Дякую, що підвезли

Дякую, що підвезли

Якось, коли сонце вже почало розквітати червоним над обрієм, Сашкові наснився дивний сон. Сон був про те, як він, в свої два вихідні дні (субота та неділя), зібрався в поїздку до міста Донецьк на футбольний матч між командами «Шахтар» та «Ворскла». Донецькою та полтавською командами відповідно. Це був матч шостого туру ПФЛ (професійної футбольної ліги). Не те щоб він уболівав за якусь з цих двох команд, просто в нього видався напрочуд важкий робочий тиждень, от Сашко й вирішив таким чином відпочити. Він обожнював футбол. Наступної такої нагоди в нього, можливо, вже не буде. Принаймні в найближчий час. Роботи на фірмі було багато, і начальник неодноразово заїкався про те, що працювати доведеться навіть у вихідні. До того ж Сашкові треба готуватися до іспитів в інституті. Або ж, якщо ваша ласка, до здачі сесії.

Але сон його був не про це. Принаймні, частково.

Отже, коли сонце вже почало розквітати червоним над обрієм, Сашко, геть розбитий морально і втомлений фізично, приліг на канапу, щоб трохи перепочити. А якщо пощастить (останнім часом він дуже погано спить, незважаючи на просто таки смертельну втому), то й подрімати.

До матчу «Шахтар»: «Ворскла» залишалося три дні.

На диво, Сашко заснув швидко, і проспав, що називається «без задніх ніг». Йому снилося, як він біжить до автовокзалу, незважаючи ні на що і ні на кого. Біжить в одній майці та спортивних шортах. Біжить босоніж. Вже майже одинадцята ранку, а гра розпочнеться о сьомій вечора за київським часом. І це при тому, що Сашкові треба заздалегідь купити квиток до Донецька, а на дорогу він витратить близько чотирьох годин. Тобто, плюс/мінус півтори години, а то й усі дві. Ще й вчасно дістатися до стадіону. І марно те, що квитки на гру вже куплені.

Сашко біжить. Його біла майка липне до тіла, бо вже геть просякнута потом. Сильний вітер дме у спину, і він відчуває, як йому холодить в попереку. А це небезпечно. І насамперед тому, що в нього вже були проблеми зі спиною. Між іншим, не так вже й давно.

«Клята робота», — думає Сашко, але не сміє зупинитися. Та й навіщо? Все одно в нього немає навіть сорочки, щоб перев’язати собі поперек.

Ось він перебігає на інший бік дороги, і чує (це наче як сигнал пожежної тривоги), як з усіх боків (таке в нього відчуття) лунають клаксони сотень, а може навіть і тисяч автівок. Сашко не зважає і на це. Він продовжує бігти, бо час спливає, а з часом, як і в стосунках з жінкою, не можна зволікати. Бо можна схибити і в одну мить втратити усе.

В одну мить — це наче якесь прозріння — Сашко починає усвідомлювати, що вже давно мав би дістатися автовокзалу. Позаду залишилися і лікарня ім. Титова, і будівля Лисичанської податкової інспекції, і супермаркет «Марс», а автовокзалу все іще немає. Його просто немає, розумієте? Наче ви відрізаєте собі шматок ковбаси для бутерброду і відволікаєтесь лише на хвилину, щоб узяти з холодильника сир, а повернувшись, помічаєте, що ковбаса просто зникла. Ось вона була, а тут вже її немає. Вочевидь хтось, одягнений в костюм невидимки, поцупив її просто у вас з-під носа.

Так і тут. На місці, де мав би бути автовокзал, розташувався парк, причому настільки щільно засаджений деревами, що виникає таке враження, буцім ти опинився в лісі. Більше того — ти в ньому заблукав.

Але Сашко, наскільки він не був спантеличений, мусив бігти далі. Він має відшукати цей автовокзал, хоч які б перешкоди на його шляху не траплялися. Та чи взагалі, можна назвати парк, який взявся тут невідь звідки, перешкодою? Часу на роздуми не було. Сашко біг прямо по доріжці, що стелилася між соснами та березами, які наче ті вартові, стояли на варті якоїсь дивини, якоїсь таємниці.

За припущеннями Сашка, він біг цим химерним парком щонайменше півгодини, поки не відчув гострий біль у литках, та ниючий біль в попереку. Йому необхідно було перепочити. Але одна тільки думка про те, що він повинен зупинитися (і певно що пропустити матч), боляче ляскала його по щоках, таким чином додаючи наснаги. Проте, вона не тривала довго. Литки почали пекти, що біль в них ставав просто нестерпним. А стежка все тяглася і тяглася вперед, і кінця їй не було. Сашко міцно стиснув зуби, продовжуючи бігти. В голову йому закралася думка про те, що на всьому шляху він не зустрів жодної людини. Та чи може таке бути? Адже це парк. Місце, де мало б бути повно людей, а наразі Сашко перебував на самоті. Він уже втратив лік часу і вже майже втратив надію на те, що йому таки вдасться відшукати автовокзал, і вчасно потрапити на «Донбас-арену».

Аж тут, приблизно в чотирьохстах метрах від нього, Сашко розгледів одиноку лаву, на якій хтось сидів. Чим ближче він підбігав, тим силует незнайомця ставав де далі чіткішим. Врешті, ним виявився похилого віку чоловік, який просто сидів на лаві з примруженими очима. Його тонкі пальці були сплетені у замок на грудях. Тут в Сашка просто не стало сил, і він зупинився перед лавою, важко хекаючи і шморгаючи носом. Піт цівками стікав по його обличчю.

— Здра… здрастуйте, — промовив Сашко, переводячи подих. Його ноги налились свинцем, а спина почала боліти значно сильніше. Не вагаючись, він опустився на лаву поруч з незнайомцем. Сашко полегшено зітхнув, відчуваючи під собою опору.

Чоловік повільно розплющив очі, і Сашко побачив, які вони у нього прозорі й чисті. Як в маленького хлопчика, їй Богу. Незнайомець кивнув на привітання Сашка.

— Я не можу знайти автовокзал, — сказав він. Віддихавшись, його голос звучав твердіше. Чоловік подивився на нього своїми прекрасними очима і всміхнувся. Його довге сиве волосся тріпав вітер.

— А він тобі й не потрібен, — відповів незнайомець. Потім знову всміхнувся (при цьому його очі зблиснули, наче в них била блискавка) й додав: — Якщо хочеш жити, звичайно. Втім, як зрештою у всіх, в тебе є вибір.

Сашко на це не відповів нічого. Мало того, в його голові не пронеслось жодної думки. Зрозуміло, таке буває тільки уві сні. Відтак незнайомець продовжив:

— Істина проста до безглуздості. Якщо хочеш померти — ласкаво прошу на борт. Тільки не забудь подякувати капітану, що підвіз тебе. Ти бажаєш — він виконує. Чемність перед усім, якби там не було.

Цього разу після слів чоловіка, в Сашка з’явилися деякі думки. Все це схоже на якесь божевілля, подумав він. І старигань також божевільний. Або це просто сон.

— Взагалі-то я присів перепочити, — сказав він. — Але мені вже час. — Сашко піднявся з лави і побіг…

— Щасливої дороги, юначе! Щасливої дороги! — після цих слів незнайомця Сашко прокинувся.

Він прокинувся геть розбитий. Тіло його боліло, наче Сашко й справді біг кілька годин без перепочинку. Було вже близько опівночі.

— Господи, — промовив Сашко, тиняючись по квартирі, відходячи од «важкого» сну, — завтра знову на роботу. — Він випив горнятко чаю, вмився, почистив зуби, і пішов до ліжка спати. Решту ночі він спав без сновидінь.

На ранок Сашко і не згадав про свій сон. Не згадав, але й не забув. Образ незнайомця, що сидів на лаві в парку повернувся до нього, коли автобус маршруту «Лисичанськ-Донецьк», в який Сашко сів на автовокзалі міста Лисичанськ (і ніякого парку там не було), раптом заглух просто серед дороги десь на півшляху до Горлівки.

До початку матчу залишалося три години і двадцять дві хвилини.

«Отакої, — подумав Сашко. — Єдині вихідні на яких я можу дійсно розслабитися, починаються не досить вдало». Водій, невеликого зросту чоловічок з величеньким пузцем, піднявся з-за керма, і вийшов з автобуса. Пасажири в салоні, немов за чиїмсь наказом, почали перешіптуватися і крутитися на своїх місцях. Хтось навіть голосно вигукнув «О Господи, ну скільки можна!»

Сашко сидів спокійно, намагаючись розслабитися. Він дивився у вікно. Але в одну мить його серце нервово закалатало у грудях. Його зіниці розширилися, а долоні одразу спітніли. До його носа дійшов ледь вловимий запах паленої електропроводки. Разом з ним в голові прозвучав голос незнайомця зі сну. І тільки Бог знає, що налякало Сашка найбільше.

Істина проста до безглуздості. Якщо хочеш померти — ласкаво прошу на борт. Тільки не забудь подякувати капітану, що підвіз тебе. Ти бажаєш — він виконує. Чемність перед усім, якби там не було.

Щось, якась сила підштовхнула Сашка, і він мимоволі скочив зі свого місця. Жінка, що сиділа поруч, кинула на нього підозрілий погляд.

— Щось не так? — запитала вона.

Втім, як зрештою у всіх, в тебе є вибір.

— Я не знаю… — відповів він, розгублено. — Пропустіть мене.

Жінка здивовано (а може навіть налякано) підняла брови. Потім все ж притисла до себе ноги, щоб Сашко міг пройти. Вже виходячи з автобуса, він зупинився. Обернувся до решти пасажирів й запитав:

— Ви не чуєте запаху?

У відповідь мовчанка. Хіба що шепотіння стало більше.

— Мені здається, в салоні пахне паленою електрикою.

— Я нічого не відчуваю, — сказав хтось. Потім знову тиша. Чоловік, що сидів на четвертому сидінні знизав плечима.

— І я теж, — сказав він. Сашко вийшов з автобуса, сам у повній мірі не усвідомлюючи, що робить. Повертався водій. Він витирав забруднені руки ганчіркою.

— Що трапилось хлопче? — товстун дивився на нього з недовірою. — Надалі зупинок не буде.

Втім, як зрештою у всіх, в тебе є вибір.

— В мене погане передчуття, тож я далі не поїду, вибачте.

Водій розсміявся, а потім його лице вмить перетворилося на зловісну маску.

— Ти жартуєш? Втім, твої справи, — він одвернувся від нього і почав заходити в автобус.

— Але дякую, що підвезли, — сказав Сашко. Водій навіть не обернувся. Він закрив двері, завів двигун. Через секунду автобус рушив з місця…

— В нього заклинять двері, і люди не зможуть вибратися звідти, — сказав незнайомець з парку внутрішнім голосом Сашка. Хлопчину пробрав мороз від маківки до п’ят. Він вирішив повертатися додому попутками.

Згодом, чоловік, який підібрав його — в салоні «мітсубіші» приглушено грав блюз, — розповідав:

— Автобус палав наче той смолоскип, уявляєш? Я ще такого не бачив… це, к бісу, жахливо. Він якраз спускався з гори, коли зайнялася проводка. Відмовили гальма… чорт, там таке творилося… люди погоріли живцем. Лише деякі вижили, зумівши вилізти через вікна та люки. Вже вся країна на вухах! Ти можеш уявити собі таке?

Сашко міг.

А між тим, до початку матчу залишалася година і сорок вісім хвилин.

2 червня 2010р.