Сповідь привида

Сповідь привида!

В повній пітьмі, примарою горіла, така ж примарна свічка, що не давала ні світла, ні кіптяви! На ефемерному письмовому столі, знаходилось, таке ж ефемерне письмове приладдя, окрім листа паперу. А на підлозі, лежало мертве тіло, з чисельними ранами, з яких повільно текла кров. Ефемерне перо, яким керувала ледь видима рука привида, опустилось в одну з відкритих ран, і закривавленій кінець, почав виводити на папері, красиві, латинські букви. Криваві літери, наче вогнем горіли в темряві.

Привид, здригнувся, побачивши це, та через якусь хвилину, продовжив писати!

І літери, що складались в слова, наче кричали, розповідаючи, історію, що писав привид чоловіка…

…Я Генріх Кольчинський, нащадок королівської крові, пишу це, аби зізнатись, втому, від чого моя душа горить вогнем прокляття!

Все почалося з того, що мене, наш імператор, на початку 19 століття відправив в поселення Бердичів, аби зібрати відомості, про можливість надання йому статусу міста! Все це мало вигляд, заслання, вірніше, віддалення від двору! Мабуть до імператора, дійшли чутки, про мій намір віддати, мою чарівну доньку, заміж за одного з претендентів на престол. Та то вже пройдешнє. Приїхали ми з сім’єю, в поселення, і я поглинув в справи містечка, і не вгледів як моя чарівна дочка Єва закохалась в простого солдата! Я тоді дуже розлютився! Наказав їй забути свого обранця, і мовляв їй, дворянці, в кому тече голуба кров королів, не пристало закохуватись і тим паче приймати шлюб з простим солдатом. В чиїх жилах навіть нема натяку, на бодай якусь дворянську кров!

Ми дуже посварились, бо дочка була норовливою, і завжди мала свою точку зору! Коли вони вдруге втекли, їх швидко знайшли, і я дочку посадовив під замок в кімнаті, аби порозумнішала! А солдата, пожалів і відправив на гауптвахту!

Та зайнятий справами, знову не вгледів! Моя чарівна дочка тайком втекла і обвінчалась з тим солдатом. І це в той час коли мало статись сватання, її з одним із нащадків королівського роду! Коли я дізнався про їх вінчання, на мене наче якась полуда найшла! Мій гнів був таким сильним, що я перестав чути голос розуму і серця. Куди б вони не тікали я міг їх кругом вислідити! І таки знайшов і схопив! Та вони не благали пробачення, не благали пощади! І це мене ще більше розізлило! В гніві я наказав їх обох, тайком, замурувати живцем, в підземеллях, під фортецею з костелом! Щоб були разом довіку, щоб бачили на що один одного прирекли! Вони й тоді не відступились. Не зводили один з одного погляду. І я старий дурень віддав останній наказ! Я чекав, що вони попросять прощення, благатимуть про життя! Та почув лише їх останні слова, що були прокляттям! Так я лишився один, проклятий своєю дитиною, яку сам прирік на смерть, і проклятий своїми людьми. А невдовзі мені підсипали яд у вино, і погребли, зі всіма почестями. Та моя дочка мабуть пішла на небо, а я став приречений блукати в напівзруйнованих, де не де затоплених підземеллях, навіть не маючи змоги побачити світла сонця.

Коли ти живеш, все здається, безкарним! І навіть не вистачить вічності, щоб зрозуміти, свою провину! Мені вистачило двохсот років, прожитих ефемерним єством, позбавленого і радості, і горя! Двісті років, позбавлених мене спокою, і спілкування, дали мені змогу, зрозуміти мою провину! І зараз безнадії на прощення, лиш на цьому листку, я маю можливість попросити прощення у двох люблячих сердець, життя яких я обірвав мученицькою смертю!

Прости мене моя доню, коли зможеш…

Щось невидимою тінню, ковзнуло до привида, затримавшись, на хвильку, біля мертвого тіла.

Привид чоловіка завмер на хвильку, і почав далі писати. А потім хтось прошепотів тихо, біля самого плеча.

— Батько, таточку. Я пришла за тобою, — і немовби насміхаючись додала, — тебе пробачили!

Кінець.

20.11.2013