Дух міста

Дух міста

Прохолодний осінній ранок поволі вступав в свої права, і місто прокидалось від нічного сну. Жовта, п’ятиповерхова будівля кардинально відрізнялась від всіх інших будинків, що стояли в центрі міста, і були подекуди обшарпані, з декором, що аж благав аби їх відремонтували, чи хоча б оновили. Та й більш новіші будівлі, збудовані в радянські часи, мали однаково буденний сірий вигляд і на відміну від цієї жовтої будівлі навіювали тугу.

Ця будівля, що гордо йменувалась житловим комплексом Оноре де Бальзака трохи розвіювала цю буденну сіру тугу навіть своєю незвичайністю.

І ніхто з перехожих, не замітив, що на блискучому даху знаходився хтось. Ця невідома особа, сиділа на самій верхівці даху, і замруживши очі, підняла обличчя, наче підставила його прохолодному осінньому повітрю. Складалось враження, що невідома особа намагалась навіть не понюхати повітряний потік, а відчути його...

Хто я? Називайте мене як забажаєте, янголом, привидом чи просто духом цього міста. Не помилитесь. Я є і привидом, я є і янголом, бо наглядаю за містом, як його жителі народжуються, живуть і помирають в ньому, стаючи невід’ємною його частиною, і я є його духом, бо дивлюсь і відчуваю як місто розвивається, еволюціонує, як жителі його змінюють своєю працею, вкладаючи в нього своє вміння, роботу, розум і частину своєї душі.

Я знаю як виникало це місто, як воно перетворювалось на селище, потім стало повноправним містом.

І зараз перед моїм поглядом зникають будівлі, нові, старіші, разом з вулицями. І перед моїм поглядом стоїть невелика фортеця. Фортеця-монастир, що поставлена на березі невеличкої річки Гнилопять.

Та теперішня фортеця, яка гордо йменується Кляштор босих кармелітів, відрізняється від тієї, що була колись. Видно що кладка кріпосної стіни біля воріт, де не де оновлена, хоч ще видно сліди залишені часом, погодою і людським впливом. А частина північної стіни, не витримавши тиску часу і погоди, взагалі впала, і тепер стоїть огороджена будівельним парканом в очікуванні, що за неї в кінець кінців візьмуться дбайливі руки меценатів та реставраторів.

А тепер трохи обабіч воріт, стоїть статуя папи Іоана-Павла 2. Знайшлись люди що пожертвували кошти на пам’ятник, а жителі міста не мали нічого проти аби цю видатну людину тут вшанували. І начебто для міста він безпосередньо нічого не зробив, та люди, що приїздять сюди, його пам’ятають, і залишають в ньому частину своїх спогадів, роблячи, колись главу Ватикану, маленькою частинкою Бердичіва.

А ось зараз, в цей ранній час, в вікні однієї з багатоповерхівок, стоїть маленька дівчинка, що склавши руки на підвіконні, молиться за душу свого батька, що загинув на війні нещодавно, і за те аби ті хто ще захищають батьківщину, повернулись живими до своїх домівок.

Їй довелось занадто рано подорослішати.

А за переїздом, стоїть усипальниця людини, що вклала багато душі і діла не тільки в місто, а й в розвиток світової релігії. Його усипальниця й до сих пір, як це не дивно, стільки років пройшло, і часу владарювання на цій землі людей, що ненавиділи євреїв, стоїть посеред кіркуту, єврейського кладовища. А навколо стоять моцейви, чудернацькі стопи-надгробки, як пам'ять про людей, що жили й поховані тут, які звеличували і розвивали місто. Не дарма свого часу Бердичів називали другим Парижем.

Вслухуючись в дихання міста, насолоджуючись прохолодою осені, невідомий, що сидів на холодному даху житлового комплексу, повернув голову в бік залізно-дорожнього вокзалу, поряд з яким виблискує своєю красою, новітньої архітектури, автовокзал. Щось привернуло його увагу.

— Так! — майнула в його голосі думка, — а це вже новітнє покоління, що тільки починає залишати свій слід в історії міста.

Багатоквартирний будинок. В одній з кімнат, чоловік сидить за письмовим столом, і час від часу відривається від того що пише, аби подивитись на свою дочку, що тільки-но прийшла зі школи. Дитина встигла закинути важкого портфеля в куток своєї кімнати, і переодягтись. І тепер, поряд з батьковим столом відточує вправи, яких вона навчається в цирковій студії. Напружені м’язи рук, плечей, спини, живота, ніг, працювало все тіло. Дівчинка самовіддано відпрацьовувала всі елементи вправ, змінюючи одні на інші. Краплі виблискували на засмаглій шкірі, а обличчя було ледь скривлене від напруги і болю.

Шпагати, стійки, мостики, шпичаки, все, що вона вчила в гуртку, все вдома по десятку раз повторювала, відточуючи майстерність.

Тато навіть на деякий час забув, що в нього робота. Бо те, що робила дитина було щось дивовижне. Довге пасма волосся, віялом злетіло, під натиском раптового вітру. Але той, що знаходився на даху навіть не поворухнувся, наче не замітив пориву вітру. Він відкрив очі і почав шукати щось, чи когось внизу. І його увага зупинилась на старому чоловікові в довгому плащі старого фасону. Той стояв біля дороги, навпроти кафе-Казка, і наче щось згадував.

Янгол чи дух, все залежало від того хто і як про нього думав, закрив очі і відчув образи-думки старого.

Той думав про будку в якійсь колись продавили газовану воду, що стояла тут колись. Він думав про ту людину, що колись в ній працювала. Його всі знали як Ізя-газіровщик. Веселий був чоловік. Він однаково легко жартував як зі звичайними людьми так і працівниками прокуратури чи ДАІ, створюючи ледь чи не легендарні витівки, і в той же час допомагав учням вирішувати математичні рівняння.

« — Да, таких людей більше немає!» — думав старий. Він надів широкополу шляпу, що колись йому давно передали з за кордону, і на якусь мить подумав про будинок, що колись стояв поруч з кінотеатром.

Той, що сидів на даху, посміхнувся, і вітер скуйовдив його довгі пасма волосся.

« — Кажуть в тому будинку колись проживав Мазепа. І що саме через це, той будинок знесли. Але нехай то залишиться на людський розсуд. Нехай кожен думає про той факт як йому завгодно. Жив чи не жив там той видатний чоловік.

« — Як цікаво, чому люди не можуть обійтись без ідолів і героїв. Дивовижний людський розум…»

Чоловік, що працював за комп’ютером, на кінець відірвався від своєї роботи і потягнувся, розганяючи кров по занімілим від перебування в одному положенні м’язах. Його погляд зупинився на жовтому будинку. Там, на його блискучому даху було порожньо. Ніякого духа, привида чи янгола. Нікого. Так, це лише питання віри, зазвичай думав він, коли заходила річ про єфімерний світ янголів і інших подібних створінь.

Та іноді те що я пишу перетворюється на дійсність.

Чоловік повернув голову і побачив чому в кімнаті настала тиша, яку він навіть не відразу відчув. Його сонечко, маленька доця заснула на шкіряному дивані, на кінець закінчивши займатись своєю улюбленою цирковою гімнастикою. І тепер знявши на пів вологі носочки, та кофточку, мирно посопувала накрившись ковдрою.

Чоловік посміхнувся і підійшов до дитини. Він зібрав розкидану одежу і обережно взяв на руки свою маленьку сплячу красуню. Посміхнувся та обережно відніс її в дитячу кімнату.

Повернувся він скоро в свій кабінет, і відразу сів в крісло та чомусь знову поглянув у вікно. За склом, на вулиці, запанував вечірній морок ранньої осені. Всі кольори її, і міста, стали однаково сірими, і лише там де горіли вуличні ліхтарі, осіння сірість покрасилась в бліді кольори, що трохи розвіяли тугу.

Чоловік здригнувся, на такому ж темному даху жовтої будівлі, сиділа постать. Вона була навіть на відстані схожа один в один на того, про кого він писав оповідання. І той незнайомець, чи дух, чи янгол, чи може привид, дивився на нього. Цей дивний погляд, пробирав до кісток.

— Ти теж є частиною цього міста! Ти теж вкладаєш частину своєї душі в розвиток міста. А я, можливо лише витвір твоєї фантазії.

А може й всі ми є уявою чи витвором чиєїсь фантазії. — відчув думку незнайомця, що знаходився на даху, чоловік. І здригнувся. Він закрив ноутбук і промовив сам до себе.

— Все, треба йти спати. Місто нікуди не подінеться.

А незнайомець, чи то дух, чи то привид, чи то янгол, все ще сидів на даху, насолоджуючись осіннім, нічним холодом. І несподівано посміхнувся.

— Я є дух міста, янгол. Я є духом міста, частиною міста, частиною кожного з вас. Я є в кожному з вас.

17.7.2016