Останній світанок

Ніч вкрила землю темною ковдрою. Стало так тихо, що на мить мені здалося, наче б я оглух і зовсім нічого не чую. Та це омана. Навіть тиша має свої специфічні звуки. Вона бринить, немов струна гітари, коли її торкаються пальці умілого музики. Це не можливо пояснити у повній мірі, але той, хто розуміє мене і мої наміри, розпізнає ці дивовижні звуки безпомилково. Навіть не потрібно намагатися почути. Все відбувається само собою.

Це моя остання ніч перед смертю. І завтра я почую свій «останній світанок». Так, саме почую. Почую і помру. Не бійтеся, я не божевільний.

Справа у тому, що в мене відібрали життя вже давно. Це теж складно пояснити… та ви, сподіваюся, ладні почути тишу? Якщо так, то ви такі, як і я.

Отже — приблизно рік тому — зі мною трапилась дивна пригода. Прямуючи з роботи додому, я зустрів дівчинку. Вона стояла біля величезного універмагу і грала на сопілці. Уявляєте? Зізнаюся, мене це видовище дуже вразило. Досі вагаюся сказати напевно, чому. Цій дівчинці було не більше дев'яти років. Її довге чорне волосся, пасмами, звисало униз, затуляючи обличчя. Дівчинка була дуже худа. Навіть, занадто худа. Біля ніг стояла невеличка торбинка, у яку люди і кидали гроші. Вони навіть не дивилися їй в обличчя. Тобто, просто проходили повз — байдужий погляд падав на сопілку, — і кидали гроші. Потім йшли собі далі.

"іще одна нещасна", — напевно думали вони. Та я вважав інакше. Щось у цій дівчинці було незвичайне. Але я не знав, що саме.

Я підійшов до неї. Здавалося, вона зовсім не звертала уваги. Лише продовжувала грати якусь дуже сумну мелодію.

"і доволі знайому", — відзначив я про себе.

Я поклав у торбинку дві гривні.

— Як тебе звуть, доню? — спитав. Вона не відреагувала.

— Облиш її, — сказав чоловік у чорному капелюсі, що проходив поруч. — Напевно, вона несповна розуму.

«сам ти не сповна розуму», — подумав я.

— Так гарно грати може тільки дуже талановита людина. Ти згодна зі мною? — усміхнувся я.

Вона перестала грати. Зізнаюся, у цю мить я відчув себе якось ніяково. Навіть затремтів. Дівчина дивилася на мене крізь своє довге чорне волосся. У цю мить я волів не бачити її очей. Чомусь мені здалося, що їх в неї взагалі немає.

— В мене дуже хвора мати, — сказала вона зовсім не дитячим голосом. — Їй залишилося жити приблизно один рік.

Я навіть не знав, що і відповісти.

— Мені шкода. А що з нею?

— Вам краще не знати, — відповіла вона. Голову на відсіч даю, що у цей момент дівчинка посміхнулась!

«краще б я не підходив»

Стало моторошно.

— Як тебе звуть?

— Надія.

— Гарне ім'я.

Вона крутнула головою.

— З ним не легко. І взагалі, це не ім'я, а скоріше доля.

— Доля? — спитав я, а сам подумав:

«облиш її. Напевно, вона несповна розуму».

— Так, але боюся вам не зрозуміти. Тим паче, що я збираюся вас убити.

Почувши це, я відсахнувся від дівчини, наче побачив привида. Привида, який міг налякати до смерті.

Вона стояла по стійці «струнко», немов солдат на варті. З мого пересохлого горла вирвалося тільки одне, досить скупе питання: «чому?»

— Щоб допомогти матері. Та ви не зрозумієте… — вона раптом замовкла, а потім додала: — І не треба розуміти.

— Тобі потрібна допомога, — казав я, і не вірив у це.

— Я вже її дочекалася. Ви любите музику?

— Так, звичайно…

— Це для вас, — сказала вона, і почала грати…

Я в житті не чув прекраснішої мелодії. Я слухав немов зачарований.

«Боже, — думав я. — Ця дівчина надзвичайно талановита! Що за звуки… Боже!»

— Люди, ви чуєте?! Ви чуєте це?! Це ж диво! Як вона грає!..

Якась, вже досить стара жінка, сказала:

— Не ламайте комедію. Вона ж нічого не грає. Тільки дмухає, ось і все.

— Ви нічого не розумієте! — закричав я. — Це і є справжня музика! Ви не можете слухати тишу!

Жінка тільки похитала головою, і зайшла у відчинені двері універмагу.

Дівчина припинила грати.

— Ось і все, — сказала вона.

— Що це було?

— «Останній світанок», — вона відповіла так, ніби цим все і пояснювалось.

— Останній світанок?

— Це пісня небіжчиків. Венеди вважали, що саме цю мелодію люди чують перед смертю.

— То я зараз помру? — я спробував пожартувати, але нічого окрім страху не відчув.

— Ні, не зараз. Ви помрете тоді, коли буде помирати моя мати, щоб вона змогла жити далі.

— Що за маячня??

— Цю мелодію ви ніколи не забудете і не сплутаєте її з іншою. Тепер ви приречений. Якщо це вас утішить, ви не самотні у цьому.

— Ти чаклунка? — я перелякався не на жарт. — Що ти зробила зі мною?! — закричав я, і це були мої останні слова, перед тим, як втратити свідомість…

Більше я цю дівчинку не бачив.

Минув рік, і ось цієї чудової ночі, я знову почув знайому мелодію. Не знаю скільки мені залишилось… мені дуже сумно від того, що доведеться померти у таку прекрасну ніч. Я такий молодий, та нічого не можу вдіяти. Та дівчинка — не людина. Вона — якесь марення, що існує між людьми. Існує ще з часів Венедів…