Смерть поета

 І світ затих...                             

 Потухло сіре світло.                     

 І в темряві незвіданих зірок,

 Блистить сльоза покинутих ним рідних -

 Живих намісників минулих помилок.

 А смерть це що?

 Це Альфа, чи Омега?

 Початок, чи закінчення всього?

 Поет помер, на вівтарі мистецтва

 Бездушна плоть залишилась його.

 За крок – вже вічність,

 Там немає часу.

 А тут, внизу, вже час він свій відбув.

 Розписував акторчиків дешевих зграї,

 Хоч свою роль в чужім житті забув. 

 І кроком впевненим та трохи гордовитим,

 Пішов поет по стежці нестійкій.

 Ще крок – і вже ворота Раю,

 Що їх Архангел свято зберігає.

 Але упали Списи Правосуддя,

 Закривши шлях нагору до Небес.

 Спустився грім, злякавши усіх грішних

 Своїм жахливим голосом невтішним.

 "Ти хто?" – питає охоронець.

 "Поет" – відповідає наш герой.

 "О, ні! Поетам Тут не місце!"

  Мабуть, сьогодні інший був пароль.

 Він знову йде...

 І потом вже облившись,

 Згадав своє утрачене життя.

 Яке ж воно було просте й прекрасне!

 Яскраве, радісне, легке буття.

 А далі жаль його схопив нестерпний,

 І сум упав на плечі нелегкий.

 "Скажи мені за що? О, Боже!"

 На небі грім ударив затяжний.

І він чекав на відповідь даремно,

В вухах дзвеніла тиха пустота.

З останніх сил поет подався далі

А далі була тільки чорнота …

Аж тут відкрилось його зору Пекло,

І Демон, що ворота вберігав:

Істота з жаху, болю і страждання,

В нього Диявол крила відібрав.

"Куди" – спитав Нечистий у поета.

"Пустіть прокляту душу до своїх!" 

"Нема тобі сюди дороги!

 Не знаю я твоїх гріхів усіх!"

"Та що це за таке прокляття стало?

 І Рай не мій, і Пекло не моє!

 Хто ж я такий, що місця мені мало?"

 У розпачі поет пішов за світ.  

 Він йшов в нікуди очікуючи долі,

 Завчасно знаючи – вона не є легка.

 А ззаду підходив дідусь,

 Поволі пересуваючи потертого ціпка.

"Чого ти, синку, духом упадаєш?"

Спитав старий схилившись на дрюка.

"Немає місця мені в цьому світі,

Ніхто не хоче поета-байстрюка."

 "А це тому, — промовив тихо старець, -

 Що тут лиш мертві йдуть на упокій.

 Поет ніколи не вмирає,

 Його душа – його вірші..."