Метаморфози

Це сидить так глибоко в голові, що було б воно матеріальним — вилізло б з іншого боку. На щастя, спогади не матеріальні. Та коли минуле тебе переслідує — це півбіди. Біда настає тоді, коли починаєш аналізувати все, що з усіх сил намагаєшся не пам’ятати. Такий він, наш мозок, таке наше життя.

— Ходи до мене, — шепоче він. — Ходи ближче.

Що в нашому житті найстрашніше? Втратити близьку людину? Втратити усіх близьких людей? Втратити себе?

Найстрашніше — кричати, але не чути, як кричиш. Розуміти, що ніхто не почує тебе, бо навіть ти сам себе не чуєш. Знати, що зараз, і ніколи раніше, ти дійсно самотній.

— Лягай зручніше. Я не зроблю тобі боляче. Я буду ніжним.

Життя — це гра у російську рулетку із самим собою: ти знаєш, що помреш, питання лише у часі. І коли наближається момент істини, і біля вуха чується постріл, ти розумієш, що в розхід пішла не лише куля. Та вже пізно крутити барабан — ти виграв.

— Відрий рота, — наказує він, і коли ти підкорюєшся, торкається пальцем твоїх губ. — Прекрасно...

Інстинкт самозбереження — безумовний рефлекс. Тому скільки не переконуй себе, що ти не боїшся смерті, в разі загрози ти робитимеш усе заради порятунку. Вбиватимеш, вбиватимеш, ВБИВАТИМЕШ!

— Зараз буде добре, — обіцяє він, та ти не віриш. Його інструмент для витончених тортур уже готовий. Тобі вистарчає лише погляду, щоб зрозуміти, що ти більше не в змозі противитися. Шляху для відступу більше немає.

Біль буває насолодою. Але рани, які він залишає задоволення не приносять. Рани в пам’яті не загоюються: вони кровоточать і породжують нові — безпідставні страхи. В один момент ти сам стаєш розсадником болю, готовим руйнувати все і всіх своєю люттю. Страждання породжують страждання.

Він виконує задумане, не звертаючи на тебе жодної уваги. Ти всього лише іграшка в його руках, предмет гри. Він орудує тобою як заманеться, але ти нічого не відчуваєш. Тобі вже все рівно.

— Спробуй розслабитися, ти робиш собі лише гірше.

Закрити очі — не означає вирішити проблеми, але коли потрібно забутися, кращого способу розпрощатися з реальністю немає. Проблема лише у тому, що за життя очі ніколи не закриваються: ти все рівно сприймаєш реальність на дотик, на смак, на слух, на запах. Тому можеш відкрити очі, це тебе не врятує.

Процес підходить до завершення, а разом з ним і твоє терпіння. Ще секунда, і ти дійсно закричиш, та він тебе випереджає:

— От і все, — повідомляє. — Можеш сплюнути.

Кров знову приливає до мозку, і ти розумієш, що весь цей час просто ніжився в кріслі. Та страх уже закрався в твій мозок. Рана почала кровоточити.

Ще потрібно пояснювати, чому я боюся стоматологів?