Ток-ток

Ток.

У цій кімнаті завжди темно.

Ток-ток.

Темно і порожньо.

Ток-ток. Ток-ток.

У цій кімнаті є те, що хотілося б сховати від усього світу, сховати тільки для себе. Ток-ток.

Ток-ток.

Ток…

***

— Привіт! Агов, чого заснув?

Ворков, і це з самого рання! І що він тут забув?

— Та не кричи, — мій голос такий роздратований.

— Ти чого це? Зранку не з тої ноги встав?

Я лише поморщився.

— А тебе що, стукати не вчили?

Ворков знизує плечима.

— Та от іще, стукати!

В мене іноді виникає враження, що він неспроможний змінитися.

— Хіба я тебе не просив?.. Ну все, ходімо.

Я майже силою випхав його за двері… геть з кімнати, де добре чутно оте «токання».

Сьогодні дорога до коледжу здалася мені незвичайно довгою, а Ворков — занадто голосним. Він про щось базікав без упину; я не слухав. Я згадав, що забув зранку завести свою ляльку — і що тепер? Вона лежатиме, немов уві сні, і чекатиме, щоб я її завів? Немов уві сні — чи як мертва?

Од цієї думки хололо у животі. Мені хотілося бігти додому, до ляльки, щоб почути тихе заспокійливе «ток-ток».

— Чогось ти сьогодні такий мовчазний. І блідий. Ти що, захворів?

Я хитнув головою і промовчав. Сьогодні чотири пари. Через вісім годин буду вдома. Чи протримається вона вісім годин?

Не знаю.

Добре, що вночі я її переховав у шафу — там просторо, і мати не побачить, навіть якщо увійде до кімнати.

— Ти Генну бачив?

— Коли? — в моєму голосі вперше за весь ранок прокинувся інтерес.

— Та хоч коли з тих пір, як ми в останній раз всі разом були у караоке.

— Бачив. Вона ж і пари не пропускає, дурню. Якби ти не пропускав, то і ти б бачив! — я всміхнувся.

Ворков, здається, образився. Ну і добре, тепер хоч півгодини од нього відпочину.

Генна була дівчиною з паралельної групи. Висока, чорнява, смішлива — я знав, що вона подобається Воркову, і вона про це знала. Та й хто не знав? Єдиним, хто не здогадувався, був сам Ворков.

Мої думки знову поринули у темну кімнату, у шафу, де тихенько токала лялька. Добре, що я посадив її на ланцюг: днів зо три назад вона намагалася втекти через вікно. Але з третього поверху… Важко було б потім її полагодити, не говорячи про те, щоб пояснити матері її існування.

Продзвенів дзвоник, я вмостився на задній парті. Ворков, бігаючи очима по аудиторії, відшукував Генну — вона сиділа у крайньому ряді, через три парти од нас.

— Генно! Генно! Агов!

Я шикнув на Воркова — вчитель кинув у наш бік гнівливий погляд.

— Ну ти замовкнеш сьогодні? Дочекайся перерви, дурню! Або іди сядь до неї, як не терпиться.

Ворков насупився, але чомусь залишився сидіти поряд зі мною. От дивак.

Вчитель щось бурмотів — здається, про радикали? Біс його знає, що то таке. Я геть не слухав. У грудях наростала паніка, а разом з нею все голосніше стукало у вухах: «ток-ток», «ток-ток», «ток-ток»…

Чи витерплю до кінця пар? Адже обіцяв матері більше не прогулювати, але ж лялька…

«Ток-ток», — все настирливіше, все частіше. «Ток-ток».

Ні, не витримаю…

Я витримав майже дві пари — половину. А потім кинувся додому, бо не чув навкруги себе нічого, крім розгніваного, впертого «токання». Здається, Ворков щось прокричав услід, коли я посеред пари вибігав з аудиторії під ошелешеним поглядом вчителя.

Не пам’ятаю, як проскочив парк, але на дорозі перед самим домом мене ледве не збив дорогий чорний автомобіль — блискучий, величезний. Кермувала дама з високою чопорною зачіскою; знервовано просигналила мені, але не зупинилась.

Я вбіг у передню, потім кинувся до кімнати. Не було часу навіть роззутися — ніколи, ніколи!

«Ток-ток».

Чому я не чую? Раптово стало так тихо, немов у мене у вушах затички. Я навіть перевірив… дурний.

Права дверця шафи було відчинена, сама шафа — порожня і гулка. Ланцюг сиротливо зміївся до вікна, на іншому кінці нікого не було…

«Ток-ток»?

З очей не зірвалося ні краплі, але так погано мені ще ніколи не було. Я ледве дійшов до вікна, тримаючись за кільця ланцюга. На підвіконні лежала велика біла пір’їна — тут сидів голуб.

Це через нього вона впала з вікна? Вона падала, і навкруги кружляло біле пір’я. Напевне, було красиво. Напевне, їй сподобалося. «Ток-ток»?

***

Він сів на постілі, різко кліпнув очима. Навкруги царювала темнота.

— Гей, ти чого?

Вона — та, що була у сні лялькою — сиділа поруч. Жива. Ціла. «Ток-ток».

— Наснився… кошмар, — хрипко відповів він.

— Ти що, злякався? Що тобі снилося? — вона опустила тендітну руку на його голову. — Хочеш, подивимося, що твій сон значив?

— Не… не пам’ятаю точно. Не хочу дивитися.

— Ну то й не будем, — заспокійливо, немов дитині.

— Ти була лялькою, у моєму сні, — раптово випалив він, здивувавши самого себе. — Мені наснилося… ти випала з вікна. Розбилася. А я боявся, що не зможу зібрати тебе знову.

— Лялькою? — повторила вона і посміхнулася. — Навіщо тобі ляльки, коли поряд є я? А ну, скажи, що ти мене любиш.

Вона всілася йому на коліна, зазирнула в очі.

— Люблю.

— Кажи ще.

— Я тебе люблю.

— От і молодець, — вона торкнулася поцілунком його губ. — От і добре. Зачекай, я тебе зараз заведу…

Ток.

Стукнуло його серце.

Ток-ток.