Покликання

Він крокував по коридору, в якому старі дошки на підлозі відспівували з легким рипінням 40-літню пісню тисячі стоптаних кроків. У руці тримав журнал 11-Б і швидким темпом прямував до кабінету. Дзвінок продзвенів саме тоді, коли він смикнув ручку дверей. У класі ще було порожньо. Він уже не здивувався, але все ще не міг подолати образу — тільки через те, що йому 22, будь-яка субординація втрачає силу? Ех, і нема в чому дорікнути — сам такий був, поки не прийшов сюди на роботу. Усе виявилося так важко і несправедливо, що він навіть не сподівався. Перегорнув кілька сторінок конспекту. Написав на дошці тему. Сів за стіл. А учнів далі немає...

Нарешті двері зі смачним скрипом відчинилися.

— Добрий день! — грайливі оченята старшокласниць відбивали швидше співчуття та презирство, ніж елементарну повагу. Хлопці взагалі зайшли, ігноруючи його. Вони щось жваво обговорювали та голосно гиготали своїми юнацькими басами, розсідаючись на стільці.

Ще п’ять хвилин пішло на прослуховування симфонії шуму підготовки до уроку. Коли гучність шкільного гамору спустилася до позначки перешіптування, вчитель підвівся, вийшов на середину класу і перед початком своєї довгої і не потрібної 75% учням промови, якось сердито хмикнув. Хіба такий вигляд має урок: один спокійно розлігся на рюкзаку, ті з невимушеним виглядом їздили по екрану своїх айфонів, ціла групка нахабно переписувала практичну з географії, а кілька учнів сиділо з виглядом душевної порожнини і дивилися незрозуміло куди. А найспритніші уже встигли увімкнути комп’ютери.

Сумно і несправедливо, але Мирон Романович уважав, що інформатика — далеко не той предмет, який необхідно нав’язувати. Сучасна молодь чудово розуміється в практичних функціях комп’ютера, а колупання глибше просто не мало змісту.

Безперечно, було кілька учнів, що з радістю йшли назустріч новим відкриттям та детальнішому вивченню. Хтось хотів, але не міг, а хтось міг, але не хотів. І як боротися з цією проблемою?

Була ще нахабність. Масова нахабність. Вона була настільки поширеною, що для учнів уже стала звичкою. Боднар з радістю відповідав би тим же — в словниковому запасі 22-річного молодика знайдеться чимала кількість їдких фраз та заперечень, але статус вчителя, до того ж вчителя-аматора не дозволяв іти на подібні крайнощі.

Воістину, коли навпроти тебе сидить майже твій одноліток, і при цьому відверто нахабніє, дуже важко стримати себе, щоб не відповісти взаємністю. П’ять років дитячої психології, що вивчалася в інституті, губляться в пам’яті, коли доросла людина, з якою маєш намір вести серйозну розмову, на очах перетворюються на дитину.

11-Б поволі прийшов у німий стан: гул стих, та тиша була зовсім не робочою. Вона, швидше, символізувала іронічне запитання «І що ТИ хочеш нам розповісти?». Чому вони затихли, Мирон Романович не знав, тому не знав, чого чекати. Вирішивши, що найкращий захист — це напад, учитель вийшов на середину, так щоб усі його бачили. Він мав намір говорити відверто, сподіваючись, що йому пощастить дочекатися взаємності. Відігнавши з голосу хрипоту, Мирон Боднар привітався з класом.

— Сьогодні мій другий день в ролі вчителя, — повідомив він, — тому все, що я поки що знаю про цю професію — це те, що вона жахливо втомлює. Учора був найважчий день у моєму житті, тому прошу вас, зробіть так, щоб він не повторився і сьогодні.

У відповідь тиша, але погляди стали зосередженими. Мирон Романович помітив як дві старшокласниці зміряли його з ніг до голови, оцінюючи зовнішні дані. В цей момент в ньому зіштовхнулися дві особистості: вчитель і студент. Перший взяв верх, і інформатик продовжив вступну промову. Він намагався бути суворим і серйозним, та ніяк не вдавалося підібрати слова, щоб показати свою суворість іншим. Залишалося лише загарчати на них як дикий лев, та це навряд чи би сподобалося дирекції. Якщо із вчорашнім шостим класом варто було лише надати голосу нижчих тонів, щоб привести дисципліну до порядку, то з випускниками легше буде змінити гнів на милість. Він знав, що буває, коли вчитель надто добрий, та слово «надто» він втілювати не збирався.

Неодноразово сам Мирон Романович провокував вчителів на випади агресії, та було це давно. Можна сказати, в іншому житті. І як батьки бояться, що діти повторять їх помилки, так вчителя лякала думка, що все в цьому світі рухається по колу, що історія повторюється, що карма і справді існує. Ніякі прийоми самонавіювання не діяли проти безпідставного страху, який насправді був не надто завуальованою реальністю. Хотілося якнайшвидше розвіяти усі здогадки, та для цього потрібно було впасти лицем у велику ароматну купу дійсності. Прогнавши із пальців дрібне тремтіння, вчитель продовжив свою імпровізовану промову:

— Мене звуть Боднар Мирон Романович. Я дипломований програміст. Не брехатиму, що коли я постував в університет, то мріяв саме про роботу вчителя, та, не скажу, на жаль чи на щастя доля вибрала для мене такий шлях. У вашому віці в мене було куди більше амбіцій, ніж зараз, та час все розставив по своїх місцях, — Мирон Романович запнувся, зрозумівши, що жаліється на долю купці напівсонних підлітків. Отямившись від подорожі у минуле шестирічної давнини, вчитель увімкнув майже правдоподібну посмішку, яка через напруження здавалася вкрай іронічною. — Я можу розповісти ще багато чого, та думаю буде краще, якщо я відповім на ваші запитання. Якщо вони, звичайно, є...

Погляди усіх присутніх учнів повільно встромилися в площину підлоги. Запала тиша, яку розривало лише важке гудіння шкільних комп’ютерів.

Нарешті, якась дівчинка з іншого боку класу запитала, яку політику щодо них він збирається використовувати. Простіше кажучи, її цікавило, до якої касти вчителів він відноситься — до добрих і поблажливих чи до суворих і вимогливих. Її устами запитання звучало дуже невинно, та для Мирона Романовича воно було наче ніж у спину. Вдалося ж їй з усіх запитань світу вибрати одне, найуїдливіше, на яке сам вчитель не міг знайти відповіді від початку уроку. Суворість, як для шостих, чи поблажливість як компроміс для обох сторін? Та як відомо, компроміс ніколи не влаштує жодну зі сторін на всі сто відсотків. Довелося відстрілюватися холостими:

— Все залежить від вас. Як казала одна моя вчителька: «Як ти до мене, Боднар — такий я тобі атестат».

Відповідь не була несподіваною. Всі приблизно цього і очікували.

— Гаразд, — зітхнув Мирон Романович, сівши за вчительський стіл і розгорнувши журнал, — давайте ще я з вами познайомлюся, — вчитель пробігся очима по списку і почав перекличку:

— Андрухів? — невисокий чорнявий хлопець підняв руку.

— Вінчин? — дівчинка біля дверей.

— Винник? — дівчинка біля вікна. І так ще двадцять чоловік.

На самому останку, під номером 24 розмістився хлопець на ім’я Ігор.

— Шпак? — промовив вчитель. У відповідь тиша. Можливо, Мирон Романович вирішив би, що такий учень сьогодні відсутній, якби більша половина класу не видала його однонапрямленими поглядами.

Шпак сидів за комп’ютером і щось гаряче друкував на клавіатурі. Боднар навіть здивувався вмінню так швидко набирати текст — пальці хлопця літали від клавіші до клавіші як в американських фільмах про злісних хакерів. На мить вчителю подумалося, а чи не сервер Пентагону ламає його учень. Відкинувши цю ідею, Мирон Романович повторив прізвище хлопця:

— Шпак!

— Я Вас слухаю, — спокійно та непорушно мовив учень.

— Чим це ти там займаєшся?

— Вас слухаю. Щось не так?

— Щоб виразити свою увагу до співбесідника, вартує хоча би повернутися до нього обличчям, — Мирон Романович не втримав марки вчителя, і зауваження прозвучало дещо уїдливо.

— У нас з вами буде ще дуже багато часу, щоб зустрітися поглядами, — Ігор залишався непорушним.

— Навіщо відкладати на майбутнє? Будь ласка, повернися, — пониженим і дещо командирським тоном попросив Мирон Романович.

— Краще пізно ніж ніколи, Мироне Романовичу. Бачите, я вас слухав, — Ігор не збирався повертатися, і Мирон Романович уже сприйняв це як образу. Повільно, дуже чітко і стримано вчитель промовив:

— Якщо не повернешся, я вважатиму тебе відсутнім на уроці і підтверджу це відповідним записом у журналі.

— Якщо це звільнить мене від вашої уваги — милості прошу.

— Чудово. Я радий, що ми знайшли спільну мову.

— А я який радий! Це все? — Шпак поглянув на вчителя-майже-ровесника не скільки з викликом, скільки з іронією.

— Ні. Якщо ти пропадаєш для мене, комп’ютер пропадає для тебе, — після цих слів Мирон Романович клацнув загальний рубильник і важке гудіння комп’ютерів одразу затихло. Ігор лише пхикнув:

— Хід конем? Пане вчителю, ви не того учня вирішили вивести із себе. Безглуздо гратися в учня-вчителя, коли навіть не знаєте, як знайти підхід до дитини. Все, що ви можете, це вимкнути світло? Тоді я розчарований.

— Коли ти опинишся в подібній ситуації, тоді матимеш право критикувати мої вчинки, а я з повагою прийму твої зауваження.

— Не думаю, що колись опинюся на вашому місці. А якщо це й так, то вважайте сьогоднішню критику авансом.

— Авансів не приймаю, — різко відрубав Мирон Романович.

— А що, ви все ще стипендією дохід виміряєте?

— А це заборонено законом? — Мирон Романович уже заспокоївся. Суперечка тягнула за собою спостереження, і вчитель встиг зробити певні висновки про Ігоря. І результати були досить цікаві.

— Не думаю. Втім, можу подивитися в Інтернеті, якщо ви повернете рубильник на місце. Мені здається, ви зриваєте урок.

— Звідки така скрупульозність?

— Я просто спостережливий. Ви втратили 5 хвилин уроку щоб поставити на місце одного учня, не кажучи вже про те, що вам це не вдалося. А нас є 24. Отже вам не вистачить уроку, щоб заспокоїти нас усіх у разі "бунту на кораблі". Подумайте, чи настільки безпідставні мої слова, щоб сприймати їх як критику.

Мирон Романович не знав, чи помітили учні неприродний бордовий колір, що виступив на обличчя, але нічого не міг зробити, щоб стримати цей порив гніву.

— Не всі такі занози в одному місці, як ти! — те недобре молодецьке начало, що визріває в новому поколінні, знайшло відображення і в Мирона Романовича. Хоч він прошипів це крізь зуби так, що ніхто не почув, "спостережливий" Ігор все ж розібрав кожне слово і, звичайно, доповнив його своїм коментарем:

— Висновок: потрібно дивитися, куди сідаєте. Не зачіпайте мене і урок буде проходити так, як йому належить.

Мирон Романович запнувся. Це був абсолютний провал. Йому не залишалося нічого, окрім продовження уроку без участі Ігоря. Але "н" в журналі він-таки поставив…

Другий робочий понеділок в ролі шкільного вчителя давався в знаки. Мирон Романович, підпираючи рукою підборіддя, витріщався на монітор, в нижньому кутку якого годинник показував 08:13. По кабінеті розлітався тонкий аромат кави. Самого напою вже хвилин 10 як не було, та кружка так і залишилась стояти на столі. Солодкий запах «Арабіки» полонив душу і розум — вчитель повільно опускав вії на широкі сині мішки під очима. З іншого боку це міг бути навіть запах квашеної капусти — нічого б не змінилося.

Мабуть, було б нечемно лягати спати на складені в «диванчик» шкільні крісла (здебільшого незручно), та така думка промайнула у втомленому мозку. Було важко. Терпимо, але все ж так само важко, як і в перший день. Шестигодинний сон і вісімнадцятигодинний робочий день ніяк не могли знайти спільну мову чи бодай розумний компроміс. Дуже часто доводилося завершувати конспект в час, коли нічні клуби зачиняються, по телевізорі починаються дорослі програми, а більша половина країни бачить 3-ій сон. Ще першого вересня все виглядало куди яскравішим, але зараз будні поглинув сірий, майже сіро-чорний монстр, який харчувався сірою речовиною і енергією. Не думалося. Не жилося.

Легкий, але досить енергійний (все в цьому світі відносно) стукіт вивів Боднара з коматозного стану. Чоловік підстрибнув на кріслі, а по венах потік той нещасний грам адреналіну, який залишився на чорний день. Двері прочинилися буквально на 20 сантиметрів, і в щілині з’явилася жіноча голова.

— Доброго ранку! Ви не зайняті? Вибачте, я не знаю як вас..?

— Доброго, — вчитель ледь стримався, щоб не позіхнути. — Мирон Романович.

— Дуже приємно. Мене звуть Галина Андріївна, я мама Ігоря Шпака. Знаєте такого?

Мирона Романовича ледь помітно пересмикнуло:

— Знаю.

— Чудово, — жінка широко усміхнулася білими, та не зовсім рівними зубами. — Можна увійти?

— Звичайно-звичайно, — Мирон Романович підтягнувся на кріслі. — Заходьте, присідайте.

Жінка пролізла у щілину і, зачинивши за собою двері, все з тою ж широкою посмішкою присіла на стілець біля вчительського столу. Вона делікатно оглянула Боднара ледь помітним поглядом, і склавши руки на колінах, заговорила вже серйознішим, діловим тоном.

— Я чого прийшла… Ви би не могли взяти мого Ігорчика на репетиторство? Я би дуже хотіла, щоб він поступив на програміста, та, нажаль, сам він не зможе освоїти цей… як його? Панкаль. Не хочеться, щоб він втрачав шанс на гідне майбутнє через таку дурницю. Ви не подумайте: він розумний хлопчик, просто не все йому дається однаково легко. Ось, наприклад, стілець відремонтувати — це запросто, а з цим не склалося.

Мирон Романович якийсь час мовчав. Кілька уроків інформатики йому вистачило для того, аби зрозуміти нерозкритий талант Ігоря, але так само і відбити будь-яку прихильність до цього комка нахабності. Вчитель глибоко зітхнув: йому була знайома ця ситуація "дбайливої мамуськи", яка хоче тільки найкращого, що в результаті не приносить користі нікому. Тому він спокійно запитав:

— А сам Ігор цього хоче?

— Він мені цього ніколи не казав. Я питалася, і не раз, та він ніколи не відповідав. Він, мабуть, і сам не знає. Тому я взяла на себе таку відповідальність...

"Дійсно відповідальність," — подумав Боднар і злегка хмикнув. Абсолютно не хотілося встановлювати додаткового зв’язку з таким учнем, як Ігор. Але протерті черевики на ногах диктували свої умови...

— Я… я не знаю. Мені треба подумати, — пробубонів він скоріше собі, ніж відвідувачці.

— Я звернулася до вас, бо Ігорко сказав, що ви хороший вчитель. Я дуже сподіваюся, що ви погодитеся на мою пропозицію.

Це був добре продуманий маркетинговий хід, який Мирон Романович і не присік би, якби не знав, хто такий Ігор Шпак. Він добре знав причину такої наполегливості з боку мами Ігоря, і полягала вона в тому, що, на відміну від доброго Боднара, усі вчителі брали за урок по 40 гривень. В той час як молодий вчитель годувався з двадцятки. З іншого боку, ця двадцятка вже давно не потрапляла до його рук. Вибір був однозначним, тож довго думати не довелося.

— Ну гаразд, можна спробувати, — зітхнув Мирон Романович, а тоді додав:

— Але за умови, що він приходитиме до мене додому.

Мама з вдячністю потисла руку юному вчителю…

Весь суботній ранок Мирон Романович не міг зупинити потік думок. Він вже всоте проклинав той момент, коли погодився взяти Шпака на додаткові заняття. Це була секундна слабкість перед жінкою, що прохала про допомогу. І через цю «допомогу» Мирон Романович сідомо прокляв свої вихідні на вічні муки.

Ні, він не боявся, що Шпак знову буде провадити своє. Вчителя лякала перспектива того, що врешті-решт він сам може відповісти тим самим. Статус вчителя, набутий недавно, проте вже надто помітний, щоб виказувати свої слабкості. До зустрічі залишалося менше години. За вікном сяяло сонце, віяв легкий, майже літній вітерець. Начебто все чудово: нічого поганого не передбачається. Тепле осіннє проміння заспокоїло Боднара. Чоловік присів на старий червоний диван. Йому раптом стало образливо. Чоловік зрозумів, що їх зі Шпаком мовне протистояння рівносильне змаганню Давида і Голіафа. Одного Мирон Романович не міг зрозуміти: хто є хто?

Хто такий Ігор Шпак? Самовільний птах, цинічний холодний розум? Якщо його розум насправді настільки гострий, то чому хлопець не може освоїти таку просту річ, як мову програмування в середовищі Паскаль? Для цього потрібна лише логіка, і її у хлопця хоч відбавляй. Тоді в чому проблема? Лінощі? Можливо. Інші інтереси? Напевно. А як можна навчити людину, яка вчитися не бажає? Ось воно — те питання, яке Мирон Романович мав задати матері Шпака ще тоді, коли вона просила його про додаткові заняття. Чому правильні питання з’являються тоді, коли вже запізно?

Годинник наближав час зустрічі. Врешті-решт вчитель впіймав себе на думці, що робить із мухи слона. Потрібно звикати до набридливих, нахабних учнів, бо ще не один стане між ним і щасливим майбутнім. Проблемна дитина! Так варто би називати Ігоря Шпака.

«Хлопець просто любить веселити публіку, — вирішив учитель, а потім, приховуючи від себе власну думку, додав: — Клоун».

Час спливав, а думки не припинялися. Єдине, в чому Мирон Романович погодився з собою — це те, що Шпак не вартий того, щоб витрачати на нього свою красномовність. На цій прозаїчній думці у двері подзвонили.

Ігор квапливо скинув куртку та кросівки. У вузенькому коридорі кружляв запах дерматину, хоча для обох він був настільки звичний, що вони майже не відчували його різкості.

Ігор пройшов у єдину маленьку кімнатку свого нового репетитора. Це був епіцентр виру його життя. Студентська квартира несподівано не примітивна, а особлива. Про це свідчив навіть брудний посуд, не розкиданий по кімнаті, а акуратно складений в куточку стола. Шкарпетки розміщувалися суто на перекладинах стільців, а морські вузли незліченних дротів зміями звивалися лише попри стіну. Такий собі порядок у хаосі. Хоча, ні. На диво, була одна, абсолютно відполірована до блиску частина кімнати — комп’ютерний стіл. Над ним нависала криво прибита книжкова полиця, а на ній скупчилися криво складені книжки. Але не було пилу — видно, полиця часто ставала в нагоді. На самому столі більше простору займали всякі диски, канцелярські дрібниці, записки, колонки, дроти, запчастини комп’ютера, і лише невеличка частинка цього безладу орендувалася ноутбуком. На стіні збоку висів незмінний плакат Ейнштейна з висулупленим язиком, а на дивані протягнувся унікальний 3-метровий роутер.

Тут змішалися характер істинного студента і натяки на спроби дорослого життя з вкоріненням його у побут.

Ігор мовчки всівся на диван з протертою оббивкою. Мовчки. І тільки якось войовниче озирав кімнату, уникаючи поглядів учителя. Мирон Романович відчув, що Ігор не збирається вчитися. Але не було якогось виклику в очах учня. Швидше обережність. Це щиро здивувало Мирона Романовича. Він вирішив піти в контратаку, щоб ця зустріч з Ігорем не переросла в чергову суперечку, як це траплялося кожного yроку.

— Давай ми одразу домовимось, що наш урок буде проходити якщо не в мирній, то хоча би стриманій атмосфері...

Мирон Романович хотів ще щось додати, але несподівано запнувся. Той слухняний кивок, яким Ігор зустрів репліку вчителя, шокував його. Дивним було те, що Ігор не виявляв ніякого демонстративного презирства, а лише спокій. Але від цього атмосфера між вчителем та учнем ще більше напружилася.

"Як я на це погодився?" — в черговий раз Мирон Романович дорікнув собі риторичним запитанням. Хоча, ще ж ніби нічого й не трапилося.

Якусь хвилину в кімнаті запанувала тиша, така незручна і напружена, що навіть комар боявся злетіти зі стіни, шелеснувши крилами. Нарешті важко загудів кулер увімкненого ноутбука. Мирон Романович раптом усвідомив, як убого виглядає цей б/ушний ноутбук навіть на фоні шкільних комп’ютерів. Але робити вже було нічого. Тільки 3 хвилини пішло на завантаження. І незручна мовчанка далі згущувала повітря в кімнаті.

— Сідай тут, — Мирон Романович вказав на хиткий дерев’яний стілець, що стояв поблизу комп’ютерного столу.

Ігор слухняно перемістився на вказане місце. Мовчки. Зі спокійним виразом обличчя.

"Що за трансформація? Що він задумав?" — Мирон Романович постійно перекручував варіанти розвитку заняття, але нічого розумного на думку не приходило.

Нічого не змінилося. Цілу годину Ігор мовчки дивився на екран ноутбука і вдавав, що слухає пояснення Мирона Романовича. Іноді машинально повторював деякі фрази на прохання вчителя. Урок тягнувся довго та дуже повільно, у формі вчительського монологу. Коли така ситуація трапляється в школі, її ще можна розвіяти якимось дотепним зауваженням чи ліричним відступом, але такий учень, як Шпак, зовсім не надихав ні на перше, ні на друге. Просто мовчки сидів.

Складалося враження, що на заняття до Мирона Романовича прийшов не Шпак Ігор, а хтось інший. Надто мовчазний та спокійний.

Як тільки Мирон Романович невпевненим тоном сказав: "На цьому, мабуть, і завершимо...", Шпак почав квапливо збирати свої речі. Він поспішав, немов одинадцятикласниця на випускний бал. Мирона Романовича сильно здивувало це несподіване пожвавлення. Цілий урок Ігор сидів спокійно та мовчки, наче ковтнув ударну дозу "Новопаситу", а після завершення заняття внутрішня кнопочка раптом перемкнулася.

— Ти куди так поспішаєш? — мимоволі поцікавився Боднар.

— Додому, — так само машинально відповів Ігор.

Атмосфера розрядилася. Але обоє цього не помічали — кожного турбували свої проблеми.

— Далеко звідси?

— В десяти хвилинах ходьби, — Ігор говорив так квапливо, що розібрати у каші звуків повноцінні слова було досить нелегко.

— Ем… Ти завжди так пориваєшся додому?

— Та що ви! — Шпак промовив це майже гнівно. — Сьогодні ж "Динамо" проти "Карпат" грає! Я всі матчі прем’єр-ліги дивлюся! — очі Ігоря зблиснули. Діагноз поставлений — ФФ.

"Футбольний фанат? Шпак? Дивовижно," — подумав Мирон Романович і просто для підтримання діалогу додав.

— А коли початок?

Ігор кинув погляд на годинник:

— Через три хвилини. Все, я біжу.

Шпак уже збирався відчиняти двері, як раптом Мирон Романович зупинив його:

— Стривай! Здається, ти сумку забув.

Поки Ігор побіг у кімнату, аби забрати свою сумку, Боднар занурився в роздуми. Як же часто учні, особливо старшокласники, стомлено зітхають над вчительською фразою: "От ви підете, вас зіб’є машина, а мене посадять". Здається, вперше за стільки років життя Боднар уперше усвідомив, яку велику відповідальність тягне за собою професія вчителя. І справа тут не в боязні сісти за грати. Моральні наслідки — ось, що дійсно турбує.

Мирон Романович поглянув на Ігоря. Той був сам на себе не схожий — поки біг за сумкою, забув кросівки зашнурувати, поки взувався, з кишені телефон вилетів. Ну хіба такому допоможе фраза "Будь обережний"?

Несподівано в голову вскочила шалена ідея. Уперше вчительський інстинкт взяв верх над усіма думками і Мирон Романович промовив те, на що б ніколи не пішов у іншій ситуації:

— Залишайся. Подивишся футбол тут.

Ігор випростався, так і не піднявши телефону з підлоги. Його ліва брова рефлекторно підскочила догори:

— Перепрошую?

— Можеш подивитися футбол тут, — повторив Мирон Романович уже трохи повільніше, поволі усвідомлюючи зміст сказаного.

Ігор мовчки скинув куртку та спокійно пішов у кімнату. Він увімкнув телевізор. Коментатор якраз зачитував склади обох команд. Мирон Романович полегшено видихнув. Здається, він посприяв уникненню одного ДТП.

Боднар не мав куди подітися — в однокімнатній квартирі простором не похвастаєшся — довелося долучитися до перегляду матчу. Спочатку вчитель намагався відволікти себе слуханням музики, перечитуванням конспектів, роботою за комп’ютером, та нічого не допомагало. Крики з телевізора та коментарі самого Шпака перебивали будь-який вид розумової діяльності. Боднар уже хотів зробити Шпаку (який, до речі, знову трансформувався у вельми балакучого хлопчака) зауваження. Але, прислухавшись уважніше, зловив себе на думці, що Шпак вставляє репліки, не гірші за самого коментатора:

— Ну і для чого кожен раз закінчувати атаки навісною передачею, якщо нападаючий невисокий, і постійно програє верхову боротьбу?

Боднар, який сяк-так розумівся у футболі, був здивований такій спортивній підкованості свого учня. Ще десять хвилин тому Мирон Романович вважав, що Шпак здатен лише на дискусійні перепалки та не зовсім виразні відповіді по темі. Вже втретє за весь час їх з Ігорем знайомства вчитель бачив, як хлопець змінюється з однієї людини на іншу. Спочатку це був нахабний впертий вискочка, потім середньостатистичний сонний учень, а тепер перед Боднаром сидів заядлий футбольний фанат — натхненний, ледь нестриманий. І це була та золота середина, яка розмежовувала два загнаних у крайності «Я» Шпака. Не варто бути генієм, щоб усвідомити, що справжній Ігор Шпак прокидався, коли починався футбол. Не потрібно отримувати вищої освіти, щоб зрозуміти що хлопець насправді страждає тією делікатною хворобою, яка проходить межею між роздвоєнням особистості і юнацьким максималізмом. Варто лише дивитися на все під вірним кутом, а з місця, на якому зараз сидів Мирон Романович, відкривався реалістичний вид на всі деталі. Прозріння — так це називається в ліричній літературі, а в житті це просто істина.

Мирон Романович споглядав «нового» Шпака, а той просто дивився футбол:

— Якби віддав пас вправо — там гравець абсолютно сам стояв перед порожнім кутом воріт!..

— Хороший удар, притиснув м'яча, як треба! Чуть-чуть би точніше!..

— Доходять до штрафного майданчика — і все! Далі не знають, що робити!..

— Який тонкий пас "на хід"! Професор!..

Всі 90+15 хвилин пройшли у тихій, майже дружній атмосфері: Ігор вболівав, Мирон Романович не заважав. Вчитель пішов у глибокі роздуми. Аж дивно, скільки думок можуть пробігти в голові за такий короткий час.

Все своє життя Боднар думав, що перше враження завжди вірне, та Шпак якимось, відомим лише йому чином, розламав це переконання навпіл. Хлопець-хамелеон — чудова назва для цього учня. Тільки чомусь ці дивовижні перетворення не викликали захвату, лише жалість і розгубленість. Дії Шпака не піддавалися математичному аналізу, з ним узгоджувалася лише холодна психологія. В педагогів — це вроджений інстинкт, тільки прокидається він не у всіх. Як виявилося, для інстинкту Боднара будильником стало третє «Я» Ігоря.

Якось враз, під завершення другого тайму, Мирона Романовича осінило. Він зрозумів, хто такий Шпак.

Знання звалилося як сніг на голову, і вчитель не знав, куди його подіти. Хотілося трясти Ігоря як абрикосу і кричати від радості. А може краще було б промовчати? Чого йому лізти в чуже життя? Ймовірність на успіх в разі розголошення 50%: або все буде добре, або ні. Тоді все буде погано.

Гармонійні коливання у черепній коробці припинилися тільки коли Ігор, подякувавши за надану допомогу, пішов додому радіти виграшу улюбленої команди.

Лише тоді до Мирона Романовича нарешті дійшло, на скільки божевільною є ідея, яка прийшла до нього на 87-ій хвилині матчу. Він хотів взяти на себе обов’язки, на які не мав права. Жоден вчитель не мав би...

Кожен ранок Боднар робив те саме: прокидався, йшов чистити зуби, застеляв ліжко, одягався, снідав і йшов у школу. Якщо ви думаєте, що цього ранку трапилося щось надзвичайне, щось таке, що змінило його ранковий розклад, я вас розчарую — все було як завжди. Мирон Романович стояв на автобусній зупинці і чекав на автобус, який мав підвести його просто під школу.

Був початок жовтня, але ранок був сірим — навіть жовте листя, розкидане усюди, куди міг впасти погляд, не робило світ привабливішим. Все навколо було холодним і непривітним. Сам Боднар був холодним і непривітним. Якщо вас ніколи не гризла совість — ви або святий, або її у вас немає. Мирон Романович не відновився ні до перших, ні до других, а отже ранок в нього видався не з легких.

Ще зі вчорашнього вечора він думав, що його життя могло скластися по-іншому. В 11 класі перед Боднаром стояв вибір майбутньої професії, та вірно тицьнути пальцем він зміг би не раніше сьогоднішнього ранку. Була солодка приманка в професії програміста — гроші. Чималі гроші. Тільки ніхто йому не казав, що їх отримають не всі.

Мирон Романович знав, що навіть якщо Шпак і вивчить якусь мову програмування, то це буде його межею. І хай кажуть скільки хочуть, що для людини меж немає, це все маячня, якою намагаються заткати прогалини у системі вищої освіти, безсовісно використовуючи для цього Філософію.

Є люди, народжені будувати мости, є люди, чия доля — написання музики. А є такі як Шпак. Таким скільки не товмач масиви, більше знати про них вони не будуть. Здебільшого справа в упертості і відсутності бажання, але є ще один чинник: покликання. Річ, у яку не вірять жодні батьки, коли діти їм про неї кажуть. Мабуть, у таку абстрактну річ не вірила і мати Ігоря.

«Буде дуже сумно, якщо Шпака чекають такі ж самі сірі ранки, — думав Мирон Романович. — Нехай це було моїм покликанням, та ніяк не його».

Це слово «покликання» звучало в голові чоловіка як заїжджена пластинка, скриплячи і з’їдаючи інші слова. Воно не давало спокою йому в автобусі, в шкільному коридорі, класі інформатики, в їдальні. Навіть в туалеті. Жорстоке слово, яке вискрібало мозок ложечкою для авокадо — філігранно, не гублячи жодної часточки. Врешті-решт, щось в чоловіка всередині обірвалося. Скоріше всього терпіння. Воно гримнулося на підлогу, і розплилося як яєчний білок. В цей момент руки Боднара потягнулися до телефону…

Мати Шпака була в школі вже через двадцять хвилин. Можливо, це було викликано тим, що вона проходила неподалік, та Миронові Романовичу чомусь так не здавалося. Скоріше причина була в тому, що, викликаючи жінку до школи, вчитель сказав, що її син розбив вікно в кабінеті інформатики. Така примітивна хитрість, а подіяла як мед на бджіл.

Жінка влетіла в клас (на цей раз саме влетіла, а не пролізла крізь щілину) і одразу взялася оглядати вікна.

— Де..? — розгублено запитала вона, захекавшись. — А де побив?

Мирон Романович лиш засоромлено вказав жінці рукою на стілець навпроти. Вона зміряла поглядом вчителя, потім стілець, втім зробила Боднарові послугу, сівши поруч.

— Де той засранець вікно побив? — Галина Андріївна настільки була поглинута гнівом, що вже навіть не намагалася справити враження інтелігентної особи.

У Мирона Романовича виникло відчуття дежавю. Якщо порівняти матір Шпака, яка приходила домовлятися за уроки, і матір Шпака, яка прийшла на виклик вчителя, тоді стає зрозуміло, звідки в Ігоря контраст у поведінці. Як то кажуть, яблуко від яблуні...

— Нічого ваш Ігор не бив, — зітхнув вчитель. — Вибачте, що довелося заманювати вас у школу таким методом, та мені потрібно з вами поговорити про вашого сина.

Жінка підняла підборіддя, проте мовила дуже спокійно:

— І про що ж таке невідкладне ви хочете поговорити? — Галина Андріївна зробила особливий наголос на слові "невідкладне". Звичайно, її образила простота приманки БМР, якою він «розвів» її, як школярку.

— Мені здається, що вам варто ще раз добре подумати, чи справді з Ігоря вийде путній програміст. У нього немає нахилу до цієї професії. Все, що він може зробити — це витратити 5 років життя на те, щоб вивчитися, а потім (я більш ніж впевнений) він радше піде вагони грузити, ніж писати програми.

— Так? — жінка підняла ніс ще вище. — Ви думаєте, що все так безнадійно? Можливо, вся проблема в тому, що він не старається?

— Можливо, — стис плечима вчитель, — та я думаю, що причина в іншому. Подумайте самі: до чого у вашого сина є хист? Можу вас запевнити, що не до програмування.

— Ну що ж, я так розумію, ви відмовляєтеся від репетиторства?

— Ні, я навіть не думав відмовлятися. Якщо ви хочете, щоб я займався з вашим сином, я займатимусь. Але прошу вас ще раз: подумайте, чого хоче Ігор.

— Він ніколи не розповідав мені чогось подібного, а звідси випливає, що він нічого не хоче. Отже, якщо не він, то принаймні я повинна дбати про його майбутнє, — Галина Андріївна склала руки на грудях, тим самим давши зрозуміти, що намагатися переконати її в чомусь — марна справа. — Якщо ви покликали мене тільки для того, аби прочитати лекцію про те, чого хоче мій син, то я краще піду.

— Якщо така ваша воля — не смію затримувати. Вибачте, що зайняв ваш час. Втім, я думаю, не було б зайвим дізнатися в Ігоря його плани на майбутнє.

— Не впевнена, що варто вручати йому в руки таку владу. Я знаю, що буде кращим для мого сина, — процідила Галина Андріївна крізь зуби, нервово підскочила на ноги, і, кинувши уїдливе "Всього доброго!", гримнула дверима з іншого боку.

Тепер, коли план «А» провалився, а Мирон Романович став ще більш впевненим у своєму рішенні. Залишалося тільки одне: вирішувати проблему на пряму. В голові Боднара вже давно був готовий план дій, та здійснити його буде важко, якщо не переконати Шпака повірити, що дива трапляються. Це вже були не щире бажання допомогти, не меланхолічні передчуття світлого майбутнього. Тепер це стало нав’язливою ідеєю, так, наче від цього залежала не доля не Шпака, а самого Мирона Романовича. І вчитель вирішив йти до кінця.

Боднар розумів, що лізе не в свою справу, та по-іншому вчинити він не міг. Не дозволяла совість.

— Ігорю, — вчитель зупинив Шпака на коридорі, — зайди до мене. Треба поговорити.

Ігор виконав прохання.

Мирон Романович намагався говорити авторитетним голосом, для більшої переконливості використовуючи критику. Він виклав учневі свою теорію, яка не давала йому спокою уже другий день:

— Ну що ж, у мене для тебе є дві новини — хороша і погана. З якої почати?

Шпак насторожився.

— Е-е-е-е..?

— Ну тоді почну з поганої: програміста з тебе не вийде.

Хлопець навіть не повів бровою. Мабуть, цей факт не був для нього новиною.

— А яка хороша?

Мирон Романович почухав потилицю: ось він — момент істини. Зараз він скаже все, що думає, а потім його закидають гнилими помідорами. Ну що ж, якщо так судилося, то брикатися марно.

— Хороша? Я помітив, що ти добрий оратор, — Боднарові раптом згадався перший день їхнього зі Шпаком знайомства, і він ще раз, сам для себе підтвердив цю думку. — Не думаю, що в тебе щось виходить краще за балачки. Тому я взяв на себе сміливість, і записав тебе на кастинг в телевізійну школу. В них в журі сидить мій однокласник, тому ти матимеш деякі переваги.

Ігор дивився на вчителя як баран на нові ворота. Зробивши хвилинну паузу, хлопець невпевнено перепитав:

— Що ви зробили? Записали на кастинг? А мене запитати ви не хотіли?

— Ні, якщо ти не хочеш, то тебе ніхто не змушуватиме! — відкараскався Боднар від такого варіанту. — Я лише кажу, що у випадку, якщо ти все ж вирішиш показатися людям, то перед тобою двері будуть ширшими, ніж перед іншими.

Знову запала хвилинна тиша. Шпак, імовірно, намагався розкидати по мозку всі «за» і «проти». Врешті-решт, не змігши розібратися у власних думках, Ігор відповів коротко і лаконічно:

— Я нікуди не піду.

Мирон Романович відчув, що перше, найзліше «Я» Шпака помалу вибирається на волю. Все треба було робити швидко, поки хлопець не пішов геть, показавши веселого пальця.

— Піди на кастинг, і я обіцяю тобі вісімку з математики...

— Чого ви так цим переймаєтесь? Вам що, нічого робити?

—… За рік.

Кажуть, що увагу ні за які гроші не купиш. За гроші, може, і не купиш, а за оцінку дуже навіть...

У студії була метушня. Стилісти поспішно підбирали свої чемоданчики з макіяжем, асистент режисера віддавав якісь накази операторам, а сценарист щось пояснював гарненькій жіночці в ніжній кремовій сукні.

Несподівано двері студії відчинилися.

— Слава Богу, ви встигли! — режисер розвернувся обличчям до юнака, який з усмішкою зустрічав кожне привітання.

— Нам довелося затриматися на прес-конференції, — пояснив інший, вже трохи старший чоловік, що зайшов одразу за юнаком.

— Найголовніше, що ви прийшли. У нас немає багато часу на пояснення, ця програма виходить у прямому ефірі, тому прошу пана Ігоря пройти на знімальний майданчик.

Юнак пішов туди, куди вказав режисер і сів у кріслі напроти тієї ж симпатичної жіночки у кремовій сукні. Вона широко усміхнулася йому й промовила оксамитовим голосом:

— Вітаю. Здогадуюся, що ви не вперше в прямому ефірі даєте інтерв’ю і не потребуєте додаткових пояснень, що то таке і як воно проходить?

— Звичайно. Єдине, що мене цікавить — спрямування запитань.

— Ми поговоримо про вашу кар’єру та її становлення...

— Виходимо в ефір через 3...2...1… камера!

Жіночка випросталася у кріслі, натягнула на обличчя найкрасивішу усмішку і повернулася обличчям до камери:

— Вітаю наших телеглядачів у програмі "Особистість". Сьогодні нашим гостем є відомий телеведучий, талановитий диктор та журналіст, Ігор Шпак.

Юнак злегка кивнув головою на знак привітання.

— Отже, Ігорю, вам всього лиш 26, а ви вже досягнули шаленого успіху в шоу-бізнесі. А це ж така сфера, яка потребує особливого витонченого підходу й готова прийняти не всіх. У чому секрет? Як вам вдалося вибратися на вершину слави?

Ігор злегка підняв кутики губ.

— Не повірите, але кар’єру телеведучого мені допоміг збудувати… вчитель інформатики.

— Звучить дивовижно, — очі жіночки стали великими та округлими — вона точно не сподівалася почути подібну відповідь. — Розкажіть нам будь ласка, яким чином це трапилося.

— Мирон Романович, мій учитель, тільки тоді прийшов на роботу до нашої школи. Він був молодий. Звичайно, ми не сприймали вчителя-майже-ровесника серйозно, але моя мати вирішила відправити мене до нього на репетиторство. Одного заняття вистачило, щоб зрозуміти, що програмування — не моє покликання. Але Мирон Романович якимось чином виявив, що в мене є задатки "працівника на публіку". Поняття не маю, як йому це вдалося. Спочатку намагався говорити з моєю матір’ю, але нічого не вдалося. Та й зрештою, я сам спочатку не повірив, що в його словах криється істина мого покликання. Він запропонував мені піти на прослуховування в агентство, де працював його колишній однокласник, а тепер відомий спортивний кореспондент. Я впирався. Але угода все ж була укладена — я мав піти на проби, а Мирон Романович — поклопотатися за мою оцінку з математики.

Ігор засміявся, пригадуючи всі ті події. На його обличчі відбивалася лише тепла вдячність, яку юнак не соромився показувати.

— І що далі? — ведуча була справді захоплена історією і хотіла почути її продовження.

— Та нічого цікавого. Я пішов. І вперше почув, як мене похвалили. Сказали, що маю неймовірний талант. Це був 1% успіху. А далі почалися всі 99% праці. Але найголовніший крок мені допоміг зробити саме мій учитель. Він підштовхнув мене вперед, хай навіть не в напрямі свого предмету. За це я йому безмежно вдячний.

— Мирон Романович, то про вас розказують?? — здивовано запитав малий хлопчак, що витріщився в телевізор.

— А що, як про мене? Не віриш?

— Та чого ж? Це круто! Ви тепер популярні будете!

Вчитель усміхнувся: дитяча безпосередність — це справді чудово. Вчитель стикається з нею щодня. І в цьому радість цієї професії.

— Ну а якщо ти хочеш бути популярним, то повинен більше малювати! — Мирон Романович вимкнув телевізор та поглянув на свого учня.

— А чому я повинен малювати? Мама привела мене до вас тільки тому, що ви не берете багато грошей… І замість того, щоб вчити мене інформатики, ви заставляєте мене малювати.

— Ти хочеш вчити програмування?

— Ні.

— Тобі подобається малювати?

— Дуже.

— От і малюй. Якщо будеш старанним, ми зробимо інтернет-виставку, так що всі зможуть побачити твої роботи...

— Справді? Це класно!

Учень захоплено занурився в роботу, недбало шаркаючи олівцем по паперу. А Мирон Романович краєм ока глянув на фото на стіні, де він та Ігор Шпак стояли разом. Ось воно, вчительське покликання — розгледіти і розвинути талант учня...