Сталкер - ніч людства

Сталкер. Ніч людства

Людина пожинає плоди еволюції свого виду і цивілізації. Всього того чим вона є, і що вона створила.

На галявину, в проміння денного світла, з масиву лісу, оповитого мороком, вийшли двоє.

— Ну ось ми і в чорній зоні. З цих пір маєте робити все що я кажу, і дивитись в обидва ока. Тут патрулів немає і розраховувати маємо на самих себе. — Заговорив приземкуватий, коренастий чоловік, в старій, затертій військовій формі. Він трохи послабив фіксуючу лямку рюкзака, на грудях. Пильно дивлячись в темні зарослі лісу навколо, він перевірив пістолет в кобурі на поясі і карабін за плечима. Потай глянувши на свого товариша, що був на відміну від нього одягнений в нову уніформу, і майже зливався з середовищем, продовжив,

— Зате тут немає патрулів, що прискіпуються з приводом чи без. А ти я замітив, добре вправляєшся зі зброєю.

Супутник зробив вигляд що не замітив скритого підтексту.

— З військових формувань хоч і неохоче, та ще трапляється звільняють по хорошому. Мені пощастило.

Сталкер, ледь помітно, здивовано повів бровою, одночасно вигнувши губи, мовляв давно такого не чув.

— Доречі Блукач, цікаве в тебе ім’я. Запасні набої раджу далеко не ховати. Тут в зоні може трапитись, що жодного набою не використаєш, а можна всі на одному подиху. Це не з повстанцями перестрілюватись, чи натовп незгодних розганяти.

Той кого назвали Блукачем зробив знову вигляд що не розчув відвертого натяку,

— А виглядає природа доволі мирно. Пташки співають, зелень буйним цвітом квітне. — В його голосі відчулось здивування.

— Ага мирна. — Хмикнув сталкер і рушив в перед, де в ранковому мороці, розкинулась рівнина, вкрита пагорбами.

— Підемо верхом цього пагорба. Його розрізає яр. Недуже глибокий. Там можуть ховатись різні тварюки. Так що раджу рухатись швидко і тихо. — Пояснив сталкер і вийняв з кобури пістолета.

— А чому неможна обійти? — Запитав блукач, тихо крокуючи за провідником. Той зупинився і тихо прошепотів.

— Тут кругом болота. І ми ходимо лише перевіреними стежками. За мною на верх і тихо.

Блукач дерся на досить високий пагорб доки не почув ледь чутного шепотіння сталкера.

— Повзи сюди. Тільки обережно. Аби тебе не помітили.

Він тихо як його вчили, наблизився до провідника, що лежав біля самого краю, не розуміючи навіщо така тиша і обережність. Хоч до його вух і доносились якесь вовтузіння, шурхіт, хрускіт і дивне ричання.

— Поглянь вниз. — Прошепотів сталкер, непомітно зазираючи через край вниз. Блукач послідував прикладу провідника і ледь не викрикнув. Одночасно з цим його ледь не вивернуло. Його охопив жах, огида, гнів, прикрість. Всі ті відчуття, яких він раніше не відчував. Рука сама потягнулась до пістолета, та завмерла на руків’ї, відчувши руку сталкера на плечі.

— Такого там, в білих зонах, не побачиш. Вірно?!

— Да! — Відчужено прошепотів Блукач, не в змозі відвести погляду від того що бачив внизу, переповнений жалем.

На дні яруги, зграя мутантів, обліпили тіло, творячи кривавий бенкет. Це була молода дівчина. Її голова була запрокинута доверху, розкритий рот заціпенів, ніби в агонії. Мертві очі, були широко розкриті, сповнені жаху. Сплутане довге світле волосся, було брудне, втративши свій чистий світлий колір. Вона була мертва. А її тіло було поживою для мутантів. Її голова безвільно здригалась, коли жовті зуби та ікла відривали від мертвого тіла шматки плоті. Блукач ледь придавив в собі відразу і бажання витягнути пістолета і перестріляти всю ту погань.

— Облиш зброю. Їй ти вже нічим не допоможеш. Ходімо.

Блукач все ще був під впливом побаченого. Вони вже дві години як залишили пагорб із кривавим банкетом позаду. Та він ніяк не міг викинути з голови ту мертву дівчину.

— Хто вона була? Як ти думаєш?

Сталкер, що йшов трохи попереду знизав плечима, — хто її знає. Може сталкер початківець. Чи одна з клієнтів. Або вигнанка.

— Вигнанка? — Здивовано перепитав Блукач, все ще з гнівом стискуючи ремені рюкзака, не зрозумівши останнього епітету.

— Так, вигнанка. Це ті кого боїться влада. І одночасно боїться офіційно знищити. Таких просто висилають в чорні зони. Виживають з них одиниці.

— А що то за вухасті маленькі сірі звірі, що вовтузились біля тіла. Спробував Блукач перевести трохи на інші рейки враження. Не в змозі більше думати про мертву дівчину.

Сталкер коротко засміявся.

— То зайці людоїди. Смішно таке чути. Еге ж.

— Незовсім. — Знітився Блукач, не зрозумівши сенсу такої реакції провідника.

— Смішно було б моїм батькам, аби вони дізнались що найстрашніший хижак нашого часу заєць. — А після паузи продовжив хмикнувши, — а мій дід помер зо сміху, коли на кінець побачив такого людоїда на власні очі. Від здивування. Він дуже реготав дивлячись як заєць догризає здобич. Як зараз пам’ятаю. — Сталкер хмикнув поволі згадуючи дитинство, і все ще пильно вдивляючись в околиці наближаючого лісу.

— Слава богу що вони не плодяться як їхні свійські прототипи старих часів. Взагалі це чи не найдивніша мутація. Сумирний боягуз став хижаком. А от вовки майже не притерпіли змін. Ні агресії, ні жорстокості. Коли довго живеш в зоні всякого надивишся. Хоча щодо мутацій, скоро ти побачиш одного мутанта. Старого. Зовні як звичайна людина. Ніяких відмінностей. Але… Та він тобі сам розповість про свою особливість. А там тобі вже вирішувати що з того правда а що ні. Тут взагалі все відрізняється від білих зон та сірих. Там влада планомірно знищує навіть найменші мутації, створюючи видимість того що все під контролем. Та попадаючи сюди, розумієш що то все ширма. А справжнє життя тут.

Важко дихаючи, після довгого бігу, Блукач на кінець зупинився біля дивної, старої, кам’яної вежі, що колись мабуть була водонапірною баштою.

— Де ці тварюки? Чи може нам пощастило відірватись. — З надією промовив він, дістаючи пістолет, пильно вдивляючись в посірілу вечірню гущавину лісу.

— Пощастило. Ага. Ці тварюки витривалі. І вони женуть свою здобич до тих пір доки та не видихнеться. Їхня мутація окрім зовнішності і кровожерливості, полягає в тому що вони можуть довго бігти. Та їх мабуть щось лякає тут.

Блукач ще раз оглянувся. Досить велика територія чиста від лісу. Щоправда декілька надто великих квітів, стоять неподалік, яскраво рожевими бутонами. Трохи осторонь, стояло щось буре від іржі, втрачаючи поволі свою форму.

— Гелікоптер. — Пояснив сталкер, замітивши замислений погляд Блукача, що зупинився на старій іржавій купі брухту.

— А до тих квітів раджу не підходити. Це насправді хижаки. Їдять і в день і вночі. Он де вони, з боків обходять.

Блукач відірвався від споглядання велетенських рослин-хижаків і став пильно розглядати потемнілу вечірню стіну лісу, куди вказав провідник. З-за дерева визирнула одна голова, а поряд з нею ще пара. Теж саме і зліва. Три тварюки визирнули і поволі вийшли на галявину, боязко притискаючись до землі. Тільки тепер йому випала нагода добре розгледіти потвор. В вечірньому на пів мороці, вкриті короткою шерстю, мутанти мали жахаючий вигляд. Приземкуваті, з могутньою грудною кліткою, очі знаходились по бокам витягнутої голови, жахаюче стирчали, по два маленькі, і по два великі ікла, з при відкритої звірячої пащі. На передніх ногах Блукач замітив по два могутніх кігтя, здатних роздерти й м'ясо і кістки одним махом. Та й взагалі, ці потвори мало нагадували маленьких поросят, що розводились, для столу вищого командного складу, з якими були одного роду, як запевняв сталкер. Проте ці, що йшли за ним з провідником слідом, були аж занадто кровожерливі, і вперті.

— Ну що біжімо далі? — Запитав Блукач, прицілившись в найближчого мутанта.

— Ні, ми вічно від них бігти не зможемо. Вони…

Раптом їх розмову обірвав, чийсь окрик, звідкілясь зверху.

— Гей, ви, там внизу! Зброя є?

— Так!

Жваво обізвалися сталкер і Блукач, трохи агресивно.

— Ну добре. Тоді лізьте наверх. Ви далеко не втечете від цих тварюк. Шукайте з права.

Першим знайшов, так звані сходи, Блукач. В древній кам’яній кладці, виднілись сталеві масивні скоби, що тягнулись до верху.

— Сюди! — Крикнув він і впхнувши пістолет в кобуру подерся наверх. Коли він був на середині шляху до верхівки, його позвав сталкер,

— Блукач! Дивись на квіти, там один з мутантів.

Той зупинився важко дихаючи, тримаючись за скобу і глянув вниз. Одна з тварин, обережно підібралася до рожевої м’якоті квітки. Мутант заричав, іще більше притискаючись до землі, хижо нахиливши на бік голову. Біля самого бутона, що здавалось ріс прямо з землі, тварина зупинилась і обережно доторкнулася до квітки.

Блукач ледь руки не розтиснув, коли велетенські пелюстки, з маленькими іклами по краях, злетіли вгору з землі, розкидаючи позад себе шлейф землі, і зімкнулись, утворивши ще одну тьмяно сіру квітку поверх рожевої. Мутант навіть визгнути не встиг. Величезні пелюстки квітки, задриґались, заходивши ходуном, від марних спроб мутанта звільнитись. Та все було марно, мутанту вже було не вирватись. Зате інші звірі, обережно обійшли рослин хижаків.

— Ну все, одного з’їли. — Констатував сталкер, і подерся в гору за Блукачем.

Нарешті сам Блукач перевалився через парапет і відразу опинився під дивним скляним навісом. За ним з тихим шурхотом перевалився провідник.

— Хто ви?! — Почувся старий, втомлений голос з темряви, біля дверей. Обидва остовпіли під стволами мисливської рушниці.

— Сталкер! — Першим озвався провідник з вечірньої напівтемряви.

— А з тобою хто? — Знову запитав той хто тримав рушницю.

— Клієнт. — Коротко відповів провідник, ледь всміхнувшись.

Стволи рушниці зникли в темряві, і показався силует чоловіка.

— Проходь, раз це твій клієнт. — Відповів той і двері відчинились, впустивши в нічну напівмряку світло ламп з середини.

Блукач заморгав від несподіванки, і пішов слід за чоловіком, який здавалось йшов наче був дуже втомлений. Та чим більше він спускався по сходах, тим ставав жвавішим.

— Вибач сталкер, що так зустрічаю, мабуть старію. — Заговорив господар, поволі сідаючи в крісло над яким світила лампа. Тільки зараз Блукач розгледів його. Дуже втомлене обличчя, років під шістдесят на вигляд. Господар поставив рушницю поруч і сказав,

— Розташовуйтесь. Сталкер, можеш сам похазяйнувати на кухні?

Провідник протиснувся між стінкою і Блукачем і присів біля старого.

— Гей, старий, що з тобою?

— Та так, нічого, мабуть скоро спати буду спати. Як я втомився від цього довголіття.

Блукач всівся навпроти старого, на інший диван, поклавши поруч рюкзак. Величезна кількість світла, трохи збила його з пантелику. Навіть в казармах берегли енергію, а тут … Він навіть не зрозумів про що старий говорить. Та підсвідомість змусила його запитати, розглядаючи дивну карту на стіні, біля письмового столу, розкрашену червоними жовтими та зеленими кольорами.

— А скільки вам років, виглядаєте наче нівроку.

— Ну як скільки?! — Трохи неначе здивовано сказав старий,

— Дивіться самі, мені було двадцять, як я почав працювати на адронному коллайдері. Він раптом замовк, і діставши трубку, почав методично набивати її тютюном, як здогадався Блукач. А на нього в білих та сірих зонах, які контролювала влада, було накладено обмеження. Мовчки набивши трубку, старий знову заговорив, відкинувшись на спинку крісла.

— А з часів катастрофи коллайдера, минуло щось біля сімдесяти років. Якщо вірити сталкерам, бо я давно вже втратив лік рокам. Вони в мене частенько бувають. Приносять свіжі новини, припаси. А я їм прихисток над головою. А що маю такий доволі молодий вигляд… — Старий задумливо почесав підборіддя,

— Незнаю, хоча одна теорія є. Думаю що це мутація. Коли довго живеш в чорній зоні, надивишся різних видів змін.

Блукач, роздивляючись велику напівкруглу кімнату, з закритим залізом вікном, раптом зупинився на картині, портреті красивої дівчини.

— А ви не боїтесь нападу? — Запитав він, роздивляючись картину, під гуркіт посуду і запахи їжі, яку вочевидь готував за перетинкою сталкер.

— Нападу! — Задумливо повторив старий,

— Я живу так довго що перестав боятись. Це моя карма. Таке довге життя, зробило мене байдужим до багатьох речей. Це втомлює. Я не боюся смерті, але й не поспішаю її отримати. І жити тяжко і вмерти шкода. А мою безпеку забезпечують ті квіти які ви бачили на галявині. Це теж частина моєї мутації. Іноді вони діляться зі мною здобиччю.

Старий замовк, наче про щось задумався.

Блукач відчув, як до горла наближається нудота, згадавши як хижа квітка зловила мутанта, і що це можна їсти.

— Як же тут можна так довго жити одному?

— Так саме одному. Коли живеш так довго на одинці, починаєш розуміти, що це не так вже й погано. Звикаєш. Хоча… — Старий замовк. Він дістав з кармана дивний предмет, і досить вправно розпалив ним люльку. Затягнувшись, він випустив поволі велику хмарку диму і всміхнувшись заговорив, вказавши трубкою на портрет.

— Подобається? Сам малював.

Блукачеві здалося, що він замітив в очах старого сльози.

— Це моя дружина. Спомин. Єдине, що в мене лишилось від неї. — Старий трохи нахилився, потираючи очі. Блукачу здалось, що той плаче. Старий раптом випрямився і знову заговорив.

— А хочете дізнатись як все сталося. Як я її втратив? Вибачте мою старечу настирність. Ця історія варта роману. Якби не я, може вона і лишилася б живою. Хоч я і був один із багатьох хто працював на коллайдері. Ми хотіли дізнатись як виник світ. Ми були натхненні і сліпі. Мене запросили на роботу на адронному коллайдері, і за рік я оженився. В нас на коллайдері все йшло не так як треба, і коли були збої випадала нагода побачити рідних. Так пройшов рік, ремонтів і спроб запустити цей прискорювач. Коли я дізнався що моя дружина вагітна, я був на сьомому небі від щастя. І коли прийшов час народжувати, мене відпустили. Я сів на літак і полетів прямим рейсом до Києва. Тоді як раз мав бути чемпіонат Європи з футболу в Україні. — Старий замовк, потрохи пхикаючи люлькою, наче про щось замислився. А запахи, що долинали з кухні, все більше дражнили зголоднілий шлунок Блукача, як і оповідь старого самітника його уяву.

— Ми саме перетнули повітряний кордон, про що сповістив командир літака і трохи згодом я пішов аби зателефонувати дружині. Після недовгої мовчанки старий продовжив.

— Я не пам’ятаю, але мені здавалося, що ми довго розмовляли. Я навіть не звернув уваги про що сповіщала стюардеса. А потім…

На мить, Блукач замітив, як по старечих щоках потекли сльози.

— Потім нас трусонуло так, що мене звалило з ніг на підлогу літака. Трубка висіла поруч, і з неї доносилась лише тиша. Я зірвався на ноги і схопив слухавку, намагаючись дозватись до дружини. Та все було марно. Зв’язку не було. І в цей час літак почало трусити. Стюардеси метушились, заспокоюючи пасажирів, самі падаючи з ніг, від тряски. І мені довелось сісти в крісло. І в цей час, моя сусідка, менеджер середньої ланки в великій компанії, повідомила, що всі чотири двигуни зупинились. Я до сих пір не розумію, як літак не розвалився на друзки. А потім нас повідомили, що літак вимушений зробити аварійну посадку. Саму посадку я не пам’ятаю. Ми сідали посеред поля. Нас добре трусонуло, багато хто повилітав з своїх місць, а далі я нічого не пам’ятаю. Отямився згодом, в купі сіна. Тільки завдячуючи якомусь селянину, вкосившого скирту сіна, я й вижив. А… — На очі старого знову навернулись сльози.

— Поруч проходила довга борозна, проорана літаком, розламані рештки якого догорали неподалік. Одним словом, ніхто не вижив. По дорозі до Києва, я бачив таке, що вселяло жах в мою душу. Повалені стовпи й дерева, вивернута назовні земля, зруйновані дороги. І навкруги одні суцільні руїни. І поодинокі виживши в катастрофі. На той час я ще не знав, що сталось. Навіть не задумувався. Я летів до своєї коханої і дитини. І серце краялось від жахливого передчуття. А коли нарешті добрався на попутних до столиці, моє серце заболіло. Києва, буквально, не було.

Старий не плакав. Він вже спокійно розповідав, просто з його очей котились скупі сльози.

— Я стояв біля руїн пологового будинку навколішки. І плакав, як ніколи до тих пір. Нікого не було. Навіть зойків з під завалу, не було чутно. Я знав, що вона там. В глибині. Мертва як і наше дитя. Мені жити не хотілось, я троє суток ходив там і кликав. Звав намагався самотужки розібрати завали. І думав накласти на себе руки. Та скоро втратив свідомість, від скількох днів голодування і спраги.

Старий винувато посміхнувся і знову закурив люльку. Блукач щось хотів запитати, та окрик сталкера, з-за перегородки, за якою була облаштована кухня, обірвав його.

— Агов! Я приготував вечерю.

— Йдемо. Сталкер добре готує. Талант. — Сказав старий і піднявся першим, залишивши Блукача одного приголомшено роздивлятись портрет.

Блукач вже й не пам’ятав, коли останній раз так обре спав. Хіба, що в дитинстві. Ще до того як потрапив в інтернат. А там були ранні підйоми, зарядка. Інколи підіймали посеред ночі. Спати спокійно не давали. Прививали звичку спати чутливо, що називається одним оком. Те ж на службі. Хоча йому при наймі, скаржитись немає на що. Як він дізнався згодом, в нього було все, на відміну від тих, хто не працював на владу. Надійний дах над головою, відбірна їжа, чудова одежа, і принаймні безпека. Хоча він думав всі так живуть. Допоки не попав в сірі і чорні зони.

Він дозволив собі ще трохи полежати, а потім підвівся зі старого, пошарпаного, скрипучого дивану, який незрозуміло як тримався. І одночасно з цим донісся голос сталкера, з імпровізованої кухні, сповіщавший про сніданок.

Як і вечеря, все було надзвичайно смачно. Гречана каша приправлена соусом, м'ясо, чиє він навіть не ризикнув запитати, овочі і кукурудзяний хліб.

— Гей, Блукач! — Позвав старий, що стояв біля дивної карти, разом зі сталкером.

— А чи не бажаєте де що послухати про зони?

Блукач що саме перебирав дещо в мішку, відірвався від заняття і на хвилинку замислившись, піднявся і підійшов до них.

— Отже! — Почав старий, якось дивно споглядаючи карту.

— Я незнаю скільки мені лишилось, тому хочу аби ви розповіли іншому люду, все що я дізнався. Всю історію. Почну з зон. Білих зон загалом по всій Європі не багато. В основному переважають сірі зони, де переважно й живуть більшість людей. Хоча їм усім, за моїми даними й кажуть, що вони в безпечній зоні. Як на мене сірі зони набагато небезпечні ніж чорні. Тому, що вони не досліджуються. І більшість мутацій трапляється як раз в них. Так от. Білі зони знаходяться ось тут. І старий почав хвацько тикати по карті вказівкою. Майже весь скандинавський півострів постраждав, через близькість вибуху коллайдера. Женева повністю зруйнована, не лишилось камінця на камінці. Швейцарія більшою частиною, і невелика частина Франції нежилі зони, суцільна пустеля. Дехто зі сталкерів, хто там побував, казали, що там суцільна гола пустеля, з містами привидами.

Старий ще тикнув декілька раз по Європі, а потім вказав на південний захід України.

— Це сіра зона, сама велика. Весь Дніпровський простір, це чорні зони. І великий шмат сходу. На сході країни в основному чорні і сірі зони чередуються. Весь Крим частково чорна зона. Висока хвиля, визвана катастрофою, частково змила наслідки в море, зробивши частину острова, в що він перетворився, не таким небезпечним. Далі він почав вказувати на карті, області північніше Чорнобиля, і далі на схід.

— …В основному чорні і сірі зони, як бачите. Лише район Північної тайги, більш менш не постраждав. Японія, вона зникла з лиця землі, під час землетрусу і катастрофічного цунамі. Таж хвиля змила весь берег Євразії. Щодо інших материків, то тут думаю ситуація не краща. Звідти ніяких повідомлень немає. Лише Африка, більш менш вціліла. Та там попрацювали землетруси і вулкани. Одним словом, це вся картина. А тепер головне. Це версія. — Старий почухав потилицю і продовжив.

— Після того як я втратив свідомість біля руїн пологового будинку, пам’ятаєте мою розповідь? Мене підібрали мої друзі, теж науковці, яким пощастило вижити. Вони мене виходили і дали мені іншу мету в житті. Після того як я трохи оклигав, ми почали збирати данні про те що сталось. Першою і єдиною версією, був вибух коллайдера. Та чомусь все сталось не так як очікували ми і наші опоненти. Під час вибуху коллайдера, на щастя не утворилась чорна діра. Та вибух, його, призвів до ланцюгової реакції. Занадто багато потужних радіоактивних зон маємо. І більшість в місцях ядерних електростанцій, та військових баз.

А їх одночасне детонування, скоріш за все, спричинили зміни в земній корі, що призвело до одного мега землетрусу і одночасно і до супер цунамі.

Блукач сидів на стільці, слухаючи це все і був шокований. Якщо все що розповів старий, дійсно так і є, і в таких масштабах, то це… Але ж їм розповідали на заняттях зовсім інше. Тут в зоні він починав розуміти, що влада брехала людям. Брехала навіть тим, хто цю владу захищав, на кому ця влада трималася.

— Раніше, до катастрофи, було одне місто привид. А зараз їх повсюди. Міста привиди, в яких животіють тіні людей. Для людства настала ніч.

Блукача із ступору вирвали останні фрази старого, що здавався іще старішим і згорбленим. Сталкер виглядів надто серйозним, ніяк не міг відірвати погляду від карти.

— Добре Павле Петровичу. Ми розповімо це людям. Та я все ж надіюсь, що це не остання наша зустріч?! — Спробував було підбадьорити той старого. Та хазяїн вежі, не змінив свого сумного виразу на обличчі.

— Добре. Дякую. Це важливо. Та до речі, якщо ви надумали вже йти, то раджу це робити зараз. Ще досить рано, а до міста йти далеко. Вам треба буде пройти ним.

Обходити місто небезпечно. І до речі. В місті можете пошукати транспорт. Там звісно небезпечно, та це варте того. — Старий написав олівцем, на клаптику пожовклого паперу, якусь адресу, і передав сталкеру,

— Років з п’ять тому, сюди приїхали американці, на хаммері. Де вони, і що з ними сталось, невідомо. Та один зі сталкерів, знайшов їх авто. І вихвалявся, що майже відремонтував. А згодом, інші, бачили його труп. Так, що, можливо авто ще знаходиться за цією адресою. Так вам буде швидше і безпечніше рухатись до кордону зони.

— Добре, дякуємо! Ну ми тоді мабуть пішли.

— Я проведу вас на верх. — Відповів старий і поплентався наверх. Він спокійно, з дивною посмішкою дивився, як сталкер зняв карабін і приготувався стріляти в випадку загрози. Потім він закинув карабіна за спину, діждавшись коли Блукач спуститься, і сам зник за парапетом.

— Бувайте. Й нехай вам щастить. — Тихо промовив старий і за ним зачинились залізні двері.

— Той старий, то правда, що він розповідав? — Запитав раптом Блукач, все ще відчуваючи смак гречки з соусом, м’яса та овочів. Такого смаку він не пам’ятав, хоча в ньому було дещо забуте. Давно, минуле.

Сталкер лиш знизав плечима, і декількома миттєвостями пізніш відповів,

— Незнаю. Принаймні років з двадцять п’ять він майже не міняється, з тих пір як я його знаю. Він, то старішає, а потім впадає в сплячку, коли на рік, коли на два. І просинається знову, на вигляд молодший, ніж засинав. А оповіді його… Я думаю, що то правда. Принаймні що до зон і руйнувань він вказав точно і навіть з деякими подробицями, які ми лише недавно дізналися.

А взагалі він дивний. Не зрозуміло, що керує його діями. Розумієш, тут в чорній зоні як і в інших, в принципі, кожен сам за себе. Я не я і корова не моя, а те що у сусіда хата згоріла, так це добре. Головне, що не моя! Це головний принцип всіх хто тут живе. А старий навпаки. Допомагає кожному хто попросить. От і йому всі допомагають. Розумієш? — Сталкер зупинився задумливо дивлячись на свої обгризені нігті.

— Він чудовий чолов’яга. А от решта. Ну на багатьох впливає те, що вони виросли в умовах, коли треба бути на сторожі, аби залишитись живим, і вчасно кинутись, аби схопити, чи підхопити, чи вирвати кусень хліба. Таке життя навкруги. І в білих зонах, і в сірих, а про чорні зони я вже мовчу. Люди злидарі. І наче поля засіяні, та й ті охороняються цілодобово, аби ніхто не потягнув бодай стеблини. Та й того харчу не вистачає. Жити небезпечно і тут і в білих зонах. Єдина різниця, тут ти маєш право відстояти своє життя з багнетом в руках. Там за тебе це робить влада. І зазвичай тобі вже все одно, чи прийшли солдати, мертвому. Розумієш? Влада тримається, лише завдяки тому, що є армія, яка тримає в покорі людей, і є зони якими цих людей лякають. І суцільне зубожіння. Гірка правда життя. А старий веде себе наче динозавр, що дожив до наших днів. Таке враження, що він з іншої епохи. Стій! — Сталкер раптом зупинився.

Блукач тут же поклав долоню на руків’я пістолета, пильно оглядаючись. Та коли провідник опустився на коліно, він побачив що увагу сталкера привернув свіжий труп хижого зайця.

— Дивно. Ця тварюка ще молода і ран немає. — Здивовано сказав провідник, і знявши з-за спини рюкзак, шукаючи в ньому, щось дістав.

Блукач від здивування, забув що хотів запитати. А маленький прилад в руках провідника, пищав наче оскаженілий. А на чорно-білому екрані, все набігали, і набігали цифри.

— Швидше йдемо звідсіля. Вертаємо на головний шлях. — Сказав сталкер, і рвучко побіг, тримаючи перед собою прилад.

— Це ж дозиметр! — Сказав на кінець Блукач, коли прилад почав показувати, прийнятний рівень радіації, зупинившись на порослій травою дорозі, вздовж якої тягнулась суцільна, зелена стіна лісу.

— Так. Робочий, військовий, варіант швидкої дії. Вони їх списують і продають тим, хто може за ці прибори заплатити. В основному сталкерам. Влада бреше сама собі, і не в змозі навіть себе контролювати.

— Але ж сталкери оголошені поза законом?! — Ще більше здивувався Блукач, дізнавшись, що самі військові, продають дозиметри сталкерам.

— Так, так. Та ми їм теж потрібні. Хоч і поза законом. Влада схожа на рибу, що гниє з голови. Верхівка бреше людям, і не знає, чи знає, що самі ж чиновники брешуть верхівці. Таке життя. А ми владі потрібні не тільки для того аби вказувати дорогу в зонах, а й для охорони від всілякої тварі, і проводити через кордони, збирати інформацію. Ніколи не знаєш кого послала влада. І з якою метою. Лише кордони чорних зон лишаються непідкупними. Ходімо. Цей шлях дійсно закритий. Доведеться йти через місто. А це набагато небезпечніше.

І якби, між ділом, трохи здивовано знизавши плечима, одночасно з кивком голови ліворуч, додав,

— А в тім буде нагода, трохи отримати адреналінового кайфу, і розшукати авто, якщо воно існує, і ще в робочому стані. Дяка старому, що попередив. А то я на того хижака не звернув би уваги. Йдемо прямо по дорозі. До міста недалеко. А там, дивись на всі триста шістдесят градусів, і не знімай долоні з руків’я пістолета.

Блукач перевірив, про всяк випадок, пістолет і почав наздоганяти провідника, який бадьоро, з настроєм, йшов по пророслому травою асфальті.

— А що, сталкерів багато гине? — Раптово запитав Блукач, знову згадавши мертву дівчину.

Провідник глибоко зітхнув.

— Досить багато не повертаються зі своїх походів. Та це в основному молоді, та початківці. Одним словом гинуть переважно через особисту дурість, безпечність та самовпевненість. Звісно більшу частину їх потім знаходять. Мертвими. Але невелика кількість зникає безвісті. Ніяких слідів, ніяких чуток, ніяких тіл. Це дуже дивно. Таке стало траплятись зовсім недавно. І зникають лише сталкери. Клієнти знаходяться завжди.

Далі вони йшли мовчки. У Блукача не було жодного бажання щось запитувати. Мертва дівчина, ніяк не полишала його роздумів.

Небо затягнулося темними хмарами, погрожуючи зірватися швидким дощем. Потемніло враз. І те скудне життя, що панувало в лісі, кудись зникло. Сам ліс, який захопив досить велику територію, зупинився в передмісті. А фактично захопив й частково передмістя, молодим густим чагарником, що густо поріс, покинутими дворами й самотніми напіврозваленими будинками.

Блукач йшов поруч зі сталкером, пильно вдивляючись в денний морок, мертвого міста. Як раз цей епітет і підходив. Долоня правої руки, майже не відпускала руків’я пістолета. А сталкер, до того ж, тримав перед собою дозиметр.

— Здається місто більш, менш чисте. Радіація не перетинає граничної межі. Нам треба лиш остерігатись тих, хто тут живе.

— Угу! — Лише й відповів Блукач, що з неймовірним сум’яттям, дивився на порожні вулиці, повні вікового бруду. Здичавілу рослинність, що пробила собі шлях до сонця, крізь асфальтне покриття. Пусті провали вікон і дверей, в зруйнованих та на пів цілих будинках. То тут, то там крізь великі кургани повалених будівель, густо поросла рослинність, вкривши руїни товстим плесом зелені. Центр міста, видимо майже не постраждав. Але й тут було суцільне запустіння. Нікого і ніде.

Під ногами хрустів товстий шар бруду, листя, гілля, і всього іншого, що не знало мітли двірника. Лиш подекуди просвітлювався голий, потрісканий і вищерблений асфальт. І тут, сумом і одинокістю дихали пусті провалля вікон і дверей. І суцільна, тягуча тиша. Страшна, мертва тиша.

— Дивно! — Промовив сталкер, і повісив дозиметр на карабін на поясі.

— Коли в такому місті тихо і моторошно, очікуй лиха. Треба заховатися. Та ще й гроза наближається. Давай туди. Вказав пістолетом на трьох поверхову будівлю сталкер, і живо рушив до темного провалля під’їзду.

Блукач мовчки йшов за провідником до пустої будівлі. Хоч він і бачив в білих і сірих зонах нежилі будівлі, та тут, це видовище, створювало надто гнітючий настрій. Відсутність людей, ось що робило це місто страшним.

Зігнивші двері валялись то там, то тут в проходах, немов запрошуючи війти. Та сталкер пішов на другий поверх. Тут він зняв дозиметр і повільно крокуючи кімнатами, ніс його поперед собою.

— Добре тут все в нормі. — Задоволено сказав він і зняв заплечника, вмощуючись біля входу на балкон. Він зняв карабін і прискіпливо почав налаштовувати оптику прицілу, слухаючи шурхіт Блукача, що вмощувався на підлозі, навпроти.

— Добре було б ще до вечора добратись до вказаної старим адреси. Та під дощем ходити небезпечно. Ніколи не знаєш наскільки він небезпечний. Якщо доведеться тут провести ніч, вогонь розпалювати теж не будемо. Ночі наразі, теплі, а світло може когось привабити. Такого маленького, білого і пухнастого і не дивись, що воно із закривавленими іклами. — Посміхнувся сталкер і піднявши карабін почав щось видивлятись.

Щось тихо зашуміло, і з даху почали падати перші краплі дощу. А потім і суцільна стіна води з неба розділила пусті будівлі. Прохолода, що її принесла злива, трохи освіжила важке повітря кімнати. Потоки води, стали підіймати тепло з розігрітої сонцем землі.

— Поглянь. Один із мутантів! — Сказав сталкер і Блукач виглянувши, побачив як, з провалля входу в будинок, виглянула чиясь згорблена постать. Щось бентежило його слух. Якесь дивне дзижчання, змішане з гучним шелестом, падаючих до землі крапель.

— Що це! Що за звук? — Запитав Блукач. Та відповідь отримав на власні очі. Потвора, що належала до роду людей, вискочила під гучні потоки дощу, і що сили пошкутильгала крізь стіну води через дорогу, до будинку навпроти. Блукач бачив її розмитий дощем силует. Бачив як істота, що лиш віддалено нагадувала людину, повернула в бік голову, і перечепившись впала. Вони якось дивно завовтузилась, а потім позадкувала на спині, замість того аби встати, і Блукач ледь не викрикнув. Щось суцільним шаром вкрило мутанта, з’явившись наче нізвідки.

Навіть крізь гуркіт дощу, і сяйво блискавок, Блукач почув дикий крик болю і відчаю, що відразу ж захлинувся. Було видно як бідолаха дико махав кінцівками, вигинаючись на землі. А через хвилину він затих.

— Що це? — Запитав він в пів голосу, не в змозі прийти в себе після побаченого.

Сталкер, не відриваючись від окуляра оптики, тихо відповів,

— Кажуть це якісь жуки, що живляться плоттю. Принаймні таке говорили деякі сталкери за чаркою оковитої. Та я, як і багато хто, думав, що то байка. Але ж ні. Здається це правда.

Сталкер опустив карабін і весь насторожився. Його клієнта не було на місті. Лише рюкзак був там де його зняли.

— А щоб тебе чорти вхопили! Щоб тобі дідько смоли в горлянку залив! — Вилаявся сталкер, і рвучко вихопив з свого рюкзака ліхтарик, і закинувши карабін за спину вихватив пістолет. А в руку з ліхтариком, впхнув запасний магазин. Обережно притулившись до стіни, він оглянув один бік коридору. Порожньо. Потім проскочивши порожній отвір дверей, оглянув інший бік коридору. Порожньо. Обережно вийшовши з кімнати, сталкер ще раз оглянув коридор. На землі, в купі відлетілої давно штукатурки, лежав пістолет Блукача, від якого купа слідів вела до під’їзду.

— Бісові діти! От дурень, дав собі попасти на банкет в вигляді їжі. — В пів голосу вилаявся сталкер знову і впхнувши зброю Блукача за пояс, пішов слідами, тримаючи простір перед собою на мушці.

Він зупинився лише перед виходом на вулицю. Сліди вели в підвал, куди йшов вхід прямо під сходами.

— От дідько. — Похитав головою сталкер і включивши ліхтарик увійшов в темряву. Тут слідів було повно на піску, якими була встелена підлога.

— Ну а зараз куди? — Сам себе запитав в безсиллі він і затих. Звідкілясь з права лунав ледь чутний гамір. Зрозумівши що великого вибору він не має, сталкер рушив на відлуння гаміру.

Повільно крокуючи, повз темні провалля відгалужень ходів, праворуч і ліворуч, він про всяк випадок освітлював їх. Там було порожньо. Час від часу він різко обертався, відчуваючи, що позад нього хтось в темряві підкрадається. Та й там було порожньо.

Один в темряві. І це давило на розум. Зароджувало в душі страх.

Сталкер зупинився лише перед сходами, що вели вниз. Звідкіля й доносився незрозумілий гамір. Поржавілі товсті, залізні двері були відкриті і явно ніколи вже не зачиняться, зрозумів він, коли спробував їх зрушити з місця.

— Ну, вперед! Клієнт-це святе. — Промовив сталкер і рушив сходами вниз, на відблиск мерехтливого світла.

Ще одні, такі ж безнадійно проржавілі броньовані двері. А відразу за ними бетонна стінка, що перешкоджала прямому огляду. Він обережно виглянув з-за залізного одвірка на пів відчинених дверей. В темряві, по куткам попалого в поле зору приміщення, були накидані підгнивші, влежані купи сміття і листя. А з-за бетонної перегородки, доносились майже людські голоси, ричання, плямкання та завивання.

— Ну що, вперед! — Підбадьорив сам себе сталкер і вимкнувши ліхтарика, обережно виглянув з-за стіни. Велике приміщення з бетонними стінами і невисокою стелею, яку підтримували два ряди колон, було оповите напів темрявою. А в дальньому кінці, зібрався великий натовп потвор, віддалено нагадуючих людей. А на якійсь кам’яній брилі, через цей натовп, виднілось безсвідомне тіло Блукача, до якого тягнулося багато рук. Прямо над ним нависав один з мутантів, з якимсь дивакувато прикрашеним капелюхом, одягнений в ще більш дивакуватий одяг. Всі три його ока, наче споглядали весь на пів темний зал одночасно. Здавалось, що він керує якоюсь церемонією і стримував весь цей натовп потвор. Закивавши головою, наче проганяючи обережність і розважливість, сталкер підняв пістолета і вийшов з-за перегородки, та попрямував прямо до підмостку. Прицілившись він почав натискати на гашетку. Гучним відлунням, неслись постріли по великій залі.

Першим впав той хто керував церемонією, прямо на жертву, і повільно ковзнув з жертовного каменя з Блукачем. Ще троє впали в грязюку, що намірились напасти на прибульця. Інші розгублено, злякано і збентежено кинулись по куткам, на свої лігвища, гнівно скрегочучи зубами, з ненавистю і люттю споглядаючи за людиною.

Замітивши, що в сум’ятті більше ніхто не нападає, приземкуватий провідник підскочив до без свідомого тіла і закинувши на плече, швидко попрямував до виходу. Сталкер йшов так швидко, наче не ніс вісімдесят з лишком кілограм на плечі. Біля самої бетонної перегородки, сталкер почув шурхіт за спиною. Повернувшись він побачив, що на нього швидко суне натовп відразливих людських примар. Зупинившись на хвилинку, він ще декілька раз вистрілив. І ще двоє мутантів в люті, залишились конати в грязюці. Підсвічуючи собі, мерехтливим світлом ліхтарика, сталкер майже біг в темряві, слухаючи позад себе гомін наздоганяючих примар. Він ледь не проскочив вихід. Повернувшись побачив, що невелика група самих швидких потвор, майже наздогнали його. Сталкер холоднокровно випустив в них решту патронів. Кулі рвали понівечені природою тіла, випускаючи потоки крові на волю. Один за одним падали мертвими, хто поранений, до долу. Лише один зміг добратись до сталкера. Зметикувавши, що в пістолеті більше не лишилось куль, він різко зробив крок назустріч і вдарив руків’ям в лоб. Побачивши, що той падає, сталкер кинувся нагору з підвалу, попутно вгнавши нову обійму в руків’я пістолета, зупинившись на мить щоб глянути в темне провалля підвалу. Але звідтіля ніхто не показувався.

Сталкер піднявся туди де вони з клієнтом зупинились, і не надто обережно, поклав невдалу жертву біля стіни. Підскочивши до виходу з кімнати, він направив пістолет на вхід в квартиру. Та ніхто не з’являвся.

— От і добре! — Констатував сталкер і сховавши зброю, почав щось шукати в підсумку на поясі. В руці з’явився маленький флакон. Він вправно відкоркував її і зморщився. Навіть на відстані протягнутої руки, було добре чутно їдкий запах рідини в ньому.

— Ну й гидотна. Зате діє. — Скривився сталкер і поводив флаконом, перед носом безтямного Блукача. Той помалу почав приходити до тями.

— Що сталося? Як голова болить! — Промовив той заплітаючимся язиком, обійнявши голову руками.

— Це мутанти. Недивлячись на свої вади, вони досить вправні, тихі і швидкі. Ти як, в порядку, рухатись можеш? — Скоромовкою сказав сталкер, натягуючи рюкзак.

— Перед очима пливе, голова крутиться і тріщить, стіни хитаються, а загалом зможу. — Відповів Блукач, поволі підіймаючись і підтримуючись за стінку.

— От і добре. Тоді хапай мішок, і за мною з балкону під дощ стрибай. — Сказав сталкер і схопивши карабін, підскочив до балкону. Затримавшись на секунду він оглянувся, і спустився на руках, м’яко приземлившись на порослий густою травою грунт. Через декілька секунд, поруч приземлився й Блукач, відразу промоклий до нитки, під струменями дощу.

— Ой як добре! Аж перед очима посвітліло. — Благоговійно протягнув він, і все ще похитуючись побіг за сталкером, під стрімкими потоками зливи.

Першим на вузьку вулицю, вискочив сталкер. Слід за ним, з-за рогу з’явився Блукач. Для нього це нагадувало навчання в підрозділі. Біг з перешкодами. От лише тут за ними гналася ціла орава потвор, що ніколи не мали нічого людяного в середині, з безумною жагою вбити і з’їсти. А злива все ще не вщухала, і її гуркіт перебивав відгомін переслідувачів.

Бігти під дощем за сталкером, йому не надто подобалось, особливо коли голова ще болить від удару і перед очима все хитається.

— Давай праворуч, здається там можна сховатись. — Ледь почув він, приглушений грозою, голос провідника. Розмита потоками дощу постать, ковзнула праворуч, під якийсь навіс, над мурованим підвищенням. І сам Блукач кинувся за ним. Сховавшись, за метрової висоти, цегляною коробкою, вони в кінець кінців перевели подих. Тут було не сухо, під ногами рікою текла вода, але зверху не падав дощ.

— Дідько! Оце вляпались. — Сказав на кінець сталкер, витряхуючи з пістолета воду.

— Доведеться трохи пересидіти тут. Може ці блазні далі побіжать. — І він виглянув з-за цегляної коробки. Попереду й позаду, їх оточували густі зарослі чагарника. Праворуч була на пів зруйнована одноповерхова будівля, дах якої, вже частково обвалився, а ліворуч голий простір, пророслого травою асфальту.

З тієї сторони, звідки вони бігли, не видно було нікого. А от з-за от-от зруйнуючоїся будівлі, навіть крізь гуркіт грому й зливи, почулися голоси.

— Чорти б їх вхопили, нас розшукують! — Погляд сталкера впав, на трохи привідкриту залізну ляду, на верхівці цегляної коробки.

— Швидко за мною. Це має бути колектор. В ньому мають бути інші виходи. — Крикнув в пів голосу провідник, вхопився за ручку ляди. Та на диво легко відчинився, випускаючи на свіже повітря дивний сморід підземелля.

Зачекавши хвилину, доки сталкер зник в темряві цегляної коробки, Блукач виліз на неї і побачив в темряві провалля, темний силует провідника, що спускався залізними сходами. Він обережно почав спускатись слідом, прикривши за собою ляду. Їх огорнула суцільна темрява.

Блукач почув шарудіння сталкера, і здогадався, що той збирається включити ліхтарик.

— Ляда запирається з середини! — Почувся чийсь хриплуватий приглушений, хворобливий голос, одночасно з променем світла, осяявшим захаращене підземне приміщення, наповнене плетивом брудних іржавих труб.

Від несподіванки Блукач подався назад і зачепившись за щось, впав на підлогу, спершись спиною на залізні перетинки драбини.

Промінь ліхтарика задрижав, та знову став стабільним, видимо сталкер ледь не випустив його. Обидва пістолета, одночасно покинули кобуру і націлились в сторону, звідкіля пролунав голос. А секундою пізніше, промінь ліхтаря, вирвав із темряви купу листя, на якому лежала віддалена подоба людини. Єдине, що було в мутанту людського, це руки. Міцні, дужі руки і очі. Живі сповнені болю та одинокості.

— Можете відвести світло в сторону. Я не часто буваю на зовні. Звик більше до темряви. А мене вам нічого боятися.

Промінь світла трохи змістився, та стволи зброї все ще не опускались.

Блукач завмер. Жах оповив його розум. Перед ним був мутант, що не втратив своєї людської сутності. Його тіло жахало, в купі з вцілілим людським єством. Ноги були, наче зрослись разом і покручені. Тіло в дивних наростах і з однієї сторони наче пухир. На пів відсутній ніс, маленькі глибоко посаджені очі, пасмо волосся. Сама голова була витягнута, груше подібної форми.

— Як ви тут живете?! — Тільки й запитав Блукач, випередивши провідника, що все таки не заховав пістолета, а просто опустив.

Потвора сумно посміхнулась і при піднявшись на руках, сперлась на стінку.

— Так, сяк. Зимою холодно, мало їжі, зате весь інший час вона бігає прямо під ногами. — Зненацька мутант викинув, в сторону широкої труби, в темряву руку, і щось схопив, що запищало.

— Це лише щур. — Повідомив мутант швидко і вправно скрутивши тварючці голову, коли побачив, що прибульці знову наставили зброю.

— Якщо дати їй довго пищати, то довгий час щурі тут не з’являються. І тоді приходиться підійматись на гору, і шукати їжу там. А це трохи проблематично з моїми вадами. Надто втомлюються руки. Втомився я від цього.

Закінчивши говорити мутант, раптово, впився зубами в шкіру пацюка і рвучким вмілим рухом зірвав іі.

Блукача зігнуло вдвоє, та він зумів притупити приступ блювоти, від побаченого, як з хрускотом і чавканням, мутант поїдає здобич. Сталкер виявився стійкішим. Він навіть не ворухнувся, лише відвів затремтілий ліхтарик.

Чавкання і хрускіт швидко затихли, мабуть бідолаха закінчив свою трапезу.

— Да. Таке не щодня побачиш, навіть тут. — Тихо прошепотів сталкер, і видимо ці слова адресувались для Блукача.

— Ви мабуть тікаєте від інших інферміїв. — Раптово запитав з пітьми голос мутанта.

— Кого? — В один голос перепитали втікачі.

— Так ми звемо себе. Мутантів. Звісно, лиш невелика кількість зберегла, чи розвинула в собі здатність говорити. Інші задовольняються мовою звірів. — Пояснив інфермій з темрявими.

— А, так. Вляпались в історію. А іншого шляху немає, як через місто. — Повідомив сталкер, сівши на трубу, яку собі підсвітив.

— Вічно ховатись тут ви не зможете. Їм відоме моє житло. І вони будуть вас тут шукати. — Почувся важкий подих мутанта, — вам краще тікати. Гроза, не змусить їх втратити ваш слід і зупинитись. А навколо зараз немає жодного інфермія.

Відчувши, що незвані гості вагаються, він додав,

— Я відчуваю їх. Взагалі все живе, довкруги трьохсот кроків.

Першим завагався сталкер. Блукач взагалі не повірив.

— Треба глянути. Гроза чорт-знає, ще скільки буде йти, а тікати треба зараз. — Сказав провідник, і подерся вгору. Він трохи відкрив ляду, впустивши свіжого повітря, змішаного з шумом дощу, і швидко спустився.

— Так, навколо нікого не видно.

— Вони пішли далі, доки не зрозуміють, що помилились. А там почнуть прочісувати. Їх тут багато. — Повідомив інфермій.

— То, що? — Запитав Блукач, дивлячись в сторону вкритого темрявою сталкера.

— Думаю він правий. Треба йти.

— Зачекайте, в мене є прохання. — Інфермій знітився, наче не знав, як подати своє прохання.

— Я вже довго живу, вірніше існую.

І мутант спробував поворухнути зрослими ногами, що ворухнулися ледь, ледь.

— Я втомився від цього життя. Коли живеш, і знаєш, що десь є краще за це, але тобі то ніяким боком не світить… — Трохи помовчавши він додав,

— Хочу вас попрохати, закінчити моє життя. В мене самого ніяк рука не підіймається.

Сталкер, посвітив на інфермія. По блідим щокам того бігли сльози.

— Ти цього точно жадаєш? — Перепитав провідник.

— Так, дуже, та в самого духу не вистачає.

Сталкер пожав плечима, і знявши з запобіжника пістолет, без вагань направив на мутанта. Той закрив очі, чекаючи на омріяний кінець, вчепившись рукою в іржаву трубу. Прогримів постріл, і з рани в грудях потекла червона кров.

Блукач зморщився. Навіть йому стали незрозумілі вчинки ні інфермія, ні сталкера.

— Дякую, що подарували мені свобо… — Прохрипів мутант, і осів на своєму місці. А з серця, все текла і текла кров. Завмерши навіки.

— Дідько б все це вхопив! Це неправильно. — Вигукнув Блукач.

— Що неправильно? — Перепитав без інтонації сталкер, ховаючи пістолета та ліхтарик.

— Це все. Зона, мутанти, життя взагалі і те що попросив він. — Вказав пістолетом Блукач, на мертвого мутанта, на чиєму, оповитому темрявою обличчі, завмерли полегшення і радість.

— Це життя. — Все також без інтонації відповів сталкер.

— Знаєш хто я. Кого ведеш і навіщо?!

— Ні. І знати не хочу. — Спокійно відповів сталкер.

— Я Влад. Лейтенант загону таємної розвідки!

В мутному світлі, що падав крізь при відкриту ляду, Блукач побачив як провідник, лише знизив плечима. Мовляв і таке буває.

— Знаєш. Іноді ми здогадуємось кого ведемо. Іноді після побаченого, клієнти розсипаються і самі зізнаються. Та це нічого не міняє. Ні їхньої мети, ні полегкості, ні самого життя. Як було важко жити, так і лишається. Влада, від того не стає кращою, і нічого не міняє. А свої переживання обдумаєш потім, в більш спокійному місці. Може з цього й буде зиск. Ходімо, залишмо першого нормального мутанта, на моїй пам’яті, спокійно спочивати.

І сталкер подерся на гору. Блукач ще деякий час стояв дивлячись в пітьму, де темрява сховала мертве тіло, і подерся на верх, де його чекав провідник.

Блукач обережно розсунув гілки чагарника і глянув. Маленька вуличка була пуста. Така ж пуста як і все місто. Та головне не видно було мутантів.

— Може ми нарешті відірвались від них?! — З надією запитав він.

— Навряд. Вони мабуть вирішили, що досить за нами ганятись, і десь чекають на дорозі, чи де інде. — Знизив плечима сталкер і вийняв магазин з пістолета, перевіряючи набої,

— Тут два і ще десяток куль в останньому магазині. Як я й казав, можна не зробити жодного пострілу, а буває, що за одну таку сутичку ледь не все вистріляєш. — Майже поскаржився сталкер.

— Ти забув карабін. — Ледь посміхнувся Блукач, — нікого, то що?

— А, я й забув. Та в ближньому бою вона незручна. — Сталкер глянув на клаптик паперу, а потім на потемнілі, облуплені назви й номери вулиць, будинків, — нам везе як ніколи. Нам прямо через дорогу.

— Ну то пішли. — І Блукач першим ковзнув з чагарника, слухаючи як позад нього тихо продираючись, шелестить гіллям сталкер, що прошепотів,

— Прямо, той білий будинок, з гаражем в низу.

Вони швидко проскочили вулицю, притоптуючи траву, що поросла довкруги, пройшовши повз проржавілий стовп, що переламався в метрі над землею, де проржавів найбільше. Краска на круглій залізній блясі дорожнього знаку, на верхівці стовпа, давно облущилась, і була дірява від зївшої подекуди іржі.

Подвір’я було захаращене, не менш інших. Сад давно захопили бур’яни, висотою з людину. Двоповерхова садиба, трохи покосилася, та біла краска, добре потьмяніла, подекуди ще трималась на фасаді. Вікна були забиті залізними щитами. Двері покосились і видно ледве тримались на старих петлях.

— Будемо надіятись, що він не завалиться. — Прошепотів Блукач, ставши ліворуч від дверей зі зброєю напоготові.

— Вхід в гараж, зсередини, під сходами. — Тихо прошепотів сталкер праворуч. Він дістав пістолет і зняв карабін, — давай!

Блукач тихо ковзнув в на пів відкриті двері. Він відразу сперся спиною на стіну, що здавалось захрустіла під його натиском. Обводячи стволом пістолета простір вітальні. Навкруги була пилюка, грязюка, сміття. Стіни були облущені і потріскані, а сходи того й дивись зараз заваляться. Відразу за ним увійшов сталкер, поглядаючи на вулицю крізь двері, що давно покосились і тримались на чесному слові.

— Ого! Не скажеш, що тут хтось жив. — Блукач кинув здивований погляд на сталкера. Той побачивши здивування додав.

— Деякі відчайдухи роблять бази в таких місцях. Правда рано чи пізно, це призводить до смерті. Але загалом допомагає тим хто виживає. Давай, рухаємось до дверей під сходами. І обережно, бо тут все здається рухається саме собою.

Вони зупинились збоку сходів, де дерев’яні, побиті часом, почорнілі двері, здавалось ледь трималися на завісах.

— Ну, що гайда вниз? Перевіримо, чи справді тут щось є! — Взявши з рук сталкера ліхтарика, Блукач обережно відчинив скрипучі двері, чекаючи, що ті ось-ось впадуть. Та двері на диво втримались.

З темряви потягнуло затхлим повітрям і таємничою незвіданністю небезпеки.

В пітьму вдарив промінь світла, розганяючи темряву і невідомість. Стіни й поката стеля, були наче тільки побудовані. Лише на сходах був товстий шар пилу. А в самому низу, сходи закінчувались залізними темними від іржі і часу дверима. Обережно спускаючись, Блукач не зводив з закритих дверей ствола пістолета і промінь ліхтаря.

— Тут залізні двері, і вони зачинені. — Гукнув він наверх, де лишився провідник. Без лишніх слів, той спустився і оглянув їх, підсвічуючи ліхтарем. Взявшись за хрестовину затворного механізму, він сказав,

— Відкриваю! — І наліг на руків’я. Почувся страшний скрежет, але замок відчинився і двері повільно розкрились, впустивши темряву назовні.

Блукач ввійшов в неї першим, і за звичкою спробував намацати вмикач. І до його великого здивування, світло загуло довгими неоновими лампами.

— Ого! — Тільки й промовив сталкер, а Блукач взагалі обімлів.

— Він, що встановив магнітно-амрлітудний генератор? — Скоріш висловив думку, ніж запитав, Блукач, дивлячись на численні полиці, повні всякого залізяччя, вкритого пилом і густим плетивом павутиння. А посеред невеликого приміщення, стояло щось велике й громіздке. Блукач здогадався, що то і є авто, про яке й розповідав старий. І якщо сталкер повів його сюди, то він скоріш за все вміє ним керувати. Зробив висновок він, дивлячись як провідник підійшов до авто, і провівши рукою по капоту, стираючи шлейф пилу, відкрив моторне відділення.

Там звідкіля він прийшов, таких автомобілів давно вже не було. Там в білих зонах, вони й представники влади, їздили на невеликих авто, з магнітно-амплітудними двигунами.

— Тут наче все нормально! — Нарешті озвався сталкер, і поліз в кабіну.

Блукач поволі підійшов ближче, з дивною насолодою вдихаючи запах бензину і мастила.

А далі, все сталось як в уповільненому кіно, що вони в учебці дивились контрабандою, ризикуючи бути викритими і відправленими на каторжні роботи. З відкритих дверей авто, вискочив сталкер, на ходу виймаючи пістолета, і прицілившись на нього просто вистрілив.

Блукач оторопів, намагаючись зрозуміти чи живий він, чи мертвий. А через якусь миттєвість, позад нього, впало щось до долу. Швидко повернувшись він побачив мертвяка, з під голови якого повільно витікала кров.

— Треба звідсіля забиратись і швидко.

— Угу. — Тільки й вимовив Блукач. А потім почув дивно знайоме дзижчання.

— А це, що? — Запитав він підходячи з насторогою, до дверей авто, намагаючись зрозуміти звідкіля доноситься звук. З напів освітленого виходу раптово вилетіло декілька дивних, величеньких жуків, які зависли в повітрі, наче розглядаючи все навкруги.

Блукач не став чекати на запрошення і тихо забрався в авто, закривши двері, що зробив і сталкер, який примовив з подивом.

— З такими жуками я ще не стикався…

Слова застрягли в нього в горлі, коли цілий рій влетів по сходах зверху. Комахи трохи покружляли по гаражу і декілька сіли на лобове скло.

— Треба щось придумати. — Знову заговорив сталкер, тримаючи руку на ключі запалювання, — це авто вряд чи герметичне.

Блукач жахнувся, коли придивився до маленької голови жука.

— В нього дивні щелепи… — Він замовк оповитий страхом, коли декілька їх, спробували пролетіти крізь скло. А потім і ще з десяток.

— Це надовго їх не затримає. Треба тікати, тільки б ця таратайка завелася! — Пробубонів сталкер, зібравшись завести авто.

Та раптово весь рій здійнявся у повітря і завмер над дверима, немов чогось чекаючи. Блукач занервував, соваючись на стільці.

— А це ще, що означає?!

Відповідь з’явилась не надто швидко, трохи повільно спускаючись сходами. Така ж потворна, подоба людини як і всі інші, кого тут вони бачили.

Вицвілі, подекуди випавши сірі коси, темна шкіра, іноді крізь яку, острівцями, виглядали посинілі м’язи і кістки. Жовті зуби шкірились крізь відсутні, висохлі губи. І дике сяйво безумства в очах. Колись добротна одежа, захисного кольору, обірвалась, вицвіла і лахміттям висіла на худому тілі. І цей інфермій обвівши поглядом гараж, рушив прямо на авто, дико вишкіривши зуби, вип’ятивши очі, протягуючи вперед руки, наче хотів двох людей схопити і розірвати на шматки.

Блукач геть забув про пістолет, і сам ледь не закричав, коли весь рій, немов зграя круків, накинулась на мутанта. Той здавалось злякався і хотів було тікати, та було пізно. Жуки товстим шаром обліпили його.Той замахав руками, безголосо хитаючись і впав, зникнувши за широким капотом.

Двоє людей, не в силах стримати свою цікавість, обережно вийшли з авто. І відчули як волосся встало дибки на голові.

З відкритого в агонії рота мутанта, важко виповз темний жук, весь в крові, потрохи хитаючи головою, і неначе втупився голодним поглядом в двох онімілих людей. За ним й ще один виповз, і вони зчепились між собою в бійці.

— Там на задньому сидінні каністра, тягни її сюди. — Прошепотів сталкер, виймаючи з кармана сірники. Блукача не треба було просити двічі. Він швидко дістав запилену, всю в павутинні, залізну посудину, з якої добре тягнуло неприємним запахом.

— Обливай його. Цих потвор треба спалити.

Бензин ліниво вихлюпувався з вузького горла каністри, обливаючи все тіло. Два жуки на кінець перестали вирішувати відносини і один за одним, знову зникли в мертвому роті.

Кинувши каністру на тіло, Блукач сів в авто, а сталкер запаливши сірника, кинув його на мертве тіло.

— Я не надто сентиментальний що до речей. Своє життя дорожче. Сказав він вскочивши в авто і дивлячись на полум’я перед капотом, що розгорялось наче вулкан, завів двигун, промовляючи,

— Давай заводься. Давай, давай!

З третьої спроби, двигун завівся, і сталкер щосили втопив педаль газу в підлогу, поставивши задню передачу.

Блукач вчепився за руків’я над дверцятами, з жахом дивися як з оповитого полум’ям тіла, видирались жуки і розкриваючи крильця, намагались піднятись в гору, згорали в всепожираючому полум’ї.

З тріском розлетілись іржаві ворота і авто вискочило на подвір’я, підіймявши під колеса ще й двох мутантів.

— Ті двоє в гаражі були американцями. Пам’ятаєш, що казав старий. В них нашивки були на грудях і плечах, зоряно-смугасті. Їх прапор. От як вони могли так швидко мутувати? — Не отримавши від оторопілого Блукача відповіді, сталкер включаючи передачі, погнав авто вперед, до виїзду з міста, не шкодуючи ніщо і нікого, що попадало під колеса.

Обшарпане, посіріле від пилюки, авто на великих колесах, гнало по дорозі так, наче за ним гналися всі демони пекла.

— Ну ось, дорога знову як дорога. — Втомлено сказав сталкер, відкинувшись на спинку сидіння.

— Це жахливо. Те, що я бачив в місті. Нам розповідали звісно, що тут небезпечно і ніхто не живе, але те, що я побачив… — Блукач похитуючись в сидінні, відчужено дивився на дорогу.

— Так. Вам брешуть. Влада бреше. Вона тримається лише на брехні і страху. — Відповів сталкер.

— Я був впевнений, що ми робимо вірно. — В очах Блукача був розпач, — що ми захищаємо людей. Але це. Я досі не збагну як тут можна жити. Хоч бачив це на власні очі.

— Знаєш, так було не завжди. Я був малий, коли мене почав виховувати дід. Веселий був чолов’яга. Ми жили в халупі. Батьки мої, поїхали кудись і не повернулись. І дід розповідав про те, якою була земля раніше, до катастрофи. Яким було життя. Я багато чого навчився в нього. Мені було вісімнадцять, коли дід помер. — Сталкер замовкнув, чи то хихикнувши, чи то хмикнувши.

— А що, тебе не забрали в інтернат?

— Ні. Тоді влада ще не кругом мала свій контроль. Я був малий, коли перші посильні влади з’явились. Люди їм не надто вірили. А потім вже й не мали своєї думки. Інтернати для тих, хто служить владі, з’явились коли мені стало шістнадцять. Тоді Влада і оголосила себе главенством і законом. І вони почали брати дітей в інтернати, насаджуючи з малих літ потрібні думки.

А раніше, ти або загинув, або вижив і виростав щоб загинути від рук Влади.

— Чорт! — Вигукнув сталкер, побачивши в останній момент, відірвавши погляд від ошелешеного розповіддю Блукача, що хтось кинувся під авто, розбивши щось об скло, яке стало відразу чорним, закривши від провідника видимість дороги. По інерції він взяв кермо праворуч, і авто злетіло з дороги, і перевернулось. Світ зник в вирі стрімкого болю, занурившись в небуття.

Блукач опритомнів від того, що його чи то трясли, чи то випихали. Світло різким болем, вдарило по зоровим нервам, варто було відкрити очі. Голова гуділа, а його намагались видерти з авто, через заклинивши двері.

Він жахнувся. Його майже виволокли з розбитого вітрового віконця. Він знову був в обіймах мутантів. Не роздумуючи, він вхопився за дверну раму, а іншою рукою вихопив пістолета і впритул розстріляв трьох нелюдів, забризгавши себе їхньою кров’ю. Почувся галас і ще троє показалися з-за авто, вискочивши позад неї. Він завченим рухом вихопив запасний магазин, і всадив в вже пусте руків’я. І знову розрядив весь магазин. Не дивлячись як падають мертві тіла, Блукач почув невдоволене ричання зі сторони відкритої дверці водія. Там стояли ще двоє, над сталкером. Погляд впав на карабін, що лежав поряд з ним, тільки в авто. Прогнувшись Блукач вхопив його і спритно перевернувши, не цілячись, нажав на курок. Промахнутися з відстані в метр, на якій завмерло дуло карабіна, від голови одного з двох мутантів, було важко. І куля калібру сім шістдесят два, ледь не рознесла пів черепа. Інший вхопився за дуло, і потягнув до себе карабін. Блукач вчепився за приклад ще однією рукою, і потягнув до себе, та не очікувано для себе, нажав на курок.

Прогримів постріл і Блукач зморщився від неочікуванності побаченого. Куля роздробила зліва щелепу, і та тепер телепалася на одній шкірі… А мутант корчився від болю на землі, завиваючи.

Блукач відразу побачив ще трьох, що бігли в їх сторону, через дорогу. Прицілившись він тричі вистрілив. Він добре стріляв. І троє, мертвими впали на порослий травою асфальт.

Обійшовши авто, він упевнився, що нікого більше немає в живих і приставивши дуло до грудей мутанта, що бився в корчах, вистрілив. В цей момент, подав ознаки життя сталкер, відкриваючи очі.

— Ой як голова болить. Це що ці тварюки зробили засідку? Ох, нічогенько ми злетіли з дороги. — Сказав він, дивлячись на широку полосу викорчуваної трави й землі, коли авто летіло верх дригом перевертаючись.

Поруч, важко дихаючи, відпихнувши понівечений кулею і природою труп на землю, вмостився Блукач, спершись на авто.

— Ти як, живий?

— Та наче! — Відповів сталкер, витираючи кров з обличчя. Глянувши на понівечене авто, він продовжив,

— Автомобіль далі не поїде. Хіба що на наших горбах. Далі доведеться знову йти пішки. Тільки трохи віддихнемо, і прийду до тями.

…Сталкер раптом зупинився на краю лісу, і став пильно вдивлятись в простір поля, що розділило навпіл ліс, який виднівся темною масою далі, метрів за чотириста. Блукач теж став пильно вдивлятись в далечінь поля. Та нічого особливого не бачив, що так збентежило провідника.

— Здається, в нас є, наостанок, можливість побачити заяче полювання.

Блукач, здивовано поглянув на сталкера, що вже влігся на траву, і в окуляр прицілу карабіна, дивився в напрямку стада тварин, що паслось неподалік.

Провідник з усмішкою дістав з внутрішнього кармана прилад, подібний до оптичного прицілу і протягнув Блукачу.

— Дивись в напрямку стада диких коней. Над ними літають зграї круків. А вартовий в стаді, явно не займається своїми обов’язками. Теж вирішив попоїсти трави.

Блукач в візир оптики, бачив зграю круків, що темним саваном смерті, літали над нічого не підозрюючими тваринами, що мирно скубали зелену траву.

— Колись коні були свійськими тваринами. А зараз, в чорних зонах, вони повернулись до свого первісного стану. Онде, лівіше від вартового. Зараз почнеться.

Блукач слухаючи провідника здригнувся. В високій траві, він побачив щось сіре й вухасте. І воно наближалось до коня. І ось сіра стріла зірвалась з місця і понеслась до коня. Тут і все стадо зірвалось з місця. Лише вартовий кінь трохи запізнився. Та все ж здавалось, що він відірветься від хижаків.

Блукач бачив в окуляр, як щось сіре, полетіло в довгому стрибку, до коня, і той трохи зменшив біг і кивком голови вдарив зайця що напав. І той сірою лялькою, відлетів в сторону. Та раптом інший заєць, стрибком, дотягнувся до широкої шиї коня і повис на ній.

Якусь мить нічого не відбувалось, та раптом червоний фонтан крові, вдарив з шиї, й сіра тваринка, стала частково червоною. Іще декілька сірих тваринок вчепились в коня. Той ще пробіг з десятка два метра, а потім, весь закривавлений, зупинився, перейшовши на ходу, і похитнувшись, завалився набік, безсило здригаючись.

— Пам’ятаєш того мертвого зайця в радіаційній смузі? Замітив які в нього пазурі, на лапах? — Запитав сталкер, перевернувшись на бік, дивлячись на ошелешеного клієнта.

— Так, щось гачкувате! — Відповів Блукач, не в змозі відвести погляду від зайців, що обліпили конаючу тварину, сірим саваном, вгризаючись в плоть.

— Досить стрімка і дивна мутація. Зайці чіпляються за шкіру, своїми гачкуватими кігтями і скинути їх майже неможливо, й перегризають вени. Здобич швидко втрачає кров, і їжу подано. — Якось дивно посміхнувся сталкер, і продовжив, — ну гаразд. Пішли, доки ці хижі тварючки зайняті їжею. Це шанс не наскочити на них по дорозі. Доречі, нам вже недалеко до кордону. Тут рукою подати.

Сталкер піднявся і тихо позадкував назад, в гущавину лісу. Блукач нічого не сказав, лиш тихо послідував за ним. Кидаючи насторожений погляд назад. Чорна зона змінила його світосприйняття.

Сталкер першим видерся на вершину пагорба, чия маківка височіла над лісом. Ледь посміхаючись, він вдивлявся в далечінь, над верхівками лісу.

Дочекавшись, доки Блукач видереться слід за ним, він вказав рукою в напрямку бочкоподібної будівлі, що височіла над верхівками лісу і сказав,

— Он де наша ціль. Це кордон чорної зони. А це відсліджувальна станція. З цього боку їх багато охороняють кордон. Радіус дії їхніх сенсорів, близько дванадцяти кілометрів. Тому вони стоять досить близько, щоб перекривати зону відсвіжування одна одної. Доречі, ми наразі знаходимось в полі зору їхніх приладів.

— Зрозуміло! — Відповів Блукач, і пильно вдивляючись в верхівку споруди додав, — а це нічого, що вони нас бачать?

— Ні. Вони не відрізняють людину від мутанта, чи тварини. І доки ми в чорній зоні, ми в безпеці. І тому вони тримають напоготові солдат. Але зараз ми не підемо. Ще рано. — Глянувши на годинник, сталкер додав, — ходімо. Ходімо, тут неподалік є скеля. Там ми зможемо передихнути, переночувати і будемо в безпеці.

Скеля і справді вигляділа як скеля. Проте не надто висока. Її вінком опоясувала вивернута назовні земля. Наче цю велетенську кам’яну брилу, якась нездоланна сила, виштовхнула з-під землі.

Дертись по цьому земляному схилу, всіяному чахлою травою, було важче ніж підійматись на верх по кам’яній стіні.

Переваливши через край, Блукач з радістю і полегшенням скинув рюкзак, з занімілих плечей. Оглядівшись він побачив, що знаходиться в невеличкому кратері. Тут як раз вистачало місця для десятка людей.

Сталкер розпалював багаття, з заздалегідь кимсь заготовленого хмизу і сухих порубаних дерев.

Блукач слідкував за вправними рухами провідника, дивуючись його спритності і швидкості, помноженими на вміння і досвід.

— Лягай біля вогню й відпочивай. Можеш спати коли є охота. Я почергую. — Сказавши це, сталкер дістав з рюкзака м'ясо, запаковане в фольгу, і почав його їсти, не турбуючись його розігріти.

Блукач від своєї вечері відмовився. Тушонка з кашею зараз, в горлянку не лізла, після того, що він бачив і дізнався в чорній зоні. В його голові роїлися думки. Багато думок. Щодо минулого, про його спец загін, про дії влади, частково якою був сам. І що до того, що він буде робити далі. Він втратив сенс в своєму завданні…

Блукач навіть не замітив, як його огорнули обійми Морфея.

Глянувши на потьмяніле обличчя супутника, на якому вигравали тіні багаття, сталкер посміхнувся якоюсь винуватою посмішкою. Він тихо дістав з свого заплечника міні леп-топ і відкривши його, приладнав до нього невеличку супутникову антену.

— Ну що там нам пророкує сонце назавтра?!

Один важкий сон змінювався іншим. Хотілось вирватись з цих ціпких обіймів, та він не міг проснутись. Втома та переживання побаченого добре вплинули на нього, та виснажили. Та ось один сон прийшов дивний, та чомусь лякаючий.

Мутант, що лежав на купі сухого листя зі спотвореними руками і ногами. Тіло якого покрили язви. І він благав про смерть!

Молодий хлопець, що навколішки, від горя і болю, плаче перед руїнами пологового будинку, за загиблими дружиною і новонародженою дитиною.

Тіло молодої жінки, яке рвали на шматки і жерли мутанти й звірі, що іноді схоплювались між собою в сутичці.

І ось прийшов світлий сон. Але щось тяжіло й гнітило. Сонце, майже чисте безхмарне небо. І колонна автобусів забитих людьми зі скудними пожитками, що рухались від міста. А в іншу сторону чисельні вантажні автомобілі, порожні і з землею. І в повітрі висів один стурбований гул, — що стало? Кажуть реактор вибухнув! Реактор вибухнув! Реактор вибухнув!

І важке знання того, що багато з тих, хто їхав в сторону ядерної станції, де вибухнув реактор, будуть помирати в страшних муках, зі словами «мамо», на вустах.

А потім катастрофа. Вибух, що здригнув землю. Один суцільний землетрус, що руйнував життя, будівлі, країни, континенти. І все це переплелося з криками болю, жаху й горя накладеними на неймовірної сили вибухи, що грибами потягнулися до неба, змітаючи все навкруги з лиця землі.

Якийсь наполегливий сигнал, вирвав його з тяжких обіймів, жахливих снів. Його очі розплющились, і рвучким, трохи збентеженим поглядом, огляділись довкола в пошуку небезпеки. Одночасно з цим, рука вихопила пістолет, завченим рухом знявши з запобіжника. Та єдиним хто був поруч, виявився сталкер, що порпався в своєму рюкзаку. Небо вже посіріло в перед світанковий час. Розмальована в сірі напів тіні постать сталкера, розігнулась.

— Чудова реакція Блукач. Ти не з простих солдат. Це факт. Та годі. Збирайся, в нас мало часу. Маємо декілька годин, і маємо встигнути проскочити радіус дії сенсорів. Двадцять чотири кілометри. Рухатись будемо швидко і обережно, щоб не нарватись на кордон. Спускаємось.

Сталкер піднявся і одягнув на плечі рюкзак, закріплюючи лямки. І першим почав спускатись з скелі.

Ліс наче вимер. Ніякого звіра, ні якої пташки, жодного сліду мутанта. Буйно квітла зелень і повна тиша, що гнітила душу. Лише хрускіт під підошвами взуття.

— Тихо, й пусто! — Сказав сталкер, і продовжив після деякої паузи, — таке тут трапляється лиш недавно. Років зо два. Таке враження, що всі на якийсь час вимирають. Тихо! — Він раптово зупинився і присів на одне коліно, діставши карабін, дивлячись відразу в оптику.

Блукач про всяк випадок, сховався за дерево, напружено дивлячись за сталкером.

Той завмер і тихо, як краб, боком попрямував до нього.

— Там патруль. Тихо пробирайся в ті кущі. Намагайся щоб менше приминати траву і ламати гілля. Ці вовкодави відразу таке бачать. І щоб не було, лежи тихо.

Блукач як міг, обережно пробрався в густий чагарник і причаївся там, навіть забувши про сталкера. Хвилин через десять, він почув тихий шурхіт ходи. І трохи згодом, він побачив праворуч від себе, ноги в камуфляжі та чорних черевиках.

Його рука вхопилася за руків’я пістолета. Готовий вихопити зброю, не дивлячись на те, що ті хто проходив повз нього, були такими ж вояками як він, і служили одній владі. Та жага життя, та почуття обов’язку, виконання завдання, привалювали над іншим.

Його серце, здавалось ось-ось вискочить з грудей. Незрозумілий, досі невідомий жах загнаної жертви, за своє життя, перед стволами вояків, охопив його душу.

Та він лежав, утнувшись лицем в землю, не рухаючись. Розуміючи, що від його тиші, залежить його життя.

Раптово щось трапилось, і військовий, що зупинився біля нього, кинувся повз, навіть не замітивши його, Блукача, якого перестрибнув.

Він підняв голову і побачив, як патруль з автоматами в руках, бігли туди, звідкіля вони з провідником прийшли. Щось до його плеча доторкнулось, і він відразу відкинувся на бік, виставивши перед собою пістолет. Та палець так і зупинився, трохи не дожавши гашетку до кінця. Над ним схилився усміхнений, важко дихаючий сталкер.

— Ну що, живий? Штани ще сухі?!

— Та дідько його знає! Я вже подумав було, що все, пора на небеса. — Відповів важко дихаючий від неочікуваності Блукач.

Сталкер знову тихо всміхнувся.

— А нерви в тебе нічого. Давай рушаймо. Треба швидко рухатись. Поки ті йолопи, зметикують що до чого, маємо пройти вежу.

Блукач стояв, важко дихаючи, і дивився на рідкий підлісок, який, що далі то все густішим ставав. Випрямившись, він згадав як лежав, коли повз нього пробігали солдати, якимсь дивом, не помітивши його. Як вони стояли на межі лісу, і вирубаної полоси, навпроти відсліджувальної вежі. Як вони довго і вперто, та повільно повзли п’ятсот метрів до неї, та стільки ж від неї. І серце вискакувало з грудей, від одного того розуміння, що вони знаходяться на долоні перед військовими. І адреналін б’є в крові струменем, розуміючи, що в кожну секунду, на нього може наткнутись погляд, крізь окуляр прицілу і… Та на щастя їм вдалося сховатись вчасно в полосі лісу. А потім біг одинадцяттю кілометрами, через рівчаки, струмки, пагорби.

— Ну, що, я свої гроші відробив. Ти на місці. Далі підеш сам. Це сіра зона. Тут наші дороги розходяться. Бувай!

Вони потиснули один одному руки і Блукач пішов геть.

Сталкер поправив карабін, дивлячись в спину йшовшому геть Блукачу.

— Влада! Ви втратили минуле землі. А ми тримаємо її майбутнє. — Майже прошепотів він, не відводячи погляду від постаті Блукача. І коли той зник в рідкому підліску, сталкер додав,

— Без вас…

КІНЕЦЬ