітьмі, раптово відвів останній удар, націлений в серце, і вхопивши руку супротивника, сам наніс удар в лице ліктем. Він відчув що прибулець на мить втратив координацію, і наніс ще один удар в обличчя кулаком, щоб вкінець вивести суперника з ладу, перед тим як зробити цілунок душі. Та раптово Сивілла що темним маревом в пітьмі був перед ним, відхилився і пропустивши удар кулака повз обличчя, і перехопивши руку Домініона різко вивернув її, і наніс йому сильний удар в живіт, від чого того зігнуло навпіл, і відразу ж ліктем в спину. Одночасно з цим почулося тихе ридання молодої жінки.

— Ти чуєш Домініоне?! Твоя протеже беззахисна, нажахана. І її душа вже не належить їй.

Вона моя!

Сивілла вхопив переможеного брата за руку і… Провернувшись довкола своєї осі, Домініон прискорився, підхоплюючись на ноги і крутонувши через спину низьке сальто опинився позаду, трохи зліва від Сивілли. Він відразу вклав всю силу в удар, і той крякнувши зробив декілька кроків, по інерції, до краю даху. Відчуваючи що не зможе вчасно зупинитись, з силою відштовхнувся від краю і полетів через чотирьох метрове провалля між будинками. І відчайдушний його стрибок закінчився вдалим приземленням на край іншого даху. З різким криком болю Сивілла впав на край животом, звісивши ноги донизу. Зробивши зусилля, зі стоном, він перевалився на дах.

Домініон схопився за плече, що боліло, стоячи на одному коліні на вимощеному бортику з цегли, що вінчав край даху, намагався розгледіти в нічному мороку бодай якийсь рух. Те, що Сивілла постраждав від такого приземлення, занадто очікувати не приходилось. І той піднявся на краю даху, могутньою, змученою тінню.

Побачивши його, Домініон з силою надавив на плече, вправляючи його. Від різкого болю він заричав, наче поранений звір.

— Домініон! — почувся голос Сивілли, і в ньому чулась лють. Він відступив назад і з короткого розбігу відштовхнувся і полетів…

Домініон почувши своє ім’я, миттєво зреагував, так наче всю вічність це робив. Забувши, що позад нього лежала безсило, і з надією і страхом, дивилась за їхньою сутичкою молода жінка, повна відчаю. Не думаючи про наслідки, він сильно відштовхнувся і пригнув назустріч. Вони зіткнулись в повітрі, в темряві, наче два яструби під час смертельної битви, вхопивши один одного на плащі, і по інерції крутнувшись, зникли в гущі мороку, внизу між будинками. І через якісь лічені секунди, з-за кам’яного бортику, з-за краю даху, долину приглушений короткий тріск, змішаний з дзвоном скла, що дрібним дощем полетіло на асфальт, від падіння двох тіл.

Жінка піднялась, і хитаючись, підійшла до краю даху і обережно зазирнула вниз. Вона відразу забула про свій страх висоти. Там, внизу, в проїзді між будинками, куди долинало світло вуличного ліхтаря, в на пів темряві, вона розгледіла два тіла, що ледь виднілись нечіткими абрисами, що лежали на даху понівеченого авто.

Її тіло здригнулось від жаху. Заграва майже не знала свого спасителя, та за ті кілька днів, тижнів, навіть не вгледіла, встигла до нього звикнути. Навіть не зважаючи на його дивні слова.

Після такого падіння, жодна жива істота, не могла лишитись живою. Стримуючи сльози, вона стрімголов побігла до пожежної драбини. Від її страху висоти, не лишилось ні крихти. Вона на прочуд швидко спустилась і відчайдушно, без надії, молила Бога про чудо. Де не де в вікнах засяяло світло. Видно нічний гуркіт розбудив багатьох.

Молода жінка тремтячи підбігла до розтрощеного авто, чий сплющений і понівечений дах, було видно навіть в темряві.

Два тіла нерухомо лежали на даху авто, і Заграва боялась доторкнутись до них, розуміючи, що все закінчено. Та раптом вона здригнулась від здивування і страху, і несподіваності, що скував її тіло міцніше залізних кайданів. Одне з тіл ворухнулось і важно сіло. На неї втупилась пара налитих кров’ю очей. То був той, кого її приятель звав Сивіллою. Здавалось. Що він забув про свого противника, що все ще лежав поруч на знівеченому даху.

— Поцілунок… — і його слова перервались кашлем. А Заграва стояла і від страху боялась поворухнутись.

І в цю мить почулись далекі і гучні розгнівані крики людей, яких розбудив гучний гуркіт. Сивілла незадоволено поглянув в сторону звідкіля долинав незадоволений гамір, і роздратовано промовив:

— Поцілунок смерті буде іншим разом, твій дух Домініоне все одно буде нашим. Я повернусь, і нехай твоя душа тремтить в страху очікуванні. Він зіскочив на землю і невпевнено побіг, зникнувши за рогом будинку.

Заграва стояла в оціпенінні, нажахана і збентежена. З цього її стану її вивели скрегіт металу і дзвін скла, що ще лишалось в понівеченому авто. Вона здригнулась, здивована і ще більш злякана ніж була. Темна постать, ледь освітлена світлом нічного ліхтаря, почала невпевнено підійматись.

Розгублена молода жінка наче паралізована і скована ціпкими ланцюгами, дивилась на цю загадкову постать, що здавалась спочатку не здоровою фантазією нажаханого розуму.

Вона швидко отямилась і схопивши за руку знайомого незнайомця, потягла до себе, спонукаючи того рухатись.

— Домініоне, чи як там тебе. Давай швидше, намш треба звідси тікати. Може ви янголи і справді любите мир, але ми, люди, не дуже полюбляємо тих хто розбиває і руйнує наше майно. Давай скоріш приходь в себе!

Той кого звали Домініоном, ледь тримаючись на ногах, тільки опинився на землі. Відразу почав рухатись, піддавшись на волю супутниці, яка наче тягла кудись за собою. Варто їм було зникнути за рогом, як почулись розлючені крики, розгніваних людей, що видно були власниками автомобіля, чий дай був вм’ятий всередину авто, заразом понівечивши передні сидіння.

Заграва тремтячи, чи то від холоду, чи то від страху, вела свого знайомого незнайомця, лякаючись його. Хоч й розуміла серцем, що він лиха їй не завдасть. Та те, чим вона була свідком лякало її. Молода жінка до сих пір не вірила в те чим свідком стала. Впасти з висоти четвертого поверху, вщент майже знищити авто, і після того всього не тільки лишитись живим, але ще й рухатись… В таке важко було повірити, навіть якщо стала цьому свідком особисто. В таке ніхто взагалі не повірить! Швидко рухаючись по на пів освітленій вулиці, вона відчувала, що її супутник приходить до тями. Він вже сам рухався, без підтримки, лиш надавши їй можливість обирати шлях. Його важке дихання таким і залишалось, але хрипота зникла.

Мабуть в них, в янголів, тіло регенерує якусь енергію. Що дозволяє швидко відновлюватись! — майнула дика думка в її голові, а про себе майже в голос подумала істерично, — ну все, кінець, мені пора в лікарню до психіатра! Це ж треба таке подумати, зовсім збожеволіла!

Заграва майже не помічала темних силуетів авто що проносились повз, по більш менш освітленій дорозі, підсвічуючи собі шлях фарами. Світлофори мигали жовтим оком, попереджаючи про небезпеку. Перехожі кудись в один момент зникли, і їй відчулось що вона попала в жахливий сон. Страшна реальність, звідкіля немає виходу…