Великий переполох у склянці

Над містечком Інсектвіль підіймалося сонце. Жителі міста – в більшості своїй комахи, тільки-но почали виглядати зі своїх домівок, заспано розглядаючи вулиці міста.

Містечко було одним із тих, де усі усіх знали, тому навіть двері на ніч не зачиняли. А ось чому його Інсектвіль назвали, навіть найстаріша гусінь не пам’ятає.

Ліхт’Арик жив у цьому місті усе своє життя.

Молодому світлячкові не аби як подобався Інсектвіль. За його тишу та спокій, бо як він і сам собі не раз зізнавався, він був не з хороброго десятка.

Тут майже нічого не відбувалося. День минав за днем.

Сусідами Ліхт’Арика були двоє старих лицарів – Гор, жук-олень, та Бор, жук-носоріг. Вони були жуками Великої Честі та Моралі – жуками з великої букви Ж, так сказати.

Під впливом такого сусідства, Ліхт’Арик навіть сам по хоробрішав, та іноді, у якості виключення та у пошуках пригод, не замикав на ніч двері.

Він частенько заходив навідатись до цих здоровенних братів, а вони у свою чергу просто обожнювали розповідати Ліхт’Арикові про свої армійські пригоди та подвиги. Зазвичай, чим більше кухлів п’янкого дубового соку осушували воїни, тим яскравішими ставали пригоди.

Одного разу, під час розповіді про те, як брати тільки у двох розгромили неприступну фортецю зловісних термітів, Ліхт’Арик, поринувши у свої думки, визирнув у вікно.

— Що, хлопче, ніяк не підійдеш до неї? – переборовши гикавку, запитав Гор.

Від такої різкої зміни теми Ліхт’Арика аж пересмикнуло.

— Ніяк, пане Гор… ніяк, — жучок відвів очі від вікна.

Він зробив ковток дубового соку і скривився.

«Як вони можуть заливатися цим пійлом?!»- кожного разу дивувався світлячок.

— Наберися сміливості, дитино, — вже Бор узяв слово, — Вона дівка горда — сама не підійде.

Ліхт’Арик тільки в’яло кивнув.

Вони говорили, про жучиху, що жила навпроти. Мора була дочкою міського двірника, жука-гнойовика – пана Лайняра.

Мора подобалася Ліхт’Арику скільки він себе пам’ятав, та не тільки трусіть, не давала йому заговорити з нею, а ще й його рід.

Жучок був з багатої сім’ї Ліхт’Арикивочей, а сім’я Лайнярів хоч і була шанованою у місті, та все ж жила за межею бідності.

Домівкою Мори була ямка у землі, накрита сухим листочком, тоді коли Ліхт’Арик жив у елітній щілинці під корінцем Великого дерева.

Його батько ніколи б не пробачив синові, якби той зв’язався б із донькою двірника.

Хоча Ліхт’Арик звісно вже пробував заговорити з Морою. Вона якраз котила кульку сміття, коли він на силу вимовив «привіт». Від здивування Мора випустила кульку и вона покаталася на світлячка. Тому, не можна сказати впевнено, що це було вдале знайомство, але після того жучиха кожного разу весело віталася з Ліхт’Ариком.

День, який докорінно змінив життя молодого світлячка, почався як самий звичайний нудний день.

Ліхт’Арик пожалкував, що вчора у вечорі дав братам-лицарям себе напоїти. Сьогодні він на силу встав. Все ще дивуючись, як ці дідугани так багато п’ють, він вилетів на вулицю.

Ліхт’Арик не дуже любив виходити у день. Це пояснювалось хоча б тим, що у день, він не так гарно сяяв, втрачаючи свій природний шарм.

«Чого це мене смикнуло так рано прокинутись?» — подумав Ліхт’Арик, прижмурившись, оглянувши пусту вулицю.

Раптом він відчув якийсь неприємний запах від якого його навіть почало мутити.

Світлячок здивувався, бо раніше не помічав за собою слабкості шлунку. Десь вдалечині, у цій навіть густій тиші, не очікувано ледь-ледь почулася музика.

Потроху дорогу почав спускатися туман. Щось у цьому було доволі знайоме ще з дитинства.

«Та біс із ним! – подумав Ліхт’Арик, чимало що може з перепою почутися, треба йти спати».

***

Наступного разу жучок прокинувся від гучної сирени.

Цвіркуни – міська варта – голосили на увесь Інсектаріум, про те, що щось сталося.

Все ще помираючи від головного болю, світлячок визирнув у вікно. На вулиці зібралися майже усі мешканці міста. На їх обличчях застиг жах, хоча деякі особливо активну жучки та мошки аж палали від цікавості та захвату.

І тут Ліхт’Арик відчув дивний запах. Він дурманив… Головний біль майже відразу відпустив.

«Так ось, що зранку мені здалося знайомим,- зрозумів жучок,- саме цей запах, але тоді він був слабшим. Фумігатори! Вони знову повернулися до міста!».

Вибігши на вулицю, Ліхт’Арик сховався за невеликою купиною.

Він не помилився. Агресивна релігійна секта Фумігаторів знову вирушила познущатися над його тихим містечком. До складу секти входили в основному комарі. Вони з’являлися у місті, висмоктували з нього всі соки, та також швидко зникали до наступного разу.

По головній вулиці їхало три пекельні машини фумігаторів. Ліхт’Арик вже бачив такі у дитинстві. Саме через них над містом навис дурман. Перша машина заряджалася рідкою отрутою і була найнебезпечнішою. Інші дві заряджалися отруйними пластинами. Один постріл таких машин міг коштувати життям десяткам комах. Ці виродки забрали життя матері світлячка. Отрута була безпечною для фумігаторів, бо ті вводили її собі в організм малими дозами, та отримали імунітет, але отрута безжалісно понівечила їх мізки. Тому, комарі були трохи загальмовані, а також тупі та дуже неадекватні.

Ліхт’Арик не побачив у натовпі Бора і Гора.

«Мабуть ще й досі дрихнуть після учорашнього..».

Зробивши такі висновки, жучок крадькома почав просуватися до будинку друзів.

Як завжди було відчинено. Всередині було темно. Запах дубового соку забивав усі інші, що йшли з вулиці.

Ліхт’Арик почув тихесенький тріскіт за спиною, але не встиг обернутися, як дужий жучище повалив його на підлогу усією своєю вагою. У світлячка склалося враження ніби його крихітне тільце от-от не витримає, і він, Ліхт’Арик, залишиться на цій підлозі маленькою калюжкою.

— Що, не подобається, бісів фанатик?! – Жук-носоріг притис ще дужче.

— Пане Бор! – запищав Ліхт’Арик, бо вже майже не міг дихати, — пане Бор, це я!

Жук на мить завмер, а потім різко підвівся, підіймаючи за собою і світлячка.

— Та щоб тебе, хлопче, а ти тут звідки? – струсив з себе пил Бор, — ото я й подумав, що якийсь ти слабенький як на Фумігатора.

Ліхт’Арик ніяк не міг віддихатись.

— Що будемо робити? – насилу вимовив жучок.

— Бити треба, малий, але їх, покидьків, дуже багато для лобової атаки, — з тіні вийшов пан Гор, тримаючи у руках дворучний шип троянди.

Ліхт’Арик зиркнув у вікно. Від побаченого жучка аж морозом обдало.

Машини фумігаторів їхали абияк, зносячи на своєму шляху невдало, на їх погляд, побудовані будиночки.

Комашня бігла по дорозі із криками та жужжанням.

Та тут посеред дороги з’явилася Мора, вставши на шляху бандитів. Жучиха стала на захист свого будиночку-ямки, який був наступний у плані на знос.

Ліхт’Арик було кинувся до дверей, та жук-носоріг його затримав.

— Дурень! Розчавлять, тай не помітять! Обрав час для геройства, — буркнув він.

— Та треба ж якось діяти! – жучок аж здихнув із полегшенням, коли Бор його затримав, бо не знав насправді, що збирається робити, але виду не подав.

— Не зараз. Зачекаємо ночі, — Гор дивився у напівзакрите занавіссю з листя вікно.

Ліхт’Арик лише кивнув, не в змозі відвести очей від Мори.

***

Мора залишилась жива. Фумігатори взяли дівчину у полон. Це комарам дорого обійшлося.

Мора – дівчина у тілі – віддала свою свободу в замін на два зламаних хоботки та чотири вивихнуті крильця.

Красуню врешті решт заспокоїли та зв’язали.

Фумігатори влаштували свій «штаб» у місцевім шинку «У пана Жужкевича». Старий Жужкевич навряд був щасливий таким обставинам, та зустрів «шановних гостей» з розпростертими обіймами.

Шинкаря турбували тільки гроші. Не впусти він фумігаторів, то шинка разом із Жужкевичем вже ніхто б не побачив.

— Таки проходьте панове добрі, — стілився перед комарами клоп-шинкар.

Від такого лицемірства Ліхт’Арика мало не вивернуло.

— От стара тля! Мало не черевця лиже! – Сплюнув зі злістю пан Бор.

Уловивши погляд світлячка, він спокійно промовив:

— Мору триматимуть десь там. Як стемніє, підемо та заберемо її.

— А під шумок ще й двійко фумігаторських голів захватимо, — реготнув Гор.

Ліхт’Арик слабо всміхнувся.

— Мине зможемо відбити місто самотужки.

— А нам і не треба, хлопче, — Бор наточував шип, — наше завдання – подати знак, гвардія, яку ми вже попередили, закінчить розпочате нами.

«Гвардія», подумав із захопленням світлячок.

Перед очима одразу з’явилися мужні воїни, вдягнуті у чорно-жовті міцні лати. Вони, величезні, озброєні гострими жалами, що били без промаху і жалю.

Ліхт’Арик глибоко поринув у свої думки. Він думав про Мору, місто… ворогів, гвардію, та знову про Мору.

З цього трансу світлячка вивів Гор.

Жук кинув Ліхт’Арику невеликий шип шипшини. Шип і справді був маленький, та все одно мало не вдвічі більший за жучка.

— Час виходити. Шершні чекатимуть сигналу за пів години.

Ліхт’Арик налякано кивнув і рушив за воїнами. Він тримав у лапках зброю, але не мав навіть найменшої здогадки, що з нею робити.

За кілька хвилин вони підійшли до шинку. Біля входу вартувала пара комарів.

— Прибираємо цих, та йдемо в середину. Все робимо тихо, — Гор узяв двійко малих шипшинових шипів.

Мить…друга…і обидва вартові тихо сповзли додолу, кожен із шипом поміж очей. Ці покидьки і зрозуміти не встигли, що саме їх убило.

Все начебто йшло за планом, але тут із дверей вийшов Жужкевич.

— Ой, Божечки! – від переляку його закручені у спіральку вусики, стали рівними, як ніколи, — тривога! Таки тривога!

Старий клоп заверещав наче різаний, та побіг назад у шинок.

— От паскудний жук! Що ж він коїть!

Не встиг Бор назвати шинкаря ще якимось паскудством, як із шинку вивалило десь із десяток фумігаторів.

Двох комарів скосило шипшиновими шипами, а на інших брати кинулися із кущів з бойовим кличем.

Почалася битва. На радість Ліхт’Арикові, брати не давали навіть мізерного шансу комарам себе вбити. Ще троє ворогів впали на землю з проломленими головами. Світлячок помітив, як з оточуючих вулиць почали з’являтися численні вороги.

— Ліхт’Арик! – крикнув Гор, тримаючи за горлянку помираючого ворога, — біжи у шинок, та шукай свою кохану! Ми стримаємо їх тут!

Жучок, наче відчув якийсь внутрішній поштовх, вистрибнув із кущів.

Одразу перед ним встав комар із шипом у руках.

Ліхт’Арик вже хотів було злякатися, але не встиг. На ворога, зверху вниз, упав «меч» Гора, зрівнявши покидька із землею.

Світлячок кинувся у шинок. У залі він зустрів ще одного комара. Фумігатор зіскалив злу посмішку, побачивши слабенького світлячка, замість гвардійця-шершня, якого очікував.

Ліхт’Арик зробив крок назад і уперся спиною у стіну. Усе з тією ж посмішкою до нього почав наближатися комар. Світлячок виставив перед собою шип, але це тільки збільшило посмішку покидька.

Раптом, коли Ліхт’Арик вже попрощався із життям, у вікно влетіло щось палаюче і збило фумігатора з ніг.

Як зміг розгледіти жучок, це «щось» було іншим комаром.

«Знак» — вирішив Ліхт’Арик.

Шинок зайнявся.

Колись боягузливий жучок — зараз кинувся нагору у пошуках коханої.

Світлячок знайшов Мору на другому поверсі. Він хотів підійти до непритомної дівчини, але Жужкевич перекрив йому шлях.

— Ти щось шукаєш, Сухарику? – неприємним голосом проскрипів шинкар.

— Мене звати Ліхт’Арик! — Обурився світлячок.

— Таки немає різниці, Сух’арику, — вже навмисне помилився Жужкевич.

— Навіщо ти це робиш, старий клоп? Відійди, — Ліхт’Арик хотів обійти жука, але той не дав йому це зробити.

— Наступає новий лад, хлопче. Треба обирати вигідну для себе сторону.

Світлячок помітив, як Жужкевич дістав з-за пазухи шип.

— Ти обрав не ту сторону, йолопе! – крикнув жучок і кинувся на клопа.

Ліхт’Арик на силу впорався із приступом нудоти, коли кров шинкаря ляпнула йому на лапки.

Жужкевич хрипнув, та повалився на спину, розкинувши лапами.

Ще деякий час світлячок не міг поворухнутися. Потім, трохи прийшовши в себе, він обережно обійшов тіло шинкаря і лагідно узяв Мору на лапки.

А вулиці почувся гучний гул. Це нарешті прибула гвардія.

Ліхт’Арик визирнув у вікно. Бої йшли по усьому містечку.

Побачивши шершнів, фумігатори почали відступати. Тут і там лежали мертві комахи.

Ліхт’Арик повільно виніс Мору на вулицю. Він був упевнений, що все в його житті від сьогодні зміниться.

***

В цю пізню годину в офісі працювало тільки двоє чоловіків.

Солодко позіхнувши, Сергій Васильович підійшов до вікна. Раптом, кинувши погляд на інцектаріум, що тулився біля стіни, він кликнув товариша.

— Санич, дивись, як казав, усі повиздихали, — Сергій Васильович зазирнув у інсектаріум, — як знав, що не варто тут ці фумігатори палити…